Завдання до тексту

1. Як чисельність релігійної общини впливає на показник кількості само­губств? На яких прикладах автор це показує?

2. Що вважає Е.Дюркгайм єдиною значною відмінністю між протестантською та католицькою конфесіями, що визначає різницю в показниках самогубств?

3. Чому протестантизм надає більшої ваги індивідуальній думці?

4. Як ступінь згуртованості релігійного середовища впливає на самогубчі нахили? Як автор використовує вищезгаданий показник для пояснення відносно невисокого рівня суїциду серед юдеїв?

5. Чому з-поміж усіх протестантських країн найнижчим показником самогубств відзначається Англія?

6. Чому прагнення до свободи совісті тісно пов’язане з поширенням освіти?

7. Чому занепад суспільства так болісно відбивається на самопочутті індивідів?

8. Чому Е.Дюркгайм цей вид суїциду називає егоїстичним?

9. Як пояснює автор меншу схильність жінок до вчинення самогубств?

Дюркгайм е. Самогубство: Соціологічне дослідження. Альтруїстичний суїцид. – к., 1999. – с. 255–261.

Життя влаштовано таким чином, що перевищення міри ніколи не дає добрих плодів. Біологічні харак­теристики можуть виконувати властиві їм функції лише доти, доки не переростають за певні межі. Якщо надмірний індивідуалізм, як видно з попереднього розділу, заз­вичай призводить до самогубства, то до таких же наслідків при­зводить і недостатній інди­відуалізм. Відірвавшись від суспільства, людина лег­ко завдає собі смерть; так само легко накладає вона на себе руки, будучи аж занадто тісно з ним пов’я­заною.

Інколи можна почути, що первісні суспільства не знають такого явища, як самогубство. Таке фор­мулювання видається нам неточним. Ближче до пра­вди було б сказати, що егоїстичний суїцид, як ми його визначили в попередньому розділі, трапляється в первісних суспільст­вах надзвичайно рідко. Одначе в них побутує інший вид суїциду, причому в енде­мічному стані.

Бертолен у своїй книзі "De causis contemptae mor­tis a Danis" звідомляє, що датські воїни вважали ганьбою зустріти смерть у ліжку від старості чи хво­роби й накладали на себе руки, щоб уникнути цього безчестя. Готи вірили, що люди, які вмирають при­родною смертю, приречені вічно каратися в печерах, де живе отруйне гаддя. На кордоні землі візіґотів була висока скеля, звана Горою Старців, і з її вер­шини кидалися старі люди, котрі втомилися від життя. Ті ж самі звичаї знаходимо в трасів, ґерулів тощо. Ось що пише про іспанських кельтів Сільвій Італікус: "Цей народ нітрохи не боїться смерті й навіть нама­гається наблизити свій кінець. Опинившись на схилі віку, кельт починає нудитися життям і з презирством уявляє перспективу ста­рості; його доля знаходиться в його руках". Саме тому самогубець уявлявся в них оточеним на тому світі втіхами, а той, хто вмирав од хвороби чи од старості, приречений на вічну кару в жахливому підземеллі. Подібні вірування здавна існували в Індії. Можливо, у Ведах цієї поваги до самогубства й немає, однак у тому, що вона побутує з дуже давнього часу, немає жодного сумніву. З при­воду самогубства брахмана Калануса Плутарх зау­важує: "Він сам приніс себе в жертву, як того й ви­магає звичай тамтешніх мудреців"; а Курцій Квінт говорить: "Поміж ними живе порода диких і грубих людей, котрі звуться мудрецями. Випередити свою смерть у них вважається великою честю, і як тільки їм починає дошкуляти старість чи хвороба, то вони живцем спалюють себе на вогнищі. Очікування смер­ті розгля­дається як нечуване безчестя, а тому вони не вшановують тіла небіжчиків, які померли від старості. Вважається, що вогонь осквер­нили, якщо в нього кинули людину, котра перестала дихати". По­дібні факти засвідчено очевидцями на Фіджі, Нових Гебридах, Манга тощо. На острові Хіос люди, котрі переступили певну вікову межу, сходилися на уро­чисте свято, де, увінчавши голови вінками, радісно випивали чашу з цикутою. Ті ж самі звичаї спос­терігаються в троглодитів і в серів, котрі, однак, славилися своєю високою моральністю.

Відомо, що крім людей старечого віку в цих на­родів часто накла­дають на себе руки жінки, які стали вдовами. В індусів цей варвар­ський звичай настільки увійшов у практику, що проти нього виявилися мар­ними всі зусилля англійських колоніальних властей. У 1817 році в одній лише провінції Бенгалія покін­чило самогубством 706 вдів, а в 1821 році по всій Індії таких випадків налічувалося аж 2366. Утім після смерті принца чи якого-небудь іншого вождя зобов’я­зані піти з життя і його служники. Такий звичай побутував у Галлії. "Похорони вождів, – пише Генрі Мартін, – перетворювалися у криваві гекатомби, на похоронному вогнищі спалювали їхню одіж, зброю, коней і улюблених рабів, до яких долучалися най­ближчі соратники, котрі уціліли в останньому бою". Такі соратники не повинні були пережити свого вождя. В акантів зі смертю короля зобов’язані були піти з життя і його офіцери. Як свідчать очевидці, такий звичай спостерігався і на Гавайях. Таким чином, можна зробити висновок, що серед первісних народів самогубство є зазвичай поширеним явищем. Водночас за цих умов воно характеризується досить від­мінними рисами. Щойно наведені факти можна розбити на три категорії:

1) самогубства людей, котрі переступили поріг своєї старості або уражені хворобою;

2) самогубства жінок унаслідок смерті чоловіків;

3) самогубства клієнтів або служників, спричинені смертю їхнього зверхника.

Отож, у всіх цих випадках самогубство не входить у суперечність із загальновизнаними нормами, а якраз навпаки, – розглядається як обов’язок індивіда.

Якщо він знехтує цим обов’язком, то зазнає ганьби, а значить, і певних релігійних санкцій.

Певна річ, самогубства людей похилого віку ми можемо роз­глядати, принаймні на перший погляд, як наслідки хвороб чи втоми від життя, що зазвичай характерно для цього вікового періоду. Насправді ж, якби са­могубства людей старечого віку залежали тільки від таких причин, якби індивід ішов із життя лише тому, що воно стало для нього нестерпним, то дане су­спільство не розглядало б самогубство обов’язковим чином й не передбачало б за самогубцем певних пільг. Як ми вже переконалися, індивід втрачає громадську пошану, якщо відмовляється добровільно піти з жит­тя: в одних випадках його буде позбавлено посмер­тних почестей, в інших – йому загрожує жахлива кара в потойбічному світі. Отже, для того щоб він самохіть наклав на себе руки, суспільство чинить на нього прямий тиск. Певна річ, воно втручається і в егоїстичний суїцид; однак втручання його в обох випадках відбувається неоднаковим чином. В одному випадку воно обмежується певними рекомендаціями, котрі призводять до самогуб­ства, в другому – воно передбачає самогубство як єдино можливий варіант поведінки. В першому випадку воно схиляє до са­могубства, чи принаймні радить до нього вдатися; в другому – воно зобов’язує покінчити самогубством і визначає умови та обставини, за яких цей чин ре­алізується.

Нав’язуючи індивідові цю жертовність, воно пе­реслідує певні суспільні цілі. Якщо правила передбачають, що клієнт ні в якому разі не повинен пере­жити свого пана, а служник свого короля, то причина полягає в тому, що конституція суспільства встано­вила між підданим і зверхником, між офіцером і королем настільки тісну залежність, що вона заперечує навіть думку про розрив цього зв’язку. Долю вождя повинні повторити всі його піддані. Суб’єкти повинні йти за своїм вождем скрізь, де проляже його шлях, навіть в небуття, так само, як і його одяг і зброя; якби в суспільстві виникла думка, що має бути по-іншому, то суспільна субординація вже не була б такою, якою вона власне є. Те ж саме від­бувається і щодо жінок. Що ж стосується лю­дей похилого віку, котрі не повинні вмирати природною смертю, то цей звичай зумовлюється скоріше всьо­го, – чи принаймні в більшості ви­падків, – релігій­ними міркуваннями. І справді, саме глава родини уособлює собою хранителя роду. З другого боку, вва­жається, що божество здатне втілюватися в чуже тіло, брати участь у житті цієї людини, хворіти й одужувати разом з нею, а також старіти. Таким чи­ном, виходить, що старість призводить до ослаблення могутності божества, а значить, загрожує самому існу­ванню родової групи, ос­кільки божество, яке її опі­кає, виявляється безсилим. Ось чому спільні інтереси передбачають, що глава роду не повинен досягнути крайньої межі свого життя, – адже зі смертю бо­жество, яке він в собі несе, передається його на­ступникам.

Таких випадків цілком достатньо, щоб встановити причини такого виду самогубств. Для того, щоб су­спільство мало змогу змусити деяких своїх членів до самогубства, потрібно, щоб окрема особистість важила в ньому дуже мало. Адже як тільки індиві­дуальність починає утверджуватися, то перше, що за нею визнається безумовно, це право на життя; принаймні відміна цього права здійснюється лише у виняткових випадках, скажімо, за часів війни. Од­наче слабко вираже­на індивідуальність не може бути єдиною причиною такого становища. Для того щоб індивід відігравав аж таку незначну роль в колек­тивному житті, потрібно, щоб він був майже цілком поглинутий суспільною групою; а значить, група по­винна бути дуже тісно згуртованою. Аби складники відзначалися настільки малою самостійністю, потрібно, щоб середовище становило собою компактну й суцільну масу. І справ­ді, як ми вже переконалися, отака масова згуртованість спостеріга­ється в суспіль­ствах, де дотримуються подібних обрядів. Оскільки вони включають в себе невелике число елементів, то вся громада живе однаковим життям; все є спіль­ним для всіх, – думки, почуття, турботи. А водночас, оскільки група є малою, кожен з її елементів вияв­ляється на видноті, й таким чином кожного з них вона держить у полі зору; колективний нагляд здійснюється у всіх сферах життя, поширю­ється на кож­ного з членів групи і дозволяє ефективніше запобі­гати різного роду відхиленням. Таким чином, індивід не має змоги створити для себе спеціальне середовище, в якому він зміг би розвивати свою природу і витворювати власну, не подібну до інших особис­тість. Нічим не вирізняючись із-поміж своїх, так би мовити, компаньйонів, він становить всього лиш частку aliquo від цілого й сам по собі не має жодної цінності. Його персона відзначається настільки мі­зерною ціною, що посягання на неї з боку приватних осіб дістають лиш відносно слабку відсіч. Цілком при­родно, що вона іще менше убезпечена проти колек­тивних вимог і що з найменшого при­воду суспільство вимагатиме покласти край цьому життю, котре так низько цінується.

Отож, ми маємо справу з таким типом самогубства, котрий відріз­няється од попереднього окремішними характеристиками. Якщо попе­редній тип зумовлю­ється надмірно розвиненим почуттям індивідуаль­ності, то щойно проаналізований суїцид походить від почуття індивіду­альності, котре перебуває в зарод­ковому стані. Перший зароджується внаслідок того, що суспільство, частково чи повністю перебуваючи в стані деструкції, дозволяє знехтувати ним, дру­гий – внаслідок того, що суспільство надто вже тісно тримає індивіда під своєю опікою. А оскільки словом егоїзм ми назвали стан, за якого індивідуальне "я" живе лише своїм особистим життям і улягає лише своїм власним потребам, то слово альтруїзм так само успішно може виразити протилежний стан, за якого індивідуальне "я" не належить саме собі, ви­користовується з не властивими йому функціями, а джерело його поведінки лежить поза його межами, а саме в одній із груп, до якої воно належить. Ось чому суїцид, який походить від чітко вираженого альтру­їзму, ми кваліфікуємо як альтруїстичний. Оскільки він, крім усього іншо­го, відзначається ще й тою характерною рисою, що розгля­дається сере­довищем як певний обов’язок, то цю особливість не­обхідно відобразити додатковою термінологією. А то­му щойно вста­новлений вид самогуб­ства ми квалі­фікуємо як обов’язковий альтру­їстичний суїцид.