Соціальна зона (120-400 см) зазвичай використовується під час офіційних зустрічей у кабінетах, викладацьких та інших службових приміщеннях, як правило, з тими, котрих погано знають.

Публічна зона (понад 400 см) – це так звана загальнодоступна зона, яка починається з відстані більше трьох метрів60 см від тіла людини. Мається на увазі спілкування з великою групою людей– у лекційній аудиторії, на мітингу та ін. Цікавим щодо цього є факт, встановлений у спеціальних дослідженнях. У міру того як натовп збільшується, окрема людина отримує менше особистісного простору, тому за таких умов вона нервує і в неї зростає дратівливість і агресивність. У натовпі зростає імовірність конфліктів. Ця інформація враховується міліцією, яка під час мітингів розганяє натовп, щоб кожна людина отримала, відновила свій життєвий простір. Тепер цілком зрозуміло, чому області з високою щільністю населення мають високий рівень злочинності.

6. Інтеракції у спілкуванні. Трансактний аналіз спілкування

Якщо спілкування постає у вигляді нікому не потрібної балаканини, то його називають фатичним. Для нього є характерним використання комунікативних засобів з єдиною метою підтримати сам процес спілкування. Якщо спілкування не є фатичним, то воно обов’язково передбачає деякий результат, тобто зміну поведінки та діяльності людей. Спілкування постає як міжособистісна взаємодія, тобто сукупність зв’язків, взаємовпливів людей, які формуються в процесі їх спільної діяльності.

Міжособистісна взаємодія постає як послідовність розгорнутих у часі реакцій людей на дії один одного. Вчинок індивіда А, що змінює поведінку індивіда Б, викликає з його боку реакції-відповіді, які у свою чергу впливають на поведінку індивіда А. Це і є інтеракція як ще одна сторона спілкування.

Легше досягти взаємодії в умовах чітко регламентованих дій як з одного, так і з іншого боку. Певна система дій і очікувань як зразків поведінки, які гарантують відповідність дій з іншою стороною і встановлення інтеракції або внутрішнє самопочуття стосовно спілкування, в психології позначається як роль. Отже, є зразок поведінки або роль, що очікується іншими, і є ролі, які людина усвідомлює, переосмислює і з точки зору внутрішніх станів, що викликаються із глибин несвідомого. На основі подібних суджень була створена теорія трансактного аналізу Е. Берна.

Трансактний аналіз виділяє три основні позиції особистості у спілкуванні. “Дитина”, “Батько”, “Дорослий” як особливі стани можуть неодноразово змінювати один одного протягом дня, або один з них може переважати в поведінці людини. З позиції “Дитини” у спілкуванні під час взаємодії і встановлення контакту людина дивиться на інших ніби

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

92

знизу вгору, охоче підпорядковує свої дії волі партнера зі спілкування, отримуючи радість від того, що її люблять. Але одночасно виникають і почуття непевності, беззахисності. Ця позиція, будучи природно обумовленою та основною в дитинстві, нерідко зустрічається й у дорослому віці під час спілкування. Так, іноді молода жінка в спілкуванні з чоловіком хоче відчути себе знову дівчинкою-бешкетницею, що оберігається від усіляких негод. Чоловік у таких ситуаціях займає позицію “Батька”, демонструє впевненість, заступництво, але одночасно й безапеляційність, наказовий тон, авторитарність. Інколи, наприклад, спілкуючись зі своїми батьками, він сам займає позицію “Дитини”.

При спілкуванні з колегами люди, звичайно, прагнуть зайняти позицію “Дорослого”, що передбачає спокійний тон, витримку, рішучість, солідність, відповідальність за свої вчинки, рівноправність у спілкуванні.

З позиції “Батька” “граються” у спілкуванні ролі старого батька, старшої сестри, уважного чоловіка, педагога, лікаря, начальника, продавця. З позиції “Дитини” – ролі молодого фахівця, аспіранта-здобувача, артиста – улюбленця публіки. З позиції “Дорослого” – ролі сусіда, випадкового подорожнього, товариша по службі, що знає собі ціну, та ін.

Упозиції “Батька” можуть бути два різновиди: 1) “караючий Батько” – указує, наказує, критикує, карає за неслухняність і помилки;

2)“Батько, що турбується про співрозмовника”, радить у м’якій формі, захищає, опікує, допомагає, підтримує, співчуває, шкодує, піклується, прощає помилки й образи.

Упозиції “Дитини” виділяють “слухняну дитину” і “дитину, що бунтує” (поводиться: “Не хочу. Не буду, відстаньте! А тобі яка справа? Як хочу, так і буду діяти!” та ін.).

Найбільш успішним й ефективним є спілкування двох співрозмовників з рівних позицій “Дорослих”, які можуть один одного зрозуміти, і дві рівних позиції “Дитини”.

Спілкування “Батька” та “Дорослого” динамічне: або “Дорослий” своїм спокійним, незалежним, відповідальним поводженням поставить на місце “Батька” і переведе його в рівноправну позицію “Дорослого”, або співрозмовник з позиції“Батька” зуміє примусити, підпорядкувати своїй волі дії співрозмовника і перевести його в позицію“Дитини”, що підкоряється, погоджується і проявляє слухняність або бунтує.

Спілкування “Дорослого” і “Дитини” динамічне: або “Дорослий” зуміє спонукати “Дитину” серйозно та відповідально поставитися до обговорюваної проблеми і перейти в позицію“Дорослого”, або безпорадність “Дитини” спровокує перехід позиції “Дорослого” в позицію “Батька”, що піклується і контролює. Спілкування людей з позиції“Батька” і “Дитини” взаємодоповнюється, часто реалізується в спілкуванні,

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

93

хоча може мати як спокійний характер(“слухняна Дитина”), так і конфліктний (“Дитина, що бунтує”).

Зустрічаються замасковані види спілкування, де зовнішній (соціальний) рівень спілкування не збігається, маскує щирий психологічний рівень спілкування. Наприклад, спілкування продавця і покупця може зовні мати рівноправний характер двох “Дорослих”, а фактично діалог продавця (“Річ гарна, але дорога”) та покупця (“Саме це я і візьму”) відбувається на рівні “Батька” (продавець) і “Дитини” (покупець).

7. Спілкування як сприйняття людьми один одного

Процес сприйняття однією людиною іншої є обов’язковою складовою спілкування і становить те, що називають перцепцією. Оскільки людина вступає в спілкування завжди як особистість, остільки вона сприймається й іншою людиною– партнером по спілкуванню– також як особистість. На основі зовнішньої сторони поводження ми, за словами С.Л. Рубінштейна, ніби “читаємо” іншу людину, розшифровуємо значення її зовнішніх даних. Враження, що виникають при цьому, відіграють важливу регулятивну роль у процесі спілкування. По-перше, тому, що, пізнаючи іншого, формується сам індивід, що пізнає. Подруге, тому, що від ступеня точності“прочитання” іншою людиною залежить успіх організації з ним погоджених дій.

Однак у процесі спілкування беруть участь, як мінімум, дві особи, і кожна з них є активним суб’єктом. Отже, зіставлення себе з іншим здійснюється ніби з двох боків: кожний з партнерів уподібнює себе іншому. Виходить, при побудові стратегії взаємодії кожному необхідно взяти до уваги не тільки потреби, мотиви, установки іншого, але й те, як цей інший розуміє мої потреби, мотиви, установки. Усе це призводить до того, що аналіз усвідомлення себе через іншого включає дві механізми: ідентифікацію і рефлексію.

Одним із найпростіших способів розуміння іншої людини є уподібнення (ідентифікація) себе їй. Це, зрозуміло, не єдиний спосіб, але в реальних ситуаціях взаємодії люди користуються таким прикладом,

коли припущення про внутрішній стан партнера будується на основі спроби поставити себе на його місце.

Установлено тісний зв’язок між ідентифікацією й іншим, близьким за змістом явищем – емпатією, яка також визначається як особливий спосіб сприйняття іншої людини. Тільки тут мається на увазі не раціональне осмислення проблем іншої людини, як це спостерігається при взаєморозумінні, а прагнення емоційно відреагувати на її проблеми.

Процес розуміння один одного“ускладнюється” явищем рефлексії. Під рефлексією маємо на увазі усвідомлення діючим індивідом того, як він сприймається партнером у спілкуванні. Це вже не просте знання або

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

94

розуміння іншого, але знання того, як один розуміє іншого, своєрідно подвоєний процес дзеркальних відображень один одного, глибоке, послідовне взаємне відображення, змістом якого є відтворення внутрішнього світу партнера, причому в цьому внутрішньому світі у свою чергу відбивається внутрішній світ іншої людини.

Є деякі фактори, що заважають правильно сприймати й оцінювати людей. Основні з них такі:

·наявність заздалегідь заданих установок, оцінок переконань, що є у спостерігача задовго до того, як реально почався процес сприйняття й оцінювання іншої людини;

·наявність уже сформованих стереотипів відповідно до людей, за якими спостерігають, заздалегідь відносять їх до визначеної категорії і формується установка, яка спрямовує на пошук рис, пов’язаних з цими людьми.

Прагнення зробити передчасні висновки про особливості оціню-

ваної людини до того, як про неї отримана вичерпна і достовірна -ін формація. Деякі люди, наприклад, мають “готове” судження про людину відразу ж після першої зустрічі.

Це свідчить про відсутність бажання та звички прислухатися до думки інших людей, прагнення покладатися на власне враження про людину, відстоювати його, про відсутність змін у сприйнятті й оцінках людей, що відбуваються згодом через природні причини. Мається на увазі той випадок, коли один раз висловлені судження і думка про людину не змінюються, незважаючи на те, що накопичується нова інформація про неї.

Важливе значення для більш глибокого розуміння того, як люди сприймають і оцінюють один одного, має явище казуальної атрибуції. Воно являє собою пояснення із суб’єктом міжособистісного сприйняття причин і методів поводження інших людей. Процеси казуальної атрибуції підпорядковуються таким закономірностям, що впливають на взаєморозуміння людей.

Ті події, що часто повторюються і супроводжують явище, що спостерігається, щодо попереднього, звичайно розглядаються як його можливі причини.

Якщо той вчинок, який ми хочемо пояснити, незвичайний і йому передувала яка-небудь унікальна подія, то ми схильні саме її вважати основною причиною здійсненого вчинку.

Неадекватне пояснення вчинків людей спостерігається, коли є багато різних можливостей для їхньої інтерпретації, а людина, що пропонує своє пояснення, може вибрати той варіант, який її влаштовує.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

95

8. Механізми психологічного впливу у спілкуванні, його види та методи

У спілкуванні відбувається цілеспрямований або мимовільний вплив однієї людини на іншу. Він має на меті змінити установки (певний погляд на речі) або сформувати їх. Внаслідок впливу можуть відбуватися зміни в системі цінностей слухача. Також може бути введена нова інформація в систему поглядів, переконань людини. Ефект впливу на людину залежить від того, які механізми використовувались: зараження, переконання, навіювання. Залежно від цього розрізняють такі види впливу, як емоційний, мовний.

Зараження називають найдавнішим механізмом впливу. Воно постає як перехід певного емоційно-психічного настрою від однієї людини до іншої, заснований на апеляції до емоційно-несвідомої сфери людини.

Ефект від такого впливу залежить від інтенсивності емоційного стану людини.

Навіювання також засноване на апеляції до несвідомого, до емоцій людини, але вже вербальними, словесними засобами. При цьому той, хто повідомляє (оратор), повинен бути впевнений, авторитетний, з розвиненим мисленням. Досить впливовою є інтонація голосу(90 % ефективності залежить саме від інтонації).

Переконання апелює до логіки, розуму людини і передбачає високий рівень логічного мислення того, хто переконує. Але, з іншого боку, неможливо логічно впливати на людей, які слабо розвинені.

Сукупність засобів впливу та алгоритм їхнього використання утворюють прийом впливу. Сукупність прийомів утворюють методи впливу: 1) на потреби, інтереси, схильності, тобто джерела мотивації активності, поводження людини; 2) на установки, групові норми, самооцінки людей, тобто на ті фактори, що регулюють активність; 3) на стани, в яких людина знаходиться (тривога, збудженість або депресивність та ін.) і які змінюють способи її поведінки серед людей. Розглянемо більш детально різні методи впливу.

1. Методи впливу на джерела активності спрямовані на формування нових потреб або зміну спонукальної сили наявних мотивів поводження. Щоб сформувати нові потреби в людини, застосовуються такі прийоми та засоби: її залучають у нову діяльність, використовуючи бажання людини впливати на якусь визначену особу. При цьому, залучаючи людину в нову для неї, поки що байдужу діяльність, корисно забезпечити мінімізацію зусиль людини щодо її виконання; якщо ж нова діяльність для людини занадто обтяжлива, то людина втрачає бажання й інтерес до цієї діяльності.

Для того щоб змінити поведінку людини, потрібно змінити її бажання, мотиви (хоче вже того, чого раніше не хотів або перестав хотіти,

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

96

прагне того, до чого раніше залучався), тобто зробити зміни в системі ієрархії мотивів. Один із прийомів, що дозволяє це зробити, – регресія, тобто об’єднання мотиваційної сфери, актуалізація мотивів більш низької сфери (безпека, виживання, харчовий мотив та ін.), що здійснюється у випадку незадоволення основних вітальних потреб людини(цей прийом здійснюється й у політиці, щоб “знизити” активність багатьох верств суспільства, створивши їм досить важкі умови для виживання).

2. Щоб змінилася поведінка людини, потрібно змінити її погляди, думки, переконання, створити нові установки або змінити актуальність існуючих переконань та установок, або їх зруйнувати. Якщо установки зруйновані, відповідна діяльність розпадається. Умови, що цьому сприяють: фактор невизначеності – чим вищий рівень суб’єктивної невизначеності, тим вища тривожність, і тоді пропадає цілеспрямованість діяльності.

Метод створення невизначених ситуацій дозволяє ввести людину в стан “зруйнованих установок”, “втратити себе”, і якщо потім показати людині шлях виходу з цієї невизначеності, вона буде готова сприйняти цю установку і реагувати необхідним чином, особливо якщо будуть зроблені маневри: апеляція до думки більшості, обнародування результатів суспільної думки в сполученні із залученням до діяльності. Таким чином, метод створення невизначеності дозволяє здійснити зміни цільових, смислових установок і подальші корінні зміни поведінки та цілей.

Метод орієнтуючих ситуацій, коли практично кожна людина деякий час побувала в одній і тій же ролі, в одній і тій же ситуації, відчула однакові вимоги до себе і до своєї діяльності, як і всі інші люди з її оточення або групи. Це дозволяє кожному виробити однакове ставлення до цієї ситуації, змінити свою поведінку в даній ситуації в необхідному напрямку.

Необхідна соціальна установка формується в людини: 1) якщо вона періодично включається у відповідну діяльність; 2) багаторазово одержує відповідну інформацію; 3) якщо її включають у престижну, значущу для неї групу, в якій ця позиція, ця установка підтримується (наприклад, лідерів підприємства включають до активу фірми, на престижну посаду, після чого вони досить швидко засвоюють установки, що вимагаються адміністрацією. Цей прийом відомий зі стародавніх часів як “кооптація”).

Для того щоб сформувати установку щодо необхідного відношення або оцінку тієї або іншої події, використовується метод асоціативного, або емоційного, перенесення: включити цей об’єкт в один контекст із тим, що вже має оцінку, або викликати моральну оцінку, або визначену емоцію з приводу цього контексту(наприклад, у західних мультфільмах небезпечні інопланетяни зображувались із радянською символікою,

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

97