вихованцям в саморегуляції їх поведінки(критика, заохочення, зауваження, покарання).

Форми виховання – це способи організації виховного процесу, доцільної організації колективної та індивідуальної діяльності вихованців. Однією із найбільш поширених форм виховання є виховний захід як організована дія виховання, спрямована на досягнення поставлених виховних цілей.

У педагогічній літературі єдиного підходу до класифікації форм виховної роботи немає. Найбільш поширеною є класифікація організаційних форм виховання залежно від того, як організовані учні: масові форми (участь всієї групи), гурток – групова робота, індивідуальні форми (бесіди). Заслуговує на увагу підхід до визначення форм виховної роботи, пов’язаний з напрямами виховної діяльності.

Практика показує, що часто вживані одні і ті ж форми організації виховної роботи втрачають свою новизну, стають трафаретними і через це не дають очікуваного ефекту. Досвідчені педагоги прагнуть використовувати різноманітні форми виховання.

6. Самовиховання, його методи та прийоми

Правильно і добре організоване виховання, розуміння людиною його значення в житті призводить до формування здатності людини до самовиховання, коли вихованець, не звільняючись від виховного впливу дорослих, своє “Я” перетворює на об’єкт власного удосконалення через самосприйняття і самостійно продуману дію, через вплив на самого себе в цілях самовдосконалення, саморозвитку. У процесі виховання необхідно спонукати вихованців до здійснення самовиховання.

Самовиховання – це процес засвоєння людиною досвіду попередніх поколінь за допомогою внутрішніх душевних чинників– тих, що забезпечують розвиток. Виховання, якщо воно не насильницьке, без самовиховання неможливе. Їх слід розглядати як дві сторони процесу формування особистості. Здійснюючи самовиховання, людина може самонавчатися. Самоосвіта – це система внутрішньої організації зі встановлення досвіду поколінь, спрямована на власний розвиток. Самонавчання – це процес безпосереднього отримання досвіду поколінь завдяки власним прагненням і вибраним засобам.

У поняттях “самовиховання”, “самоосвіта”, “самонавчання” педагогіка описує внутрішній духовний світ людини, його здатність самостійно розвиватися. Зовнішні чинники – виховання, освіта, навчання – лише умови, засоби їх пробудження, приведення в дію. От чому філософи, педагоги, психологи твердять, що саме в душі людини закладені рушійні сили її розвитку.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

165

Самовиховання – діяльність людини, спрямована на зміну своєї особистості відповідно до свідомо поставлених цілей, ідеалів, що склалися, і переконань. Для самовиховання важливе значення мають теоретичні знання із педагогіки про організацію цього процесу на науковому рівні.

Самовиховання припускає використання таких прийомів, як самозобов’язання (добровільне визначення для себе усвідомлених цілей і завдань самовдосконалення, формування у собі тих або інших якостей); самозвіт (ретроспективний погляд на пройдений за певний час шлях); осмислення власної діяльності та поведінки(виявлення причин успіхів і невдач); самоконтроль (систематична фіксація свого стану й поведінки, запобігання небажаним наслідкам).

Самовиховання здійснюється в процесі самоврядування, яке будується на основі сформульованих людиною цілей, програми дій, контролю за виконанням програми, оцінки отриманих результатів, самокорекції.

Самовизначенням є свідомий вибір людиною життєвого шляху, цілей, цінностей, етичних норм, професії, умов життя.

До методів самовиховання належать такі: самопізнання, самовладання, самостимулювання. Самопізнання містить самоспостереження, самоаналіз, самооцінку, самопорівняння. Самовладання спирається на самопереконання, самоконтроль, самонаказ, самонавіяння, самосповідь, самопримус. Самостимулювання припускає таке: самоствердження, самосхвалення, самозаохочення, самопокарання, самообмеження.

Основними прийомами самовиховання є самоаналіз, самооцінка, самоконтроль, саморегуляція.

Таким чином, процес педагогічної взаємодії вихователя та вихованців включає організацію і функціонування системи виховної діяльності й самовиховання, спрямовані на реалізацію молоддю виховних цілей і формування позитивного досвіду самовдосконалення.

7. Вихованість і шляхи підвищення ефективності процесу виховання

Результати виховного процесу значною мірою залежать від індивідуальних особливостей вихованців, від їх ставлення до навколишньої дійсності, насамперед до спрямованих на них виховних впливів, їх стосунків з однолітками, дорослими, від їх ставлення до педагогів і батьків. Оскільки вихованці різняться індивідуальними особливостями, то й результати їх виховання будуть різні.

Для ефективності діяльності педагога доцільно вихованців, залежно від рівня їх вихованості, поділити на групи.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

166

Дуже низький рівень. Характеризується негативним досвідом поведінки, що важко піддається педагогічному впливу, саморегуляція і самоорганізація не розвинуті.

Низький рівень. Характеризується слабким виявом позитивного, ще не стійкого досвіду поведінки, спостерігаються зриви, поведінка регулюється переважно вимогами старших та іншими зовнішніми стимулами, саморегуляція та самоорганізація інтуїтивні.

Середній рівень. Йому властива стійка позитивна поведінка, наявність регуляції та саморегуляції, організація й самоорганізація, хоч активна позиція щодо діяльності та вчинків однокласників ще не виявляється.

Високий рівень. Для нього визначальним є стійкий і позитивний досвід поведінки, саморегуляції разом із прагненням до організації та регуляції діяльності поведінки інших людей, виявом активної позиції.

Основні показники рівня вихованості– зовнішній вигляд, культура поведінки, громадська активність, самостійність у всіх видах діяльності, сформованість наукового світогляду, національної самосвідомості, ставлення до навчання, інтерес до знань та усвідомлення їх ролі у своєму розвитку, залучення до національної та світової культури, мистецтва, літератури, фізичне здоров’я, захоплення фізичною культурою і спортом, працелюбність, орієнтованість на майбутню професію.

Оцінити рівень вихованості особистості можна і за її ставленням до навколишньої дійсності: до суспільства – патріотизм, суспільна дисципліна, громадська активність, працьовитість, відповідальність, солідарність, відданість справі; до інших людей – поважання їх гідності, піклування, терплячість; до себе – гідність, самокритичність, самоконтроль, ініціатива, оптимізм; до культури – повага до культурних цінностей, контакти з діячами культури, розуміння прекрасного; до природи – повага до всіх форм життя, милування природою, примноження її багатств і раціональне їх використання; до моральних цінностей – демократизм, гуманізм, поважання волі.

Методами визначення рівня вихованості молодої людини можуть слугувати методи науково-педагогічного дослідження: педагогічне спостереження, бесіда, анкетування, вивчення продуктів діяльності учнів та ін.

Підвищення результативності виховного процесу завжди було актуальним питанням. Тому зрозумілим є прагне долати формалізм, удосконалювати виховну діяльність, шукати нові шляхи підвищення ефективності процесу виховання. Типовими проявами формалізму у виховному процесі є:

·роздрібнення виховного процесу, тобто однобічно-аналітичний підхід до планування, здійснення й оцінювання виховної роботи, що суперечить цілісності реального процесу розвитку людини й колективу.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

167

Виховна робота часто планується, здійснюється й оцінюється як сума окремих заходів;

·гонитва за кількістю виховних впливів, що суперечить характеру реального процесу розвитку людини й колективу, який визначається передусім якістю виховання;

·однобічність трактування впливу, яка суперечить багатостороннім виявам реальної людини й колективу. Так, бесіду, доручення тощо нерідко розглядають як засіб лише морального або естетичного виховання, хоча насправді вони є комплексними методами виховання взагалі;

·відсталість форм виховного впливу, традиційний, консервативний підхід до виховної роботи, який суперечить динамізму розвитку особистості та колективу, що потребує протиставлення оновлених і збагачених педагогічних та інших традицій;

·невиразність виховного впливу, відсутність індивідуально-диферен- ційованих форм, тобто однобічний підхід до виховної роботи, її планування, здійснення, оцінювання, що суперечить реальному процесові розвитку людини та колективу, в якому органічно поєднуються загальне, окреме або особливе (групове) та індивідуальне;

·зовні показний характер виховної роботи, що суперечить характеру внутрішнього розвитку людини й колективу, тобто виховання має охоплювати відкриті та приховані впливи на особистість, що формується. Їх мета – розвиток внутрішніх установок;

·незавершеність, неповнота виховних впливів, тобто їх однобічно навчаючий характер, зведення виховної роботи до заходів для вихованців. За такого підходу учень розглядається тільки як об’єкт впливу, стосунки між ним і наставником є суб’єкт-об’єктні, але практично вони мають бути суб’єкт-суб’єктними, коли особистість старшого або більш досвідченого не піднімається над особистістю молодшого або менш досвідченого, не пригнічує її своєю перевагою чи авторитетом, коли спілкування і діяльність відбуваються на паритетній основі.

Удосконалення виховного процесу передбачає:

·органічне поєднання завдань, вирішуваних навчальним закладом, з потребами довкілля (це, наприклад, передусім організація допомоги населенню в охороні та примноженні багатств природи, у вирішенні економічних проблем і проблем виробництва);

·створення в навчальному закладі морально-психологічного клімату, поваги до знань (навчальний заклад має пропагувати серед тих, хто навчається і виховується, думку, що в цивілізованому суспільстві людині вигідно бути вихованою та освіченою, що це потрібно й

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

168

суспільству, що треба долати явище неповаги, певного скептицизму до вихованості й освіченості, яке, на жаль, ще існує);

·підбір раціонального змісту виховання відповідно до його мети та рівня вихованості (навчальний заклад повинен правильно визначити, який напрям змісту виховання треба посилити на певному етапі виховної роботи, як наприклад, на початку XXІ ст. в Україні посиленої уваги потребують питання морального і правового виховання, підготовка молоді до життя та діяльності в ринкових умовах, виховання несприйнятливості до негативних явищ життя тощо);

·розумне співвідношення між інформаційними методами впливу на молоду людину та залученням її до різних видів діяльності. Це зумовлено тим, що в сучасних навчальних закладах превалюють словесні методи виховання, які дають змогу формувати погляди й переконання учнів, але не забезпечують вироблення відповідних навичок

ізвичок поведінки. Цим пояснюється невідповідність між свідомістю

іповедінкою, між словом і ділом;

·своєчасне проведення виховних заходів, акцентування уваги на профілактиці негативних явищ у молодіжному середовищі (нерідко деякі виховні заходи проводять лише після того, як стався неприємний випадок, тобто виховання повинно бути профілактичним, запобігати негативним явищам, а не очікувати їх, щоб потім усувати їх причини);

·використання різноманітних форм і методів виховного впливу, що відповідають віку вихованців (доцільно обирати такі з них, які спонукають вихованців до вияву активності, ініціативи й самостійності, в підготовці та проведенні яких вони брали б активну участь);

·підвищення емоційності виховних заходів(ця вимога ґрунтується на таких положеннях: а) твердженні психологів, що знання засвоюються швидше і стають поглядами й переконаннями за умови, якщо молода людина до них зовсім не байдужа, якщо вона емоційно переживає, засвоюючи їх; б) однією з рис української ментальності є емоційність);

·створення умов для розвитку самостійності та ініціативи учнів, їх самоврядування, самоосвіти та самовиховання;

Вищий навчальний заклад має бути взірцем культури досягнень

українського суспільства, а молодь за період перебування в ньому повинна набути достатнього досвіду стосунків на демократичних засадах.

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

169