2.3.2. Етика Нового Заповіту

Поняття "Новий Завіт" у розумінні Новий завіт, союз між Богом і людиною, що був укладений між Ісусом Христом як Боголюдиною і людством, і може бути співставлений і протиставлений Старому завіту, укладеному між Богом і іудейським народом, вперше було використано у посланнях апостола Павла. Новий Завіт як зібрання священних текстів, що були написані учнями Христа у другій половині першого століття н. е., приблизно з 45-го по 100-ий роки, з’явився як цілісна книга тільки в четвертому столітті. Так, християнськими богословами четвертого століття до канону священних християнських книг, названого Новим Завітом, було відібрано 27 найбільш авторитетних для християнського Передання текстів, що були визнані всіма християнами богодухновенними. Новий Завіт (2.32.) складається з чотирьох Євангелій — від Матвія, Марка, Луки та Іоанна, в яких розповідається про прихід Спасителя (Месії) Ісуса Христа, про його Різдво, Життя, Смерть і Воскресіння. В інших книгах (Діяннях і Посланнях апостолів, в Одкровенні Іоанна Богослова (Апокаліпсис) описується поширення християнства, тлумачиться віровчення, даються пророцтва про Страшний суд та кінцеву долю світу.

(2.32.) Новий Завіт – (від грецьк.) – священна книга в християнстві, частина Біблії, написана найближчими учнями Христа, апостолами, давньогрецькою мовою (діалект Койне), і визнана всіма християнами богонатхненою, тобто Словом Божим, що записано людьми. Основний зміст пов'язаний із свідоцтвом про Ісуса Христа як Месію, Боголюдину, Бога, що заради Спасіння людей увійшов в світ, і став людиною, був осуджений, Розіп’ятий на Хресті, Помер і Воскрес.

Християнська моральність цілком визначається релігійним світоглядом. Це і є її визначальна риса. Основи християнської етики і відповідні її світоглядні засади знаходимо в книгах Святого Письма і в Священному переданні, що є одним органічним цілим, і їх неможливо розглядати окремо.

По своєму моральному пафосу християнство радикально відрізняється від іудаїзму і усіх інших релігій універсальністю загальнолюдського змісту, але його суть пов’язана із сукупністю ідей, що були актуальними для всього біблійного переказу, про який йшлося і в попередньої лекції.

Так, розуміння християнського морального послання починається з усвідомлення однієї антиномії, а саме того, що, намагаючись виконати дані Самим Богом заповіді, тобто жити морально, етично, старозавітний народ зіткнувся з неможливістю їх втілення, постійно їх порушував, відступав, і відповідно, ніс за це покарання. З християнської точки зору, виконанню Заповідей Божих завжди опирається інший закон – закон гріха, що перемогти його сама людина неспроможна, скільки не намагається. У чому ж полягає сутність гріха? "Гріх" у християнському розумінні – це не тільки порушення моральних принципів, гріх – це втрата Бога, віддаленість від Нього, внутрішній розлад і розкол усіх сил, душевних і тілесних, можна сказати і так, що гріх – це своєрідна генетична хвороба, що наслідує її кожна людина від прабатька Адама. Тобто сама людина, що намагається бути моральною, зустрічається з опором в самому собі, бо немає в неї таких сил, щоб вилікувати себе самого, щоб звільнитися від рабства гріху, щоб подолати гріх в собі.

Звідси і постійні месіанські очікування чудесного Рятівника, що його у книгах пророків називають Месія (іврит. – Мошиах, Божий помазаник), Божий посланець, що принесе людині визволення. Звідси і розуміння необхідності Спасителя, тобто тієї Особистості, що врятує світ від гріху і його наслідків.

І, як сповіщає Євангеліє (грецьк. – блага, радісна звістка), Господь відповідає на надії прагнучих порятунку. Здійснюється найбільша подія в історії людства, здійснюється Боговтілення. З Різдвом Христовим світ отримує довгоочікуваного Спасителя; не філософа, не ще одного вчителя моральності, не пророка, а самого Бога, що стає людиною реально. Він і Бог, і людина, в однієї Боголюдської Особистості об’єднується те, що колись було втрачене Адамом. В усьому Христос – це людина, але в Ньому немає одного – гріха. Якщо Адам не виконав свого призначення – досягти з'єднання з Богом і обожнення створеного світу, то ця мета здійснюється в Христі. Божеське і людське стає органічним цілим, і, залучаючись до Христа, наслідуючи Йому, людина залучається до Самого Бога. Втілюється той, що не просто Любить, а Сама Любов, бо Любов – це одне з Імен Бога, це те, що визначає природу Бога, її внутрішній устрій. А тому той, хто залучається до Христа, – залучається до Самої Любові. Втілюється Сам Логос, Божественне слово, яким творився світ, і Логос як Закон – як принципи космічного устрою, у тому числі, закону морального. Втілюється не просто Добрий, але Сама Доброта, найвище Благо – залучаючись до якого, людина можемо стати іншою, новою людиною, досконалою людиною, а не тільки доброю, хорошою чи порядною.

У Христі перемагається гріх і знищується на Хресті його спадок – смерть. Подія Воскресіння показує світу Безсмертя Христа як можливість подолання смерті взагалі для кожної людини. І якщо людська природа до Христа не могла бути відновлена і зцілена, і навіть праведники сходили в пекло, то після Воскресіння, коли Христос сходить у пекло і руйнує його браму, виводить із нього всіх праведників, що жили коли-небудь, пекло вже не власне над людиною і гріх вже не може домінувати, визначати сутність людини, що відтепер може стати новою, бути переображеною Христом. Більш того, Христос як Бог показує образ досконалої людини, показує на Своєму прикладі, до якої досконалості покликане людство. Цю істину християнські мислителі виразили в вислові "Бог став людиною для того, щоб людина могла стати Богом".

Зі всього вищесказаного можна зробити такий попередній висновок. В християнської етиці важливими постають не ідеї, що їх проповідує Христос, а сама його Боголюдська особистість. Тобто особистість Христа – це і є основа життя для християнина. А христоцентризм (2.33.) можна назвати головною визначною рисою християнської етики.

(2.33.) христоцентризм – (від грецьк.) – в етиці, це моральне віровчення, що центроване Боголюдською особистістю Ісуса Христа, який виступає єдиним етико-онтологічним ідеалом досконалості, що його прагне досягти кожен віруючий в нього.

Але виникає слушне питання, як можна жити Христом, а не по Христу. Для християнина – це означає жити в Церкві і брати участь в її таїнствах, що були встановлені Христом при його житті, а після його Вознесіння є тим, що підтримує своєрідний органічний зв’язок із Ним, бо Церкву Новий заповіт називає Тілом Христовим, в якому – Христос – це його Глава, всі ж віруючи – члени цього містичного Тіла. Відмова від участі в Літургійному житті Церкви означає для християнина відмову від Христа, з Яким віруючі з'єднуються в ньому. Тобто автономізація, відмова від Церкви, це для християнина – духовна смерть (а отже, і смерть моральна).

Звідки другою важливою рисою християнської етики є літургійність – тотожність теорії і практики віри, що полягає в згоді життя і з ритмом богослужіння, з ритмом свят і постів, з ритмом тижневого й щоденного богослужбового кола.

(2.34.) літургійність – (від грецьк. літургія, загальна справа) – в християнської етиці це органічний зв'язок змісту вчення із змістом богослужіння, тотожність світоглядних засад із ритмом богослужіння, містичним життям, участю у таїнствах Церкви, що є єдиною основою виховання доброчесної людини.

Усе життя християнина органічно пов'язане з життям Церкви, і виявляє образ космічного порядку, згідно з яким існує весь Всесвіт. Та людина, що не бере участь в таїнствах, таких як Хрещення, Покаяння, Євхаристія і інших, встановлених вже в Новозавітні часи, залишається в стані старого Адама, перетворення-переображення його людської природи не відбувається. Звідси і неможливість повного християнського етичного життя, неможливість виконувати моральні заповіді, бо Одкровення Нового Заповіту це передача не лише і не стільки знання про Бога, скільки передача Самого Бога містичним шляхом.

Сам Христос говорить: "Я є лоза, а ви - гілки: хто перебуває в Мені, і Я в нім, той приносить багато плоду: бо без Мене не можете робити нічого" (Іоан. 15:5). Це означає, що будь-який творчий акт (у тому числі і моральний) здійснюється у синергії (2.34.), синергійно, як взаємодія благодаті Божої волі і вільної волі людини. Тобто ще однією рисою християнської етики можна назвати синергійність.

(2.35.) синергія – (від грецьк. дві енергії, «співпраця Бога і людини») – в християнської етиці – це гармонійна взаємодія, спільна дія енергії Бога і енергії людини на шляху до досконалості.

Божественна благодать – це те, що називається в християнстві нествореною енергією Бога. Один із догматів християнської віри – це вчення про Бога як Трійцю. Особистісні властивості притаманні кожному Обличчю Трійці. Суть усіх Трьох Осіб єдина, єдиною є і енергія, що належить Богові. Створення і відтворення світу і людини – це загальна дія (енергія) Трійці. Спасіння людини – це дія енергії "Трійці, але в особі Ісуса Христа", оскільки Христос став людиною "благоволінням Батька і сприянням Святого Духу". Коли Божественна благодать (сила Бога) очищає людину від пристрастей, вона називається такою, що очищає. Коли вона освічує його розум, вона називається такою, що освічує. Коли ж вона обоживає людину, то вона називається обоживаючою. Благодать і сила Божия в усіх випадках одна і та ж, але вона іменується по-різному, залежно від її дії. Від чого ж залежить дія Благодаті? Завжди від вільної волі людини. Подібно до того, як сонце світить для усіх однаково, але впливає на різних людей по різному (залежно від їх відкритості), Благодать впливає на людину в міру її відкритості, в міру свобідного присвячення людиною самого себе Богові.

Звідси свобода в християнському розумінні – це наслідування своєї природи, тобто відповідність існування і суті. Господь говорить учням, що повірили в Нього: "якщо перебудете в слові Моєму, то ви істинно Мої учні, і пізнаєте Істину, і Істина зробить вас вільними". (Ин.8, 31-32).

Про яку свободу йде мова? Про свободу, що не є свавіллям, не є здатністю поступати як завгодно, а здатністю поступати відповідно до своєї природи. А оскільки людина за природою богообразна і богоподібна істота, то її природно прагнути до Бога і вільно обирати добро. Отже в християнстві найвищим проявом людської свободи стає прагнення до єдності з Богом. Яким же чином можна осягнути цю божественну свободу? Преображенням своєї природи і підпорядкуванням духу всієї людської особистості, і тіла, і душі, що призначені існувати не за законами плоті, а за законами духа.

Про це неодноразово нагадує Апостол Павло в своїх Посланнях, вказує на антиномію плотського і духовного, що через неї можна розрізняти добро і зло в людської природі, і відповідно пізнавати, хто такий християнин.

Так, ділами плоті, що відомі кожному, Апостол Павло називає: перелюбство, розпусту, нечистоту, непотребство, ідолослужіння, чаклунство, ворожнечу, сварки, заздрість, гнів, розбрати, розбіжності, спокуси, єресь, ненависть, вбивства, пияцтво, безчинство, і тому подібне".(Гал. 5, 19-21)

Тоді як справи і плоди духу – це: любов, радість, світ, довготерпіння, доброта, милосердя, віра, лагідність, стриманість. Як наголошує Апостол, “на таких немає закону”, бо ті, що живуть Христом, тобто християни, “розіпнули плоть з пристрастями і похіттю”, і живуть по духу, і по духу поступають. (Гал. 5, 22-26)

Тим самим, порівняно із старозавітною, в новозавітної етиці істотно змінюється точка зору на суть моральності. Головною стає не буквальна відповідність вчинку вимогам закону, а осягнення духовного змісту кожної із заповідей, і внутрішній стан душі, наміри, мотиви, за якими здійснюється вчинок. Не слідування закону і виконання його приписів, а любов стає головною етичною віссю християнства. "Не оставайтесь должними нікому нічим, окрім взаємної любові; бо той, що любить іншого, виконав закон. Бо заповіді: не перелюбствуй, не вбивай, не кради, не свідчи лживо, не бажай чужого і усі інші полягають в цьому слові: возлюби ближнього твого, як самого себе. Любов не робить ближньому зла; отже любов є виконання закону" (Рим. 13,8-10). Перетворення людини відбувається за межами земного життя, але починається вже на землі і починається з перебуванні у стані любові. Любов знаменує початок Царства Божого в серці вірянина. "Бог є любов, і той, що перебуває в любові, перебуває у Бога, і Бог в ньому" (1 Іоан. 4,16), – свідчить одна з віросповідних істин християнства.

Гімном любові звучать слова апостола Павла: "Якщо я говорю мовами людськими і янгольськими, а любові не маю, то я – мідь дзвінка, або кімвал звучний. Якщо маю дар пророцтва, і знаю усі таємниці, і маю всяке пізнання і усю віру, так що можу і гори переставляти, а не маю любові, то я – ніщо. І якщо я роздам увесь маєток свій і віддам тіло моє на спалення, а любові не маю, – немає мені в тому ніякої вигоди" (1 Кор. 13,1-3). 4. Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, та припиняться, хоч мови існують, замовкнуть, хоч існує знання, та скасується (1 до Кор. 13:4-8).

Ця християнська любов "αγάπη" (агапе (2.36.)) – братерське почуття, що рівно поширюється на усіх людей, незалежно від того, хто ці люди.

(2.36.) агапе – (від грецьк. «приймати ласкаво, виказувати любов») – один із фундаментальних принципів християнства, одна із найважливіших доброчесностей, Божественна заповідь. Любов, що позначає сутність і природу Бога, і одне із його Імен. Це любов безумовна, жертовна, безкорислива. Її образ був показаний Христом на Хресті, Розіп’яттям і добровільною Смертю за гріхи людства.

Як видно зі слів апостола, любові підкорені дві інші вищі християнські доброчесності: віра і надія. Точніше сказати, ці три доброчесності разом складають нероздільну і незлиянну єдність. Любов збирає в собі весь зміст моральності, у тому числі і той, що був даний в старозавітних заповідях. Згідно з ним моральне відношення поширюється на усіх людей без виключення, як говорить Христос: "Ви чули, що сказано: "люби ближнього твого і ненавидь ворога твого". А я говорю вам: любіть ворогів ваших…" (Мф. 5,43-44), - бо перед Богом усі рівні. Якщо старозавітна етика була етикою таліону, справедливості, рівної відплати, то християнство стає етикою любові, благодаті і Божої милості, що дарована кожній людині просто тому, що вона є людина.

Але щоб прийняти ці духовні дари від Бога, стати на шлях до обожнення, необхідно знати як досягти цієї мети. Отже розповідь про те, як це можливо, як стати на шлях досконалості, стати справжньою людиною, знаходимо в найголовнішої, з точки зору розуміння морального послання Христа, Нагірної проповіді (2.37.), що її викладено в Євангелії від Матвія – 5, 6, 7 глави, а також у стислому вигляді в Євангелії від Луки в 6 главі.

(2.37.) Нагірна проповідь – (від грецьк.) – проповідь Ісуса Христа, зміст якої передано в Євангелії від Матвія, 5, 6, 7, главах, що містить основні заповіді його морального вчення. Найвідомішими частинами Нагірної проповіді є Заповіді блаженств, молитва «Отче наш», заповіді про любов до ворогів, непротивлення злу насильством, і «золоте правило моральності».

Нагірною ця проповідь називається тому, що вона була проголошена на пагорбі, під яким зібралося багато народу, що прийшли послухати Христа. Народу прийшло так багато, що Христос вимушений був піднятися вище вгору, щоб його могли почути і побачити всі, хто прийшов. Але образ гори – це образ дійсно символічний, бо це образ преображення, що здійснилося на горі Фавор, це образ со-розіп’яття, що пов’язане із горою Голгофа. Тобто, це високий образ сходження, підвищення над собою, і одночасно, сходження до себе, шлях в глибини самого себе, з якого і починається євангельський шлях – шлях до Царства Божого, що постає головним предметом повчання Ісуса Христа.

Він звертається до людей, щоб пояснити їм, що Царство Його, на яке вони очікують, далеко не схоже на царство земне; що до нього, до цього Царства, мають право увійти не одні тільки нащадки Авраама із богообраного народу, а всі ті, хто наслідує Бога духом і душею. Христос проголошує те, яким повинен бути і чого може очікувати кожен, хто хоче увійти в Його Царство, хто бажає наслідувати Христа, і говорить Він не тільки до тих, хто Його оточував у дану мить; слова Його звернені до людей всього світу, незалежно від національності, соціального статусу і віку.

Перша частина Нагірної Проповіді містить в собі опис образу досконалої людини і її доброчесностей, що проголошені Самим Богом і вказують людям від Його імені на те, як увійти до Царства Божого.

Відкривається цей шлях Заповідями блаженства, що складають першу частину Нагірної проповіді. В етиці “блаженство” – це найвищий стан досягнутого щастя, в Нагірної проповіді – це дещо інше, це – стан єднання з Богом і християнська досконалість, і тому блаженство, що про нього говорить Христос зовсім не схоже на очікуваний образ щастя. Кожна із заповідей – це, нібито, одна із сходинок, що підіймаючись по них, можна досягнути Небесного Царства. Але воно не є далеким потойбічним ідеалом, воно є тим внутрішнім станом душі, що з нього починається це Царство у сучасному світі, бо той, хто не увійшов до нього тут, хто не відкрив його в своєму серці, ймовірно і не зможе досягти його і в майбутньому світі.

Всього Христом було проголошено 9 заповідей блаженств, 9 сходинок досконалості, 9 доброчесностей, що свідчать про зміст християнського морального ідеалу, який далеко виходить за межі тільки моральності, бо він вказує на те, якою взагалі повинна бути людина з точки зору Бога:

1. Блаженні убогі духом, бо їх є Царство Небесне...

1. Блаженні ті, що плачуть, бо вони будуть утішені…

2. Блаженні покірливі, бо вони землю успадкують...

3. Блаженні ті, що жадають і прагнуть правди, бо вони наситяться...

4. Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть...

5. Блаженні чисті серцем, бо вони Бога узрят...

6. Блаженні миротворці, бо вони будуть іменуватися синами Божими...

7. Блаженні вигнані за правду, бо їх є Царство Небесне...

8. Блаженні ви, коли будуть ганьбити і гнати вас, і всіляко неправедно лихословити за Мене. (Матвія 5: 3-11)

Говорити про досягнення Царства Божого неможливо, якщо немає тверезого розуміння своєї духовної убогості, неповноти, недосконалості. Людина повинна відчувати себе убогим царем, царем – жебраком, що втратив свій духовний скарб, втратив Бога, розтратив свою душу на пусте й нікчемне, на пристрасті, забувши про своє високе покликання, а тому прагнення віднайти його це і є те, з чого починається шлях до християнської досконалості.

Друга сходинка – це стан плачу, розкаяння, бо без покаяння, людина не зможе усвідомити глибину свого падіння, глибину віддаленості від Бога, своєї убогості, як би побачивши себе «очами Бога», пізнати себе таким, яким ти є насправді.

Господь називає Блаженними засмучених, тих, хто оплакує свої гріхи, свою недосконалість, але не будь-що матеріальне, тих, що плачуть і о своїх гріхах, і о гріхах ближніх; тих людей, що шукають розради, моляться Богу, згадуючи про Його страждання, саме вони будуть утішені. Усвідомлюючи ясно свої гріхи, людина стає поблажливою й до гріхів інших, вона далека від осудження, презирства до будь кого, вчиться прощати.

Звідси і наступна сходинка. Вона пов’язана зі станом покірливості, покірливості навіть до смерті, бо саме цю покірливість показав Христос на Хресті: "Візьміть ярмо Моє на себе і навчитеся від Мене, бо Я лагідний і сумирний серцем, і знайдете спокій душам вашим". Тут відкривається дуже важливий для християнства аспект. Упокорювання – це не самоприниження, це тверезий погляд на себе, сумирність своєї гордині і віддання всього себе Богу. Гординя зруйнувала й руйнує світ. Упокорювання відновлює. Побачивши свою гріховність, людина здійснює покаяння, тобто починає жити спрагою Бога, спрагою істини, відчуттям необхідності Спасителя. "Не здорові мають нужду в лікареві, але хворі. Я прийшов призвати не праведників, але грішників до покаяння" (Мф. 9, 12-13). "Господь гордим опирається, покірливим же дає благодать" (Йак. 4, 6). "Бо у вас мають бути ті ж відчуття, які і в Христу Ісусові: Він будучи образом Божим, не почитав розкраданням бути рівним Богу; але умалив Себе Самого, прийнявши образ раба, зробившись подібним людям і по виду ставши як людина; вгамував Себе, будучи слухняним навіть до смерті, і смерті хресної" (Флп. 2, 5-8)

Упокорювання і покаяння – це єдиний моральний стан, з якого можна приступити до Христа, стати на шлях до уподібнення Йому, а наступна сходинка пов’язана із станом духовної спраги, що її відчуває той, хто жадає пізнати Бога, віднайти Істину, пізнати правду. Прагнучі правди прагнутимуть здійснити справи правди в житті, а це означає, що вони прагнутимуть творити справи добра, милосердя. Споконвічними християнськими справами милосердя вважаються: голодного нагодувати, спраглого напоїти, одягнути тих, хто має недолік в необхідному і пристойному одязі, відвідувати тих, що знаходяться у в'язниці, допомагати одужанню хворого або християнському похованню незаможних, а також справи милості духовної: подати ближньому добру пораду, застерегти від непоміченої небезпеки, молитися за всіх, уберегти грішника від помилкового шляху, тих, хто не знає, навчити істині й добру, втішити засмученого, не платити злом за зло, від усього серця прощати образи.

Але для того, що у серці поселилася доброта, любов, милосердя потрібно дещо змінити в собі, а саме, очистити своє серце від злих думок і намірів. Тому наступна сходинка – це очищення серця від неправди, ненависті, заздрості, гніву, роздратованості й іншого, від всього того зла, що віддаляє людину від Бога і від іншої людини.

Вчення про чистоту серця – займає центральне місце в християнської етиці. Блаженні чисті серцем тому, що тільки вони зможуть так наближитися до Бога, що зможуть Його безпосередньо бачити. Чистота серця - це не зовсім те, що щирість, це очищення свого внутрішнього світу, центром якого і вважається в християнстві серце. Лукаве серце не здатне бачити власні недоліки, а якщо і бачить, то хитрими запевненнями присипляє совість і змушує її мовчати. «Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре, а зла людина зі скарбу серця свого виносить лихе, бо від надлишку серця говорять уста його »(Єв. Луки, 6, 45). Все життя необхідно зберігати чистоту душі і серця, постійно очищати їх покаянням. Як дзеркало відображає образи тільки за умови, що воно чисте, так і побачити Бога можна тільки чистою від зла душою.

Той, хто досягне стану чистого серця, досягне миру із собою і зі всім світом, тому наступний шаг – це шаг до миру. Миротворці - це ті, хто творять світ Божий і прагнуть здійснення задуму Бога на землі. Їх мета - весь світ привести до стану миру.

В усьому поступаючись своїм ближнім, щоб зберегти з ними мир і злагоду, в одному тільки повинна людина стояти твердо, не страшитися гонінь і ненависті, лайки і насмішок, а саме - в своєї вірі і виконанні Заповідей Христових. Бути готовим до протистояння із злом, із тим, що перебування в істині, добрі, вірі випробується стражданням, вимагає жертовності, про це говориться в останніх із заповідей Блаженств.

Саме в них в Нагірної проповіді відкривається кенотичний характер християнської етики. Кенозис (2.38.) (у перекладі з грецьк. "виснаження") - рішуче свідоме жертовне зменшення свого змісту і значущості заради вищої мети.

(2.38.) кенозис – (від грецьк. – опустошення, виснаження) – християнський термін, означаючий Божественне самоприниження Христа через втілення в людську плоть до вільного прийняття їм хресних страждань і смерті. Термін походить з Нового заповіту, із Послання апостола Павла (Філ. 2, 7) («Унічижил Себе Самого, прийняв образ раба»). В моральному сенсі – це відмова від своєї «самості», своєї волі, й вільне прийняття волі Бога.

Убогість духовна, сумирність, милосердя, жертовність, вигнаність, страждання - доброчесності в світі не популярні, але в християнстві – саме вони є єдиною запорукою того, що людина пізнає себе, відкриє собі себе таким, яким бачить її Бог, а не світ. Основою кенотизму є Сама Особа Спасителя, що заради любові до людини, прийняв страждання на Хресті, помер і Воскрес.

Нагірна проповідь продовжується зверненням Христа до роз’яснення істинного розуміння Десяти заповідей, що їх зміст поглиблюється і набуває духовного тлумачення.

Христос не скасовує і не заперечує Закон Мойсея, але роз'яснюєь його сенс. Так, наприклад, заповідь "не вбивай" тлумачиться не в її буквальному, вузькому сенсі; а отримує більш широкий і глибокий зміст, бо вона, згідно із словами Христа, поширює свою дію навіть на гнів, який може стати джерелом ворожнечі, з її згубними наслідками, і на будь які зневажливі і принизливі для людини слова. Згідно із словами Христа, закон Божий повинен покарати не тільки руку, здійснюючу вбивство, а й саме серце, що живе думкою про нього: відкидається навіть дар, принесений Богу, доки серце носить у собі якесь лихе почуття. Гріх перелюбства - порушення подружньої вірності (Лев. 20,10, Втор. 5,18) вбачається навіть у погляді на жінку "з пожадлівістю" (Мф. 5,28).

Ніхто й ніколи ще так рішуче і так переконливо не відкидав давно встановлені, всіма прийняті і утверджені у свідомості моральні принципи. Нагірною промовою, Ісус Христос переконує людство в тому, що зло заради відплати, що було нормою в давньому світі, безглуздо, тому що породжує нове насильство - і так буде продовжуватися нескінченно, коли не поставити цьому край. В старозавітному законі говорилося «око за око, зуб за зуб», тобто давалася вища згода на рівну відплату «злом за зло». А Христос говорить про те, що коли хтось вдарить тебе в одну щіку, то підставь другу, а коли хтось буде судитися із тобою і за сорочку, то віддай йому і верхній одяг. Але далі ця думка доводиться до граничного сенсу, проголошенням парадоксальної заповіді про любов до ворогів як єдину силу, що нею може бути переможене зло і ворожнеча: «А я вам кажу: Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто вас проклинає, робіть добро тим, що ненавидять вас, і моліться за тих, хто вас жене». (Єв. Матвія. 5, 39-45). Ці слова не варто розуміти як пасивне непротивлення злу. Ось як тлумачить цю заповідь святий апостол Павло: «Не будь переможений злом, але перемагай зло добром». (Римлян. 12, 21).

Нагірна проповідь – це квінтесенція християнської духовної етики. Сам Христос говорить про важливість цих заповідей. "Отже, хто порушить одну із заповідей цих щонайменших і навчить так людей, той щонайменшим наречеться в Царстві Небесному; а хто створить і навчить, той великим наречеться в Царстві Небесному. Бо, говорю вам, якщо праведність ваша не перевершить праведності книжників і фарисеїв, то ви не увійдете до Царства Небесне" Мф.15:19- 20.

У скороченому вигляді увесь зміст морального Закону сконцентрував Ісус Христос у двох заповідях, наголосивши, що першою заповіддю, найголовнішою є любов до Бога, а другою заповіддю, що походить із першої, є любов до ближнього, причому ближній – це і друг, і ворог. Ця заповідь – наріжний камінь християнської моралі, не схожа на ті, що були проповіданні коли - небудь. Це не любов чоловіка і жінки, батьків і дітей, брата і сестри, взагалі не та любов, яка невимушено диктується природними інстинктами людини, але любов вища, обумовлена ясною свідомістю братерства всіх людей, як дітей єдиного Бога, любов, що виховується визнанням власного місця перед Богом, як одного із малих цих, і рештою світу, словом, любов, яка випливає з абсолютно нового погляду на світ як на єдине органічне ціле, що має нескінченно більш велику цінність, ніж особисте людське «Я».

Відповідно до цього основного принципу християнської моралі змінюється поняття про людські чесноти, переплавляються всі уявлення про моральність. Відтепер основа доброчесності полягає в одній тільки цій всепоглинаючій любові, перед якою все буття стає прозорим, доступним і зрозумілим. Все зовнішнє, формальне, пов'язане буквою закону втрачає свою цінність і замінюється однією лише вимогою щирої любові та смиренності. Все те, що з точки зору багатьох інших принципів моралі виявлялося неістотним, або, навіть, проявом слабкості чи аморальності, виявляється в християнстві сутнісно важливим.

Настільки ж докорінна зміна спостерігається в розуміння морального ідеала християнина. Не тільки земне життя, з тими чи іншими прагненнями, ставиться за мету людського існування, але нескінченно вищий ідеал Царства Божого, царства нескінченного блаженного життя, де все добре буде цілком очищене від злого. З точки зору цього ідеалу, будь-які життєві цінності переосмислюються і отримують зовсім інше значення. Страждання заради правди, плач за своїми гріхами, покірливість перед волею Божою, любов і прощення ворогів, стають запорукою блаженства і осягнення Царства Божого як в цьому світі, так і в вічності. Навпаки, прагнення до успіху, багатства, сили, влади, й інших суто матеріальних цінностей, є перешкодою до досягнення блаженства і цьому світі, і в вічному житті, в якому «перші» світу цього стануть «останніми».

Нарешті, корінна різниця між християнством і всіма іншими етичними системами, знаходиться в ідеї найбільшого морального подвигу, що осмислюється як можливість пожертви всім особистісним і навіть, самим життям заради Любові й вищої Істини. Хрест Христов, Розп'яття стають символом вищого покликання християнина на землі.

У християнської етиці, як, в цілому, і християнському вченню притаманний антиномізм: "Більший з вас да буде вам слуга: бо хто прославляє себе, той принижений буде, а хто принижує себе, той піднесеться" (Мф. 23,11-12). Радикальна переоцінка цінностей пропонує ідею "нової людини". Замість існуючих в багатьох культурах, загально відомих, з'являються абсолютно нові доброчесності, одна із яких, - смиренномудрість, що передбачає відмову від гордині і схильність завжди вважати іншого вищим за себе.

Щоб досягти такого стану, коли інша людина буде для тебе набагато вищою, ніж ти сам, у самому собі потрібно здолати будь яку уособленість, щоб вийти на новий рівень людяності, "де немає ні Еллина, ні Іудея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, Скіфа, раба, вільного, але усе і в усьому Христос" (Кол. 3,11). Суть оновленої людини не в будь якої належності, а в стані душі по відношенню до Бога і іншої людини.

Христова проповідь обіцяла Царство Боже, в якому всі один одному брати. Це царство позначається як вищий скарб, дорогоцінна перлина, що існує поза часом і простором, але кожна людина може віднайти його і у своєму серці.

У християнстві моральність розуміється як зустрічний рух Бога і людини. Бог здійснює кенозис - низхідний рух, вихід зі своєї божественної суті до людини, щоб своїми стражданнями й смертю перейняти на себе гріхи людей і показати шлях до обожнення, до руху назустріч Богу. Старозавітний Закон з цієї точки зору осмислюється як такий, що був потрібний людської натурі, що не може творити добра без примусу і покарання, він був тільки підготовкою до Нового Завіту. Жертовна смерть Ісуса на хресті і Воскресіння стали запорукою Божої Благодаті, що зійшла у всесвіт із Сином Божим, і Вона перебільшує закон. З точки зору християнства, гріх і смерть не можна подолати виконанням закону, а тільки любов'ю, вірою і надією, які суть дари Святого Духу.

Християнство відкрило нові глибинні пласти моральності. Усередині звичайного кола моральних вимог воно встановило інше коло. Вступ до нього означає досягнення вищої міри досконалості. Замість старозавітного таліону Христос основою моральності проголошує "золоте правило": "В усьому, як хочете, щоб з вами поступали люди, так і ви поступайте з ними" (Мф. 7,12). Він показує людині те, якою має бути моральність в останній своїй глибині - там, де людське зливається з божественним.