2.4. Етика ісламу

Основний зміст ісламської етики збережений в Корані (2.39.) – священній книзі мусульман, а також у Сунні.

(2.39.) Коран – (від араб. «читання уголос», «читання священного тексту», «повчання») – священна книга мусульман. Уявляє собою збірку висловлювань і повчань пророка Мухаммеда, зроблених їм від імені Бога Аллаха. В ісламі Коран служить основою законодавства, а також джерелом етичних знань.

Під Сунною (2.40.) розуміється звід правил і положень, представлених у хадісах (араб. – оповідання), а також сам корпус хадисів.

(2.40.) Сунна – (від араб. «шлях». ) – священна книга мусульман. Уявляє собою зібрання висловлювань і розповідей про вчинкі пророка Мухаммеда. Є другим джерелом знання шаріату і етики в ісламі.

Хадиси – це перекази, що їх авторство належить самому пророку Мухаммаду, засновнику ісламу (570-632), а також його найближчим послідовникам. Хадиси – збірки висловлювань і повчань пророка Мухаммада, а також розповіді про його вчинки, передані його оточенням. На відміну від Корану, сунна складалася поступово протягом перших двох-трьох століть становлення ісламу. У традиційній ісламській етиці склався принцип: «Коран витлумачує сунну, а сунна – Коран». Він діє у тих випадках, коли обидва авторитетні джерела стають основою вироблення норм, етичних або юридичних. Це означає, що у відриві друг від друга вони не можуть розглядатися, бо становлять єдиний корпус авторитетних текстів, що постають як основа вироблення норм ісламської етики.

Мухаммед не залишив ні свого Декалога, ні своєї Нагорної проповіді. Він не запропонував ніякої оригінальної моральної доктрини. Етика ісламу у теоретичній частині збігається з теологією, у нормативній — із правом.

Основу релігійного вчення ісламу являє істина про єдиного Бога, Аллаха. Пафос монотеїзму знаходить вираження в самій назві релігії і тих, хто її сповідує: "іслам" в переведенні з арабського означає "покірність"; "муслім" (мусульманин) - "той, хто підкоряється". Відношення між Аллахом і людьми засноване не на договорі і не на любові, а на велінні, з одного боку, і покірності - з іншою. Основу цього відношення складає те, що в європейській традиції пов'язано з поняттям моральність. З 99 імен Аллаха, даних у Корані, приблизно половина має виразний моральний зміст, а інші також можуть бути представлені як ті, що відносяться до моральності.

Кінцевою метою земного життя мусульманина є внутрішнє перетворення "ісхан". Досягнувши його, людина як би народжується наново, стає досконалішою. До цього стану ведуть віра і моральність, причому друга цілком підпорядкована першій.

Від іудаїзму іслам запозичує одне із центральних понять – "іман". Воно точно відповідає біблейському слову "емуна", що означає віру як довіру. У іудаїзмі "емуна" розумілася як вирішальна причина зовнішньої і внутрішньої стійкості людини, його постійності. Міцність людини – в його відкритості Богу, в тому, що він ввіряє себе Богу. Це розуміння дуже важливе і для ісламу. Віра може бути реалізована тільки у людському бутті. "Небесам, землі, горам, - говориться від імені Аллаха в Корані, - ми запропонували запоруку віри ("аману"), але вони відмовилися прийняти її, устрашилися її; а людина прийняла, тому що вона зухвала, безрозсудна" (Коран, 33,72). "Амана" має той же корінь, що і слова "іман" і "емуна", і в перекладі означає "безпека", "надійність", "міцність". Небеса, земля і гори відмовилися від божого дару, тому, що вони міцні самі по собі; людина його прийняла, оскільки вона внутрішньо нестійка, виходить за свої межі і не уявляє наслідків своїх дій. Прийняття амани з боку людини означає, що вона ввірила себе Аллаху, прийняв від Нього настанови про те, що таке добро і зло як свої власні.

Відсутність в ісламі етики у європейському значенні даного поняття (як особливої сфери знання й культури) не означає відсутності її як певної моральної програми. Коран у цьому змісті прямо продовжує традиції іудаїзму й християнства. Етична своєрідність етики ісламу полягає не в тому, що там представлені унікальні моральні норми, яких немає в інших релігійних традиціях (якщо такі норми і є в Корані, те їх дуже мало й вони мають другорядне значення), а в тому, що ці норми дані в їх єдності з іншими формами регуляції міжлюдських відносин, релігійним ритуалом, звичаєм, правом. Моральність в ісламі не систематизована у вигляді певного кодексу, не зведена до доступної для огляду сукупності загальних принципів. Ми знаходимо тут одиничні приписання (типу заборони на вживання свинини або вина), є норми, що регулюють відносини в певних сферах (у шлюбі, у питаннях спадкування і т.д.), є поняття, що узагальнюють конкретні моральні відносини й чесноти (справедливість, милосердя, совість, щедрість і ін.), але немає поняття й терміна, відповідного до поняття етики (або моралі). І це досить показово.

На відміну від християнсько-європейської етики, яку можна назвати етикою загальних принципів, мусульманська етика є етикою конкретних норм. Етика ісламу зважає на людські можливості й обставинами. У цьому змісті вона поблажлива до людині. Наприклад, мусульманинові забороняється їсти свинину, але якщо трапляється так, що нема чого їсти, крім свинини, то допускається відступ від даної заборони. Є обов'язок поста, але він не поширюється на вагітних жінок або тих, хто перебуває в неволі. Норми мусульманської етики знають і допускають виключення, їх імперативність не можна вважати категоричною — за одним, зрозуміло, виключенням, яке стосується самого символу мусульманської віри, тобто основних положень віровчення. За віру можна й треба вмерти. Усе інше не варто людського життя. Коран — «керівництво для богобоязливих», він не наставляє на шлях віри, а вчить лише тому, як правильно втілювати віру.

Питання «навіщо бути моральним?» у мусульманській етиці не становить проблеми, воно вирішується включенням моралі у віру. Моральний спосіб життя гарантує блаженство вічного життя, у той час як порочний спосіб життя неминуче веде до страшних мук і вічної смерті. Справедливості й милосердя шукає той, хто шукає своєї вигоди. Настільки ж просте тлумачення одержує питання про те, чому віддається перевага тим чи іншим нормам (типу заборони мати більш чотирьох дружин, вимоги робити обов'язкові й добровільні пожертвування і т.д.), — з тієї причини, що вони запропоновані Богом. Моральний мотив в ісламі збігається як з мотивом розсудливості, так і з мотивом благочестя.

Мусульманська етика виходить із земного, але зате більш реального образа людини, яка цілком розуміє й — найголовніше — ухвалює обмеженість своїх людських можливостей. Вона відмовляє людині в богоподібності й більш реалістична, хоча й менш піднесена, ніж християнська. Етика окреслює простір моральної відповідальної поведінки (помітимо в дужках, що в ісламі немає ідеї спадкоємного гріха; згідно з Кораном, Адам був прощений Аллахом і його вина не поширюється на нащадків). Коран дає деталізовану програму життя людини, що служить не тільки керівництвом до дії, але й догмою. Перспективу, що задається мусульманською етикою, не можна назвати надлюдською, вона не вимагає від людини роздвоєності, розриву між буттям і боргом.

Правовірний мусульманин завжди буде мати досить приводів для каяття совісті. Проте в ісламі мораль не відділена від реальності непереборною прірвою. І Мухаммед навряд чи міг би повторити слова Ісуса про те, що його царство — не від миру цього. Ісламська етика стала основою забудови цілої цивілізації. Вона є важливою гранню моральної культури людства, яка складається з різних традицій, що взаємно доповнюють одна одну.

Як було зазначено вище, однією із особливих рис мусульманської моральної системи стає єдність сфер права і етики, що знаходить свою реалізацію в Шаріаті (2.40.). Тобто в ісламі не існує строгого їх розмежування, характерного для західноєвропейської цивілізації.

(2.40.) Шаріат – (від араб. «правильний шлях, образ дій») – сукупність правових, морально-етичних і релігійних норм ісламу, регламентуючих життя мусульманина, що вважається вічною і незмінною Божою настановою.

Становлення етичної і релігійно-правової думки (фікх) в ісламі відбувалося паралельно і було пов’язано із особливостями культурно-історичної ситуації. Переїзд (хіджра) Мухаммеда з сподвижниками в Медіну в 622 році став переломним моментом в історії цієї релігії і початком формування мусульманської громади (умма), і ця подія настільки значна, що саме від неї бере відлік мусульманська ера. З цього часу цілком оформляється система авторитетів, принципова для ісламу, що опирається на дві основи: божественну і людську. Згідно із цим, Коран – це передвічне Боже слово, що виявляє волю Бога безпосередньо. А в практиці земного життя не менше значення набуває авторитет Пророка як глави громади: до нього звертаються за вирішенням будь-яких складних питань, а його слова і вчинки (їх і фіксує сунна) назавжди стають законом для мусульман, настільки ж незмінним, як і приписи Корану.

З часом не меньшого авторитету набуває і фікх. Предмет фікху настільки тотальний, як і предмет сунни: це може бути будь яке питання реального життя, у відповіді на яке повинне бути нормативне його вирішення. Етика в ісламі також носить нормативний характер, і тому багато питань морального життя потрапили в сферу ведення вчених, що займаються правом.

Частково збігаючись с фікхом по своєму предмету, етична думка в ісламі використовує і його систему оцінок, і його категорії. Це так звані «п’ять категорій», що становлять нормативну основу етики в ісламі. Їх класифікація співвідноситься, з одного боку, з наказом і забороною, з другого, з питанням про загробну відплату, будь то нагорода, чи покарання. Наказ і заборона визначаються на основі тексту Корану або сунни, і, як вважається, виражають волю і веління Законодавця. Співвідношення цих двох важливіших оцінок: предписано – заборонено, нагорода – покарання, і визначає, до якої категорії буде віднесений той чи інший вчинок.

Найзагальнішими поняттями ісламської етики стали також поняття «хасан» («хороше») і «кабін» («погане»). Користуючись ними, може бути створена точна градація людських дій. З ретельного зіставлення положень Корану і сунни і склалося розрізнення поганого і хорошого як з моральної точки зору, так і з правової. На основі цього розрізнення і побудована система уявлень про хороше і погане. Усі дії можуть бути розподілені на п’ять категорій:

1) фард або ваджиб – те, що підлягає обов'язковому і беззаперечному виконанню;

2) харам – те, що абсолютно заборонено;

3) мандуб або мустахаб – рекомендоване, але не обов'язково;

4) макрух – не рекомендоване, не заборонене, але і не заохочуване;

5) мубах – байдуже, дії, з приводу яких немає ясних вказівок ні в Корані, ні в хадисах, ні в шаріаті (ісламському кодексі поведінки); такі дії надаються суду власної совісті.

До абсолютно обов'язкового в етиці ісламу відноситься дотримання так званих П’яти стовпів ісламу(2.41.).

(2.41.) П’ять стовпів ісламу – (від араб.) – основні приписи шаріату, що утворюють основу релігійного життя, і є обов’язковими для кожного віруючого.

У суннизмі – одній з двох основних течій мусульманства загально визнається п'ять стовпів, при цьому кожному з них відповідає певна моральна доброчесність «фатила»:

1. Символ віри «шарада», висловлений у віровчительної формулі: «Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммад – пророк його», що породжує доброчесність щирості – «сідк».

2. Молитва «салят», що її повинен промовляти кожен мусульманин щоденно 5 разів в певний час доби, дає вірянинові близькість до Бога – «курба».

3. Обов'язкова матеріальна допомога нужденним, благодійність, «закят», що повинна бути строго відповідною розмірам доходу, виховує щедрість – «саха».

4. Дотримання поста «саум» на протязі священного місяця рамазан, що представляє собою утримання від їжі, води, тютюну, статевих відносин у той час доби, поки «можна відрізнити білу нитку від чорної», тобто на протязі дня, – сприяє формуванню непорочності – «іффа».

5. Хадж (паломництво до Мекки) – своєрідний символ наближення до недосяжного Аллаха зміцнює в душі прагнення до потойбічного життя – «шавк». Таким чином, основні суннитські доброчесності визначаються мірою готовності виконувати обов'язкові приписи віри.

Прибічники шиїзму – другої, радикальнішої течії в ісламі – вважають шостим стовпом Джихад (2.42.) – постійну боротьбу проти гріху і несправедливості у всіх проявах.

(2.42.) Джихад – (від араб. – «зусилля», «старанність») – поняття, що означає старанність на шляху Аллаха. Джихадом вважається боротьба зі своїми пороками, а також соціальною несправедливістю, старанність в розповсюдженні ісламу, боротьба з ворогами, покарання злочинців.

Із ним співвідноситься доброчесність мужності – «шуджа 'а». Як слідує із цього, в цілому, іслам займає зовсім іншу позицію, чим Новий заповіт і християнство, відносно того, що оцінюється як зло, а також того, як із ним боротися. Так, важливою доброчесністю визнається озброєний опір проти тих, хто в той чи іншій спосіб загрожує вірі: «Бийтеся на шляху Божому з тими, які б'ються з вами; але не будьте несправедливі, тому що Бог не любить несправедливих. Вбивайте їх, де не застигнете їх; виганяйте їх, звідки вас вони вигнали: спокуса згубніше вбивства» (Коран, 2,184-187). Зло підлягає фізичному знищенню, прощення і милість по відношенню до ворогів недоречна.,

Гріх, що полягає в руйнуванні першого стовпа ісламу, вважається найстрашнішим і не підлягаючим прощенню: «Істинно, Бог не пробачить того, що йому приписуються співучасники, тоді як він прощає усе, що робиться окрім цього, всякому, кому захоче" (Коран, 4,116). Але це пробачення може бути даровано тільки в день остаточного Божого суду, людським же судом перераховані гріхи мають бути засуджені безумовно.

Прикладом рекомендованих дій вважається понад обов'язкова добродійність, не рекомендованих – вживання тютюну. Гіршим в розряді не рекомендованих дій є розлучення. Розірвання шлюбу дозволене в ісламі і для чоловіків, і для дружин, але на різних умовах. Якщо ініціатива розлучення належить чоловікові, то дружина зберігає за собою всі ті дари, що чоловік їй підніс при укладенні шлюбу, і має право на повне забезпечення і навіть на продовження життя в будинку свого колишнього чоловіка. Якщо шлюб розривається за ініціативою дружини (що трапляється дуже рідко), вона зобов'язана повернути чоловікові вартість посагу.

Прикладом дій, що відносяться до розряду «муба», є дозвіл на утримання полігамної сім'ї, тобто укладення шлюбу з другою, третьою і четвертою дружиною, при збереженні першої. Іслам склався в надрах арабської культури, де багатоженство було звичним явищем. В результаті історичного компромісу встановився принцип тетрагамії – обмеження багатоженства не більше, ніж чотирма дружинами. Коран надає вирішення питання про кількість дружин моральному вибору чоловіка. Багатоженство піддається не лише кількісним, але і моральним обмеженням. Для обзаведення новою дружиною потрібна згода першої, а надалі пропорційний розподіл уваги, турботи, ласки, подружніх і домашніх обов'язків.

Найкращим станом людської душі визнається в ісламі богобоязливість, сором'язливість, найгіршим – гординя. Мусульманин повинен прагнути не стільки до моральної досконалості, скільки до справедливості, до подолання будь-яких відступів від неї. «Той з вас, – говориться в хадисі Муслима, – хто бачить щось непотрібне, повинен виправити це за допомогою руки своєї; якщо ж у нього не досить сил на це, тоді він повинен постаратися виправити це словом вуст своїх; але якщо і на це у нього не досить сил, то він, щонайменше, повинен жахнутися тому усім серцем своїм». Коли йти саме таким шляхом, можна досягти і земного щастя, і потойбічного блаженства.

Найсуворіший монотеїзм ісламу не виключає його внутрішньої антиномічності. «Немає бога, крім Аллаха» означає, що Аллах є джерелом як усього добра, так і усього зла, що відбувається у світі. Добро має свій витік в божественній милості, а зло в його гніві. Всемогутність Аллаха поширюється на все, аж до руху найдрібніших часточок і самих невловимих рухів людської душі. Аллаху відкриті не лише діяння кожної людини, але і його помисли. Моральний світ людської душі повністю відкритий Богу, й всі його зміни зумовлені заздалегідь. Який же сенс тоді у витончених відмінностях фикха? Яка різниця між забороненими і обов'язковими діями, якщо і ті, й інші зумовлені волею Аллаха? Коран і хадиси залишають ці питання відкритими. Віра у визначення потрібна для того, щоб у грішника не залишалося надії на те, що злочин залишиться непокараним, а у праведника – сумнівів в тому; що його праведність коли-небудь буде винагороджено.

Визначення і свобода вибору між добром і злом залишається в ісламі антиномією, що її осягнення має бути питанням кожного вірянина, у кожному конкретному випадку. Ця антиномія стада одним з щонайпотужніших стимулів розвитку арабо-мусульманської теології і філософії.

Частковий збіг етики і права в ісламі не означає їх повної тотожності. Етична думка виокремлюється від фікху у двох випадках. По перше у відношенні до «байдужого» з позиції права, що в етиці може підлягати оцінці як добре чи погане. По друге, в етиці має найважливіше значення поняття наміру, мотивації, що в праві не завжди може бути залучене до правової оцінки.

З безпосереднього зв’язку наміру і дії виходить фундаментальне положення мусульманської етики: дія може бути оцінена тільки в купі з наміром, що її викликав, бо вони не можуть бути оцінені окремо.

З цього приводу можна зауважити, що мусульманська етика може бути названа етикою цілей –і – засобів, знання – і – вчинку, іншими словами, етику намірів – і – дій. Формула «вчинки по намірах» стала центральною в правовій і етичній думці ісламу.

Сама по собі будь яка дія не має ціни, якщо вона не мотивована помислами про Аллаха. Наприклад, підприємницька діяльність, у тому числі торгівля, не містить в собі нічого поганого, якщо жадання наживи не витісняє з душі прагнення служити Богу.

Оригінальну моральну систему, дещо відмінну від класичної, знаходимо в суфізмі, езотеричної течії в ісламі, перші послідовники якого з'явилися в VII ст., а письмові джерела – в Х ст.. В суфізмі сталося значне зміщення акцентів із оцінки зовнішньої дії на намір і внутрішній стан людини. Представників цієї течії назвали «суфіями» – від арабського слова «суф», що в перекладі означає «шерсть», що з неї був зітканий грубий одяг близькосхідних аскетів. Самий цей одяг і слово, яким він іменувався, символізували аскетичний спосіб життя. На арабському Сході течія називається «тасаввуф». Найвидатнішими його представниками вважаються: колишня рабиня Рабіа аль Адавійа, ібн Арабі, Румі, Омар Хайям, Алішер Навойї. Систематичний характер суфізму надав аль Кушайрі (986 - 1084).

Найбільш характерною відмінністю суфізму від ортодоксального ісламу стало відношення до мирського життя. Прагнення до матеріального збагачення, успіху і політичної влади здатні тільки відвернути людину від свого істинного призначення, від правильного шляху. Цей шлях і призначення ведуть до Аллаха через самовдосконалення, звільнення душі від прив’язаності до земних уз.

По аль Кушайри, «суфізм є стан, при якому зникає усе, що властиво стану людському». Рабіа аль Адавійа вчила про те, що єдиним відношенням до Аллаха може бути тільки всепоглинаюча любов «махабба». Любити Аллаха можна тільки заради нього самого, а не із страху перед пеклом або через надію на райське блаженство. «О Господи, якщо я служу Тобі із страху перед пеклом, спали мене в нім, а якщо служу я Тобі з надії на рай, вижени мене з нього». Подібна любов припускає повну щирість і виражається в абсолютному прийнятті божественної волі, отже, в абсолютній відмові від волі власної. Покладаючись на волю Аллаха, людина відмовляється від турботи про зовнішнє життя, про харчування і, тим більше, про накопичення багатств. Абсолютне віддання себе Аллаху робить морально сумнівною навіть прохання. Просити що-небудь у людей або інших істот – означає зраджувати віру в Аллаха. Просити щось у Аллаха – означає відступати від беззастережного прийняття його волі.

Своє відношення до ортодоксального ісламу суфії виражають через ідеї розвитку і поглиблення його змісту. Їх шлях містичного самовдосконалення включає три етапи: шаріат, тарикат і хакикат. Перший етап в основному співпадає з загальноісламскими уявленнями і припускає неухильне виконання закону, сповіщеного в Корані і сунні. Своєрідний моральний зміст суфізму розгортається на другому етапі – «тарикаті». Суть всього шляху полягає в послідовному отриманні більш досконаліших станів. Ці стани розподіляються на два види:

1) порівняно постійні і такі, що досягаються власними зусиллями називаються «макамат» – «стоянки в дорозі»;

2) короткочасний стан «хал», що подібний до спалаху світла,·і може з’явитися або зникнути виключно милістю Аллаха.

Серед ідеологів суфізму немає єдиної думки про кількість таких стоянок-станів. Аль Кушайрі називає 50, починаючи від розкаяння («тауба») і закінчуючи томлінням («шаук»), Ансарі – 100, Рузбіхан Баклі – 1001!

В усіх цих вченнях загальними є: кінцева мета, що досягається тільки на третьому, останньому етапі – стані «фана» – повному розчиненні в Аллахі, отримання істинної суті в єднанні з ним; і деякі проміжні стани: «зухд» – утримання від гріховних дій, будь яких бажань і душевних рухів взагалі; «факр» – убогість, відмова від всього зайвого, від того, без чого можна обійтися; «сабр» – терпіння як здатність приймати будь що без вираження незадоволення; «таввакул» – відмова від турботи про завтрашній день.

Суфійський шлях може бути пройдений тільки учеником-мюридом під керівництвом вчителя-шейха. Перший повністю підкорявся волі другого, повинен був поводитися як «небіжчик у руках обмивателя трупів», тобто не проявляти ані найменшої ініціативи. Після того, як вчитель помічав, що більше нічому не може навчити учня, він відпускав його в самостійне життя. Суфійські учні, що жили в общині, називалися факірами або дервішами, що на арабській і персидській мовах означає «жебрак».

В протилежність ортодоксальному ісламу моральна ідея в суфізмі знаходить своє вираження в площині особистого самовдосконалення. Ця переорієнтація робить суфізм світоглядом не широких мас, а вузького круга подвижників.

Завершуючи огляд релігійних моральних систем, слід підкреслити, що одним з найважливіших морально-правових завоювань сучасної цивілізації є свобода совісті. Як записано в ст. 18 Загальній декларації прав людини: «Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу міняти свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічним або приватним порядком у вченні, богослужінні і виконанні релігійних і ритуальних обрядів».

Свобода совісті вимагає шанобливого відношення до святинь і переконань інших людей, як би вони не відрізнялися від власних. Цей принцип, проте, не слід розуміти, як проголошення байдужості у виборі світогляду і віросповідання. Навіть, якщо всі релігії в моральному відношенні умовно можна розглядати як рівноцінні, оскільки всі вони по-своєму навчають добру і засуджують зло, проте, для кожної людини, безумовно, пріоритетною є одна релігія – релігія його предків, його Батьківщини, його народу. Прийняття іншої, чужої віри дуже часто призводить до найгострішої моральної драми, і може бути виправдане тільки виключними життєвими обставинами. Є речі, що вибору не підлягають, і мають бути прийняті як даність. Є зв’язки, що їх не можна розірвати, не спустошуючись при цьому внутрішньо і не залишаючи рубців на серці. Саме до таких фундаментальних основ буття і може бути віднесений релігійний вибір.