1.2. Походження етики в культурі Давньої Греції

Етика виникла як зустрічний рух міфологічних образів богів і героїв, з одного боку, і порад, що стосуються корінних життєвих питаннь, з іншою. Науковий статус вона знаходила шляхом сходження від часткового до загального:

– від одиничного образу до цілісної картини світу, в якій безліч образів пов'язані один з одним;

– від окремої поради (заборони чи наказу) до універсального принципу або до системи взаємопов'язаних правил – кодексу.

У Давній Греції особливу роль в систематизації міфологічних уявлень зіграли поеми Гесіода, який, зокрема, в «Теогонії» – космогонічній поемі про походження світу, розглядає його виникнення як ланцюг породження одних богів іншими. Гесіод спробував об'єднати численних персонажів античного міфу в цілісну картину загального зв'язку богів через їх родинні стосунки і зародження Космосу з Хаосу. Встановлення родинних зв'язків між богами було одночасно уточненням переважаючого характеру їх діяльності, своєрідної божественної вдачі. Окрім Гесіода були і інші систематизатори міфів, але плоди їх зусиль дійшли до нас фрагментарно.

Аналогічний шляхом йшла і філософія. Перші філософи від Фалеса до Демокрита займалися фізикою: прагнули зрозуміти єдність природи (греч. «φύσις» – «природа») як походження усіх речей і явищ із загальної першооснови. Архаїчна філософія зв'язала в єдине ціле усі раніше виділені нами рухи думки :

– від різноманітності природних явищ до «αρχή» («архэ»), першооснови всього сущого;

– від різноманіття порад до єдиного етичного принципу.

До цих двох з часом додалося третє – рух думки, за допомогою якого вона осягає саме себе: зв'язок слів в реченні, реченнь в мові і думок в судженні. Так поступово склалися три основні частини грецької філософії: фізика, етика і логіка (діалектика). Окремі автори, зокрема Платон і його послідовники, вважали самостійними і четверту частину – теологію як вчення про божественне.

Єдність всіх частин філософії була обумовлена тим, що закони природи і правила життя усвідомлювалися по аналогії з граматичними правилами мови. Це ясно видно на прикладі грецького слова «ряд», «член ряду» - «στοίχεϊον» («стойхейон»), яке спочатку відносилося до букв, а потім до стихій – елементів, з яких складаються усі природні речі (земля, вода, повітря і вогонь). Отже, природні елементи пов'язані один з одним так само, як букви в словах і реченнях, а вчинки у вдачі. Єдність природи і этоса також очевидно виявляється, наприклад, у філософії Эмпедокла, що вчив про те, що існуючий світ – від найдрібніших частинок до небесних тіл – підкоряється періодичним коливанням двох різноспрямованих космічних сил: Любові і Ворожнечі.

Становленню етики як самостійної науки сприяло її поступове відособлення від інших філософських наук в Давній Греції. Спочатку, подібно до інших наук, вона існувала в цілісній єдності еллінської філософії як універсальної мудрості, що включає знання про усе. Її специфікація почалася з відособлення фізики, логіки і етики усередині цілісного корпусу філософського знання. Практично одночасно з цим відбувається розподіл предметів етики і риторики. Щоб віднайти самостійність етики, філософії знадобилося усвідомити корінну відмінність этосу від природи (φύσις) «фізиса» і осмисленого розумного істинного слова (λόγος) «логосу».

Відділенню вчення про вдачу від філософії природи помітно сприяли грецькі софісти (V ст. до н.е.); розмежування вдачі і уміння говорити (риторики) стало можливим багато в чому завдяки зусиллям Сократа і Платона.

Само слово «етика», утворене від «ήθος» (этосу), ввів в обіг в IV ст. до н.е. Арістотель, класик античної філософії і її геніальний систематизатор. Етика як практична наука про людські доброчесності відрізняється у нього від теоретичних (споглядальних) наук фізики і метафізики, з одного боку, і від поетичних наук граматики, риторики і діалектики – з іншого. Теоретичні науки вивчають те, що існує незалежно від людської діяльності або, як виражається Арістотель, не може бути іншим, ніж воно є. Поетичні і практичні науки спрямовані на те, що може змінюватися зусиллями людини. При цьому поетичні науки вивчають те, що людина створює сам: речі, споруди, художні твори, практичні, – те, що він створює в собі самому і у своєму житті. Головна відмінність моральної поведінки, що має відношення до практичних наук, від творчості полягає в тому, що речі створюються людьми не заради самих цих речей, а заради чогось іншого; а на відмінність, моральні вчинки мають цінність самі по собі.

Архітектор будує будинок не заради самого будинку, а для того, щоб у ньому могли жити люди. Моральна людина здійснює добрий вчинок не заради чогось іншого, а заради самого цього вчинку, оскільки саме в ньому втілюється прагнення людини до добра.

Основними видами практичної філософії Арістотель вважав управління своїми пристрастями, управління господарством і управління державою. Отже, до практичних наук у нього відносено власне етику, економіку (від «οικος» (ікос) – «будинок», «домогосподарство») і політику (від «πόλις» (поліс) – «місто–держава»).

У Арістотеля економіка і політика ще тісно переплетені з етикою, але в подальшому розвитку європейської культури під сильним впливом християнства і – менш відчутним – інших ідейних течій усвідомлюється істотна різниця між моральністю, економікою і політикою.

Християнська середньовічна релігійна етика з її «мудрістю не від світу цього» і установкою на «внутрішню людину», з її прагненням до духовного вдосконалення і Спасіння як вищої мети, відкрила просту істину, а саме те, що прагнення до багатства і влади мало сумісні із збереженням моральної цілісності і душевної чистоти.

Новий час (XVII - XIX вв.) в європейській культурі знову зблизив етику з економікою і політикою, але заперечував її генетичний зв'язок з релігією. Процес відособлення етики від будь якого знання досяг в критичній філософії І. Канта, який наполягав на тому, що етика є автономною незалежною сферою, тому він проводив різкі розмежувальні лінії між етикою і теологією, етикою і психологією, а також етикою і філософією права.

У XX ст., коли процес диференціації наук набув особливо принципового характеру, найзначнішим стало відособлення двох наук про этос: етики і этологии. За етикою залишилася та область морального, що пов'язана із специфічно людською поведінкою. До нової науки этологии відійшли ті форми поведінки, що є загальними для людини і тварин.

Стосунки етики з іншими науками не є статичними, раз і назавжди даними. Вони істотно змінюються в часі і в просторі, з переходом від одного типу культури до іншого.