Контрольні питання до лекції 2:

1. Які світоглядні засади визначають особливості етики Давньої Індії?

2. Що таке варнова система і який її зв'язок із моральним вченням Давньої Індії?

3. У чому полягає відмінність етики індуїзму від етики буддизму?

4. Які специфічні категорії визначають, характерні для індійців моральні переконання?

5. Що таке «чотири благородні істини»?

6. Які особливості характеризують етику Давнього Китаю?

7. У чому полягає ретроспективність етичних ідей в конфуціанстві?

8. Які принципи притаманні етиці Конфуція?

9. Які принципи притаманні етиці Даосизму?

10. Які категорії визначають специфіку етичних поглядів конфуціанства і даосизму?

11. Чому біблійну етику визначають як теоцентричну?

12. У чому полягає своєрідність етики Старого Завіту як етики Закону?

13. Який зв'язок існує між етичними заповідями Декалогу і етикою сучасності?

14. В чому полягає особливість етики Нового Завіту?

15. Чому християнську етику називають етикою любові?

16. Що таке «заповіді блаженства» ?

17. Порівняйте етику Старого і Нового Завітів, в чому полягає єдність, і в чому різниця між ними?

18. Які джерела існують для вивчення етики ісламу?

19. В чому полягає єдність етики і права в ісламі?

20. Що таке «стовпи ісламу» і які доброчесності характеризують моральну людину згідно з етикою ісламу?

21. У чому полягає своєрідність етики суфізму?

22. Порівняйте уявлення про моральний ідеал досконалої людини, що притаманний різним релігійним традиціям, чи є в ньому щось загальне, і в чому полягає істотна різниця?

Розділ 3. Основні моральні вчення в европейської культурі (Античність і Середні віки)

Ключові слова і поняття:

3.1. імператив,

3.2. релятивизм,

3.3. утилітаризм,

3.4. етичний раціоналізм,

3.5. катартичні доброчесності,

3.6. евдемонізм,

3.7. гедонізм

3.8. кініки,

3.9. апатія,

3.10. атараксія,

3.11. аскетика,

Зміст теми

3.1. Етика в античної культурі.

3.2. Етика в культурі Середньовіччя:

3.2.1. Аскетична етика в православної культурі Сходу;

3.2.2. Етичні вчення в Західноєвропейської культурі.

3.1.Етика в античної культурі

Самостійною формою людського знання етика стала в Давній Греції. У античному суспільстві етична думка придбала якісну своєрідність і розвивалася як особлива галузь філософії. Однією з особливостей античної етики, що зумовила її своєрідність, стало те, що, починаючи з софістів і Сократа, елліни усвідомили, що вірний шлях в житті людина може визначити сама, своїм власним розумом. Необхідно тільки навчитися користуватися цим розумом, міркувати, доходячи в будь - якому питанні до останньої суті, до самих першооснов. Політичний демократизм еллінської культури виявився плідним грунтом для вільного самовизначення людського духу, що критично ставився по відношенню до усіх зовнішніх авторитетів і підкоряється лише одній силі - логічній переконливості і довідності. Тим самим, саме в античності етика стала теоретичною формою осмислення моральності. Предметом античної етики є этос, що розуміється як певне поєднання доброчесностей (αρετή) і вад (κακία), позитивних і негативних якостей людини. Греки зрозуміли вдачу як те, на що перетворюється людська природа, що слідує за Логосом (розумом, думкою, словом). Так, доброчесною може бути тільки та людина, що обдарована здатністю до розумного осягнення світу словом. Безсловесним доброчесність недоступна. Найкращою є вдача, що в ній переважає мудрість як знання сокровенного слова (Істини).

Сім мудреців – це збірний образ, що до нього відносять легендарних людей, що жили у прадавні часи і прославилися в різноманітних областях людської діяльності. Їх імена пов’язані з мудрими висловлюваннями, афоризмами, що мають загальновизнаний етичний зміст. Безсумнівними серед них є четверо: Фалес, Солон, Біант, Піттак. У списку Деметрия Фалерського (IV в. до н.е.), автора самої давньої збірки афоризмів «Семи мудреців», у додавання до них названі ще Клебул, Периандр, Хилон.

Сім мудреців займають пограничне положення між до-філософською й філолофсько-опосередкованою стадіями моральної культури античності. Їхні імена нерозривно пов'язані з моральними уявленнями, що набули в ту епоху загальновизнаного значення, одночасно вони знаходяться у самих джерел грецької філософії; так, перший серед мудреців - Фалес вважається також і першим філософом Античності. У творчості Семи мудреців мораль здобуває форму «імперативів» (3.1.) , позначається її основне проблемне поле: індивід і навколишні його люди.

(3.1.) Імператив – поняття, що фіксує примусовий характер моральних вимог.

Образ мудреців як вчителів життя предметно закріплює у культурі ту думку, що ідеал мудрості має більш сильний вплив на історичний процес, чим, наприклад, ідеал побожності, або ідеал мужності, персоніфікований в образі героя.

Перших грецьких мудреців називають ще гномистами, оскільки свою мудрість вони передали нащадкам в коротких висловлюваннях, гномах, афоризмах, зміст яких постає у вигляді вимог, вказівок до поведінки, покликаних направити людину на шлях доброчесності. Тим самим був зроблений винятково важливий крок у становленні моралі. Вона прийняла форму чітко сформульованих правил поведінки. Ці правила відрізнялися безумовністю, категоричністю. Вони, хоча й зв'язувалися з іменем того або іншого мудреця, але існувли проте не як його особиста думка або рада, а як деяка безумовна істина, виражена у формі веління. Ці правила мали своєю метою вдосконалення характеру людини і його відносин до батьків, старших, співгромадян, держави, богів, наприклад: Не бреши, Печися про важливе, Довірене повертай, Почитай богів, Старшого поважай, Не соромся лестити батькам, Корися законам, Нерозсудливості не схвалюй, Задоволення приборкуй, Не бреши, але говори правду, Поважай друзів, Не хули близьких, Бери переконанням, а не силою, За вином слуг не карай; Бери дружину з ровні, Випиваючи, не бовтай; Весілля влаштовуй дешеве; На шляху не квапся, Нічого надміру, Пізнай себе.

Особливо можна виділити дві останні: «Пізнай самого себе» і «Нічого надміру». Ці дві взаємозалежні вимоги становлять саму суть тієї мудрості, що її викладено в життєвих настановах Семи мудреців.

Таким чином, моральний канон античності почав складатися як пошук героями шляхів подолання своєї тлінності й збігався з безсмертною величчю подвигів. В його основі знаходиться образ людини, що прагне до моральної досконалості. Це пов'язане з такими моральними якостями людини, що характеризують її здатність долати почуття страху (мужність), стримувати свою чуттєвість (помірність), підкорити її вимогам розуму (мудрість, розважливість), взаєморівноважно будувати відносини з іншими людьми, поважати закони (справедливість). Тим самим, мова йде про такі якості, що за ними закріпилася в історії культури назва «чотири кардинальні чесноти» античності.

У рамках античного морального канону доброчесність (людська досконалість) ототожнювалася з мудрістю й образом мудреця. Ця обставина з самого початку визначала філософський характер етичної рефлексії, що тільки зароджувалася, і в свою чергу, етичну спрямованість самої філософії. Якщо доброчесність людини полягає в приборкуванні пристрастей і підпорядкуванні їх розуму, то для того, щоб бути доброчесним, треба знати як цим розумом гідно розпорядитися. Так етика, ще не з'явившись, постає залежною від теорії пізнання, гносеології. Але, з іншого боку, для того, щоб знання про світ направляло людину до доброчесності, воно повинне бути знанням того, що становить таємний зміст останньої. Так гносеологія споконвічно виявляється етично орієнтованою.

До ідеї доброчесності грецька свідомість прийшла завдяки осмисленню героїчного этосу, у пошуках відповідей на питання про те, у чому полягає довершеність людини, що ріднить її з безсмертним, божественним. Звідси - основна націленість пізнання на пошук і виявлення сутності єдиної безсмертної основи миру. Перші філософи у своїх пошуках вважали, що тий першопочаток, що впорядковує космос, і робить його вічним, і є одночасно джерелом морального порядку й довговічності людського життя. Етична проблема була таким чином повязана з натурфілософією, з пошуком божественного першопочатку, що становить основу всіх речей. Фалес такою першоосновою вважав воду; у його випадку зв'язок між натурфілософією й етикою погано прослідковується. Але вже в його учня Анаксимандра вона є досить очевидною.

Софісти і Сократ. Філолофсько-методологічні засади, що дозволяли раціонально обговорювати етичні проблеми з антропологічних позицій, запропонували софісти, родоначальником і самим яскравим представником яких був Протагор (490 - ок. 420 до н.е.). На противагу попереднім філософам, що шукали таємницю буття людини і його чеснот в природі, космосі, Протагор проголосив своє знамените положення: «Людина є міра всіх речей».

З погляду Протагора, космос, природа («речі») не містить у собі міру пізнання людини, звідси і не може дати напрямок його життю. Для того щоб виробити норму свого буття, людині немає потреби знати обладнання космосу, більш того, саме пізнання останнього залежить від суб'єктивних можливостей людини, і в цьому сенсі він, людина, сам задає міру речам. Тобто, людське буття - це особлива самостійна реальність, що її розуміння не тільки не зводиться до частки случаю якогось речового миру, але, навпаки, є ключем до розуміння останнього. Протагор обґрунтовує право людини дивитися на навколишній світ крізь призму своїх - людських - цілей і інтересів.

Софісти вперше підкреслили формуюче значення виховання, культури в житті людини. Етика поряд з діалектикою, її логіко-язиковими основами була головним предметом їх теорії. Світоглядні ідеї софістів у значній мірі з'явилися узагальненням їх етичних досліджень, присвячених головним чином двом проблемам: можливості виховання чеснот, а також співвідношенню законів природи й установлень культури.

За свідченням Платона, Протагор першим висунув теорію, згідно з якою можливе виховання чеснот. І воно є найважливішим загальнозначущим завданням, що задає зміст публічному (полісному-соціальному) життю. Цей погляд став загальним переконанням софістів.

Вони, таким чином, виділили у людському бутті особливу область, яка (на відміну від біологічної природи) твориться самими індивідами.

Доброчесність людини, отже, виникає там, де один індивід зустрічається з іншими, обмінюється з ними знаннями, навичками, кооперується й т.п., вона залежить від виховних зусиль родини, вчителів, держави. Таким чином, софісти стверджували, що особливих вчителів доброчесності не може бути, тому що всі, хто чому-небудь навчає людину, навчає її також і чеснотам. Чесноти це те, що об'єднує всіх людей і робить можливими всі інші культивовані ними в процесі суспільного життя заняття. Про це говориться у міфі, що розповідає Протагор в одному із діалогів Платона.

Власне етика починається з полеміки між софістами і Сократом про те, що складає основу доброчесності. Ця ідея і виражена ясно в міфі про Прометея і Эпиметея, розказаного Протагором в однойменному діалозі Платона. Згідно з цим міфом, боги створили людей беззахисними, порівняно з безсловесними звірами: без гострих кігтів і зубів, твердого панцира і крил. Для життя одни люди виявилися абсолютно непристосованими і тому були приречені на загибель. Прометей викрав у Гефеста і Афіни їх мистецтва, що допомагають захиститися від природних лих: уміння користуватися вогнем, будувати і шити одяг. Але цього виявилося мало. Як тільки люди «збиралися разом, так зараз же починали кривдити один одного, тому що у них не було уміння жити спільно, і знову доводилося їм розселятися і гинути». Щоб врятувати людину, Зевс дарував людству мистецтво жити в суспільстві. Люди були наділені соромом і справедливістю за умов, що кожен, хто виявиться ним непричетний, підлягає смерті. Ці дари і складають основу доброчесного (морального) життя. Виходячи з передумови, що доброчесність не дана людині від народження, але кожен має бути їй причетний, софісти розвернули активну діяльність по цілеспрямованому навченню доброчесності.

Головним інструментом софістів як «вчителів мудрості» стало ораторське мистецтво, риторика. Провідною доброчесністю шанувалося мистецтво переконувати. По Горгію, це мистецтво вище за всіх інших, бо воно робить всіх своїми рабами по добрій волі, а не з примусу.

В питанні про зміст доброчесності софісти схилялися до релятивизму (3.2.) , тобто до переконання, що усе відносно, включаючи моральні поняття.

(3.2.) Релятивизм – філософський погляд, згідно з яким цінності мають відносний характер.

Людина є мірою всіх речей не лише в плані їх існування, але особливо у визначенні їх значущості. Відмінність між добром і злом відносна: те, що одна людина вважає благом, для іншої може бути злом, і навпаки. Невідомий учень Протагора в короткому творі «Подвійні промови» приходить до висновку, що різні люди називають одні й ті ж речі то прекрасними, то потворними; і не знайдеться абсолютно нічого такого, про що б усі без виключення погодилися в тому, що воно прекрасне або потворне. Навіть така аморальна дія, як вбивство і поїдання власних батьків, у народу массагетів вважається прекрасною.

До такого висновку софістів, очевидно, спонукало порівняльне вивчення устоїв різних еллінських полісів і нееллінських культур. Вони зробили принципове по своїх наслідках відкриття, що правила поведінки, як і правила граматики, встановлюються людьми і ними ж можуть бути скасовані. За Гиппієм, наприклад, державні закони - це те, «що громадяни за загальною угодою написали, встановивши, що повинне робити і від чого потрібно стримуватися». Але цим законам занадто серйозного значення надавати не можна, тому що самі творці їх часто відміняють. Якщо справедливість співпадає з цими законами, то вона не може бути однією для всіх і назавжди. На варті таких встановлень не стоїть космос або природа з її строго певним порядком. Вони підтримуються в державі головним чином покаранням і силою переконання.

Проте разом з писаними законами і заснованною на них справедливістю, софісти - зокрема той же Гиппій - визнавали справедливість природну, основу якої складають неписані закони, що визнаються усіма людьми, в якій би країні вони не жили. Вони встановлені богами, і тому, в першу чергу, від людини вимагається шанування богів. Сюди ж відносяться заборони на шлюби між батьками і дітьми і обов'язок платити за добро добром. Люди можуть відступати і від природної справедливості, але в цьому випадку не потрібні ні покарання, ні словесні повчання, тому що порушення божественного закону містить покарання в самому собі: в народженні поганого потомства, хворобах, передчасній смерті.

З особливою силою релятивістське розуміння справедливості проявилося в подальшому розвитку софістики. Фрасимах звернув увагу на те, що влада, користуючись законами, як знаряддями, виставляє як справедливе те, що корисно для неї. У справедливості, із його точки зору, є щось таке, що істотно відрізняє її від турботи про життєву вигоду, звідси щиро справедлива людина більше схожа на простачка, чим на того, хто здатний вправно провертати свої справи.

Крітій угледів в справедливості, яка встановлюється звичаєм і підтримується законами держави, пута і окови для сильної людини. Люди слабкі і нікчемні, не в змозі відкрито протистояти сильним, вигадали справедливість, щоб з дитинства, обплутати сильних по руках і ногах. До цієї «вгамівної» справедливості протилежним є право сильного: відкрито і вільно брати все, що йому заманеться, у того, хто не може чинити опір.

У релятивістській етиці софістів був і позитивний зміст. Вони подивилися на окремі речі і світ в цілому з точки зору їх індивідуальної людської значущості, користі. Такий принцип в етиці отримав йменування утилітаризм (3.3.).

(3.3.) Утилітаризм – (від лат. користь, вигода). Моральний принцип, що передбачає оцінювання всх явищ з погляду їх корисності. Також – напрямок в етиці, започаткований Є.Бентамом, який передбачає користь основою етики.

Звичайно, моральність не вичерпується здатністю бачити в речах їх користь для окремої людини, але без цього бачення, як одній із складових, моральності бути не може. Моральність - це не лише логос, але і діалог між відносно рівноцінними істотами.

Іншу складову моральності проголосив своїм геніальним філософським розумом Сократ (469-399).

Сократовська філософія по праву вважається першою послідовною формою етичного раціоналізму (3.4.).

(3.4.) Етичний раціоналізм – (від лат. «розум») – філософська точка зору, що наголошує першість і компетентість розуму в питаннях моралі.

Доброчесність розуміється як позитивний стан людини, як благо, втілене в неї. Найважливішим, а може бути, і єдиним шляхом навчання доброчесності є «пізнання самого себе». Сократ ототожнив розуміння того, що таке доброчесність, з володінням цією доброчесністю. Він вважав, що та людина, що знає, що таке доброчесність; у чому суть справедливості, мужності і стриманості, вже завдяки одному цьому буде справедливою, мужньою і стриманною, тобто, доброчесною. У трактуванні поняття «логос» Сократ змістив акцент із слова на те, що виражається в цьому слові і стоїть за ним.

Суть сократовскої етики зводиться до чотирьох ключових положень:

1) доброчесність є знання;

2) тільки справедлива людина може бути дійсно щасливою;

3) самопізнання є вищим завданням людини;

4) самовдосконалення важливіше всякої турботи про зовнішні блага і матеріальні цінності.

До цих положень для повноти розуміння слід додати також те, що доброчесність людини є системою взаємозв'язаних позитивних якостей, що виступають як найважливіши доброчесності, до них віднесено: мудрість, мужність, справедливість, благочестя і розсудливість:

- мудрість - це знання самого себе, аж до останніх підстав блага і зла;

- мужність - здатність протистояти страху;

- розсудливість - вміння знаходити міру відносно власних пристрастей, панувати над ними;

- справедливість - розуміння того, як обходитися з людьми в полісі, тобто, в суспільстві;

- благочестя - належне відношення до богів.

Усі ці поняття складають систему засадничих категорій античної етики, пов'язаних з осмисленням головних людських доброчесностей, що отримали назву катартичні доброчесності (3.5.).

(3.5.) Катартичні доброчесності – в античної етиці – це такі чесноти, як: мудрість, мужність, розсудливість, спрведливість і благочестя.

Чим же Сократ вигідно відрізняється від софістів? Передусім, переконаністю в тому, що будь-яка доброчесність має об'єктивний, незалежний від тієї чи іншої точки зору, зміст. Тільки в цьому випадку філософія може бути справою граничної серйозності: такою, якої можна присвятити все своє життя і навіть віддати його, випивши, за вироком неправедного суду, чашу з отрутою.

Перш ніж управляти державою і умовляти інших за допомогою красномовства, потрібно з'ясувати, в чому полягають граничні підвалини розрізнення добра і зла. Якщо розуміти, наприклад, справедливість як готовність робити добро друзям і шкодити ворогам, то нічого справедливого самого по собі в цьому не буде: адже у кожного і друзі і вороги різні, той, хто є другом для тебе, може бути ворогом для іншого.

Сократ, пов'язуючи справедливість з соціальною діяльністю, а саме, з діяльністю правителя, вважав, що вона виражається в готовності піклуватися про благо підданих, а не про своє власне благо. Справедливою є не кожна влада, а тільки та, що підтримується кращими, тобто наймудрішими правителями, бо вони ясніше, ніж усі інші громадяни, знають, що необхідне для підданих. Справедливо в цілому таке положення, при якому краще управляє гіршим, досконаліше - менш досконалим. Справедливість, що так розуміється, Сократ вважає неодмінною умовою щастя.

Несправедливість же руйнівна не лише для тих, проти кого вона спрямована, але і для того, хто впроваджує її - для останнього навіть більшою мірою. По думці Сократа, краще терпіти несправедливість, чим творити її, бо бути несправедливим - означає псувати не лише середовище існування, але і власну душу, вносити до неї сум'яття і хаос. Покарана несправедливість краще непокараної, оскільки кара, як хворобливе хірургічне втручання, є першим кроком до виправлення душі. Корінну перевагу справедливості Сократ вбачає в тому, що вона веде до всякої цілої одностайності і дружби, тоді як несправедливість неодмінно веде до розбрату. Для окремої людини несправедливість страшніша за смерть.

При такому підході антична етика стає наукою про найкраще життя, тобто щастя. Основну відмінність філософського підходу до моральності від софістичної риторики Сократ бачив в тому, що перша прагне дати людині краще; остання – тільки приємне.