Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 2

роковою каторгою1. Проте це нововведення проіснувало недовго. Через чотири місяці смертну кару було поновлено на фронті, а згодом і в тилу.

17 березня 1917 р. Тимчасовий уряд прийняв постанову «Про полегшення долі осіб, які вчинили кримінальні злочини». Злочинцям, засудженим до смертної кари, вона замінялася каторгою на 16 років. Постановою скорочувалися строки відбування покарання для інших категорій засуджених або вони повністю звільнялися. За амністією на свободу відпускалися близько 15 тис засуджених. Амністія злочинцям за умов, коли був розладнаний слідчий апарат і дезорганізована діяльність міліції, сприяла зростанню злочинності. Тоді ж, 17 березня 1917 р., було прийнято урядову постанову «Про скасування для засланих поселенців і арештантів покарання різками», а 26 квітня скасовано і саме заслання на поселення як покарання.

Водночас Тимчасовий уряд залишив майже без змін статті Кримінального уложення 1903 р., якими мали керуватися судово-слідчі органи. Залишилися без зміни також в основному царське тюремне законодавство та відомчі акти: тюремний статут і загальна тюремна інструкція.

Після розстрілу липневої демонстрації уряд прийняв нові постанови. Так, законом від 6 липня 1917 р. за підбурювання до невиконання * розпоряджень влади» передбачалися покарання — ув'язнення у фортецю на строк до трьох років або в тюрмі. Заклик військових чинів до невиконання розпоряджень військової влади розглядався як державна зрада Тимчасовий уряд змінив редакцію окремих статей Кримінального уложення, значно розширивши склад злочинів, передбачених у них. Так, до каторжних робіт могли бути засуджені не тільки винні у замаху повалити органи верховної влади, а й особи, що замірялися «на позбавлення можливості цих органів виконувати свої повноваження». Ця невизначена формула могла тлумачитися досить широко.

6 липня 1917 р, Тимчасовий уряд прийняв постанову про арешт учасників липневої демонстрації та притягнення їх до кримінальної відповідальності. Заарештовані обвинувачувалися за тими самими статтями Кримінального уложення, за якими царизм віддав до суду революціонерів, тобто вони звинувачувалися у державній зраді. На місця були розіслані вказівки міністра внутрішніх справ про арешт осіб, «які прямо чи побічно брали участь у липне-

1 Скрипилев Е. А. Тюремная политика и тюромног законодательство Временного правительства — М , 1968 — С. 59.

37

§4. Утворення Центральної Ради

§4. Боротьба за національно державне відродження України. Утворення Центральної Ради

Розділ 1. Устрій і прало України після перемоги Лютневої революції вій демонстрації», а також про арешт і притягнення до кримінальної відповідальності керівників низових Рад і комітетів.

Це однозачно значний відхід від демократичних свобод, завойованих народом (свободи слова, спілок, друку, зібрань). Воєнному міністру і міністру внутрішніх справ надавалося

право закривати усі зібрання та з'їзди, які загрожують	державній безпеці.
їм же було надано право закривати революційні газети,	заарештовувати ре-
дакторів, забороняти доставку на фронт небажаних газет тощо.	Тимчасовий уряд
використовував також позасудову розправу. Його постановою	від 2 серпня 1917
р. названим міністрам надавалося право заарештовувати і	висилати без суду
осіб, дії яких визнавалися особливо небезпечними.
В армії застосовувалися жорстокі репресії революційно нала-	штованих солдатів.

Тимчасовий уряд 7 липня 1917 р. прийняв постанову про розформування військових частин, які брали участь у липневій демонстрації. Солдатів — активних учасників демонстрації — пропонувалося негайно заарештовувати і притягувати до кримінальної відповідальності за «зраду Вітчизні». Командувачам армій надавалося право «висилати» з театру воєнних дій «підозрілих» осіб. Тимчасовий уряд боровся й з процесом українізації армії.

Тимчасовий уряд та його судове відомство, формально зберігаючи головні принципи та основи демократичного судочинства, сформульовані в Судових статутах 1864 р., допускав порушення цих статутів, що виявило передусім у відмові від буржуазно-демо- кратнчних принципів судочинства в діяльності військово-революційних судів.

Як уже зазначалося, Тимчасовий уряд поновив смертну кару на фронті. У його постанові від 12 липня 1917 р. перелічувалися склади злочинів, за вчинення яких вона передбачалася. Серед них були: опір виконанню наказів і розпоряджень начальства, підбурювання до повстання, воєнна та державна зрада тощо. Терміни «державна зрада» та «підбурювання до повстання» тлумачилися досить широко, і будь-яке незадоволення діями командування та уряду могло бути підведене під ознаки цих складів.

38

ютисиа революція створила сприятливі умови для розви- ТКУ національно-визвольного руху пригноблених народів ''"' п ^олоиною перешкодою на шляху до вирішення на-

ціонального питання, як уже зазначалось, була політична діяльність Тимчасового уряду. Він хоча і заявив у Декла-^, рації від 3 березня 1917 р. про скасування усіх національних обмежень, насправді ж продовжував шовіністичну політику.

З перших днів національно-демократичної революції посилилося згуртування національних сил в Україні. Виник загальноукраїнський громадсько-політичний центр, покликаний очолити масовий народний рух, — Українська Центральна Рада. З часом Рада мала скликати український парламент і створити відповідальний перед ним уряд Національний центр був започаткований Товариством українських поступовців (ТУП). Його політичним ідеалом була автономія України в складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави. На співпрацю з поступовцями погодилися граїнські соціалісти. До Центральної Ради увійшли також представники православного духовенства, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, представники наукових товариств (Українського наукового товариства, Товариства українських техніків та агрономів, Українського педагогічного товариства та ін).

березня 1917 р. вважається офіційною датою заснування Центральної Ради і початком її історії1.

березня Центральна Рада телеграмою повідомила Г. Львова і О. Керенського про своє утворення. У телеграмі висловлювалося

сподівання, що «у вільній Росії задоволено буде всі законні права українського народу»2.

Офіційна діяльність Ради розпочалася 9 березня. В цей день обговорювалися питання про виготовлення печатки Центральної Ради, передачу останній будинку Педагогічного музею (тепер — 1 Копиленко О. Л., Копиленко М. Л. Держава і право України. 1917—1920. — К. 1997. —

С 10—И ■ Нанайський І. Історія Української держави двадцятого століття. — С. 70.

39

Роздгл І. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції

4. Утворення Центральної Ради

КИЇВСЬКИЙ МІСЬКИЙ будинок учителя), створення агітаційної школи та ін.

Центральна Рада виникла на революційній хвилі народного піднесення як організація, що ставила перед собою завдання перебудови суспільного ладу на основі невід'ємного права украінського народу на самовизначення і відродження державності.

Головою Ради було обрано видатного історика і громадського діяча М. Грушевського — лідера ТУІІ. Незабаром М. Грушевський приєднався до українських есерів. На чолі Ради стояли також В. Винниченко, С. Петлюра, С. Єфремов та ін. Визначальна роль у Центральній Раді належала українським соціал-демократам, які мали соціалістичну орієнтацію, розраховану на віддалену перспективу. Найближчим же часом вони прагнули домогтися від Тимчасового уряду широкої автономії для України у складі Російської федеративної республіки.

Зміст національно-територіальної автономії М. Грушевський розкрив на прикладі «українських земель Російської держави, які прагнуть до того, щоб з них була утворена одна національна територія». Вона «має вершити у себе вдома будь-які свої справи — економічні, культурні, політичні, утримувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд»1.

19 березня 1917 р. у Києві відбулася стотисячна маніфестація, яка завершилася ухвалою резолюції про доручення Центральній Раді вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом щодо зазначених проблем. Протягом березня лідери Центральної Ради напружено працювали над скликанням з'їзду, який дістав назву «Всеукраїнський Національний Конгрес». В. Винниченко писав про скликання Конгресу як про перший крок по шляху організації державності2. Конгрес відбувся 5—7 квітня. Крім 900 делегатів від демократичних організацій України, у роботі Конгресу брали участь запрошені представники від Петрограда, Москви, Криму та Холм-щини (Польща). Було виголошено низку важливих доповідей, зокрема, «Державне право і федеративні змагання України» (Дорошенко), «Федералізм та домагання російської демократичної республіки» (Шульгін). «Права національних меншин та їх забезпечення» (Матушевський), «Про спроби створення автономного ладу на Україні» (Крижанівський) та ін. У документах, ухвалених Кон-

1Копиленко О, Л. Політико-правові ідеї М. Грушевськош і проблеми сучисноі роабудови української державності. — О.. 1993. — С 22

2Ниннм'їсіїмі Іі Відродження нами* Н 3 ч. — К, Відень, 1920. — 4 .1 — С. 87.

гресом, визначалися такі основні цілі українського національного руху: широка національно-територіальна автономія України та інших регіонів країни у складі Російської федеративної демократичної республіки; забезпечення економічних, політичних та інших прав національних меншин, які проживають в Україні; допуск представників України до участі в майбутніх переговорах з Німеччиною; встановлення правового статусу для українців, які проживають в інших губерніях Росії. Конгрес доручив Центральній Раді організувати крайові Ради та поступово встановити українську владу на місцях. Важливим рішенням було також те, що кордони автономних республік мали бути визначені на підставі етнографічного принципу. Серед організаційних питань, які вирішив Конгрес, було обрання депутатів Центральної Ради, у тому числі й до виконкому Головою Ради став М. Грушевський, його заступниками в Раді — В. Винниченко і С.

Єфремов, у виконкомі — Ф. Крижанівський і Д. Антонович1. Центральна Рада обрала свій Комітет у складі 20, пізніше — 40 осіб. Цей Комітет до утворення уряду був, по суті, виконавчим органом Української Центральної Ради2 Отже, Конгрес оформив ідеологічні та організаційні основи руху, передусім з питань

національно-державного будівництва. Центральна Рада стала альтернативною політичною силою, що протистояла, з одного боку, існуючій в Україні фінансовій та промисловій буржуазії, а з іншого — тій частині пролетаріату, яку очолювала більшовицька партія. Лідери Центральної Ради використали могутнє патріотичне піднесення украінського народу, підхопивши його загальнодемократичні вимоги щодо усунення будь-яких обмежень української мови та культури в суспільно-політичному житті.

Відправною точкою організаційної роботи Центральної Ради стали рішення Національного Конгресу, згідно з якими Центральна Рада мала розвиватися саме як національний парламент. Поступово розпочали свою діяльність президія та постійні комісії Центральної Ради, почало формуватися те, що називають апаратом, з'явилися певні кошти, хоча фінансові труднощі увесь час тяжіли над Центральною Радою. Бракувало ще одного дуже важливого елемента — правової основи, на якій грунтувалася б її діяльність. Проте і ця проблема була розв'язана. Уже в резолюціях Національного Конгресу Центральній Раді доручалося створити комітет для розроблення статуту автономної України. Першим узагальнюючим до-

Копиденко О. Л. Сто днів Центральної Ради — К., 1992 — С 65. вмнничемко В. Відродження нації. — Ч. 1. — С. 87.

41

Розділ І. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції

$ 4. Утворення Центральної Ради