- •Тема 12. Україна в післявоєнний період. Криза авторитаризму (1946—1991)
- •3.Політика, культура, господарство наприкінці 40-х — у першій половині 50-х років
- •9. Україна в 1945-1991 pp.
- •9.1. Період посилення сталінського тоталітарного режиму (1945-1953 pp.)
- •5. Що означала "жданівщина" для духовного життя України?
- •9.2. Період хрущовської "відлиги" (1953-1964 pp.)
- •4. Назвіть відомих вам діячів культури - "шістдесятників". Що було характерним для їх творчості?
- •9.3. Період "застою" і кризи радянського суспільства (1964-1985 pp.)
- •9.4. Україна в період перебудови
- •2. Ідеологія та культура
- •2.1. Ідеологія.
- •2.2. Освіта. Наука. Культура.
- •2. Ідеологія та культура в урср середини 50-х - середини 60-х років
- •2.1. Ідеологія, освіта.
- •2.2. Наука.
- •2.3. Література і мистецтво.
- •2. Духовний стан українського народу
- •2.1. Освіта.
- •2.2. Русифікація в системі освіти та культури.
- •2.3. Наука.
- •2.4. Література.
- •2.5. Образотворче мистецтво.
- •2.6. Театр і кіно.
- •2.7. Музика.
- •16.2. Суспільно-політичне та культурне життя в україні (друга половина 40-х — 50-ті роки)
- •16.4. Суспільно-економічні, політичні процеси і розвиток культури України (середина 50 — перша половина 60-х років)
- •16.5. Наростання кризових явищ у соціально-економічному і політичному житті України (друга половина 60 —
- •4. Стан культури
- •5. Розвиток культури
- •1. Початок "перебудови"
- •21.3. Особливості культурного розвитку
- •22.4. Нові тенденції і проблеми культурного життя
- •23.5. Проблеми розвитку культури і науки
- •38. Повоєнна відбудова і розвиток україни в 1945 — у середині 50-х pp.
- •39. Україна в умовах десталінізації (1956-1964 pp.)
- •40. Україна в період загострення кризи радянської системи (1965-1985 pp.)
- •41. Розпад радянського союзу і відродження незалежності україни
- •14 Розділ. Україна у повоєнний період (друга половина 40-х —50-х pp.)
- •Тема 10. Україна в 1945-1991 pp.: трансформації суспільного розвитку (4 год)
- •3. Пошуки ефективних шляхів розвитку України в 50—60-ті pp., їх незавершеність.
- •3. Курс на перебудову радянського суспільства: плани і реальність.
- •13.4. Суспільно-політичне та культурне життя республіки
- •13.5. Політичні та економічні перетворення в західноукраїнських землях
- •13.6. Соціально-політичні процеси 50-х - початку 60-х років. Хрущовська «відлига»
- •14.3. Національна політика в Україні. Посилення русифікації
- •14.7. Наука і культура України в 60 -80-х роках
- •Тема 4. Україна в післявоєнний період. Криза авторитаризму (1946—1991)
- •§131. Процеси десталінізації та лібералізації в українській культурі
- •§133. Ідеологізація суспільного життя та розвиток науки в другій половині 50-х — першій половині 60-х pp.
- •§134. Україна в умовах згортання політичних реформ м. Хрущова
- •§136. Політико-ідеологічна криза системи.
- •§141. Наростання кризових явищ в освіті, науці та культурі
- •Культура і духовне життя в Україні у 1956-1964 рр.
- •Культура та духовне життя .
- •Культура та духовне життя суспільства
§134. Україна в умовах згортання політичних реформ м. Хрущова
...
Сергій Параджанов (1924-1990)
Кінорежисер, сценарист, народний артист України. Народився в м. Тбілісі. Протягом 1949—1960 pp. працював на кіностудії ім. О. Довженка. Знімав як художні, так і документальні фільми: «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Акоп Овнатанян», «Думка», «Перший хлопець» та ін. За сфабрикованими звинуваченнями був засуджений. Упродовж 1973—1975 pp., перебуваючи в ув'язненні, організував театр, підготував багато кіносценаріїв, створив колажі, які згодом з тріумфом демонструвалися в Тбілісі, Єревані, Мюнхені, Парижі. Після звільнення С. Параджанову заборонили жити в Україні. Він оселився в Тбілісі, де знову зазнав репресій. Лише втручання світової громадськості допомогло йому після 15-річної перерви повернутися до кінематографа. Помер у Єревані. Похований у пантеоні видатних діячів вірменської культури.
Василь Стус (1938-1985)
Поет, перекладач, літературознавець, борець за права людини. Народився в с. Рахнівка на Вінничині. Закінчив історико-філологічний факультет Донецького педагогічного інституту 1963 року переїхав до Києва, вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка. Автор шести поетичних збірок: «Круговерть», «Зимові де рева», «Веселий цвинтар», «Час творчості», «Dichtenszeit», «Палімпсести та прижиттєвої збірки вибраного «Палімпсестів» «Свіча в свічаді». 1985 р. за «Палімпсести» поета вис вали на здобуття Нобелівської премії.
У 1965 р. активно виступав проти арештів української інтелігенції. У 1972 р. був заарештований і засуджений за сфабрикованим звинуваченням до 8 років таборів та заслання. Вийшовши на волю 1979 p., В. Стус очолив другий склад Української Гельсінкської групи, за що 1980 р. його знову заарештовано й засуджено до 7 років ув'язнення та 5 років заслання. 1983 р. Стусу вдалося передати на волю публіцистичний твір «З таборового зошита», після опублікування якого на Заході тиск на поета посилився. Загинув у карцері табору Пермської області в Росії. 1989 р. прах поета перепоховано в Києві.
§136. Політико-ідеологічна криза системи.
Неосталінізм та Україна (1965-1985 pp.)
...
За часів керівництва В. Щербицького в республіці стала відчуватися чергова хвиля русифікації. З ініціативи Л. Брежнєва в цей час активно пропагується теза про злиття в недалекому майбутньому націй і народностей СРСР у єдину «радянську націю» під егідою російського народу. Величезна армія суспільствознавців, преса, радіо, телебачення напружено працювали на обґрунтування й пропаганду цієї ідеї.
Російська мова, як засіб міжнаціонального спілкування, витісняла українську з освіти, науки, культури. Викладачі російської мови та літератури в середніх школах мали більшу платню, ніж викладачі української. У містах переважна більшість шкіл були російські або лише російські. Діловодство на республіканському рівні велося російською мовою. Певні категорії вихідців з Росії (зокрема військовослужбовці) мали значні пільги на позачергове отримання житла в містах України. Усе це сприяло тому, що українська мова витіснялася навіть з побутового рівня.
...
Боротьба за легалізацію Української греко-католицької церкви
Важливим напрямком дисидентського руху в Україні була боротьба за свободу віросповідання. Радянські конституції не заперечували це законне право громадян. Однак на практиці керівна верхівка боролася проти релігії. Для цього всіляко)обмежувалися церковні публікації, проводилася активна атеїстична робота із дітьми, практикувалося «укорінення» агентів і провокаторів у середовище священнослужителів, без зайвих пояснень/зачинялися культові споруди.
Проти інших релігійних конфесій, що діяли в Україні, у дещо ліпшому становищі перебувала Російська православна церква (РПЦ). Проте досягти цього їй удалося ціною співробітництва з режимом, а іноді й відкритого плазування перед владою. У керівництві РПЦ поширилася корупція та лицемірство. Усе це стало причиною того, що частина представників нижчого духовенства на чолі з Василем Романюком виступила з критикою і осудом як свого керівництва, так і антирелігійної політики влади в цілому.
У значно гіршому становищі перебували греко-католики України. Українську греко-католицьку церкву внаслідок постійних утисків і репресивних заходів народ справедливо називав «катакомбною церквою». Попри жорстокі переслідування в 60-80-х pp. таємні обряди для вірних здійснювали понад 300 греко-католицьких священиків. Заборонена УГКЦ спромоглася навіть мати нелегальні монастирі й друкарні.
Панівний режим особливо жорстоко поводився саме з представниками релігійного опозиційного руху. На початок 1968 року з 230 засуджених українських дисидентів «за релігію» постраждало 84 особи. У серпні 1980 року з 90 українських політичних в'язнів 78 мали пряме відношення до боротьби за віру. У 1982 році з ініціативи відомого політв'язня Йосипа Терелі створено комітет захисту Української греко-католицької церкви, що ставив собі за мету досягти її легалізації в Україні. Влада відповіла на цю спробу масовими арештами членів цієї організації. Релігійна опозиція боролася також за свободу віросповідань, вільне здійснення обрядів, повернення відібраних державою храмів, звільнення засуджених за віру, реабілітацію страчених служителів культу.
Посилення переслідувань опозиції наприкінці 70-х — на початку 80-х pp.
Наприкінці 70-х років лідери дисидентського руху, що ще залишилися на свободі, зрозуміли, що тактика легальної діяльності опозиційних сил в Україні себе повністю вичерпала. Тому вони починають переходити на нелегальне становище, створюючи таємні групи та організації. Одну з таких груп на чолі з Миколою Крайником під назвою «Український національний фронт» викрито в Івано-Франківський області в 1979 році. До її складу входило близько 40 осіб. Члени цієї організації проводили просвітницьку роботу й намагалися відродити випуск «Українського вісника». 1980 року вони були заарештовані й засуджені на різні строки ув'язнення, так і не розгорнувши активної діяльності.
У цей час поруч з організаціями політичного спрямування робляться спроби створити незалежні профспілки. У 1978 році донецький інженер Володимир Клебанов підготував і розповсюдив на підприємствах Донбасу статут Асоціації вільної профспілки захисту робітників. До неї згодом увійшло близько 200 членів.
Асоціація була першою на той час альтернативою офіційній профспілці, що перебувала під контролем керівної партії. Через арешти й переслідування її членів вона припинила свою діяльність уже на третій місяць свого існування.
Зрозуміло, що правоохоронна система не послаблювала пильності й далі здійснювала свою репресивну діяльність. У 1980 році до в'язниць і таборів потрапила чергова партія українських політв'язнів: Степан Хмара, Віталій та Олесь Шевченки та ін.
Наступного року була припинена діяльність Київського демократичного клубу, члени якого розробили Маніфест про внутрішній стан у СРСР і закликали щорічно відзначити День українського політв'язня. У 1983-1984 pp. у Львові розкрито таємну організацію «Інтернаціональний революційний фронт» (ІРФ), створений у 1979 році. Координаційну раду цього молодіжного об'єднання очолювала студентка місцевого університету Тетяна Метельова.
ІРФ мав свої осередки в Києві, Херсоні, Ужгороді, Москві, Ленінграді та інших містах. Його члени ставили за мету ліквідувати
монополію панівної партії, запровадити на виробництві повний госпрозрахунок, знищити репресивні органи.
Крім молодіжного середовища, на початку 80-х pp. опозиційні настрої простежують і в армії. Деякі молоді офіцери починають відкрито виступати проти залежного становища України в складі СРСР.
Незважаючи на відчутні втрати, опозиційний рух в Україні в 60-80-х pp. зумів зберегти свою спрямованість на політичне, духовне й культурне відродження нації. Нова генерація борців, змагаючись із жорстокими репресіями, виявляла стійкість духу й готовність до подальшої боротьби за вільну й суверенну Українську державу.
...