36. Юридична концепція прав людини. Правовий статус особистості

Права людини – певні можливості людини, котрі необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, обєктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку с-ва і мають бути загальними та рівними для всіх людей. Зміст і обсяг можливостей людини залежать від можливостей усього суспільства, рівня його економічного розвитку.

Правовий статус особи - це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантова­них державою прав, свобод та обов'язків особи, відповідно до яких індивід як суб'єкт права координує свою поведінку в суспільстві.

Для позначення людини закон використовує такі терміни, як «особистість», «громадянин», «особа», «людина». У соці­альному плані вони позначають членів суспільства і можуть бути використані як синоніми. У політичному плані, відповідно до конституції, особистість виступає як громадянин, особа без гро­мадянства, іноземець, біженець тощо. Усі ці суб'єкти права ма­ють різний правовий статус, від якого залежить їх правове становище.

Правовий статус людини і громадянина обумовлений особли­востями соціального статусу, котрий існує у певний період розвит­ку суспільства і держави.

Розрізняють:

Загальний - статус особи як громадянина держави, що закріплений у конституції і конституційних законах. Він є за­гальним, узагальненим і однаковим для всіх незалежно від національності, релігійних переконань, соціального стану; харак­теризується стабільністю і визначеністю; передбачає рівність прав і обов'язків громадян, рівність їх перед законом; є базовим для всіх; є основою для набуття конкретних суб'єктивних прав, пок­ладання обов'язків і несення відповідальності. Це правовий ста­тус усіх індивідів.

Спеціальний - статус особи як представника тієї чи іншої соціальної групи, відособленої за певним юридично значущим критерієм (рід діяльності, вік тощо). Ця особа наділена відповідно до законів і інших нормативних актів спеціальними, додатковими правами й обов'язками або, навпаки, має менший обсяг прав та обов'язків порівняно з носіями загального статусу. Це правовий статус групи індивідів.

Індивідуальний — статус особи як індивідуума, який представ­ляє собою персоніфіковані права й обов'язки в їх конкретних, природних і набутих особливостях (стать, вік, родинний стан, стан здоров'я, релігійні переконання тощо). Це правовий статус окремого індивіда.

Ці три види статусів особистості на практиці є нероздільними. Правовий статус фізичної особи може розглядатися як сума загального, спеціального й індивідуального статусів, спів­відношення яких варіюється залежно від конкретних ситу­ацій.

Широке розуміння категорії правового статусу виходить за межі прав та обов'язків особи. Правовий статус — це загальні, основопо­ложні начала, за допомогою яких у конституції визначаються ос­новні права, свободи і обов'язки людини й громадянина, а також гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, користу­ватися і розпоряджатися економічними, політичними, культур­ними та іншими соціальними цінностями, благами; користувати­ся свободою дій і поведінки в межах конституції та інших законів. Більш спрощено правовий статус особи можна охарактеризувати як юридичне закріплення положення людини і громадянина у суспільстві.

До поняття правового статусу входять такі основні елементи, які складають його зміст і структуру: громадянство; загальна пра­воздатність; принципи правового статусу; конституційні права, свободи й обов'язки громадян; гарантії прав і свобод; відповідні правові норми (статусні норми).

№37 Три покоління прав людини. Індивідуальні та колективні права. Проблема четвертого покоління прав людини.

Основні права людини - це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретних історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей.

За часом виникнення виділяють три «покоління прав людини». Під першим поколінням прав людини розуміють традиційні ліберальні цінності, які були сформульовані у процесі буржуазних революцій, а потім конкретизувалися в практиці та законодавстві демократичних держав. До них належать: право на життя, свободу, безпеку особи, право на свободу думки, совісті, право на рівність перед законом тощо. Друге покоління прав людини (позитивні права) сформувалися в ході боротьби людей за поліпшення економічного становища, підвищення культурного рівня. До них належать: право на працю і вільний вибір роботи, соціальне забезпечення і відпочинок, захист материнства та дитинства та ін. Третє покоління почало формуватися після завершення Другої світової війни. Це - право на розвиток, мир, здоров'я, безпечне довкілля, спільну спадщину людства та ін.

Індивідуальні і колективні права тісно взаємозв'язані, хоча й різні за своєю природою. Основою їх взаємозв'язку є принцип: реалізація колективних прав не повинна обмежувати прав і свобод індивіда.

Право індивіда — це природне право, яке йому притаманне від народження. Воно є однією з головних цінностей людського буття і водночас мірилом усіх процесів, які відбуваються в суспільстві. Порушення природних прав людини деформує розвиток суспільства і дегуманізує саме це суспільство.

Колективні права (право народу, право нації, право спільноти, асоціацій) не є природним, оскільки вони формуються і кристалізуються в міру становлення інтересів тієї чи іншої спільноти, колективу, їх не можна розглядати як суму індивідуальних прав і свобод осіб, які входять до тієї чи іншої спільноти, колективу. Вони мають якісно інші властивості, які визначаються цілями й інтересами колективних утворень. Реалізація колективних прав пов'язана з волевиявленням народу.

Початок XXI ст. відзначився науковими досягненнями у сфері медицини, техніки, комп´ютерних технологій, в яких реалізувалися потенціал і бажання людини. Завдяки цьому розширилися можливості людини, які надають їй альтернативу у виборі поведінки. Це пов´язано із започаткуванням нового покоління прав людини, що є логічним процесом постійного розвитку суб´єктивних прав особи.

Сьогодні в наукових колах вже обговорюються проблеми зародження четвертого покоління прав людини, що стосуються зміни статі, трансплантації органів, клонування, використання віртуальної реальності, одностатевих шлюбів, штучного запліднення, вільної від дитини сім´ї та незалежного від державного втручання життя за релігійними, моральними поглядами

Проблема правового закріплення означених можливостей особи ускладнюється ще й тим, що вперше за період існування людства можна констатувати їх суперечення нормам релігії та моралі. Тому сьогодні маємо визначити наукове підґрунтя четвертого покоління прав людини: прийняти зазначені можливості особи і визнати їх правомірною поведінкою; установити обмеження цих людських можливостей; установити за цією поведінкою статус юридично нейтральної; визнати наведені можливості особи зловживанням правами; частково визнати ці можливості, спираючись на принципи моралі, справедливості.

Формувати нове покоління прав людини необхідно в напрямі визнання високого статусу особи, що наділена найвищою цінністю — свободою.

№ 38. Субєктивні права та юридичні обовязки: поняття і структура.

Суб’єктивне право – це вид і міра дозволеної поведінки суб’єкта правовідносин, встановлена юридичними нормами для задоволення його інтересів і забезпечення державою.

Носія суб’єктивного права називають – уповноваженою особою (правоспроможною).

Ознаки суб’єктивного юридичного права:

• закріплена в нормі можливість певної поведінки;

• воно спрямоване на задоволення конкретних інтересів уповноваженої особи;

• суб’єктивне право реалізується у правовідносинах;

• порушення суб’єктивного права розцінюється як зловживання правом;

• воно передбачено державою (переконанням, примусом).

Суб’єктивне право має складу будову, яка складається (охоплює) три види правоспроможностей (можливостей), що належать носію суб’єктивного права:

а) правоспроможність (можливість) на власні позитивні дії;

б) правоспроможність (можливість) вимагати відповідної поведінки від правозобов’язаної особи (виконання ним своїх обовязків);

в) правоспроможність (можливість) звертатись за підтримкою та захистом до держави у випадку порушення суб’єктивного права з боку правозобов’язаної особи (повернення боргу, поновлення на роботі, виплата зарплати, відшкодування збитків тощо).

Суб’єктивний юридичний обов’язок – це вид і міра належної поведінки (тої, що вимагається) суб’єкта правовідносин, встановлена юридичними нормами для задоволення інтересів правоспроможної особи і забезпечувана державою.

Носія суб’єктивного юридичного обов’язку називають правозобов’язаною особою.

Ознаки юридичного обов’язку:

• це вимога конкретної поведінки, передбачена нормою;

• покладається на правозобов’язану особу;

• реалізується у правовідносинах;

• спрямований на задоволення інтересів правоспроможної особи;

• забезпечується примусовою силою держави.

Структура юридичного обов’язку охоплює декілька необхідностей:

1. Необхідність здійснювати певні дії, передбачені нормою права (передати майно, зареєструвати приміщення, надати послуги тощо).

2. Необхідність утримуватись від певних дій передбачених нормою (не полювати у заповіднику, не порушувати правил дорожнього руху, не порушувати громадського порядку тощо).

3. Необхідність нести юридичну відповідальність у випадку відмови від виконання юридичних обов’язків (заплатити пеню, штраф, позбавлення преміальних надбавок, догана, відшкодувати збитки).

І суб’єктивне право і юридичний обов’язок зумовлені одне одним, тісно взаємодіють, відповідають за змістом і характером одне одному.