43.Джерела права. Первинні і вторинні джерела права. Джерела права сучасної України.

Пра́во с-ма загальних загальнообов`язкових, формально-визначених правил поведінки, які встановлюються, охороняються і гарантуються державою з метою врегулювання найважливіших суспільних відносин. Джерело (форма права) - офіційний спосіб зовнішнього до­кументального виразу та закріплення правових норм.

Сучасна теорія юриспруденції виділяє різні джерела права. Найбільш поширеними у світі є норматив­но-правовий акт, правовий прецедент, правовий звичай, норма­тивний договір.

Найбільшу кількість існуючих у суспільстві норм закріплено саме у нормативно-правових актах. Вони є найбільш поширени­ми, навіть домінуючими джерелами права. Ця ситуація є типовою і для України - держави, яка розвивається за принципами романо-германської правової сім'ї.

Нормативно-правовий акт — це офіційний документ, прийня­тий компетентним уповноваженим органом держави або безпо­середньо народом у суворо встановленому порядку, що містить правові норми, виконання яких у разі необхідності забезпечуєть­ся силою державного примусу.

Особливість норм.-правового акта як джерела права - він має конкретний зміст, тобто чітко встановлює моделі належної, дозволеної та забороненої поведінки суб'єктів, та абстрактний адресат, тобто поширює свою дію на невизначене коло суб'єктів, не є персоніфікованим. .

Правовий прецедент — рішення суду, державного органу або по­садової особи, яке стає зразком при подальшому розгляді інших питань аналогічної категорії

Виділяють два види прецедентів: судовий та адміністративний. Прецеденти активно використовуються в країнах англосаксонсько­го права. Найбільш по­ширеним видом прецедентів є судовий.

Правовий звичай - це санкціоноване державою правило поведінки, яке склалося в результаті тривалого використання, завдяки чому закріпилося як стійка норма. Звичай - одна з най­давніших соціальних норм. Звичай стає правовим лише у тому разі, якщо законодавець підносить його по­ложення до рангу загальнообов'язкових. У цьому разі його виконання може бути забезпеченим примусовою силою держави.

Нормативний договір — результат домовленості двох або біль­ше суб'єктів, нормативні положення якого набувають загально­обов'язкового значення в результаті їх офіційного визнання держа­вою.

Процес санкціонування норм міжнародного договору називається ратифікацією (ВР).

Правова доктрина - документ, що містить концептуально оформлені правові ідеї, принципи, розроблені вченими з метою вдосконалення законодавства та визнані державою як загаль­нообов'язкові.Правова доктрина визнається джерелом права в англосак­сонській правовій сім'ї (посилання на праці вчених при вирішенні юридичних справ), а також у державах релігійних правових сис­тем (іслам, індуїзм, іудаїзм).

Релігійні тексти — документи, що містять церковні канони та інші релігійні норми, які визнані державою та забезпечуються нею(мусульм.право)

Загальні принципи права — керівні ідеї, базисні засади, на яких ґрунтується правова діяльність. Безпосередня регулятивна роль правових принципів найбільше відчувається при застосуванні права за аналогією.

Основною формою права в Україні є нормативно-правовий акт.

Залежно від юридичної сили, соціального значення і ступеня поширеності вирізняють первинні та вторинні джерела права. Первинними джерелами в усіх країнах романо-германського права є нормативні акти і звичаї з безсумнівною перевагою перших. Іноді первинними джерелами вважаються також загальні принципи права. Первинні джерела завжди мають обов'язкову юридичну силу, відіграють значну роль у соціальному житті, закріплюють найважливіші норми романо-германського права. Вторинні джерела можуть мати певну юридичну вагу лише тоді, коли відсутні первинні джерела або ж коли вони є неповними чи неясними. їх використання не є юридично обов'язковим. До вторинних джерел романо-германського права належать судові прецеденти, наукові роботи відомих учених-юристів (доктрина) й інші неформальні джерела права.

№ 44 Соціальний процес формування права і правотворчості (нормотворчості)

Правотворчість - самостійний вид державної діяльності, пов'язаний із прийняттям, зміною або скасуванням норм права.

Правотворчість включає в себе два аспекти, перший з яких — діяльність компетентних органів держави або усього народу, другий — результат цієї діяльності.

До функцій правотворчості, тобто напрямів її впливу на систему права, відносять функцію регулювання суспільних відносин, фун­кцію оновлення правового матеріалу, функцію ліквідації прогалин у праві, систематизаційну (функцію упорядкування правового ма­теріалу).

Загальні принципи нормотворчості:

Гуманізм - урахування загальнолюдських цінностей, міжна­родних стандартів прав людини.

Гласність - відкритість для громадськості (інформування на­селення, надання можливості обговорення проектів у засобах ма­сової інформації тощо).

Демократизм - можливість народу реалізовувати безпосеред­ню демократію шляхом прийняття рішень під час референдуму, а також його участь через народних обранців у процесі правотвор­чості.

Системність - суворий облік усіх актів системи законодав­ства, узгодження положень нових актів з положеннями вже діючих.

Науковість - використання досягнень науки та наукових ме­тодів у процесі правотворчості, проведення наукової експертизи проектів нормативно-правових актів.

Законність - дотримання встановленої у законі процедури прийняття нормативно-правових актів.

Спеціальні принципи:

Професіоналізм, Плановість, Оперативність, Ретельність та ін.

Не варто плутати правотворчість із правоутворенням і законотворчістю.

Законотворчість - важлива складова правотворчості. Резуль­тат правотворчості - будь-який нормативно-правовий акт. Ре­зультат законотворчості - закон.

За суб'єктом правотворчості виділяють правотворчість народу та правотворчість органів держави та її посадових осіб.

Створюючи норми права, держава може діяти у фор­мах: безпосередньо (через свої уповноважені органи), у формі спільної діяльності (державний орган та недержавна організація(профспілка), делегуванням окремих своїх повноважень на видання нор­мативно-правових актів іншим держ.органом,Санкціонована правотворчість - надання державного за­хисту нормативним актам, прийнятим недержавними органами та організаціями. Держава ніби «санкціонує» прийняття нор­мативно-правових актів іншими суб'єктами.

За юридичною силою прийнятого нормативно-правового акта виділяють законотворчість та підзаконну правотворчість.

Законотворчість - це діяльність з підготовки та прийняття за­конів. Прийняття законів - прерогатива народу або вищого предс­тавницького органу держави - парламенту. У конституціях, як правило, визначається перелік питань, що встановлюються або визначаються виключно законами.

Правотворчість усіх інших суб'єктів є підзаконною, ця діяльність здійснюється на основі закону та відповідно до ньо­го. Головним призначенням підзаконної правотворчої діяль­ності є допомога втіленню положень закону у життя. Юридич­на сила прийнятих державними органами підзаконних актів залежить від того місця, яке посідає правотворчий орган в ієрархічній системі державних органів (глава держави, уряд, центр. органи виконавчої влади, органи вик. влади на місцях тощо).

За функціональним призначенням розрізняють поточну та систематизаційну правотворчість.

За галузевою належністю (предметом правового регулю­вання) поділяється на основі визначення право­вої галузі, до якої належить прийнятий нормативно-правовий акт. Так, діяльність за прийняттям Крим.кодексу на­лежить до кримінально-правової правотворчості.

№ 45. Юридична практика: поняття і види. Роль судової практики в системі юридичної практики.

Юриди́чна пра́ктика — сукупність юридично значущих дій, діяльність, що здійснюється суб'єктами юридичної діяльності, та має результатом правові наслідки.

Класифікація юридичної практики

На сучасному етапі до змісту юридичної практики (діяльності) відносять не тільки складання документів, консультування та участь у судовому засіданні, а також багато інших юридично значущих дій. До вже існуючого переліку слід додати:

попередження, припинення та розслідування правопорушень, притягнення до юридичної відповідальності, виконання покарань, підготовка та прийняття нормативно-правових актів, здійснення правовиховної та науково-дослідницької діяльності, реєстрація та статистичний облік правових явищ, результатів юридичної діяльності.

За суб'єктами юридичну практику поділяють на:

судову;прокурорську;законодавчу;слідчу та інші.

За змістом інтелектуальної діяльності юридична практика класифікується:

• пізнавально-пошукова практика

• реконструктивна юридична практика

• організаційна,

• реєстраційна,

• комунікативна практика

• оперативно-процесуальна практика

• слідча практика

Не виділяючи судової правотворчості як особливий вид правотворчості в країнах континентального права, відзначимо, що в них (у тому числі в Україні) є тенденції до розвитку, хоча і скромному, елементів судової правотворчості.

Будь-яке судове рішення, що ґрунтується, наприклад, на аналогії закону або на загальних принципах права, може сприйматися судами після проходження рішення через касаційну інстанцію як фактичний прецедент.

Шлях до творчого застосування закону суддями в Україні відкриває новий Цивільний кодекс (Загальна частина), що включає норму про обов'язок судів під час вирішення цивільних справ застосовувати закони з урахуванням звичаїв ділового обороту, засад сумлінності, розумності, справедливості. Таким шляхом він допускає елементи правотворчості в діяльності судів при відправленні ними правосуддя, але лише в рамках права, забезпечуючи тим самим принцип верховенства права.

Можна сказати, що судова практика набуває все більшого значення в Україні, а суди закладають основи правових норм, насамперед у вигляді юридичних актів судових органів. До них передусім належать рішення Конституційного Суду, які здатні набувати нормативно-правового характеру і спричиняти юридичні наслідки загального значення. Конституційний Суд здійснює офіційне тлумачення закону, у результаті якого не лише скасовуються окремі його положення, але й встановлюються нові нормативні розпорядження.

У діяльності Пленуму Верховного Суду також вбачаються своєрідні «законодавчі повноваження». Його постанови кваліфікуються не лише як коментарі (інтерпретації) закону, але й як нормативні акти.

Тобто в Україні де-факто існує судовий прецедент, проте він не має офіційного законодавчого визнання.

№ 46 Держава і соціальне партнерство

В нашій країні соц. партнерство в повному значенні - інструмент подолання системної кризи, а зокрема - шлях досягнення розумного компромісу між працею і капіталом.Соц. партнерство здійснюється на різних рівнях: міжнародному, національному, галузевому і регіональному, виробничому.

Суб'єктами соціального партнерства є наймані працівники, трудові колективи, професійні спілки -- з одного боку, роботодавці та їх об'єднання -- з другого, і держава та органи місцевого самоврядування -- з третього, а також їхні представники та спільно створені органи з регулювання соціально-трудових відносин. На міжнародному рівні суб'єктами соціального партнерства є окремі держави та міжнародні організації. Предметом соціального партнерства є узгоджена соціально-трудова політика.

Основні форми соціального партнерства: спільні консультації, переговори представників сторін на всіх рівнях; погодження на нац. й регіональному рівнях політики доходів і соціально-економічної політики в цілому, заходи щодо захисту місцевого ринку праці та виробника і т. ін.; участь найманих працівників в управлінні виробництвом;участь представників сторін у роботі органів соціального партнерства на всіх рівнях; спільне управління представниками сторін фондами соц. страхування;

Основними принципами соціального партнерства в Україні мають бути: законність;рівноправність і рівноцінність счторін, добровільність, обов'язковість,відповідальність та контроль за виконання прийнятих зобов'язань; сприяння держави розвиткові соціального партнерства на демократичних засадах;

Важливим чинником і передумовою поширення й розвитку соціального партнерства є проголошення і конституційне оформлення ідеї створення соціальної держави.

Держава в соціальному партнерстві відіграє кілька важливих ролей: власника, роботодавця, законодавця, арбітра, посередника, координатора. Основні функції держави в системі соціального партнерства : законодавча, право- і нормотворча, прогностична, організаторська, контрольна й арбітражна (узгодження осн.напрямків соц-економ.політики, створення відповідн.органів, розробка мін.соц.стандартів, заохочення роботодавців і працівників до розвитку відносин соціального партнерства).

№47, 49. Суб’єкти права. Юридичні особи як суб. права.

Суб’єкт права (правовідносин) – це певний учасник правовідносин, що володіє правосуб’єктністю (правоздатністю та дієздатністю), наділений суб’єктивними правами, юридичними обов’язками, повноваженнями та здатен нести юридичну відповідальність.

Види суб’єктів правовідносин:

1. фізичні особи (індивідуальні суб’єкти), до них відносяться:

а) громадяни б) іноземці;в) апатриди – особи, без громадянства, без будь-якого громадянства;г) біпатриди – особи з подвійним громадянством.

2) Юридичні особи – колективні суб’єкти, які організаційно, матеріально та юридично об’єднані в єдину структуру:

а) державні органи, організації: державні підприємства, організації;

б) органи місцевого самоврядування;

в) комерційні організації (приватні підприємства, акціонерні товариства, спільні підприємства тощо);

г) громадські об’єднання (громадські організації – партії, профспілки; органи громадської самодіяльності, громадські рухи);

д) релігійні організації (конфесії, секти тощо).

3) Держава та її структурні елементи:

а) безпосередньо держава, як цільне утворення; б) штати, землі, кантони, автономії тощо. в) адміністративно-територіальні одиниці (області, повіти, райони, графства, міста, селища тощо).

4) Соціальні спільноти (класи, нації, народні меншини, соціальні прошарки: інтелігенція, духовенство, фермери тощо).

Правосуб’єктність юридичних осіб.

Юридична особа – організація, яка володіє відокремленим майном, характеризується організаційною єдністю, несе самостійну майнову відповідальність і виступає в цивільному обігу від свого імені. Статусом юр. особи наділяються не всі колективні структури громадян, а лишень ті, які задіяні в товарно-грошових відносинах і відповідають ознакам юридичної особи згідно закону.

Правосуб’єктність юридичних осіб охоплює лишень два елементи:

а) правоздатність; б) дієздатність.

Правоздатність і дієздатність юр. особи не завжди співпадають: дієздатність може обмежуватися (наприклад, арешту на банківський рахунок податковою ліцензією припиняє операції по вкладу, окрім його поповнення). Дієздатність юр. особи може бути частково припинена до юридич. вирішення справи (про банкрутство, наприклад), а господарсько-розпорядчу діяльність здійснює третя особа передбачена законом.

На відміну від громадян, у яких спочатку (в момент народження) виникає правоздатність, а дієздатність у повному обсязі виникає з настанням повноліття, тобто після досягнення 18-річного віку, у юридичних осіб цивільні праводієздатність виникають водночас, тому в законі йдеться лише про цивільну правоздатність юридичної особи, якій за змістом тотожна цивільна дієздатність.

Правоздатність юр. особи виникає з моменту її державної реєстрації, а у випадках, передбачених законодавчими актами — з моменту реєстрації статуту. В цей самий момент виникає й цивільна дієздатність юр. особи, тобто здатність своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки.

Правоздатність юр. особи є спеціальною: вона має цивільну правоздатність відповідно до встановлених цілей її діяльності.

№48. Правові аномалії: нігілізм, ідеалізм, догматизм.

Дефектна правосвідомость є антиподом високої пра­вової культури. Деформація правосвідомості проявляється у ви­кривленні уявлень про цінність права. Традиційно її зводять до правового нігілізму. Іншими проявами дефектної правосвідомості є: пра­вовий інфантилізм, правовий ідеалізм, правовий дилетантизм та «переродження» правосвідомості. Спільним для всіх видів де­формації є правова неосвіченість, низький рівень правосвідо­мості і політико-правової культури суб'єктів права.

Правовий ідеалізм (романтизм) характеризується таким ста­ном правосвідомості громадян, зокрема посадових осіб держав­ного апарату, при якому відбувається переоцінка реальних мож­ливостей форм права впливати на суспільні відносини і процеси. Очікування від права результатів, які воно об'єктивно не здатне забезпечити, закономірно призводить з ча­сом до розчарування в ньому і далі до нігілістичних поглядів і оцінок права. Правовий догматизам – некритичне сприйняття правових реалій, що веде до консерватизму. Був характерний для радянських часів.

Особливо небезпечною формою викривлення правової свідомості є правовий нігілізм, який має широкий діапазон проявів: від скептичного ставлення до права, негативного ставлення до правових форм організації суспільних відносин, через заперечення соціальної цінності права і до свідо­мого ігнорування вимог закону. Правовий нігілізм слід відрізняти від конструктивної критики чинної системи права, юридичної практики, діяльності правоохоронних органів, яка сприяє вияв­ленню існуючих недоліків і спрямована на удосконалення право­вої системи держави.

До основних рис сучасного правового нігілізму належать: гор­довито-зневажливе, поблажливо-скептичне сприйняття права; ма­сове поширення як серед населення в цілому, так і серед представ­ників державної влади; сполучення правового нігілізму з політичним та етичним нігілізмом, що створює деструк­тивну ситуацію в суспільстві і державі.

Проявів правового нігілізму:«війна законів», тобто видання суперечливих або таких, що виключають дію один одного, нормативно-правових актів, неузгодженість дій окремих гілок влади у проведенні право­вої політики;порушення прав і свобод людини і громадянина;неповага до правоохоронних органів, протидія їх законним вимогам тощо.

Правовий нігілізм як ідеологія-теорет. доводять,що право не має самостійної соціальної цінності і є похідним від держави явищем. Правовий нігілізм на практич­ному рівні втілюється в протиправну поведінку (діяльність) лю­дей та їх організацій або, як найбільш негативний прояв, в протиправну політику державної влади, яка втілюється в масовому порушенні прав і свобод громадян або навіть терорі стосовно окре­мих осіб, етнічних, релігійних, соціальних груп, політичних сил.

Розвитку нігілістичних поглядів та установок, особливо серед молоді, на сьогодні суттєво сприяє романтизація злочинного світу в кінематографі, в художній літературі та інших сферах мистець­кої діяльності. В Україні, яка стала на шлях просування до демократичної, правової державності, де діють принципи верховенства права і правового закону, боротьба з деформацією правової свідомості повинна розглядатися як пріоритетний напрямок діяльності ком­петентних державних органів і суспільства в цілому.

№ 50.Систематизація законодавства. Облік НПА. Правовий тезарус

Систематизація норма­тивно-правових актів - діяльність щодо впорядкування і удосконалення нормативно-правових актів, зведення їх у певну внутрішньо злагоджену систему. Існує два різновиди систематизації законодавства: інкор­порація і кодифікація, консолідація.

Інкорпорація норм.-правових актів - спосіб си­стематизації, за яким закони повністю або частково об'єд­нуються в різного роду збірки чи зібрання у хронологічно­му, алфавітному, предметному, системно-предметному або будь-якому іншому порядку. Нормативний зміст законо­давчих актів не змінюється, вони підлягають зовнішній об­робці. офіційна, що здійснюється суб'єктами, які ухвалили акт, чи спеціально на те уповноваженими (наприклад, пуб­лікація законів у «Відомостях Верховної Ради України»), неофіційна, що здійснюється іншими суб'єктами (ви­давництвами, навчальними закладами, громадянами).

Кодифікація - це спосіб систематизації, за яким здій­снюється така обробка норм.-правових актів, що певною мірою змінює їхню структуру (погоджує, усуває протиріччя, об'єднує тощо). Результатом кодифікації є но­вий нормативно-правовий акт (кодекс, інструкція, статут,положен­ня тощо).

Результатом кодифікації є новий зведений за­конодавчий акт, що замінює нормативні акти, які діяли ра­ніше.

Кодифікація має тільки офіційний характер і поділяєть­ся на:

а) загальну, в результаті чого утворюється кодифікований нормативний акт з основних галузей права (Звід законів);

б) галузеву, що охоплює нормативно-правові акти певної галузі законодавства (основи законодавства, кодекси);

в) міжгалузеву та підгалузеву (інституційну), що відпо­відно поширюється на кілька галузей (Повітряний кодекс) чи інститутів.

При наявності суттєвих відмінностей між інкорпорацією та кодифікацією вони як форми упорядкування і удоскона­лення законодавства не протиставляються у практичній діяльності, а взаємодіють одне з одним.

Специфічне місце серед актів систематизації посідає звід законів, ідея якого поступово витісняє ідею систематичного зібрання законодавства і розглядається тепер як вища форма систематизації законодавства даної держави.

Облік нормативних актів збір держ. органами, держ. і недержавними п-вами, фірмами й іншими установами й організаціями діючих норм. актів, їхня обробка і розташування за певною с-мою, збереження, а також видача довідок для зацікавлених органів, установ, окремих осіб на їхні запити. Види обліку з-вства: фіксація реквізитів норм. актів у спец. журналах (журнальний облік); картотечний облік; ведення контрольних текстів діючих норм. актів. Нині усе активніше використовується автоматизований облік з-ва на базі застосування сучасної комп'ютерної техніки.

Тезаурус - сукупність понять з певної галузі науки, нагромаджених людиною чи колективом. У вузькому розумінні - словник для пошуку слів за їхнім змістом.