51.Система права, галузі та інститути права. Правові спільноти

Система права - це внутрішня структура права, котра виражається в єдності й погодженості всіх діючих норм права даної держави, а також у їхньому розподілі по галузях і інститутам права.

Система права - це впорядкована безліч всіх діючих юридичних норм даної держави. Говорячи про систему права, слід пам'ятати, що не треба плута¬ти це поняття з правовою системою, під якою розуміється правова організація усього суспільства, сукупність усіх юридичних явищ, які функціонують у державі

Галузь права — відносно самостійна сукупність юридичних норм, яка регулює якісно однорідну сферу (рід) суспільних відносин специфічним методом правового регулювання.

Осн.конституційне право

Адміністративне право — система правових норм, які регулюють управлінські відносини у сфері здійснення виконавчої влади, розпорядничої діяльності державного апарату, його взаємовідносин з іншими державними та недержавними організаціями і громадянами.

Цивільне право — система правових норм, які регулюють майнові і особисті немайнові відносини, що укладаються між фізичними та юридичними особами як рівноправними.

Кримінальне право — система правових норм, які охороняють від злочинних посягань на права і свободи людини і громадянина, конституційний лад, усі види власності тощо, установлюючи міру кримінальної відповідальності за їх вчинення.

Особливу галузь права становить міжнародне право.

Міжнародне право — система правових норм, які регулюють публічні взаємовідносини між державами (міжнародне публічне право) або приватні правові відносини між громадянами різних країн та їх об'єднань (міжнародне приватне право).

За субординацією у правовому регулюванні відрізняють матеріальні та процесуальні галузі права.

Матеріальні галузі права (матеріальне право) — прямо регулюють суспільні відносини. До них належать конституційне (державне), цивільне, адміністративне, кримінальне та ін. право.

Процесуальні галузі права (процесуальне право) — визначають процедуру реалізації матеріального права і є похідними від нього.

Інститут права — система відносно відокремлених від інших і пов'язаних між собою правових норм, які регулюють певну групу (вид) однорідних суспільних відносин.

Інститути права за сферою поширення (або за складом):

— галузеві (інститут спадкування);

— міжгалузеві (інститут відповідальності за екологічні правопорушення, інститут приватної власності).

Інститути права за функціональною роллю:

— регулятивні (інститут міни);

— охоронні (інститут кримінальної відповідальності). Інститути права за субординацією у правовому регулюванні:

— матеріальні (інститут підряду);

— процесуальні (інститут порушення кримінальної справи).

Родинні інститути однієї й тієї самої галузі права утворюють підгалузі права. Підгалузь права — система однорідних предметно пов'язаних інститутів певної галузі права. Підгалузі є у багатьох галузей права. Наприклад, цивільне право має підгалузі: право власності, зобов'язальне право, спадкове право, авторське право та ін.; фінансове право — банківське і податкове право; екологічне — лісове, гірниче, водне.

52. Приватне та публічне право

Публічне право		Приватне право
— підсистема права, що регулює державні, міждержавні та суспільні відносини.		— підсистема права, що регулює майново-вартісні відносини і особисті немайнові відносини, які виникають із приводу духовних благ і пов'язані з особистістю 'їх учасників.
Предмет регулювання публічного права		Предмет регулювання приватного права
- сфера «державних справ»: сфера устрою і діяльності держави як публічної влади, усіх публічних інститутів, апарату держави, адміністративних відносин, державної служби, кримінального переслідування і відповідальності, принципів, норм і інститутів міждержавних відносин і міжнародних організацій і т.д.		- сфера «приватних справ»: сфера статусу вільної особи, приватної власності, вільних договірних відносин, спадкування, вільного переміщення товарів, послуг і фінансових коштів і т.д.
Ознаки публічного права:		Ознаки приватного права:
1) регулює відносини між державними органами або між приватними особами і державою; 2) забезпечує публічний інтерес — акцентує увагу на заборонах, обов'язках людей (підданих) перед державою; 3) забезпечує одностороннє волевиявлення суб'єктів права; 4) припускає широку сферу розсуду; 5) містить норми загальні й безособові, що мають нормативно-орієнтувальний вплив; 6) характеризується переваженням директивно-обов'язкових норм, розрахованих на ієрархічні відносини суб'єктів і субординацію правових норм і актів; 7) широко використовує новітні технічні прийоми.		1) регулює відносини приватних осіб між собою; 2) забезпечує приватний інтерес: акцентує увагу на економічній свободі, вільному самовиявленні й рівності товаровиробників, захисті власників від сваволі держави; 3) забезпечує вільне волевиявлення суб'єктів при реалізації своїх прав; 4) припускає широке використання договірної форми регулювання; 5) містить норми, які є зверненими до суб'єктивного права та забезпечують судовий захист; 6) характеризується переваженням диспозитивних норм, розрахованих на самовідповідаль-ність за свої обов'язки та дії; 7) зберігає класичну юридичну техніку.
Метод публічного права — імперативний Метод приватного права — диспозитивний
Галузі права, у яких началом є публічне право:	Галузі права, у яких началом є приватне право:
— конституційне, — адміністративне, — кримінальне, — фінансове, — що включає бюджетне і податкове, — адміністративно-процесуальне; - кримінально-процесуальне, — міжнародне публічне, - міжнародне гуманітарне право та ін.	— цивільне, — сімейне, - авторське, — житлове, - трудове, - цивільне процесуальне, - міжнародне приватне право та ін.

Визнання приватної власності, а людини з її правами і свободами основною

соціальною цінністю, призвело до визнання поділу права на приватне і публічне і

національною наукою. Поділ права на приватне і публічне фактично означає

визнання сфер суспільного життя особистості, об’єднань громадян, в які втручання

держави заборонено або обмежено законом.

Приватне право це право, яке захищає інтереси особи в її взаємодії (відносинах) з

іншими особами або їх об’єднаннями.

Публічне право – це підсистема права яка регулює державні, міждержавні відносини та відносини між державою в особі її органів та іншими суб’єктами.

№ 53. Матеріальне і процесуальне право.

Юридичне право – це міра свободи та обґрунтованості поведінки людей, що задекларована державою відповідно до нормативно-правових актів та інших джерел.

За субординацією у правовому регулюванні юридичне право поділяється на:

1. Матеріальне – сукупність правових норм за допомогою яких здійснюється пряме, безпосереднє регулювання суспільних відносин (цивільне, трудове, банківське, сімейне, податкове право тощо). Норми матеріального права закріплюють форми власності, юридичного положення майна та осіб, які визначають порядок утворення і структуру державних органів, встановлюють правовий статус громадян, підстави і межі відповідальності за правопорушення і так далі.

2. Процесуальне право – це частина системи правових норм, які регулюють процедуру, порядок застосування норм матеріального права в ході розслідування правопорушень та розгляду цивільних, адміністративних та кримінальних справ по суті відповідними органами (судом, адміністративними органами тощо).

Процесуальне право похідне від матеріального, виникає в надрах матеріального і обслуговує його потреби.

До процесуального права відносяться такі галузі як цивільно-процесуальне, господарсько-процесуальне, адміністративно-процесуальне, кримінально-процесуальне право тощо.

№ 54 Реалізація права. Форми реалізації права.

Реалізація норм права - це втілення розпоряджень правових норм у правомірній поведінці суб'єктів права, в іх практичній діяльності, її можна розглядати як процес і як кінцевий результат.Поняття реалізації права охоплює декілька способів і форм впливу на поведінку суб'єктів права.За рівнем (глибиною) реалізації розпоряджень, що містяться в нормативних актах, можливі:

• Реалізація загальних установлень

• Реалізація загальних правових норм поза правовідносинами: активна, пасивна

• Реалізація правових норм у конкретних правовідносинах Реалізація заг. установлень - втілення в життя загальних установлень, які містяться в преамбулах законів, статтях, що фіксують загальні завдання і принципи права та правової діяльності.

Реалізація загальних правових норм поза правовідносинами -втілення в життя загальних норм, які встановлюють правовий статус і компетенцію суб'єктів права, тобто безперешкодне використання суб'єктивних юридичних прав і свідоме виконання суб'єктивних юридичних обов'язків - без конкретних зв'язків або відносин між суб'єктами права. Є дві форми такої реалізації: • активна — припускає реалізацію загальних правових норм, якими користуються суб'єкти права щодо всіх інших суб'єктів. Цим правам відповідають обов'язки всіх інших суб'єктів не робити дій, які б могли перешкодити їх здійсненню; • пасивна — припускає реалізацію норм, що містять заборони, через утримання суб'єкта від дій, за які встановлюється юридична відповідальність. Вона полягає в додержанні обов'язків, непорушенні заборонних норм, узгодженні своєї поведінки зі змістом норм права, які встановлюють юридичну відповідальність. Реалізація конкретних правових норм у конкретних правовідносинах - втілення в реальні відносини конкретних норм права.

Форми реалізації права за суб'єктами такі: індивідуальна; колективна. Форми реалізації права за складністю і характером дій суб'єкта (за участю чи без участі держави) такі: проста, безпосередня (без участі держави) та складна, опосередкована (за участю держави)

Три форми безпосередньої реалізації права:

Додержання — полягає в утриманні від дій, заборонених юридичними нормами, суворому додержанні встановлених заборон. Припускає пасивну поведінку суб'єкта — незалежно від його власного бажання.

Виконання — полягає в обов'язковому вчиненні активних дій, що наказуються нормами права в інтересах правомочної сторони, у виконанні обв'язків (наприклад, своєчасне заповнення та подання до податкової інспекції декларації про доходи). Припускає активну поведінку суб'єкта — незалежно від його власного бажання Використання - полягає у використанні можливостей, наданих правовими нормами, у здійсненні суб'єктивних прав для задоволення власного інтересу (напр., реалізація права на вищу освіту). Припускає як активну, так і пасивну поведінку

№ 56. Реалізація та застосування права. Безпосередня та правозастосовча реалізація права.

Реалізація норм права — це втілення приписів норм у правомірній поведінці суб'єктів права, в їх практичній діяльності, її можна розглядати як процес і як кінцевий резуль­тат.

Норми права можуть бути реалізовані в різних формах: у правовідносинах і поза ними, з участю державних органів та без них.

Розрізняють 4 основні форми реалізації права за складністю та характером дій суб’єкта:

- додержання- виконання- використання- застосування.

В основу такого поділу покладено ступінь активності суб’єктів щодо реалізації правових норм. Дотримання, виконання, використання – безпосередні форми реалізації норм права, а застосування – опосередкована (особлива) форма.

Дотримання - полягає в утриманні від дій, заборонених юридичними нормами, суворому додержанні встановлених заборон

Припускає пасивну поведінку суб'єкта — незалежно від його власного бажання. Дотримання норм права – вид правомірної поведінки і в той же час найбільш загальна форма реалізації права.

Виконання - полягає в обов'язковому вчиненні суб’єктом активних дій щодо виконання на нього юридичного обов’язку

Використання – суб’єкти на власний розсуд використовують надані їм права та можливості, задовольняючи свої законні інтереси.

Форми реалізації права за суб'єктами такі:індивідуальна; колективна.

Правозастосування — це здійснювана в процедурно-процесу­альному порядку владна-організуюча діяльність компетентних державних органів і посадових осіб, яка полягає в індивідуалізації юридичних норм стосовно конкретних суб’єктів і конкретних життєвих випадків в акті застосування норм права.

Якщо додержання, використання пов'язані з ді­ями громадян, громадянських організацій, комерційних об'єднань (корпорацій), то застосування норм права здійснюється держав­ними органами і посадовими особами, і тільки у певних ситуа­ціях — громадськими організаціями. Громадяни не можуть бути суб'єктами застосування норм права. У разі, якщо державний орган передає частину своїх повноважень окремим фізичним особам, то в процесі реалізації норм права вони виступають не як фізичні особи, а як представники цього державного органу.

Застосування норм права має місце там, де адресати право­вих норм не можуть реалізувати свої, передбачені законом права і обов'язки без посередництва компетентних органів. Можна сказати, що на певному етапі правозастосування підключається до способів безпосередньої реалізації — додержання, виконан­ня, використання.

№57 Процес застосування права. Стадії правозастосовчого процесу.

Застосування правових норм (правозастосовча діяльність) - це одна з форм реалізації права, яка має державно-владний організуючий характер компетентних державних органів і уповноважених державою інших суб"єктів суспільних відносин і направлених на зміну, припинення або виникнення правовідносин шляхом видання індивідуальних актів застосування правових норм в певних формах, а також направлена на конкретизацію правового регулювання і охорону соціальних цінностей.

Найбільш доцільно виділити шість стадій: 1) аналіз і вивчення фактичних обставин справи, встановлення юридично значимих фактів і їх оцінка;

2) вибір нормативного акта відповідної норми права, яку належить застосувати до них; 3) перевірка справжності і правильності тексту, визначення меж дії та юридичної сили правової норми;

4) аналіз змісту і тлумачення правової норми;

5) прийняття рішення по справі і оформлення в індивідуальному акті застосування правових норм; 6) доведення цього рішення до суб"єктів, яких вони стосуються, і його виконання, використання або дотримання.

Разом із тим потрібно підкреслити, що залежно від специфіки професійної діяльності ці етапи (стадії) можуть змінюватись. Наприклад, для слідчого першим етапом застосування норм права може бути збір, оцінка і закріплення доказів по справі. В цивільних і господарських справах відносно угод першим етапом застосування правових норм буде аналіз і вивчення договірних зобов"язань або угод, які заключались між суб"єктами. В трудових правовідносинах - це, можливо, вивчення умов контракту, якщо він заключався. Свою особливість має прийняття адміністративних рішень, які приймають на підставі різноманітної інформації і повинні враховувати потреби, інтереси і правові наслідки того чи іншого рішення. Таким чином, механізм застосування правових норм включає в себе діючу систему права і законодавства; правові принципи, які відповідають соціальному призначенню правової держави і громадянського суспільства; систему суб"єктів правозастосувальної діяльності, їх професійну правосвідомість і правову культуру, які виступають від імені держави або уповноважені державною владою; стадій процесу застосування правових норм; ідивідуально-правові акти по реалізації і конкретизації правового регулювання суспільних відносин, що направлені на охорону соціальних цінностей і законних прав суб"єктів суспільних відносин.

№ 59. Тлумачення правових норм: поняття та види. Офіційне і неофіційне тлумачення правових норм. Офіційне і неофіційне тлумачення правових норм.

Тлумачення права – це переклад його абстрактних приписів на більш зрозумілу і доступну мову конкретних понять і висновків.

Поняття тлумачення права охоп­лює єдність двох процесів: усвідомлення і роз'яснення змісту норм права, держ волі, яка в ній виражена. Усвідомлення — це внутрішній розумовий процес, що не виходить за межі свідомості самого інтерпретатора. Роз'яс­нення — це викладення сенсу і змісту державної волі і вираження її назовні. Тлумачення норм права — це діяльність суб'єктів щодо усвідомлення і роз'яснення змісту правових норм. Необхідність тлумач: а) невідповідність юрид норм фактичним умовам життя; б) юрид норми часом містять спец правові поняття, визначення, які мають багатозначний ха­рактер; в) у нормах права часом використовуються оцінні поняття, що виража­ють лише соціальне значення тих чи інших явищ; г) нерідко зустрічаються нечіткість, недбалість, недогляд правотворчих органів при оформленні своїх думок у нормах права. д) необхідність тлумачення норм права іноді випливає із змісту самого нормативного акта. Розрізняють такі види та способи тлумачення правових норм. За суб поділяється на офіційне та неофіційне. З точки зору обсягу і змісту: буквальне, розширювальні і обмежувальне. Ще є такі види: мовне, логічне, систематичне і історичне тлумачення. Отже, тлумачення норм права — інтелектуально-вольова діяльність суб'єктів права зі з'ясування й роз'яснення змісту норм права з метою їх найбільш правильної реалізації, яка може виражатися в особливому акті.

Офіційне і неофіційне тлумачення правових норм.

Офіційне тлумачення – роз’яснення змісту і мети правових норм, сформульоване у спеціальному акті, яке здійснюється уповноваженим органом і має загальнообов’язкове значення. Офіційне тлумачення поділяється на: нормативне і казуальне. Нормативне – характеризується загальнообов’язковістю, поширенням на широке коло суспільних відносин і можливістю неодноразового використання в юридичній практиці. Існує два види нормативного тлумачення: аутентичне (зміст норми права роз’яснює той орган, який її установив), легальне (тлумачення норми дає орган, який її не встановлював, але уповноважений її тлумачити). Казуальне тлумачення – стосується певних осіб, до уваги беруться конкретні обставини і є обов’язковим лише для осіб, щодо яких воно провадиться. Казуальне тлумачення буває судове (здійснюється судовими органами при розгляді конкретних справ), та адміністративне (здійснюється міністерствами, відомствами, місцевою державною адміністрацією). Неофіційне тлумачення – не має загальнообов’язкової сили і поділяється на доктринальне, компетентне і повсякденне. Доктринальне – тлумачення науковцями і науковими закладами. Компетентне – здійснюють особи, пов’язані з правом (посадові особи державного апарату, адвокати і т.д.). Повсякденне – здійснюють всі суб’єкти права, його значення пов’язано з виявленням правової свідомості широкого кола суб’єктів правовідносин.

№60 Прогалини в праві і способи їхнього подолання.

Прогалини в праві — це відсутність норм права (або їх частин), що регулюють конкретне суспільне відношення у тому випадку, якщо воно підлягає сфері правового регулю­вання. Дійсна прогалина в праві існує тоді, коли певне питання повинно розв'язуватись юридичними засобами, але правом таке розв'язування не передбачено. Прогали­ною законодавства про освіту може бути визнана відсут­ність норм, що встановлюють відповідальність батьків, які утруднюють своїм дітям можливість відвідувати школу. Прогалиною кримінального права є відсутність норми про відповідальність жінок за зловживання алкоголем або нар­котиками в період вагітності чи годування дитини, яке призвело до смерті або каліцтва дитини. Найбільш ефективним засобом усунення прогалин у праві є видання компетентним органом правових норм, яких бракує. Однак такий шлях правотворення не завжди прийнятний, адже вів досить складний і займає великий проміжок часу. Тому в деяких випадках прогалини в праві можуть бути усунені за допомогою таких прийомів, як застосування аналогії закону і права. Аналогія закону — це застосування для урегулювання даних відносин закону, що регулює аналогічні (близькі за змістом) відносини. Так, Кримінально-процесуальним кодексом не передбачена мож­ливість відводу громадського обвинувача. Але він містить статтю щодо регулювання порядку відводу державного об­винувача. На її основі і вирішується перше питання. У випадках, коли суспільні відносини прямо не врегу­льовані ніякими нормами права і відсутні норми, що регу­люють схожі відносини, застосовують аналогію права, тоб­то вирішення конкретної справи на основі загальних ідей і принципів права (гуманізму, справедливості, рівноправ'я і т. ін.). Слід брати до уваги, що аналогія закону, і особливо аналогія права, мають обмежену сферу використання, їх застосування повністю виключене при вирішенні питання про притягнення до кримінальної або адміністративної відповідальності, що можуть виникнути виключно при скоєнні суспільне небезпечних діянь, передбачених зако­ном. У той же час аналогія припустима в цивільному, трудовому і в деяких інших галузях права. Але в кожному конкретному випадку рішення, що було прийняте за допо­могою використання аналогії закону чи права, має значен­ня виключно для даного конкретного випадку.

№61 Поняття і види правової поведінки. Правова активність.

Правова поведінка — це соціальна поведінка особи (дія або бездіяльність) свідомо вольового характеру, яка є врегульова­ною нормами права і спричиняє юридичні наслідки. Юридичне нейтральна поведінка не є правовою.

Правовій поведінці властиві такі ознаки:

1) має соціальне значення як соціальне корисна (правомірна поведінка) або як соціальне шкідлива (правопорушення), що позначається на стані суспільних відносин у ході соціального розвитку;

2) має зовні виражений характер у вигляді дії або бездіяльнос­ті.

3) має свідомо вольовий характер,

4) регулюється правовими нормами, що містяться в текстах правових актів,

5) має властивість спричиняти юридичні наслідки.

Всі інші дії можна назвати юридичне байдужими, індифе­рентними до права, такими, що не потребують якого-небудь пра­вового виправдання.

Правова поведінка складається з елементів — правових вчинків.

Елементи правового вчинку (суб'єкт, суб'єктивна сторона, об'єкт, об'єктивна сторона) називають складом правової пове­дінки.

За формою зовнішнього вияву правова поведінка може бути:

— фізичною (діяльність); — усною (вербальною); — письмовою (документальною).

Залежно від характеру правових розпоряджень розрізняють такі види правомірної поведінки:належна(соціально необхідна-труд.відн.воєнооб.),можлива(соціальна допустима) бажана (участь в виборах)небажана(страйк,розлуч.)

За об'єктивною стороною правомірна поведінка виражаєть­ся в:

- дії; - бездіяльності (напр., відмова обвинуваченого від дачі показань).

За особливостями суб'єктивної сторони розрізняють такі види правомірної поведінки:

• активну; • звичайну • пристосовну• маргінальну.

Правова активність виявляється у готовності особистості до активних свідомих, творчих дій як у сфері правового регулювання, так і в сфері реалізації права, у законодоцільності (чи законності) поводження (діяльності), в основі чого лежить переконання в необхідності служіння закону як вищої цінності.

№62 Ознаки правомірної поведінки. Типологія правомірної поведінки.

Поведінка врегульована нормою права, отримала назву правової.

Правова поведінка – це сукупність правивих вчинків (дія, бездіяльність) індивідуальних і колективних суб'єктів, які мають вольовий та свідомий характер та тягнуть за собою юридичні наслідки.Різновидом правової поведінки є правомірна поведінка. Правомірна поведінка відрізняється від правової активності. Під правовою активністю розуміють внутрішнє усвідомлене, цілеспрямоване, суспільно корисне, ініціативне діяння суб'єктів у сфері права. Правомірна поведінка - це суспільно необхідна, бажана, допустима, усвідомлена поведінка індивідуальних та колективних суб'єктів, яка відповідає правовим приписам та гарантується державою.

Правомірна поведінка характеризується певними особливостями: 1) відповідність даної поведінки вимогам норм права (формально-юридичний критерій); 2) соціальна корисність даної поведінки,.Необхідність правомірної поведінки міститься у зобов'язуючих та забороняючих нормах права, а бажаність для суспільства даної поведінки, залежить від волі уповноваженої особи, є її правом, а не обов'язком та знаходить своє закріплення у диспозитивних нормах; 3) дана поведінка має суб'єктивну сторону, яка знаходить свій вияв у таких складових чинниках, як: мотив (спрямованість поведінки); міра усвідомлення можливих наслідків вчинку; внутрішнє ставлення особи до спричинених наслідків; 4) об'єктивна необхідність правомірних дій для функціонування та розвитку суспільства. Ці дії знаходять своє закріплення у імперативних нормах у вигляді обов'язків, виконання яких забезпечується примусовою силою держави; 5) форми реалізації правомірної поведінки пов'язані з формами реалізації права (дотримання, виконання, використання та застосування права).. - Залежно від суб'єктів розрізняють індивідуальну та колективн. правову поведінку: - Залежно від суб'єктивної сторони (внутр.віднош.до діяння) розрізняють:активну, звичайну, пристосовну, маргінальнуть.

-Залежно від форм реалізації норм права розрізняють: — дотримання; — виконання; — використання; — застосування.

Залежно від юридичних наслідків, які бажає досягти суб'єкт реалізації, розрізняють: юридичні акти та юридичні вчинки.