34. Макс Шелер про роль духу у життя людини, взаємодію духу і пориву ( за працек «Становище людини в космосі»).

Безумовне досягнення філософії М. Шелера полягає в тому, що навіть продовжуючи певною мірою традицію некласичної філософії, феномен життя в ній розглядається в дуальній основі: життя-як-жива-матерія (правда, без залучення аргументації В. Вернадського, а на основі інших традицій) і як "людське" (людське як дух). Саме ця позиція М. Шелера, свого роду, є логічним завершенням впливу попередніх концепцій Е. Гуссерля, З. Фрейда, В. Вернадського на розвиток філософії життя. Розподіл в концепції філософії життя М. Шелера життя на життя-як-живу-матерію і "людське" стало своєрідним переходом до концепцій філософії життя, в яких розглядалося виключно людське існування. Йдеться про філософію К. Ясперса, М. Хайдегера і Ж.-П. Сартра.

М. Шелер, практично останній великий філософ, що розглядав у своїй концепції дуальну основу життя. Надалі, в концепціях філософії життя переважно розглядали виключно одну із складових життя. Здебільшого, це були дослідження людського існування, або буття людини (Dasein).

У концепції філософії життя М. Шелер спробував повернути єдність "життя", вичленувавши з нього "людське". Він зрозумів, що саме "людське" вносить сумніви до фундаментального розуміння феномена життя, порушуючи його цілісність і "органічність". Для Шелера "прірва, яку Декарт вирив між тілом і душею, зійшлася майже до відчутної єдності життя". В основу об'єднання життя, повернення їй цілісності і єдності, він заклав вже відомий філософії з часів А. Шопенгауера "порив". Об'єднання життя у М. Шелера відбувається на основі тези: "життя – пориви". За Шелером, пориви – це другий атрибут буття; порив властивий і життю, і людині (тобто духу). Відмітимо, що людина у нього вирізняється зі світу життя тільки одним – духом; все інше – це життя. Психічне і фізіологічне – це життя. Тому, кажучи про психічне, М. Шелер говорить про життя, а не про "людське".

Для М. Шелера дух – це новий принцип, що "робить людину людиною". Виходячи з "духовної життєвої сили", як тлумачить віталізм, М. Шелер створює нове ірраціоналістичне вчення про дух як аскетичний початок, з якого і виводиться особливе положення людини в космосі. М. Шелер протиставляє дух життю, підкреслюючи їх змістовну несумісність. Для нього саме в дусі прихована та принципова основа, можливо субстанція, яка виділяє людину з світу життя, ставить його над життям.

Принципове розподілення "життя" і "духу", своєрідне "поглинання" духом життя – це нова площина в розвитку філософської думки. Цим кроком М. Шелер намагається виділити простір існування людини зі світу життя, показати радикальну незвідність даних просторів. М. Шелер не заперечує, що життя приводить в дію дух, але на цьому його роль практично завершується. Далі дух існує і розвивається самостійно, за своїми законами. Людина – це продукт духу. "Фактично ми насамперед живемо в усій повноті нашого духу в речах, в світі" – пише Шелер в "Ordo amoris".

36. Ганна Арендт про поняття праці та роботи ( за працею «Становище людини»).

Арендт твердить, що новітня доба характеризується наданням переваги, по-перше, "роботі" (homo faber), а по-друге, "праці" (anima/ laborans) над діяльністю (action). Діяльність є наслідком тієї фундаментальної умови людського існування, якою є "народження нового", і включає в себе здатність розпочинати щось нове й непоясненне через ті суспільні домовленості та норми, які нині існують. Діяти спільно в громадському "просторі видимос-тей" — це основа політичної теорії Арендт. Вона твердить, що політика в цьому розумінні була придушена "розвитком соціального" в новітню добу, якщо не брати до уваги тих виняткових моментів, що їх ми знаходимо в новітніх революціях, коли люди засновували нові політичні форми, такі, як ради або "совєти".  Віддання переваги "роботі", що зводить людську діяльність до обчислення засобів-ці-лей, а потім "праці", яка зводить її до життєвих процесів, лежить, на думку Арендт, у самій основі найбагатшого наслідками та найруйнівні-шого з новітніх засновків: що "людина" витворює саму себе. Арендт пов'язує це поняття з екстремальними формами позбавлення власності та відчуження від світу, центральними для сучасності. В такий спосіб це припущення, в кінцевому підсумку, включається в тоталітаризм.