5.9. Імунітети суб'єктів кримінального процесу

Відповідно до принципу рівності для деяких категорій громадян передбачається свобода й захист, що враховує умови й характер вико­нуваних особливих міждержавних, державних і суспільних функцій. Зазначеним громадянам надається рівна з іншими особами свобода й захист, а також додаткові гарантії від незаконних зазіхань приватних осіб і навіть органів держави з метою створення умов, необхідних для виконання покладених на них обов'язків. Серед таких додаткових га­рантій важливе значення належить дипломатичним, депутатським та іншим імунітетам у сфері кримінального судочинства.

Термін «імунітет» є збірним поняттям, що включає імунітет у пря­мому сенсі цього слова або особливі права, пільги, переваги і привілеї, зазначені в міжнародному праві як вилучення із загальних правил юрисдикції.

У міжнародній договірній практиці, в міжнародній доктрині, у внутрішньому законодавстві України та в теорії кримінального проце­су чіткого розмежування понять привілеїв і імунітету не проводиться. Пояснення, як ми розуміємо, полягає в тому, що кожен процесуаль­ний імунітет і кожен процесуальний привілей не існують у «чистому вигляді». Кожний з них є сукупністю правил, що володіють ознаками як імунітету, так і привілею у власному значенні.

Загальною правовою ознакою дипломатичних, а також і всіх інших імунітетів і привілеїв є їх регулювання винятковими (спеціальними) нормами. Зі сказаного випливає, що імунітет і привілей, передбачені винятковими правовими нормами, розповсюджуються тільки на тих осіб, які прямо передбачені відповідними правовими нормами, і лише в тому обсязі і в тих межах, в яких вони зазначені міжнародним дого­вором або законодавчим актом.

Питання про галузеву приналежність норм, що встановлюють ди­пломатичні, депутатські і інші привілеї і імунітети в кримінальному процесі, не одержало належного закріплення. Процесуальний імуні­тет є багатоступінчатим об'єднанням процесуально-правових інститу­тів і субінститутів, норми якого регулюють особливий (ускладнений) порядок кримінального судочинства, що виражається у встановленні вилучень із загального порядку судочинства і особливих юридичних переваг для окремих категорій українських і іноземних громадян.

Аналіз загальних, багатобічних, міжнародних (міждержавних) конвенцій, угод і протоколів і численної групи спеціальних, двосторон­ніх, міжнародних договорів, обов'язкових для України про привілеї й імунітети, дозволяє виділити насамперед такий вид процесуальних імунітетів, як «імунітети й привілеї дипломатичних представників». Цей вид привілеїв і переваг глави й членів дипломатичного представ­ництва традиційно йменується «дипломатичним імунітетом».

Дипломатичні привілеї й імунітети в повному обсязі або з обмежен­нями, передбаченими міжнародними договорами, прямо поширені на членів родини дипломатів, на особи персоналу, що не мають диплома­тичних рангів, працівників іноземних торговельних представництв. Через тісний взаємозв'язок й обумовленість правового становища за­значених осіб з життєдіяльністю дипломатичних представництв і їх дипломатичного персоналу, єдиної спрямованості імунітетів і приві­леїв тих чи інших в остаточному підсумку, всі вони входять до змісту єдиного інституту дипломатичного імунітету.

Згідно з Конвенцією про запобігання та покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі диплома­тичних агентів 1973 р. і низки інших міжнародних договорів дипло­матичні імунітети й привілеї поширені на представників і посадових осіб міжнародних організацій (ООН, Рада Європи, Дунайська комісія, Європейський Комітет проти катувань, Європейський суд з прав людини, Міжнародний суд ООН та ін.), глав іноземних держав, членів

парламентських й урядових делегацій.

Імунітети перерахованих суб'єктів міжнародних відносин явля­ють собою самостійні інститути в сфері міжнародного права, оскіль­ки регулюють відносини суб'єктів, що мають функціональні цілі й призначення які відрізняються від правого статусу дипломатичних представників. Однак у сфері кримінального судочинства, де мета й призначення відповідних процесуальних імунітетів і привілеїв зазна­чених суб'єктів міжнародного права збігаються, вважається, що нор­ми, які закріплюють ці привілеї й імунітети, утворять єдиний про­цесуальний інститут " імунітету осіб, що користуються міжнародним захистом".

Окремо слід виділити правові норми, що надають певні процесу­альні привілеї іноземним громадянам, затриманих за підозрою у здій­сненні злочину, арештованим до суду або засудженим, а також норм міжнародних договорів, що встановлюють процесуальні імунітети й привілеї особам, що з'явилися за викликом за кордон як свідок, по­терпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, їх представ­ників й експертів. Очевидно, що вони не відносяться ні до інституту дипломатичного імунітету, ні до інституту імунітету осіб, які корис­туються міжнародним захистом, а входять до змісту відповідних їм процесуальних інститутів (ст.9 Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних 1993 р., ст. 12 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 р.).

Аналіз норм законодавчих актів України із застосуванням вищевизазначених критеріїв дозволяє виділити як самостійний процесуальний інститут, традиційно іменований поняттям «депутатська недоторкан­ність» . З огляду на те, що цей термін у власному змісті охоплює лише частину імунітетів — особливі гарантії особистої недоторканності при затриманні й арешті депутата, і не включає в себе імунітет від притяг­нення до відповідальності за вчинений злочин, інші гарантії, пов'язані з допитом, обшуком й іншими процесуальними діями, вважається, більш кращим є його найменування «депутатський імунітет».

Частиною 3 ст. 80 Конституції України встановлена депутатська недоторканність. Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідально­сті, затримані або заарештовані.

Закон України «Про статус народного депутата України» від 22,03.2002 р. (ч. 2 ст. 27) передбачає, що обшук, затримання народ­ного депутата або огляд особистих речей і багажу, транспорту, житло­вого або службового приміщення народного депутата, а також пору­шення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної і іншої кореспонденції і застосування інших заходів, які згідно із законом обмежують права і свободи народного депутата, допускаються лише у випадку, якщо Верховною Радою України дана згода на притягнення його до кримінальної відповідальності, якщо іншими шляхами отри­мати інформацію неможливо.

Відповідно до п. 1.4 Рішення Конституційного Суду у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України про офіційне тлумачення положень ч. З ст. 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність) від 27.10.1999 р. депутат­ська недоторканність розповсюджується на народного депутата Укра­їни з моменту визнання його обраним за рішенням відповідної вибор­чої комісії і до моменту припинення повноважень народного депутата України. У разі пред'явлення громадянинові України обвинувачення в скоєнні злочину та/або його арешту до обрання народним депутатом України подальше провадження у кримінальній справі відносно тако­го депутата може бути продовжене за наявності згоди Верховної Ради України на його притягнення до кримінальної відповідальності та/ або знаходження під вартою.

На час виконання своїх повноважень Президент України корис­тується правом недоторканності (ч.І ст. 105 Конституції). Згідно зі ст. 111 Конституції Президент України може бути усунений з свого по­ста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі здійснення ним державної зради або іншого злочину. Дане питання ініціюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України (тобто більш ніж 225 народними депутатами).

Учасники виборчого процесу: кандидати в Президенти України і кандидати в народні депутати додатковими гарантіями права недо­торканності не володіють.

Особливо виділяються групи правових норм, що передбачають імунітети й привілеї суддів, посадових осіб інших правоохоронних і контролюючих органів та ін. Загальною, інтегруючою їхньою власти­вістю є наділення зазначених осіб процесуальними імунітетами й при­вілеями, зважаючи на особливе посадове становище зазначених осіб у сфері нагляду, контролю.

У ст. 13 Закону України «Про статус суддів» від 15.12.1992 р. як одна з гарантій незалежності суддів передбачається «недоторканність судді». Поняття недоторканності судді розкривається в ст. 13 дано­го закону, відповідно до якої в числі привілеїв імунітетів, що мають кримінально-процесуальне значення, названі наступні:

6. Особисту недоторканність судді. Недоторканність судді поширю­ється також на його житло й службове приміщення, використовувані ним транспорт і засоби зв'язку, його кореспонденцію, що належить йому, майно й документи. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвину­вального вироку судом.

7. Суддя не може бути затриманий за підозрою у вчиненні злочи­ну, а також підданий примусовому приводу. Суддя, затриманий за підозрою у вчиненні злочину чи адміністративного правопорушення, стягнення за яке накладається у судовому порядку, повинен бути не­гайно звільнений після з'ясування його особи.

8. Проникнення в житло чи службове приміщення судді, в його особистий чи службовий транспорт, проведення там огляду, обшуку чи виїмки, прослуховування його телефонних розмов, особистий обшук судді, а так само огляд, виїмка його кореспонденції, речей і документів можуть провадитись тільки за вмотивованим рішенням суду а також за згодою судді в разі прийняття головою відповідного судового рішення про вжиття спеціальних заходів забезпечення безпеки.

4. Кримінальна справа щодо судді Конституційного Суду України та будь-якого суду загальної юрисдикції розглядається у першій інстанції апеляційним судом. Підсудність справи визначається Головою Верхов­ного Суду України або його заступником. При цьому справа не може розглядатись тим судом, у якому обвинувачений працював суддею.

Норми ст. 63 Конституції України про свідоцький імунітет утво­рять самостійний процесуальний інститут. Це положення конкрети­зується у ст. 69 КПК, при цьому законодавець передбачив осіб, які взагалі не можуть бути допитані як свідки (ч. 1 ст. 69 КПК), осіб, які можуть відмовитись давати свідчення як свідки (ч. 2 ст. 69 КПК), та осіб, які можуть бути допитані як свідки за певних умов (п. 1 ч. 1 та ч. З ст. 69 КПК). Вважаємо, що норми, передбачені ч.І ст. 69 КПК, складають зміст свідоцького імунітету, а норми ч. 2 ст. 69 КПК -— свідоцьких привілей.

Міжнародно-правовими актами передбачений імунітет свідка та експерта, викликаних до іншої держави у рамках міжнародно- правової допомоги. Так, ст. 12 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 р. передбачає, що свідок або експерт незалежно від громадянства, який постає перед судовими ор­ганами запитуючої Сторони за повісткою про виклик до суду, не може ні притягуватися до відповідальності, ні утримуватися під вартою, ні підлягати ніякому іншому обмеженню його особистої свободи на тери­торії цієї Сторони за діяння або обвинувальні вироки, які передували його від'їзду з території запитуваної Сторони. Цей імунітет закінчу­ється, якщо свідок або експерт протягом послідовних п'ятнадцяти днів від дати, з якої її присутність більше не була необхідною судовим органам, маючи можливість залишити територію запитуючої Сторо­ни, все ж таки залишилася на цій території або, виїхавши з неї, знову туди повернулася.

Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних сімейних та кримінальних справах 1993 р. та 2002 р. дещо розширили перелік цих суб'єктів імунітету і зазначили ще потерпілого, цивіль­ного позивача, цивільного відповідача та їх представників (ст. 9 Кон­венції).

Отже, у кримінально-процесуальному праві, як уявляється, необ­хідно розрізняти наступні види імунітетів: а) дипломатичний та кон­сульський імунітет, б) імунітети осіб, що користуються міжнародним захистом, в) депутатський імунітет, г) посадовий імунітет, д) свідоць­кий імунітет, е) імунітет осіб, викликаних до іншої держави у рамках міжнародно-правової допомоги; є) імунітет Президента України.

У кримінально-процесуальному законодавстві як самостійний функціональний інститут формується тільки дипломатичний та сві­доцький імунітет. Тому, вважаємо за необхідне ввести в новий КПК України норми відповідних функціональних інститутів привілеїв і імунітету та доповнити перш за все загальні положення КПК Украї­ни, присвячених принципу рівності громадян перед законом, судом і іншими органами кримінального судочинства, а також доповнити ді­ючий КПК України спеціальними нормами про імунітет приватного характеру, який відноситься до застосування інститутів затримання, запобіжних заходів у вигляді взяття під варту, пред'явлення обвину­вачення та інших предметних інститутів.

Зважаючи на особливе призначення імунітету в кримінальному процесі, вони е додатковими процесуальними гарантіями законності і обґрунтованості притягнення зазначених громадян у сферу кримі­нального судочинства і застосування до них заходів процесуального примусу та інших правообмежень.

Рекомендовані нормативно-правові акти, судова практика і література

Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.

Віденська конвенція «Про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру» 14.03.1975 р. // http: //zakon.rada.gov.ua

Конвенція «Про привілеї й імунітети Організації Об'єднаних На­цій» від 13.02.1946 р. // http: //zakon.rada.gov.ua

Конвенція «Про запобігання й покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів» від 1973 р. // http: //zakon.rada.gov.ua

Віденська конвенція «Про дипломатичні зносини» від 18.04.1961 р. http: //zakon.rada.gov.ua

Віденська конвенція «Про консульські зносини» від 24 квітня 1964 р. http: //zakon.rada.gov.ua

Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. // Відомості Верхов­ної Ради. — 2003.

Закон України «Про прокуратуру» 05.11.1991 р. // иплгог.гасіа.£ОУ.иа Закон України «Про судоустрій України» від 07.02.2002 р. //http: //zakon.rada.gov.ua

Закон України «Про статус суддів» від 15.12.1992 р. // http: //zakon.rada.gov.ua

Закон України «Про адвокатуру» від 19.12.1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 9. — Ст.62.

Закон України «Про забезпечення безпеки осіб, що беруть участь в кримінальному судочинстві» 23.12.1993 р. // Відомості Верховної Ради — 1994. — № 11. — Ст. 51.

Закон України «Про державний захист працівників суду та право­охоронних органів» від 23.12.1993 р. // Відомості Верховної Ради. - 1994. — № 11. — Ст. 51.

Закон України «Про статус народного депутата України» від 17.11.1992 р. // Голос України. — 1992. - № 244.

Закон України «Про статус суддів» від 15.12.1992 р. // Голос Укра­їни. — 1993.25.

Закон України «Про Конституційний Суд України» від 16.10.1996 р. ц Голос України. —1996. — № 199.

«Положення про дипломатичні й консульські представництва іно­земних держав в Україні», затверджене Указом Президента України від 10.06.1993 р. // http: //zakon.rada.gov.ua

Рішення Конституційного Суду України (справа про гарантії депу­татської недоторканності) від 27.10.1999 р. справа № 1-15/99 // Офі­ційний вісник України. — 1999. — № 44.

Рішення Конституційного Суду України (справа про гарантії депу­татської недоторканності) від.26.06.2003 р. справа № 1-15/2003 //Ві­сник Конституційного Суду України. — 2003. — № 3.

Рішення Конституційного Суду України по справі за конститу­ційним зверненням громадянина Солдатова Геннадія Івановича про офіційне тлумачення положень статті 59 Конституції України, стат­ті 44 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 268, 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про право вільного вибору захисника) від 16.11.2000 // Офіційний вісник України. — 2000. — № 47.

Постанова Кабінету Міністрів України № 821 «Про затвердження Порядку оплати праці адвокатів з надання громадянам правової допо­моги в кримінальних справах за рахунок держави» від 14 травня 1999 року.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 р. № 7 «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і грома­дянина» // Постанови Пленуму Верховного Суду України у криміналь­них справах (1973-2004): Офіційне видання / За заг. ред. В.Т. Маляренка. — К., 2004.

Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику за­стосування судами законодавства, яким передбачені права потерпі­лих від злочинів» від 2 липня 2004 року № 13 // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 8.

Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практи­ку в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 р. (в редакції від 21 березня 2000 р.)

Постанова Пленуму Верховного Суду «Про застосування законо­давства, що забезпечує право на захист в кримінальному судочинстві» від 24.10.2003 р. №8.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду в України від 10 червня 2003 р. // Адвокат. — 2003, — № 3. — С. 50-61 (про «фахівців у галузі права»).

Узагальнення практики застосування судами законодавства, що забезпечує захист прав потерпілих у кримінальному судочинстві від 1 червня 2004 р. (Узагальнення Апеляційного суду м. Києва) // Адво­кат. - 2004. №2. — С. 47.

АльпертС.А. Суб'ьектьі уголовного процесса. — X., 1997.

Агаев Ф.А., Галузо В.Н. Иммунитетьі в российском уголовном про- цессе. — М., 1998.

Адаменко В.Д. Советское уголовно-процессуальное представитель- ство. — Томск, 1978.

Альперт С.А. Участники советского уголовного процесса. — X., 1965.

Альперт С.А. Производство по уголовньїм делам, возбуждаемьім по жалобе потерпевшего. — X., 1976.

Бекешко С.П., Матвиенко Ю.А. Подозреваемый в советском уго­ловном процессе. — Минск, 1969.

Брынцев В.Д. Судебная власть (правосудне): пути реформирования вУкраине. — X., 1998.

Бушуев Г.И. Судья в уголовном процессе /Отв. ред. М. А. Шапкин. — М.: Юрид. лит., 1984.

Вапнярчук В.В. Особливості процесуального становища особи, яка провадить дізнання. — X., 2001.

Варфоломеева Т.В. Защита в уголовном судопроизводстве. — К., 1998.

Волкотруб С.Г. Інститут імунітету свідків у кримінально- процесуальному законодавстві // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права: Науковий часопис. — 2002. —

щЕ

Волкотруб С. Інститут імунітету в кримінальному судочинстві // ПравоУкраїни. — 2002. — № 3.

Гловацький І.Ю. Діяльність адвоката захисника у кримінальному процесі. Навчальний посібник. — К., 2003.

Гошовський М.І., Кучинсь'ка О.П. Потерпілий у кримінальному процесі України. — К., 1998.

Грошевий Ю.М. Прокурорський нагляд в Україні. — К., 2003.

Гузела М. Контроль за законністю дій і рішень органів досудово­го розслідування як самостійна функція суду // Вісник Львівського унів-ту. — 2004. — Вип. 39. — С. 443-449.

Гуляев А.П. Следователь в уголовном процессе. — М., 1981.

Денежкин В.М. Подозреваемьій в советском уголовном процессе. — Саратов, 1982.

Зайцев О.А. Государственная защита участников уголовного про­цесса. — М., 2001.

Зайцева И.А., Смирнов Л.Н. Проблеми, возникающие на пред- варительном следствии в связи с возложенной на следователя обя- занности по обеспечению обвиняемого и подозреваемого адвокатом- защитником // Следователь. — 2002. — № 3. — С. 8-10.

Зеленецкий В.С., Куркин Н.В. Обеспечениебезопасности субт»ектов уголовного процесса. — X.: КримАрт, 2000.

Капліна О., Шило О. Удосконалення процесуального статусу потер­пілого в кримінальному судочинстві України // Прокуратура. Люди­на. Держава. — 2004. — №4.

Ковна У. Вплив виду дієздатності неповнолітнього на представни­цтво його інтересів в кримінальному судочинстві // Проблеми держа- вотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали XI науково практичної конференції 3-4 лютого 2004 р. — Львів, 2005. — С 39я 399.

Кокорев Л.Д. Подсудимьій в советском уголовном процессе. — ронеж, 1973.

Корнуков В.М. Конституционньїе основи положення личности в уголовном судопроизводстве. — Саратов, 1987.

Кримінальний процес України: Підручник / Є.Г. Коваленко, В.Т. Ма- ляренко. — К.: Юрінком Інтер, 2006.

Кримінально-процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар /За загальною редакцією В.Т. Маляренка, Ю.П. Аленіна. — X.: ТОВ «Одіссей», 2008.

Кругликов А.П. Правовое положение органов и лиц, производя- щих дознание в советском уголовном процессе. — Волгоград, 1986.

Курільчук І.Г. Поняття та сутність судового контролю в досудо- вих стадіях кримінального процесу // Держава і право. — Вип. 31. — 2006. — С. 434-438.

Ландо А.С. Представители несовершеннолетних обвиняемьіх в со­ветском уголовном процессе. — Саратов, 1977.

Леоненко В.В. Профессиональная зтика участников уголовного су- допроизводства. —К., 1981.

Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право: Курс лекцій: Навч. посібник. — К.: Істина, 2005.

Лобойко Л.М. О совершенствовании правового статуса инициато- ров уголовного процесса // Конституційні гарантії захисту людини у сфері правоохоронної діяльності. — Дніпропетровськ, 1999.

Маляренко В.Т. Позитиви і негативи суду присяжних // Право України. — 2000. — № 3.

Маляренко В.Т. Про досудове слідство, його недоліки і реформу // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 8.

Маляренко В.Т. Про сумні тенденції в розвитку інституту захисту в Україні // Адвокат. — 2001. — № 1-2.

Маляренко В.Т., Вернидубов І.В. Прокурор у кримінальному судо­чинстві: деякі проблеми та шляхи їх вирішення — К., 2001.

Маляренко В.Т., Вернидубов І.В. Про інститут понятих у кримі­нальному процесі України // Вісник Верховного Суду України. — 2001. — № 3 (25).

Ніколаєв О. Роль суду в забезпеченні прав та законних інтересів обвинуваченого на досудовому слідстві // Право України. — 2001. — МЗ. — С. 64-65.

Нор В. Свідок у кримінальному процесі України: коло осіб, пред­мет показань та свідоцький імунітет // Вісник Львів, ун-ту. Серія юридична. — 2002. — Вип. 37.

IIавлов Н. Е. Субектьі уголовного процесса. — М.: Новий юрист, 1997.

Подання про відсторонення захисника від участі у справі // Адво­кат. 2003. - № 3.

Полосков В.П. Правоспособность и дееспособность в советском уго­ловном процессе. Автореф. дис. канд. юрид. наук. — М., 1985.

Постанова про відмову у відстороненні захисника від участі у сп ра­зі // Адвокат. — 2003. — № 3.

Предмет, об'єкт, завдання, сутність нагляду прокурора за додер­жанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову ді­яльність, дізнання, досудове слідство // Вопросьі государства и права укранньї. — 2004. — Вьіп. 23.

Присяжнюк Т.І. Правовий статус потерпілого: проблеми та пер­спективи // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 8.

Рахунов Р. Д. Участиики уголовно-процессуальной деятельности по советскому праву. — М., 1961.

Рьіжаков А. П., Сергеев А. И. Субт»ектьі уголовного процесса: Учебное пособие. — Тула, 1996.

Самолюк В. В. Обсяг дієздатності особи та її законне представни­цтво у кримінального процесі // Вісник Львівського ун-ту: Серія юри­дична. — 2003. — Вип. 38.

Саркисянц Г.П. Защитник в уголовном процессе. — Ташкент, 1971.

Саркисянц Г.П. Законний представитель несовершеннолетнего об- виняемого в суде. — Ташкент, 1985.

Святоцький О.Д., Михеєнко М.М. Адвокатура України. — До­нецьк, 1997.

Совершенствование права на защиту в новом Уголовно-про- цессуальном кодексе // Российский следователь. — 2002. — № 6.

Стецовский Ю.И. Уголовно-процессуальная деятельность защит- ника. — М., 1982.

Трунов И.Л. Защита прав личности в уголовном процессе. — М.: ИД « Юриспруденция », 2005.

Уголовно-процессуальное право Российской Федерации: Учебник / Отв. ред. П.А. Лупинская. — М.: Юристе», 2001.

У головний процесе России: Учебное пособие / Под редакцией З.Ф. Ковриги, Н.П. Кузнецова. — Воронеж: Воронежский государ- ственний университет, 2002.

Удалова Л. Імунітет у кримінальному процесі України // Право України. — 2003. — № 7. — С. 77-80.

Удалова Л.Д. Кримінальний процес України. Загальна частина: Підручник. — К.: Кондор, 2005.

Філій Д. Процесуальне становище особи, щодо якої порушено кри­мінальну справу // Право України. — 2003. — № 7.

Халдеев Л.С. Судья в уголовном процессе. — М.: Юрайт, 2000.

Шадрин В.С. Обеспечение прав личности при расследовании пре- ступлений. — М.: ОООИзд-во «Юрлитинформ», 2000.

Шешуков Н. П. Участники процесса на предварительном след- ствии. — Рига, 1988.

Шпилев В.Н. Участники уголовного процесса. — Минск, 1970.

Щерба С.П., Зайцев О.А. Обеспечение прав потерпевших и свидете- лей на предварительном следствии. — М., 1995.

Янович Ю.П. Захисник на попередньому слідстві. — X., 1995.

Тема 6

ДОКАЗИ І ДОКАЗУВАННЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

6.1. Теорія доказів у кримінальному процесі.

Доказове право

Теорією доказів називають розділ науки кримінально-проце­суального права, предметом якого є, перш за все, доказове право (як підгалузь кримінально-процесуального права), тобто норми, які без­посередньо визначають основні поняття, пов'язані з доказуванням, визначають засоби збирання та перевірки доказів, встановлюють принципи оцінки доказів, розкривають сутність окремих джерел до­казів. Дослідження таких норм має на меті з'ясування їх змісту, зна­ходження деяких протиріч, прогалин, які, на жаль, притаманні на­шому законодавству, визначення шляхів подолання таких протиріч та прогалин. Крім того, предметом дослідження теорії доказів є прак­тична діяльність правоохороних органів та судів по доказуванню. Ви­вчення практичної діяльності з застосування норм доказового права дозволяє визначити ефективність цих норм, а також певні недоліки

практики, визначити їх причини та напрямки вдосконалення такої діяльності. До предмета теорії доказів включено і дослідження відпо­відних норм законодавства і практики їх застосування інших держав, визначення можливості використання такого досвіду в законодавстві та правозастосовчій практиці України. Вивчає даний розділ науки та­кож історію розвитку відповідних інститутів та норм, що регулюють діяльність з доказування. Теорія доказів є складовою частиною науки кримінально-процесуального права і тісно пов'язана з іншими роз­ділами науки, так, скажімо, в теорії доказів досліджується питання про суб'єктів процесу доказування, зокрема, про участь у доказуванні учасників процесу, а в розділі науки, присвяченому процесуальному становищу цих осіб, аналізуються відповідні їх права та обов'язки; пропозиції щодо вдосконалення процесуального становища таких осіб потребують узгодження як з позиції основних наукових положень тео­рії доказів, так і з позиції визначення їх правового статусу як суб'єктів, що захищають власні інтереси, а також забезпечення їх ефективної участі в різних стадіях кримінального судочинства.

Як і наука кримінально-процесуального права, теорія доказів ви­вчає закономірності розвитку відповідних розділів законодавства, формулює певні ідеї та концепції їх подальшого розвитку.

Доказове право — частина кримінально-процесуального права, його підгалузь, до якої можна віднести норми, що визначають пред­мет доказування, поняття доказів та джерел доказів, закріплюють за­соби збирання та перевірки доказів, правила оцінки доказів, а також розкривають зміст окремих джерел доказів. Такі норми містяться в главі 5 КПК. До норм доказового права деякі автори відносять також норми, які закріплюють компетенцію та повноваження органів, які здійснюють доказування, права та обов'язки осіб, що беруть участь у доказуванні, поняття слідчих та судових дій, особливості проваджен­ня окремих дій, особливості збирання, перевірки та оцінки окремих доказів, особливості доказування в деяких категоріях кримінальних справ. На нашу думку, такий підхід до визначення доказового пра­ва необгрунтовано розширює його межі. Разом з тим, необхідно під­креслити тісний зв'язок норм доказового права з нормами інших ін­ститутів кримінально-процесуального права, норми доказового права визначають, наприклад, перелік осіб, які мають право відмовитись давати показання (ст. 69 КПК), а норми, які регулюють порядок про­ведення допиту, передбачають необхідність роз'яснення відповідного права певним особам.

Значення доказового права та теорії доказів визначається тим, що доказування в кримінальному судочинстві є основою всієї процесу­альної діяльності. Кримінальний процес покликаний забезпечити можливість правильного і справедливого застосування норм матері­ального кримінального права (іноді — і цивільного, трудового права), для чого необхідно встановити фактичні обставини в справі — визна­чити, який вчинено злочин, за яких обставин, хто винен у вчиненні злочину, кому і яку заподіяно злочином шкоду. Встановити фактич­ні обставини можливо тільки шляхом доказування, тобто шляхом збирання, перевірки та оцінки достатньої кількості доказів, на під­ставі яких можна буде зробити переконливі висновки з зазначених питань.

Таке доказування в кримінальному судочинстві являє собою різ­новид процесу пізнання. Проблеми пізнання є предметом розділу фі­лософії, який іменують гносеологією або епістемологією. Не торкаю­чись філософських проблем гносеології, зазначимо, що під пізнанням ми розуміємо соціальну діяльність, спрямовану на одержання знання про навколишній світ.

Чинне кримінально-процесуальне право і його важлива підгалузь — доказове право, ґрунтуються на філософській теорії, яка визнає прин­ципову можливість пізнання людиною оточуючого світу. Якщо вихо­дити з того, що людина може одержати знання про навколишній світ, знання, які правильно відбивають закони та закономірності, на яких будується природа та суспільство, то цілком обґрунтована і вимога кримінально-процесуального законодавства, адресована слідчому, дізнавачу, прокуророві, суду — пізнати конкретну подію, подію злочи­ну. В результаті такого пізнання-доказування ці суб'єкти досягають правильного уявлення про злочин, який було вчинено, про особу, що вчинила цей злочин, форму вини, мотиви, мету злочину та про всі інші обставини, необхідні для застосування норм матеріального права і ви­рішення справи по суті.

Разом з тим, законодавство передбачає можливість і таких випад­ків, коли через різні обставини об'єктивного та суб'єктивного харак­теру доказування не призведе до бажаного результату, лишаться не встановленими істотні обставини справи, і будуть вичерпані можли­вості подальшого збирання доказів. В такому разі справа може бути закрита в зв'язку з недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину, або за такої підстави суд ухвалить виправдувальний вирок.