23. Паризька конференція 1919 р. Та її рішення.

1919-20гг., международная конференция, созванная державами-победительницами для подготовки и заключения мирных договоров с государствами, потерпевшими поражение в Первой Мировой войне 1914-18гг. Проходила с перерывами с 18 января 1919г. по 21 января 1920г. В Парижской мирной конференции участвовали Великобритания, Франция, США, Италия, Бельгия, Япония, Китай, Польша, Бразилия и другие страны, воевавшие на стороне Антанты или находившиеся в состоянии разрыва дипломатических отношений с германским блоком. Германия и ее бывшие союзники – Австро-Венгрия, Турция, Болгария – были допущены на конференцию когда уже были подготовлены проекты мирных договоров. Советская Россия на конференцию не была приглашена. Основные вопросы конференции решались делегациями Великобритании во главе с Д. Ллойд Джорджем, Франции во главе с Ж. Клемансо, США во главе с В. Вильсоном. Парижская мирная конференция выработала мирные договоры с Германией (Версальский мирный договор 1919г.), Австрией (Сен-Жерменский мирный договор 1919г.), Венгрией (Трианонский мирный договор 1920г.), Болгарией (Нейиский мирный договор 1919г.) и Турцией (см. Севрский мирный договор 1920г.), заложившие основу Версальско-вашингтонской системы послевоенного устройства мира. Парижская мирная конференции приняла решение о создании Лиги Наций. 19 января 1920г. Парижская мирная конференция признала де-факто Республику Армения, не оказав ей, однако, никакой реальной помощи. В дальнейшем Армянский вопрос стал предметом обсуждения на конференции в Сан-Ремо (см. Сан-Ремо конференция 1920г.) и нашел отражение в Севрском договоре.

25.Вашингтонська конференція та її рішення

Вашингтонська конференція проходила з 12 листопада 1921 року до 6 лютого 1922 року. Основними проблемами, які мали бути вирішені на ній, були проблеми обмеження морського озброєння та проблеми тихоокеанського регіону. В цій конференції брали участь 9 країн: США та делегації Англії, Франції, Італії, Японії, Бельгії, Голандії, Португалії та Китаю. Всі ці країни вітали ініціативу проведення конференції, але кожна мала свої інтереси. Так, наприклад, Японія виступала за обговорення питань морського озброєння та зовсім не хотіла торкатися проблем тихоокеанського регіону, а саме проблем Китаю. Радянську Росію на конференцію не було запрошено, хоча все ж таки неофіційно прибула делегація від Далекосхідної Республіки, яка зіграла певну роль в розвитку конференції. Вона мала в своєму розпорядженні деякі секретні договори, які почала публікувати в пресі напередодні конференції. Це були документи про секретні спільні дії Японії з генералом Семеновим проти Радянської Росії, що свідчило про загарбницький характер Японії та матеріали таємних франко-японських переговорів про спільні дії, щодо витіснення США з Азії. Все це істотно загострило протиріччя в таборі колишніх соbuюзників.

Порядок денний Вашингтонської конференції містив два питання:

Обмеження морських і сухопутних озброєнь, правила користування новими засобами війни.

Тихоокеанське та далекосхідне питання.

Протягом цієї конференції було укладено ряд договорів (трактатів):

“Договір чотирьох держав”, який 13 грудня 1921 року підписали США, Англія, Франція, Японія. Основна мета договору: надання взаємних гарантій недоторканості острівних володінь учасників договору в Тихому океані. Після ратифікації цього договору Англо-Японський союз 1911 року втрачав свою силу.

“Договір п’яти держав”, який 6 лютого 1922 року підписали США, Англія, Франція, Японія та Італія. Основна мета договору: обмеження морських озброєнь. Заборонялося будівництво військових кораблей водотонажність яких перевищувала 35 тис. тон. Було встановленно співвідношення озброєнь:

“«Договір дев'яти держав» (США, Великобританії, Франції, Японії, Італії, Бельгії, Голандії, Португалії й Китаю), підписаний 6 лютого 1922 р., проголошував принцип поваги суверенітету, територіальної й адміністративної недоторканості Китаю, який був поділений на зони впливу іноземних держав. Він зобов'язував усіх учасників дотримуватися принципів «відкритих дверей» та «рівних можливостей» у торгівлі й розвитку промисловості на усій території Китаю. Формально провідні капіталістичні держави відмовлялися від політики розподілу Китаю на «сфери впливу». Проте, він не скасовував системи нерівноправних угод цих країн з Китаєм. Договір був спрямований проти зазіхань Японії на монопольне панування в Китаї, яка погодилась на скасування "21 вимоги" і змушена була підписати угоду з Китаєм про повернення йому Шаньдуну в 6 місячний строк з викупом колишнього німецького майна за 66 млн франків золотом і виведенням японських військ. Договір означав створення єдиного фронту колоніальних держав на чолі з США щодо спільної експлуатації Китаю, політичну поразку Японії, Англії, посилення впливу США.