56. Концепції районування впроваджувані у практику в Україні в післявоєнний період.

В післявоєнний період в Укр проблеми районування у фокусі уваги. Т концепції впроваджувані у практику в кінці 50-60-х р. не багато різнилися від тих що у 30-ті. На поч. 50-х рр. фахівці Інституту економіки АН УРСР запропон поділ території Укр на 5 районів – Південно-Східний, Пн-Сх-й, Пд-Зх-й, Центральний та Західний. Уточнену схему районування у 1958 р. розробив О.Діброва, виділивши 6 районів – Донбас, Промислове Придніпров’я, Північно-Східний, Центральний, Західний, Причорномор’я. Але не взяті до уваги схеми в ході реформ 50-х р .Активізація регіональних еліт. Господарська реформа Хрущова у 1957 р. ілюструє непослідовність регіональної політики. Суттю реформи (Закон «Про дальше вдосконалення у правління промисловістю і будівництвом в УРСР» (травень 1957р) був перехід на територіальний принцип управління промисловістю. В Укр створено 11 економічних адміністративних районів, у 1960 р. – їх 14, 1962р– 7. У 1965 р. разом з раднаргоспами – були скасовані. Новий варіант економічного районування СРСР, запроваджений у 1963 і уточнений у 1966 і 1982 р. виходив із поділу України на 3 екон райони – Донецько-Придніпровський, Південно-Західний і Південний. У практичних цілях іноді ділили їх на підрайони. Згідно з розробленим Держпланом СРСР в сер 70-х рр. проектом нової сітки макрорайонування пропонувався поділ Укр на 5 районів: Донецько-Дніпровський, Середньодніпровський, Центральноукраїнський, Західноукраїнський, Південноукр-й, але цей проект лишився нереалізованим.

57. Вироблення нових схем суспільно-географічного та економічного районування в незалежній Україні.

Вироблення нових схем суспільно-географічного районування, просторового впорядкування інформації, географічної таксономізації, категоризації регіонального поділу. Критичне осмислення наявних теорій районування ,вдосконалюється термінологічний апарат. На думку, М.Долішнього, В. Симоненка, В.Кравціва, одним з найсуттєвіших є принцип змістовності, що зобов’язує розглядати регіон не як статистично-однорідну територію за якоюсь ознакою, а як соціально-економічну цілісність. Перспективний характер районування – принцип, який визначає часову властивість мереж районування, їх тривкість у часі. Проблемність районування – засіб територіального впорядкування , що грунтується на систематизації регіональних соціально-економічних проблем і їх типологізації. Принцип відповідності соц-економіч районування і адміністративно-територіального устрою – чинник що допомагає уникнути внутрішнього соціально-економічного розбалансування Специфіка регіонального поділу Укр вимагає уваги до історії територіального поділу праці, розселення, колонізаційних і ін процесів Сучасні моделі суспільно-економічної макрорегіоналізації Укр грунтується на врахуванні регіоноутворюючого значення міст як ядер господарськиїх вузлів ( Ядра – Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Донецьк, Львів) – виділяють Центральний, Пн-Сх, Південний, Центрально-Східний, Східний, Західний соціально-економічний райони. Існує понад 10 схем регіоналізації – Ф. Заставний (1992-1994), В. Поповкін (1993), О.Шаблій (1994), М. Пістун (1995), М.Паламарчук (1997), П.Кравченко (2001), М.Долішній, В. Кравців, В.Симоненко (2002) ін. Здебільшого – про 6-9 макрорегіонів, виділених з урахуванням історичних особливостей, природно-ресурсного потенціалу, щільності населення тощо. Останні пропозиції – що макрорайони повинні мати значний демографічний, природно-ресурсний та економічний потенціал і досить велику територію, а їхня кількість має бути невеликою. Оптимальна визнано шестичленну мережу соціально-економічних районів: Центральний (Вінницька, Житомирська, Київська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська); Донеччина (Донецька, Луганська); Західний (Волинська, Закарпатська, Івано-Фр, Львівс, Рівненс, Тернопільс, Чернівецька); Придніпров’я (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська); Причорномор’я (Миколаївська, Одеська, Херсонська, АРК); Харківщина (Полтавська, Сумська, Харківська). Є варіант економічного районування країни на двох рівнях – 3 великі економічні макрорегіони і 9 середніх. Є ідея створ низової територ-адмін одиниці – територіальної громади, на зміну сільській і селищній раді. Є заперечення проти створення в ході адміністр реформи великих адміністративних одиниць, які територіально мають збігатися з економічними районами. . З 1998 року прийнято 9 законів України та 8 указів Президента України по створенню спеціальних зон різних типів (СЕЗ) та запровадженню спеціальних режимів інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку (ТПР). Головна мета запровадження спеціального режиму інвестування на цих територіях полягала у тому, щоб залучити інвестиції у найбільш депресивні регіони, де виникають гострі соціальні проблеми у зв'язку із структурними змінами, що відбуваються, а також у ті, які постраждали від наслідків Чорнобильської катастрофи. Ще у 2000-му році Кабінетом міністрів України було розроблено Концепцію регіональної політики. А вже через рік Указом Президента України від 25 травня 2001 року її було затверджено. Ось як сформульована мета цієї Концепції: „Головною метою державної регіональної політики є створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку України та її регіонів, підвищення рівня життя населення, забезпечення додержання гарантованих державою соціальних стандартів для кожного її громадянина незалежно від місця проживання, а також поглиблення процесів ринкової трансформації на основі підвищення ефективності використання потенціалу регіонів, підвищення дійовості управлінських рішень, удосконалення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування”. Концепція містить основні принципи та завдання державної регіональної політики. Крім того, у ній детально розписано поетапність реалізації цієї політики, яку поділено на два етапи. Перший, з 2001 по 2003 рік можна умовно назвати установчим, а другий – з 2003 року – етапом подальшого розвитку державної регіональної політики. Попри позитивний момент наявності самої Концепції, вона піддавалася критиці з боку фахівців за нецілісність та однобокість.

63. Науковці щодо районування. Засобами географії, історико-географічних областей прокладено шлях теоретичному осмисленню нової макроструктури Укр. Макрорегіоналізація (макрорайонування) розглядається як важливий чинник терит. організації та управління госп. країни(екон.регіоналізація і соціально-економічна.). Не виключена можливість перетворення макрорегіонів в одиниці адмін.-терит. устрою. Моделі суспільно-економічної макрорегіоналізації Укр. ґрунтуються на на врахуванні розташування міст як ядер господарських вузлів. Ядра макрорайонів чи соціально-економічних районів – міста Київ, Харків, Одеса, Донецьк, Дніпропетровськ, Львів. За цим принципом пропонується виділяти Центр-й, Пн-Сх, Пд, Цн-Сх, Сх, Зх. соціально-економічні райони. Процес суспільно-географічного районування складний, доводиться враховувати взаємодію різних за змістом факторів районоутворення. Мова йде про рівень розвитку географічного поділу праці, характер внут. і зовн. зв’язків, особливості терит. локалізації, наявність природних умов, ресурсів, рівень урбанізації та ін. У перспективі є можливість перетворення макрорегіонів в одиниці адміністративного устрою. Адміністративний принцип, який визначає єдність економ. районування і територіального політико адміністративного устрою країни, далеко не бездоганний. Різниця природно0георрафічних, економічних умов, соціально-демографічних, мовно-культурних звичаїв і традицій потребує уваги до джерел, які в кожному регіоні свої. Більшість науковців і управлінців сьогодні одностайні в тому, що регіоналізація Укр. має базуватися на рівні макрорегіонів, спроби розробляти державну регіональну політику на основі областей не ефективно. Існує понад 10 схем регіоналізації, розроблених Заставним, Поповкіним, Шаблієм, Пістуном, Паламарчуком, Кравченком, Долішнім, Симоненком. Йдеться про 6 макрорегіонів, виділених з врахуванням історичних особливостей, природно-ресурсного потенціалу, щільності населення, рівня урбанізації. Визнано шестичленну мережу районів: Центральний(центр Київ), Донеччина(Донецьк), Західний(Львів), Придніпровя(Дніпропетровськ), Причорномор’я(Одеса), Харківщина(Харків). Ін. пропозицію висуває Б. Данилишин (заступник Голови Ради по вивченню продуктивних сил Укр.), пропонує у перспективі ліквідувати обласний поділ Укр. і ввести земельний. Хоче виділити 8 земель- Київської, Волинської, Карпатської, Подільської, Придніпровської, Донецької, Причорноморської, Харківської та Автономної РК. Пропонує ввести нову адміністративну одиницю – повіт (більше району). (замість 2025 районів в кожній області має бути5-10 повітів). Загалом пропозицій щодо реформування існуючої адмін.-терит. системи не бракує. Існує варіант економічного районування країни на 2 рівнях – 3 великі економічні макрорегіони і 9 середніх мезорегіонів. Є пропозиції створення нової низової адмін.. одиниці – у формі територ. громади, а вона в свою чергу стане базою для бюджетної одиниці, яка замінить нинішні сільські ради. Багато уваги приділяється мікрорегіональним підходам в економ. районуванні(в межах області спостерігаються терит. відмінності у природних умовах, ресурсах, розселенні, господарстві, вивчається можливість здійснення мікрорегіональної політики). Приділена увага типології регіонів з виділенням проблемних регіонів, у розвитку яких є певні аномалії. Проблемний регіон – не обов’язково відсталий. Є поняття «відсталий регіон»(низький рівень життя у порівнянні з ін.), «депресивні регіони»(минуле розвинуті, а нині втрачають своє колишнє екон. становище). Прикордонні регіони теж потребують уваги, яким відводиться роль форпостів у м/н економ. співробітництві. Специфіка полягає у зміні конфігурації транспортних, інженерних комунікацій, особливого режиму природокористування. Нині в Укр. існує чимало регіональних наукових центрів, які займаються проблемою районування і прогнозування. У Київському центрі здійснюються розробки з комплексної географії Укр., географії населення, тут виходить «Український геогр.. журн.». Зх. науковий центр у Львові- робота щодо формування і розробки регіональних науково-технічних та соц.-екон. програм та їх реалізацію, розроблено цілеспрямовану суспільно-географічну макрорегіоналізацію Укр. Ін-т регіональних досліджень НАН Укр. розробив регіональні програми соц.-екон. розвитку для Карпатського регіону, Поділля. В Харківському центрі вивчаються проблеми комплексного розвитку Пн-Сх соц.-екон. р-ну, в Одеському – Південного. В обох цих центрах розробляється теорія суспільної географії. Ін.-т державного управління та регіонального розвитку функціонує при Ужгородському нац.ун-ті. Координує цю роботу Рада з вивчення продуктивних сил Укр. та Ін-т регіональних досліджень НАНУ.

26. розробка критеріїв районування т.У. О.Шафонським, Я.Маркев., П.Чубин.,І.Житец. За часів Рос.імп.вважалось, що нука не повинна висувати свої критерії районування, оскільки відступ від офіційно-територіального поділу міг призвести до проблем в державі. Але, господарські потреби дикьевали необхідність виділення економічних районів, то спроби визначення критеріїв їх районування виникали ще з 18 ст. В Україні одна з перших сп роб булла зроблена О.Шафонським. На поч.1780-х років він обїхав терит.Київщини, Чернігівщини, новгород-Сіверщини, зібрав иам великий етнографічний, лінгвістичний матеріали – дійшов висновку, що Малоросію можна поділити на три смуги: 1)північно-зах. - поліські райони, де виразні білоруські та литовськімовні впливи; 2) середня смуга – терит.між Десною, Сеймом, Сулою – тут побутує найчистіша укр.мова; 3) східно-півд.– тут вживається тверде і грубее наріччя,не подібне до двох перших. Отже, О.Шафонський запропонував критерії районування на основі географ., лінгвіст., етнограф. параметрів.Його погляди на районув.перегукуються із запропонованими підходами Я.Марковича. Він поділяв Лівобережну У.на три смуги. Пн.смуга (Полісся)-люди відрізн. за характером непривітністю, литвини; Пд.смуга – місцеве нас.українці, наділені природними багатствами, тому трохи ліниві; Середня смуга, лісостеп – найприємніше мають наріччя, розумні і хазяйновиті. Я.Маркевич звернув більше уваги на особливості господарювання у трьох різних зонах, дав харакреристику ментальности населення. Свою схему критеріїв райогування У.розробив П.Чубинський. він виділяв три типии українців – український, поліський, подільсько-галицький. Чубинський дав докладну характеристику кожного з них, межі розселення, причини регіональних відмінностей. Пізніше власну спробу районування запропонував І.Житецький. Він поділив У. на шість смуг: Пн-Зх., Пд-Зх., Сх., Пн., Пд., Центральну. І.Житецький зауважував, що межі укр.етнічної терит.можна виділити лише приблизно.Він ств.таблицю, куди ввів дані про нац.склад нас-ня і його чисельність.