6.12. Поняття суїцидальної поведінки

   Суїцид — навмисне, заздалегідь обдумане позбавлення себе життя; один з видів насильницької смерті.    Термін "суїцидологія" виник у 70-ті роки XX ст. Ним позначають галузь теоретичних і прикладних досліджень феномена самогубства.    Винятково людська здатність до самозагибелі існує як "зворотний бік" її саморегуляційної поведінки. В її основі лежить саморуйнування людини через прийняття свідомого рішення про це.    У різні історичні епохи, в різних соціальних прошарках самогубство мало діаметрально протилежні моральні оцінки. У деяких народів воно розглядалось як спосіб гідно піти з життя (наприклад, масове самогубство переможених у релігійних війнах, ритуальне самогубство вдів і слуг правителів в Індії та Китаї, харакірі в Японії, буддистські самоспалення). Водночас історія з давніх часів фіксує "персональні" самогубства, мотиви яких мало чим відрізняються від сучасних.    За останні десятиріччя, у зв'язку з перетворенням самогубства на руйнівну хворобу, що все більше насувається на суспільство, суїцидологія утвердилась як самостійна галузь науки. Створено Міжнародну асоціацію із запобігання самогубствам, збільшується кількість різних наукових центрів профілактики цього явища. В Україні у великих містах, зокрема й у Києві, працюють кабінети соціально-психологічної допомоги.    За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), у другій половині XX ст. самогубства вийшли на четверте місце серед причин смертності з тенденцією до постійного зростання: 400-600 тис. осіб за рік на планеті закінчують життя самогубством. Кількість же тих, хто вчинив замах на самогубство у 8-10 разів більша. Відповідно до критеріїв ВООЗ, психічне здоров'я нації перебуває під загрозою, якщо кількість суїцидів перевищує 20 випадків на 100 тис. населення (рівень суїцидальної активності). Серед країн з високим її рівнем: Латвія (42,5 суїциди), Литва (42,1), Естонія (38,2), Росія (37,8), Угорщина (35,9).    За даними Українського науково-дослідного інституту соціальної і судової психіатрії, Україна теж увійшла до країн з високим рівнем суїцидальної активності. Смертність серед чоловіків від самогубств у три рази вища, ніж серед жінок. Найбільший відсоток самогубств припадає на людей похилого віку. Серед чоловіків, яким виповнилося 70 років, добровільно розлучаються з життям 72,3 зі 100 тис. населення.    Де ж ті чинники, які ведуть людину до добровільної смерті? Відповідь може бути такою: самогубство в усіх випадках є проявом складної взаємодії суїцидальних рис особи та соціального середовища. Ця теза стала переважною в сучасній суїцидології. З-поміж її концепцій найбільшого поширення набула теорія соціально-психологічної дезадаптації.

42.))____ 6.13. Механізм суїцидальної поведінки

   У суїцидології створено спрощену схему суїцидальної поведінки, але вона дає змогу продемонструвати процес, що веде людину до самогубства.    В основі механізму суїцидальної поведінки лежать два складники: негативні соціальні фактори й особистісні фактори людини.    До соціально-негативних факторів слід віднести: розлучення, смерть рідних, нерозділене кохання, втрату роботи, неможливість отримати освіту тощо.    До особистісних факторів належать: морально-психологічні ознаки особи (її характер, темперамент, вольові якості, психічні розлади тощо).    Взаємодія зовнішніх і внутрішніх факторів призводить до внутрішнього конфлікту людини. Вирішення конфлікту спрямовує подальшу поведінку в той або інший бік. Якщо особа не може впоратися зі своїм внутрішнім конфліктом, то це призводить до соціально-психологічної дезадаптації.    Соціально-психологічна дезадаптація - це непристосованість, конфлікт особи із соціальним середовищем. Він може бути зовнішнім або внутрішнім.    Об'єктивно дезадаптація проявляється в невідповідності поведінки особи її соціальній ролі та ситуації, що реалізується в компенсаторній формі поведінки.    Суб'єктивно - це широка гама психоемоційних переживань. При перевищенні порогу дезадаптації відбувається неадекватна реакція особи. Несподіваний суїцид на тлі, здавалося б, зовнішнього добробуту може стати одним з її проявів.    Такий підхід дає можливість охарактеризувати суїцид і споріднені з ним форми автоагресивної поведінки як крайній вияв соціально-психологічної дезадаптації індивіда. Отже, суїцид можна трактувати як неадекватну форму реагування на зовнішні обставини, спосіб "виходу з гри" при неможливості переходу на новий рівень адаптації. Поняття дезадаптації логічно об'єднує багато різних мотивів суїцидальиої поведінки та надає можливість уникнути недоліків якогось однолінійного підходу.    Конфлікт, який перейшов поріг дезадаптації, називається кризою чи кризовою ситуацією.    Стержнем дезадаптації є крах базових ціннісних орієнтацій особи, що у повсякденності називається втраченим сенсом життя. Цей момент простежується як у випадках, віднесених до норми, так і за явних психічних аномаліях. Крах ціннісних орієнтацій - це і професійне фіаско, і втрата близької людини, і загроза здоров'ю чи сексуальній потенції - явища завжди індивідуальні, але врешті-решт соціально значущі для особи. Цей стан призводить до втрати "точки опори" в житті особи.    Після втрати такої опори, в людини проявляється мотиваційна готовність до самогубства. У стані мотиваційної готовності, особа не бачить жодної позитивної ситуації, котра б давали змогу розв'язати конфлікт позитивно. У такому стані особа може перебувати досить тривалий час, який не обов'язково закінчується суїцидом. У цій ситуації проблема може вирішитись сама-собою, чи особа може набути тривалого психічного розладу тощо.    Вирішальну роль відіграють провокаційні фактори, до яких належать: погіршення соціально-економічної ситуації (затримку у виплаті заробітної плати, зростання цін на всі товари та послуги, безробіття, соціальну незахищеність тощо). Так, значна кількість самогубств в Україні відбувається на фоні кризових явищ у всіх сферах життя, що призвело до різкого зубожіння широких верств населення та дестабілізації морально-психологічного клімату в суспільстві.    Уплив зовнішніх провокаційних факторів веде особу до передсуїцидної поведінки, що полягає у виборі конкретного способу для самогубства. Способи позбавити себе життя в різних країнах мають свої варіації, однак підмічено й загальні тенденції. Повішання - основний спосіб суїциду в усьому світі. Наступний за поширеністю спосіб самогубства - це застосування вогнепальної зброї. Наприклад, у США, де ця зброя найбільш доступна, вона використовується в 60 % суїцидів. У Канаді, де вогнепальна зброя менш доступна, з її допомогою вчиняється 30 % самогубств. Часто спостерігаються отруєння (наприклад, у США свідоме передозування лікарських препаратів використовується у 18 % самогубств). Дослідники також вважають, що певний відсоток дорожньо-транспортних пригод з єдиною жертвою - це фактично приховані суїциди. Зауважимо, що, зазвичай, особи, що бажають позбавити себе життя, не заявляють про це навколишнім. Тільки 15-25 % людей, що вчиняють самогубства, залишають прощальні записки.    Якщо особі, для якої характерна передсуїцидна поведінка, не надати професійної психологічної допомоги, настає останній етап — суїцид.    Досвід роботи служб соціально-психологічної допомоги як у нашій державі, так і за кордоном, показує, що самогубствам у багатьох випадках можна запобігти. Успіх цієї справи залежить від своєчасного виявлення осіб, схильних до суїциду, проведення з ними індивідуальної роботи, усунення факторів, які зумовлюють такі дії, надання таким особам відповідної соціальної та психологічної допомоги.

52. )))) 7.9. Метод анкетування

   Опитування - метод збору соціальної інформації про досліджуваний об'єкт підчас безпосереднього (інтерв'ю) чи опосередкованого (анкетування) соціально-психологічного спілкування соціолога та респондента через реєстрацію відповідей респондентів на сформульовані запитання.    Методи опитування поділяються, в свою чергу, на: анкетування й інтерв'ювання.    Анкетування - це збирання кримінологічної інформації письмовим заповненням заздалегідь розроблених анкет.    Відповідно, анкета - це тиражований, упорядкований за формою та змістом набір запитань у формі опитувального листка.    Анкетування має суттєву перевагу: опитування максимально формалізується, й таким чином забезпечується висока порівняльність відомостей та їх машинне опрацювання; анкетування забирає часу менше, ніж інтерв'ю, не потребує залучення великої кількості осіб, які його здійснюють, анкети можна роздавати через представників адміністрації чи вислати поштою; витримується вимога анонімності відповідей, що підвищує їхню достовірність. Анкетування - найбільш поширений і ефективний метод збору первинної інформації.    При розробці анкет необхідно дотримуватися таких правил:    - зміст запитань повинен відповідати темі та завданням дослідження;    - форма запитань має відповідати портретові передбачуваного респондента;    - запитання повинні бути короткими, зрозумілими, доступними для опитуваних;    - анкета має бути охайно оформленою;    - бажано її складати так, щоб вона надалі була придатною для комп'ютерного опрацювання.    Запитання в анкеті слід розбивати на групи (смислові блоки), забезпечуючи послідовність і логічність їх розміщення. Наприклад, група запитань, які стосуються особи злочинця; група запитань щодо злочину та покарання; група запитань про причини й умови вчиненого злочину; група запитань про заходи, вжиті для запобігання йому.    Анкета, що застосовується для збору кримінологічно значущої інформації, складається з таких частин:    1) вступної - містить звернення до досліджуваного, де пояснюється мета дослідження та порядок заповнення бланка;    2) статусної - формулюються запитання, відповіді на які дають уявлення про соціально-демографічну характеристику особи;    3) основної - це питання, що безпосередньо стосуються теми дослідження;    4) заключної - надається можливість у вільній формі висловити свій погляд на будь-які питання, що стосуються досліджуваної теми.    За структурою запитання анкети класифікують на:    - відкриті - це запитання, на які опитуваний може дати самостійну відповідь у вільній формі (не запропоновано жодних варіантів відповідей, і респондент може висловлюватися на власний розсуд);    - напівзакриті - дають можливість респондентові чи обрати відповідь запропонованого набору варіантів відповідей, чи доповнити своїм варіантом відповіді (в переліку запропонованих відповідей наявні позиції "інше" або "щось іще?");    - закриті - дають повний перелік варіантів відповідей, пропонуючи обрати один (альтернативні) чи декілька з них (неальтернативнї).    За формою виділяють:    - прямі запитання - дають змогу одержати інформацію безпосередньо від респондента ("Чи задоволені Ви діяльністю органів внутрішніх справ?");    - непрямі запитання використовують, коли від респондента необхідно одержати критичну думку про людей, негативні явища життя, пропонуючи на його розгляд уявну ситуацію, що не вимагає самооцінки конкретно його рис і обставин його діяльності.    Загалом анкетування має кілька різновидів:    - очне та заочне,    - суцільне й вибіркове,    - відкрите та анонімне.    Очне анкетування передбачає одержання анкети безпосередньо з рук соціолога. Цей вид анкетування найнадійніший, гарантує добросовісне заповнення анкет, майже стовідсоткове їх повернення, але багато в чому залежить і від уміння соціолога встановити психологічний контакт з респондентами, створити сприятливу атмосферу при опитуванні.    Заочне анкетування полягає в розсиланні анкет й отриманні на них відповідей поштою. Воно дає змогу одночасно провести опитування на великій території. Водночас заочне анкетування має чимало недоліків: неповне повернення анкет, отримання відповіді не від тих, кому надсилались анкети, групове заповнення, використання порад інших осіб.    При суцільному анкетуванні бланки заповнюють усі особи визначеної категорії, а при вибірковому - тільки певна частина таких осіб. Достовірність в останньому випадку досягається через випадковий добір одиниць вибіркової сукупності та рівні можливості для кожної одиниці генеральної сукупності увійти до вибірки.    При відкритому анкетуванні респонденти вказують відомості про свою особу (прізвище, ім’я, по-батькові, час і місце народження, місце проживання, посаду), тож можливий елемент нещирості. При анонімному анкетуванні особа респондента залишається невідомою, що дає їй змогу бути більш щирою, а це підвищує репрезентативність інформації про неї.

53.))) 7.10. Метод інтерв'ювання

   Інтерв'ю - метод збору соціальної інформації, що ґрунтується на вербальній соціально-психологічній взаємодії між інтерв'юером і респондентом з метою одержання даних, які цікавлять дослідника.    Порівняно з анкетуванням, інтерв'ю має певні переваги та недоліки. По-перше, інтерв'ю надає можливість більш глибоко проникнути у соціально-психологічні причини людської поведінки. По-друге, під час його проведення можливо встановити ступінь відвертості респондента. По-третє, інформація, що збирається за допомогою інтерв'ю, надходить більш швидко й повно; вона, зазвичай, є безпосередньою та яскравою.    Під час інтерв'ю контакт між дослідником і респондентом здійснюється за допомогою інтерв'юера, котрий ставить запитання, передбачені дослідженням, організовує та спрямовує бесіду з кожною людиною, фіксує одержані відповіді згідно з інструкцією. Для одержання одного й того ж обсягу інформації при використанні методу інтерв'ю дослідник витрачає більше часу та засобів, ніж при анкетуванні. Додаткових витрат вимагають добір і навчання інтерв'юерів, контроль за якістю їхньої роботи.    За технікою проведення розрізняють:    - вільне - тривала бесіда за загальною програмою без чіткої деталізації запитань;    - спрямоване (стандартизоване) - спілкування інтерв'юера та респондента регламентовано детально розробленим питальником й інструкцією інтерв'юера, котрий зобов'язаний точно дотримуватися сформульованих запитань та їх послідовності. У стандартизованому інтерв'ю, звичайно, переважають закриті запитання;    - напівстандартизоване - поєднує в собі особливості двох попередніх видів.    За процедурою проведення розрізняють такі типи інтерв'ю:    - панельне - багаторазове інтерв'ю одних і тих же респондентів щодо однієї і тієї ж проблеми через певні проміжки часу;    - групове - запланована бесіда, у процесі якої дослідник прагне започаткувати дискусію в групі;    - клінічне інтерв'ю — тривала, глибока бесіда, мета якої полягає в одержанні інформації про внутрішні спонукання, мотиви, схильності респондентів;    - фокусоване інтерв'ю — короткочасна бесіда, мета якої полягає в отриманні інформації про конкретну проблему, процес або явище, про реакції суб'єкта на задану дію.    За типом респондентів інтерв'ю бувають: з відповідальною особою, з експертом, з рядовим респондентом.    Одна з основних умов, які впливають на достовірність і надійність інформації, наявність якісного питальника та дотримання правил його застосування.    Питальник—документ, у якому сформульовано й тематично згруповано запитання, передбачено місце для записів відповідей на них.    До питальників додають, так звані, протоколи інтерв'юера, що містять основні відомості про процес інтерв'ю.    На інтерв'ю впливають місце, конкретні обставини, тривалість його проведення (найчастіше респондент погоджується на нетривале інтерв'ю).    Метод інтерв'ю дає змогу одержати глибинну інформацію про думки, погляди, мотиви, уявлення респондентів. Суттєвою його особливістю є, здебільшого, зацікавленість респондента опитуванням, яка забезпечується особистим контактом учасників інтерв'ю.    Однак організація та проведення інтерв'ю наштовхуються на певні труднощі, пов'язані з пошуком психологічного контакту з респондентом; значними матеріальними та часовими затратами; трудомісткістю підготовки інтерв'юерів; забезпеченням анонімності інтерв'ю.    Особливості інтерв'ю зумовили його широке використання в проблемних дослідженнях, при вивченні громадської думки, контрольних, вибіркових і експертних опитуваннях

54.))) . 7.13. Документальний метод

   Без вивчення документів практично не відбувається жодна наукова робота, пов'язана з кримінологічними питаннями. Документ - це предмет, створений людиною та призначений для зберігання й передавання інформації. Документами є не тільки офіційна та неофіційна письмова інформація, а й фотографії, аудіо-, відеозаписи, книжки, рукописи, листи.    Найчастіше в кримінологічних дослідженнях використовують інформацію, що міститься в архівних кримінальних справах. Вивчення архівних кримінальних справ є одним із найпоширеніших методів кримінологічного дослідження, що здійснюється на підставі спеціально розробленої відповідно до мети, завдань і предмета дослідження анкети. Зазвичай, така анкета складається з чотирьох розділів. У першому містяться запитання, що стосуються безпосередньо злочину у другому-запитання, які стосуються особи злочинця, у третьому - про мету й мотиви злочинного діяння, у четвертому - запитання, пов'язані з виховним упливом судочинства, заходами покарання та профілактичної роботи за матеріалами справи.    Залежно від теми дослідження вивчають особові справи засуджених, які перебувають у місцях позбавлення волі, статистичні картки й інші облікові документи, що зберігаються в управліннях внутрішніх справ та управліннях (відділах) юстиції.    Розрізняють два способи вивчення, аналізу й обробки документальної інформації: традиційний (класичний) і формалізований (контент-аналіз).    Традиційний аналіз полягає в огляді документа (зовнішнє дослідження) та вивченні його змісту (внутрішнє дослідження). Мета зовнішнього дослідження - встановити вид документа, час і місце створення, авторство й мету створення, достовірність документа та його контексту. Внутрішній аналіз складається зі змістовного, юридичного та психологічного аналізів тексту (зображення).    Формальний аналіз здійснюють заздалегідь підготовленою програмою. Застосовують цей аналіз за наявності значного за обсягом документального матеріалу, коли потрібні висока точність і об'єктивність аналізу.    Після отримання необхідної інформації її обробляють і узагальнюють за допомогою математичних методів, зазвичай, із застосуванням спеціальних комп'ютерних програм.

55.)))) 7.15. Психологічні методи, що використовуються в кримінологічних дослідженнях

   При вирішенні деяких кримінологічних проблем не можна обійтися без застосування психологічних методів. їх використання додає глибини й усебічності кримінологічним дослідженням. За допомогою психологічних методів, які використовують у кримінологічних дослідженнях, можна отримати розгорнуту характеристику особи злочинця, здійснити якісну й кількісну оцінку внутрішньо- та міжгрупових процесів спілкування, що, зокрема, дуже важливо для класифікації та типізації злочинців.    Найпоширенішими у кримінології психологічними методами є тестування та соціометрія.    Тестування є різновидом методу опитування. Тест – це завдання, запитання й ситуації, котрі розробляє дослідник і ставить перед досліджуваною особою. Застосування тесту зумовлюється необхідністю зіставлення (порівняння, диференціації, ранжування) індивідів за рівнем їхнього розвитку чи ступенем вираженості різних психологічних якостей (інтелект, здібності, темперамент, емоції, особистісні риси та ін.). Мета тестування полягає у встановленні психологічних характеристик особи злочинця: його інтелектуальних можливостей як індивіда, творчих здібностей, схильності до ризику, самоконтролю, жорстокості, швидкості реагування в надзвичайній ситуації тощо.    При тестуванні використовуються стандартизовані питання та завдання (тести), що мають певну шкалу значень.    Теорія та практика психологічної науки розробили безліч тестів: загальноособистісні для дослідження всієї системи психічних особливостей особи; особистісні для дослідження будь-якої однієї характерної риси індивіда; групові, за допомогою яких вивчається структура малих неформальних і формальних соціальних груп (їхня згуртованість, особливості психологічного клімату й міжособистісних стосунків, які панують у них) тощо. Тестові дослідження, що побудовані на науковій основі, дають можливість більш повно й усебічно вивчити особу злочинця і певні категорії злочинців також. Незважаючи на складність деяких психологічних тестів (які іноді складаються з великого переліку питань), за їх допомогою можна швидко дослідити велику кількість осіб.    Соціометрію (соціометричне опитування) вітчизняна наука запозичила із психології та соціології зарубіжних країн. Соціометричне дослідження - це метричне вивчення емоційно-психологічних зв'язків між людьми. На думку засновника цієї методики американського вченого Дж. Морено, соціометричний метод - це система технічних засобів і процедур, які застосовують для метричного та якісного аналізу соціально-емоційних зв'язків індивіда з членами групи, в якій він працює і живе. За допомогою цього методу можна отримати відображення динаміки внутрішніх взаємин між членами групи, здійснити кількісну та якісну оцінку внутрішньо- та міжгрупових процесів спілкування, визначити симпатії та антипатії людей усередині групи, наявність лідера, угруповань, конфліктних ситуацій.    До основних переваг соціометрії належать простота та швидкість здійснення дослідницьких процедур, наприклад, опитування членів групи з метою виявлення їхнього бажання чи небажання спільно вчитися, працювати, відпочивати, виконувати громадські доручення.    Соціометрія ґрунтується на соціометричному опитуванні-необхідному переліку (наборі) запитань, які ставлять опитуваним з метою виявлення їхніх стосунків з іншими членами групи. Опитування в соціометричному дослідженні повинне відповідати загальним вимогам, які висуваються до формулювання запитань у будь-якому опитуванні - анкетуванні чи інтерв'юванні. Отримані в результаті соціометричного опитування дані обробляють, підсумовують і зводять у соціоматриці (таблиці) чи соціограми (схеми). Аналіз таблиць і схем дає змогу, з одного боку, виявити соціально-психологічні властивості особи та групи, а з другого, обрати ефективні засоби керування механізмом взаємодії особи та групи.    У кримінології соціометрію як метод пізнання застосовують рідко, здебільшого в дослідженнях кримінологічних проблем сімейних відносин. Одночасно цей метод можна успішно застосовувати в дослідженнях деяких проблем кримінології, зокрема, при вивченні ефективності заходів кримінального покарання (позбавлення волі, виправних робіт тощо), інституту співучасті. Застосовуючи цей метод, можна змінювати склад груп засуджених, які відбувають покарання у виправно-трудових установах, вирішувати конфліктні ситуації, оздоровлювати психологічну атмосферу.

70)))) 9.11. Прокуратура як суб'єкт запобігання злочинам

   Профілактика злочинності - завдання, що підлягає вирішенню в кожному напрямку діяльності прокуратури.    Особливості компетенції прокуратури, обсяг її повноважень визначають специфіку діяльності органів прокуратури як суб'єктів профілактики злочинності.    Прокуратура не лише виконує свої безпосередні функції щодо запобігання злочинам, але й здійснює нагляд за виконанням органами держави та місцевого самоврядування, громадськими організаціями, іншими недержавними структурами вимог законів, які регламентують їхню діяльність щодо профілактики злочинів.    Профілактичні функції виконуються при здійсненні нагляду за дотриманням законів органами дізнання та досудового слідства.    На запобігання рецидивній злочинності спрямований нагляд за виконанням законів у місцях позбавлення волі, в інших органах, які виконують покарання та заходи, що їх замінюють, а також соціальна допомога й контроль щодо осіб, котрі відбувають або відбули покарання.    Запобіжна діяльність прокурора реалізується також у процесі його участі в судовому розгляді справ. Прокурор зобов'язаний виявляти обставини, що сприяють вчиненню злочинів, з'ясовувати механізм їхнього впливу на поведінку підсудного.    Запобігання злочинам здійснюється в різноманітних формах і різними методами. До засобів прокурорського реагування на виявлені порушення закону належать: опротестування незаконного акту чи незаконних дій посадових осіб; внесення подання про усунення порушень; винесення постанови про порушення кримінальної справи, дисциплінарного провадження чи провадження про адміністративне правопорушення.