Тема 5. Розвиток філософської і психологічної думки в епоху Відродження та наукової революції.

Лекції 2-4

4. Натурофілософія епохи Відродження. Основні ідеї філософії Джордано Бруно.

5. Відродницький аристотелізм та неоплатонізм; відродження скептицизму. Принцип єдності та боротьби протилежностей у визначенні психічного М.Кузанським.

6. Відродження і релігія: Еразм Роттердамський і «філософія Христа»; Мартін Лютер та реформація церкви.

7. Відродження і політика: Нікколо Макіавеллі і теоретизація автономної політики.

8. Психологічні ідеї іспанського Відродження.

9. Загальна характеристика наукової революції. Формування нового типу знання, що потребує поєднання науки і техніки.

10.Філософія Нового часу: Р.Декарт і Ф.Бекон. Рефлекторне вчення Р. Декарта.

11.Система філософії Бенедикта Спінози та монадологічна метафізика Г.Лейбниця.

12. Основні риси концепції асоціанізму у представників емпіричного напряму в психології Нового часу (Т. Гоббс, Д. Локк, Д. Юм).

4. В епоху Відродження виникає і натурфілософія, як спроба пояснити природу виходячи з неї самої, а не посилаючись на надприродні сили. Формується уявлення про матерію як активну динамічну нескінченну субстанцію, тому багато мислителів знову звертається до пантеїзму.

Натуралізм (фран. природа) – це теорія, яка стверджує, що всі явища, що відбуваються в матеріальному світі, здійснюються згідно з законами природи. Такий напрямок думки став основою для виникнення натурфілософії, предметом якої є узагальнення результатів природознавства і зведення їх до головних принципів.

Але виводячи всі явища фізичного світу із законів природи, натуралісти не заперечували буття Боже. Так, швейцарський філософ-натураліст Парацельс (1493-1554) вважав, що первинна матерія створена Богом, а принципова ж точка зору іншого натураліста — Г. Галілея така: Бог створив Сонце та інші планети; він надав їм певного порядку, а природа живе за своїми власними законами. Але таке розуміння Бога все ж таки є відходом від істини, єресю!

Спотворюючи істину, натуралісти часто в своїх вченнях посилались на язичницькі традиції та орієнтувались на магію, оккультизм та антиморальні та небезпечні вчення.

Найбільш відомими італійськими натурофілософами Відродження є Бернардіно Телезіо (1509-1588), Томазо Кампанелла (1568-1639). Але найбіль відомим був пантеїст та натурофілософ Дж.Бруно.

Джордано Бруно (1548–1600) – італійський філософ епохи Відродження, поет, представник пантеїзму, розвивав неоплатонізм у вигляді ренесансного натуралізму. У астрономії підтримував погляди Коперника, став пропагувати ідею про нескінченність Всесвіту і про безліч заселених світів та метапсихоз (переселення душ). У своїх поглядах поєднував різні філософські доктрини, астрономію, магію та герметизм. Релігію вважав за спрощену на потреби людей версію філософії, а релігійні практики – забобоном, породженим з неуцтва. Він був один з найбільших єретиків!

Спосіб пізнання Бога Джордано Бруно – пантеїстичний – вся природа сакральна, а уявлення про Бога можна скласти вивчаючи природу, оскільки Бог присутній в усьому, що оточує. Пантеїзм підриває особистісно-трансцендентну трактовку Бога и наполягає на Його безособовості і всеприсутності (у всіх речах). Об'єкт його філософії – споглядання єдності природи, а її мета – пізнання не надприродного Бога, а природи, що є «богом в речах».

За його вченням, Бог є нескінченний Розум, причина причин, джерело життя і духу, але Бог, за Бруно, не створив всесвіт; Він вдихнув у нього життя і вважати, що світ має кінець – означає обмежувати могутність Божества.

Бруно стверджував, що всесвіт нескінчений і існує незліченна кількість світів. Сонячну систему він образно називав маленьким атомом, що розвивається і пересувається серед нескінченної кількості йому подібних всередині всесвіту, що не має ані початку, ані кінця. Всесвіт складається не лише з клітин-галактик, але також із великої кількості паралельних світів, що постійно трансформуються; в них виявляється нескінченна кількість форм життя і принципів еволюції.

Бруно вважав, що душі безсмертні і є самостійними сутностями, що мають відмінне від органічного тіла існування, визнавав метемпсихоз. Виступав проти Аристотеля і тих, хто вважав душу якістю й формою тіла, невіддільної від нього.

Він визнавав існування "світової душі", яка є складовою частиною і рушійним початком всесвіту, принципом життя, як духовна субстанція, що знаходиться в усіх речах (це – гілозоїзм – вчення про всезагальну одухотвореність матерії). На основі гілозоїзму, Бруно зробив висновок про матерію, як активну субстанцію, яка породжує все нові й нові форми.

Загальну структуру реальності, Бруно розумів так: форми динамічно структурують матерію, що рухається в різні сторони, оскільки «все одухотворено, все живо». У кожній речі поміщена світова душа, а в душі присутній вселенський розум, вічне джерело форм, які постійно оновлюються.

Як у Плотіна від вищого початку походить Розум, так, аналогічно, Бруно говорить про «загальний розум», але він розуміє його у дусі іманентизма, як "розум в речах" – це здатність світової душі, від якої беруть початок всі форми матерії, складаючи з нею нерозривну єдність. Вселенський розум, за Бруно, це Бог або Божественне, але у Бруно – Бог іманентний, а життя космосу – божественне життя або нескінченне його розповсюдження. На відміну від цього – у Телезіо Бог трансцендентний, а життєва сила, яку Бог дав матерії, не має нічого спільного з божественним життям.

Основну одиницю буття Бруно назвав монадою, у діяльності якої зливаються тілесне і духовне, об'єкт і суб'єкт. Вона виступає в 3-ох поняттях: в онтологічному – як найменша субстанція, в фізичному – як атом, в математичному – як точка. Всі ці відмінності зникають в одній нескінченній "творчій" субстанції – верховна субстанція, "монада монад", або Бог (як ціле вона проявляється у всьому одиничному — «все у всьому»).

Людина по Бруно займає в житті середнє місце в ієрархії творення, може здійснювати всі фази життя: над собою вона бачить Бога, а навколо себе докази божественної діяльності.

Пізнання, за Бруно – процес невичерпний, як і всесвіт, а рушійною його силою Бруно вважав любов до істини, яку ототожнював з Богом та Єдиним.

Бруно прагнув появи так званої «філософської релігії», яка б «замінила усі культи і об'єднала людство», вона заснована на відновленні культу богів античної Греції і релігії єгиптян (намагався повернути відродницьку магію до її язичницьких витоків).

Він представляв коперніканську картину універсуму, геліоцентричну концепцію нескінченності космосу, пов'язавши її з астральною магією. Бруно створював образ відродницького мага, що володіє новою "єгипетською" релігією («культ бога, присутнього в речах» – гілозоїзм). Ідея "бога в речах" і магія, що помилково розуміється Бруно як мудрість, сходять до «сонця, яке відкривається світу то в більшій, то у меншій мірі».

Отже, «єгиптянство» Бруно – це форма язичницької релігії, на якій він хотів заснувати реформу етичного порядку. Тобто, Бруно розвивав дуже страшні і пагубні ідеї і вчення, якими міг заразити душі багатьох людей! Крім того, він допустив дуже велику єресь, поставивши під сумнів Божественну природу Христа і основні догмати християнства.

Тому, католицька Церква, схвильована тим, що всі ці ідеї Джордано Бруно можуть згубити багатьох людей, прийняла рішення про страту єретичного філософа, і у 1600 році він був спалений на кострі.

Ідеи Бруно дещо вплинули на розвиток філософії Нового часу: ідея єдиної субстанції в її відношенні до одиничних речей розроблялася Спінозою, ідея монади — Лейбніцом, ідея єдності сущого і «збігу протилежностей» — в діалектиці Шеллінга і Гегеля.