3. Органи крайового і місцевого самоврядування
Із середини XIX ст. в Австрії вводився поділ на коронні краї, повіти, містечка та сільські общини. Окрім того, були ще судові округи, судові повіти, шкільні райони, фінансові райони, податкові райони, райони крайової оборони, райони відділень жандармерії та ін.
У 1849 р. замість губернаторського управління в Галичині було засновано намісництво на чолі з намісником, а в Буковині — крайове управління, очолюване крайовим президентом. Головна відмінність між намісництвами і губернськими управліннями полягала в тому, що в останніх зберігався якийсь елемент колегіальності. Намісник, як і крайовий президент, був єдиноначальним главою краю, підпорядкованим виключно вищим властям.
Організаційна структура і компетенція намісництва були визначені імперськими законами 1852 і 1868 p. p. До компетенції намісництва належало підтримання буржуазно-поміщицького правопорядку, поліцейський нагляд, питання просвіти, релігійних культів, торгівлі, промисловості, сільського господарства, будівництва.
Намісник, який стояв на чолі намісництва, зосереджував у своїх руках вище керівництво поліцією, спостереження за підтриманням спокою, порядку і безпеки, нагляд за дотриманням законів про друк, союзи, збори тощо. Йому надавалося право застосовувати збройну силу. Проте окремими постановами визначався «вплив» намісника на справи, що підлягали віданню міністерств фінансів і торгівлі, отже, формально з його діяльності виключалися лише справи міністерства юстиції.
Владі намісника була підпорядкована крайова фінансова дирекція (створена у 1850 р.) і крайова шкільна рада (1867 р.). Діяльність останньої спрямовувалася так, що в Галичині, де українці і поляки формально були проголошені рівними, відкриття навчального закладу з українською мовою навчання потребувало згоди галицького сейму, який усіляко гальмував розвиток української національної культури. Політика полонізації краю, що провадилася систематично, не давала змоги створити хоча б елементарні умови для розвитку української культури.
Згідно з рішенням Галицького сейму викладання у середніх школах на території Галичини здійснювалося польською мовою. Українська мова в школах допускалася в окремих випадках тільки з дозволу сейму. Як наслідок, до 1887 р. існувала тільки одна українська гімназія (у Львові), і лише після тривалої боротьби в сеймі пізніше були відкриті ще чотири українські гімназії.
Ще гіршим був стан вищої освіти. Увесь навчальний процес у Львівському університеті провадився польською мовою і виключно польською і німецькою професурою. Доступ до професури представникам української інтелігенції було фактично закрито.
Реакційні власті особливо захищали університет від революційної демократично налаштованої інтелігенції. Так, видатний представник українського народу Іван Франко не був допущений до викладацької роботи у Львівському університеті. В останньому нерідко траплялися криваві зіткнення між польською націоналістичною молоддю і студентами-українцями.
Шовіністична антиукраїнська політика, розпалювана намісництвом, знаходила сприятливий грунт серед реакційних польських буржуазно-поміщицьких елементів. У Галичині, густо населеній українцями, властями активно провадилася політика полонізації краю. Так, ще у 1869 р. польська мова була введена в суді і в адміністрації.
Управління намісництвом поділялося на департаменти, очолювані радниками намісництва та їхніми заступниками. Кількість департаментів у другій половині XIX ст. коливалася від 8 до 17.
Особливим було становище президійного департаменту намісництва. Він здійснював нагляд за діяльністю всіх нижчих органів державного управління, поліції і жандармерії, призначав службовців, організовував вибори до рейхсрату, сейм та повітові ради, клопотав перед імператором про надання пільг для панівного класу, керував боротьбою зі стихійними лихами, брав участь у вирішенні питань адміністративно-територіального поділу тощо.
Наприкінці XIX ст. була здійснена деяка централізація Галицького намісництва. Воно було поділене на чотири відділи, що об'єднували споріднені департаменти. Керівники відділів діяли від імені намісників. У деяких випадках для остаточного вирішення справи потрібна була згода намісника, наприклад, у разі зміни чинних і складанні проектів нових законодавчих актів, збільшення штатів повітових старостів, розпуску громадських рад, здобутті австрійського громадянства та ін.
Більшість галицьких намісників, як згадувалося, призначалися із середовища польських магнатів, які своєю діяльністю здійснювали в Галичині національно-колоніальну політику Австро-угорської монархії. На підставі тих самих соціально-політичних і національних принципів формувався і весь апарат намісництва.
Поряд з намісництвом як центральним органом краю існували місцеві органи, підпорядковані наміснику — повітові старостати. Вони призначалися з представників польських заможних класів міністром внутрішніх справ. Компетенція повітових старост визначалася розпорядженням 1853 p., яке було чинним майже до розпаду Австро-Угорщини.
Повітові старости мали широкі повноваження у вирішенні різних господарсько-адміністративних питань, в їх розпорядженні перебувала жандармерія, вони могли використовувати військові частини, розташовані на території повіту. Будучи виконавчою інстанцією вищих державних установ, причому не тільки суто адміністративних, а й фінансових, військових, торговельних тощо, повітові старости здійснювали функції нагляду за товариствами, об'єднаннями, пресою та органами місцевого самоврядування. Отже, старостати були створені як місцеві органи управління, наділені великою владою. Основне їх завдання полягало в придушенні будь-якого руху, спрямованого проти австрійського владарювання і панування поміщиків та капіталістів. Аналогічні функції у міських і сільських громадах виконували підпорядковані повітовим старостам бургомістри і війти.
На відміну від Галичини і Буковини Закарпаття у складі Угорщини не було виділене в окремий коронний край. Вся територія Угорщини поділялася на 71 жупу (область). Наприкінці XIX ст. Закарпатські землі складалися з чотирьох жуп: Ужанської, Березської, Угочанської і Мараморошської. Влада в жупах належала наджупанам і піджупанам, які за допомогою адміністративно-судового апарату тримали населення в покорі, збирали податки та інші платежі.
Села були самостійними юридичними одиницями, їх автономія здійснювалася через сільські представництва, постійними виконавчими органами яких були сільські управління зі старостою. Сільське управління підпорядковувалося безпосередньо начальнику комітатського управління, яке мало досить широкі повноваження.
Поряд з урядовими органами адміністративного управління в Галичині і Буковині існували також органи крайового і місцевого самоврядування. Антидемократичний принцип австрійського самоврядування полягав у розчленуванні завдань і функцій урядового управління і самоврядування. У 1861 р. австрійський імператор Франц-Йосип І для посилення свого панування над Галичиною і Буковиною створив галицький і буковинський крайові сейми. Вибори до сейму мали чітко виражений класовий характер, були нерівними. Положення про вибори забезпечувало в галицькому і буковинському сеймах повну перевагу буржуазії і поміщиків. До його складу за посадою входили так звані вірилісти — митрополити, єпископи та ректори університетів. Усі виборці поділялися на 4 курії, з яких кожна окремо обирала депутатів до сейму на строк 6 років.
До першої курії входили великі землевласники-поміщики. Друга курія складалася з представників великої торговельно-промислової буржуазії. До третьої курії входила міська буржуазія великих міст, а також чиновники і представники вільних професій (адвокати, лікарі та ін.). Якщо перші три курії обирали своїх депутатів безпосередньо, то вибори до четвертої, сільської курії, були двоступеневими: на 500 так званих провиборців обирався один уповноважений, який мав право безпосереднього голосування. Однак через дію майнового цензу не всі селяни входили до четвертої курії, багато хто був позбавлений виборчого права. Помилково думати, що сільська курія могла обирати депутатів-селян. Насправді, по цій курії у більшості випадків обиралися представники поміщиків, буржуазії і сільського духовенства.
Важливо наголосити, що закон передбачав поряд з майновим цензом також і відкрите голосування, що надавало великі можливості для зловживань і махінацій у процесі проведення виборчої кампанії.
У національному відношенні більшість членів галицького крайового сейму становили поляки, а в буковинському — румуни. Представництво українців становило в середньому 10% депутатів.
Безпосереднє керівництво сеймом і головування на його засіданнях передавалося до рук найважливішого крайового чиновника — крайового маршалка або його заступника, які призначалися імператором. Маршалок галицького сейму призначався, як правило, з числа польських магнатів, його заступником був звичайно львівський греко-католицький митрополит. Відповідно буковинський сейм очолювали румунські магнати, а їхніми заступниками призначалися православні митрополити. Вся діяльність сейму підпорядковувалася центральній владі. Він був частиною колоніального апарату Австро-Угорщини. Його постанови хоча й мали характер дрібних актів, фактично були актами імперської волі і вимагали в обов'язковому порядку санкції імператора. Йому ж належало право скликання і розпуску сейму, призначення нових виборів. Діяльність сейму безпосередньо контролював у Галичині намісник і в Буковині — крайовий президент. Вони самі або призначені ними комісари брали участь у роботі сейму.
У галузі місцевого самоврядування сейм здійснював вищий нагляд за управлінням господарством з боку органів повітів, міст і сіл, рішення яких у багатьох випадках вимагали затвердження сеймом. Увесь найближчий нагляд за повітовими, міськими і сільськими органами самоврядування здійснював крайовий комітет, який був виконавчим органом сейму. Крайовий комітет створювався під головуванням маршалка (він же голова сейму): 6 членів (на Буковині — 4 члени), які обиралися з числа депутатів сейму. В Галичині до складу комітету входили польські поміщики і представники великої польської буржуазії, як «поступка» обирався один українець.
Заснування крайового сейму і крайового комітету розглядалося як установлення самоврядування в масштабах краю. У 1862 р. було ухвалено загальнодержавний закон про місцеве самоврядування, і на його підставі у 1866 р. опублікований галицький крайовий закон про громади (гміни). Цим створювалися правові засади самоврядування в Галичині. Відповідно до закону 1866 р. засновувалися повітові громади, які територіально збігалися з адміністративними повітами. Органами повітової громади були повітова рада у складі 26 депутатів як керівний орган і повітовий комітет у складі 7 членів. Головою повітового комітету зазвичай був повітовий староста, причому він обіймав цю посаду тільки після затвердження імператором. У містах і селах за наявності майнового цензу обиралися міські і сільські ради й останніми формувалися міські і сільські управи (у великих містах — магістрати). Бургомістри у містах і війти в селах затверджувалися повітовими старостами.
Посилення ролі буржуазії у політичному житті передбачала реформа міського самоврядування. 14 жовтня 1870 р. був ухвалений окремий статут для міста Львова. В Австрії аналогічні статути були надані 33 містам, у тому числі Чернівцям. Згідно зі статутами міську владу здійснювали міська рада і магістрат на чолі з президентом. Львівська і Чернівецька міські ради та їхні магістрати, як і решта установ Австро-Угорської монархії, виключали можливість участі в їхній роботі представників трудящих міста.