1.1. Поняття літературної мови. Мовна норма

Українська мова є єдиною національною мовою українського народу. Вона існує:

а) у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові;

б) у нижчих формах - її територіальних діалектах.

Літературна мова – це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, театр, науку і освіту та побут людей.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя. Основоположником по праву вважають Т. Г. Шевченка.

Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов’язкових для всіх літературних норм.

Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації.

Розрізняють різні типи норм:

• орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень)

• графічні (передача звуків на письмі)

• орфографічні (написання слів)

• лексичні (слововживання)

• морфологічні (правильне вживання морфем)

• синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень)

• стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування)

• пунктуаційні (вживання розділових знаків)

• мовленнєвий етикет - це правила мовленнєвої поведінки, прийняті національним колективом мовців, це стійкі формули спілкування (вітання, прощання, побажання, запрошення та ін.)

Мовні норми фіксуються в правописі, словниках, довідниках, підручниках з української мови.

Культура писемного й усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало знати мовні норми й послідовно дотримуватися їх.

1.2. Поняття стилю та жанру української літературної мови. Найважливіші риси, які визначають офіційно-діловий стиль

Користуючись мовою в своєму повсякденному житті, люди залежно від потреби вдаються до різних мовних засобів. Залежно від змісту й мети висловлювання у процесі мовлення відбуваються певний добір і комбінування найбільш потрібних саме для цієї мовної ситуації варіантів форм, слів, словосполучень, речень.

Отже, художній твір, наукова стаття, наказ керівника установи написані однією мовою, але відрізняються набором мовних засобів та специфічними особливостями у мовному оформленні. Таке розрізнення називається стилістичною диференціацією мови.

Мовний стиль – це сукупність мовних засобів вираження, зумовлених змістом і метою висловлювання.

Є п’ять функціональних стилів:

• розмовний

• художній

• публіцистичний

• науковий

• офіційно-діловий

Кожен із стилів має характерні ознаки й реалізується у властивих йому жанрах.

Жанри – це різновиди текстів певного стилю, що різняться метою мовлення, сферою спілкування та іншими ознаками.

Офіційно-діловий стиль – це мова ділових паперів: розпоряджень, законів, актів, програм, постанов, резолюцій, протоколів та ін.

Один з найдавніших стилів. Його ознаки знаходимо в документах ХІ-ХІІ ст, українсько-молдавських грамотах, українських літописах. Сфера вживання ділового стилю зумовлює його жанрову розгалуженість. Обслуговуючи потреби суспільства в державному, громадському, економічному й політичному житті, тексти офіційно-ділового стилю мають виразні відмінності й у межах того самого жанру. Однак для текстів цього стилю характерні й спільні мовні риси.

1. Точність, послідовність, лаконічність викладу фактів, чіткість у висловлюванні. Цей стиль позбавлений образності, емоційності, індивідуальних авторських рис.

2. Лексика в основному нейтральна, вживається в прямому значенні, цей стиль залежно від обслуговуваної галузі може містити суспільно-політичну, професійно-виробничу, наукову термінологію.

3. Для чіткої організації текст ділиться на розділи, статті, параграфи, пункти, підпункти.

4. Використання усталених мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень документів як результат однотипності вираження думки.

5. Наявність реквізитів (структурних елементів тексту), які мають певну черговість. Реквізити мають постійне місце, їх склад залежить від змісту документа, його призначення. Підпис є обов’язковим реквізитом будь-якого документа.

6. Найхарактерніші речення – прості, поширені. Вживаються також складні речення.

Отже, тексти офіційно-ділового стилю вимагають документації тверджень, точності формулювань, не припускають двозначності тлумачення змісту.