26.Процеси інституціоналізації у вимірі соціальної культури

Глибинні структурні та інституціональні зміни у соціально-політичному та культурно-економічному вимірах сучасності сформували сприятливий фон для пошуку більш адекватних механізмів та інструментів вивчення феноменів, що призводять до корінних соціальних змін.

27. Теорія інституціональних матриць (с. Кардіна)

Система інститутів кожного конкретного суспільства створює своєрідну „інституціональну матрицю”, котра визначає віяло можливих траєкторій його подальшого розвитку.

Найважливішим наслідком ринкової трансформації економіки Укра-

їни є стрімке звуження у ній частки державного сектора та становлення і роз-

виток її приватного сектора. Проте, в економіці України ще не досягнуто

стійкого економічного зростання та підвищення рівня життя населення.

Отож, стабільний розвиток приватного сектора економіки України передба-

чає, зокрема, формування адекватної йому інституційної матриці.

Важливим інструментом перевірки теорії інституційних матриць є, на

нашу думку, етнометрія.Матриця – це сукупність таких базових інститутів: групово-кооперативні цінності, колегіальне політичне правління, економічна система узгодженого вільного підприємництва. Наявність -матриці означає, що Україна може побудувати власну на-ціональну модель приватного сектора, яка істотно відрізнятиметься від моделей Х- та Y-матриць.

29. Особливості процесів інституціоналізації в сучасному українському суспільстві

Процес впорядкування суспільної системи цілком доречно

розглядати через інституціоналізацію. До останнього часу інсти-

туціоналізація та інституційне середовище не були предметом

спеціальних досліджень і розглядалися лише в контексті завдань,

пов'язаних із вивченням питань розвитку політичної системи та

політичних процесів. Проте прискорення розвитку соціальних

процесів, що ми його спостерігаємо від ХХ ст., є серйозним фак-

тором, який підвищує значимість інституційної складової. Інсти-

туціональні зміни дедалі частіше стають предметом спеціальних

досліджень, що провадяться не тільки на макро- чи мезорівнях.

30.Соціальна мобільність як механізм соціального руху

В суспільстві постійно відбуваються певні соціальні рухи, зміни. Ці соціальні переміщення призводять до змін у соціальній структурі суспільства, а також зміни соціальної стратифікації суспільства. 

Основоположником теорії соціальної мобільності прийнято вважати П. Сорокіна. Під соціальною мобільністю учений розуміє будь-який перехід індивіда або соціального об'єкта з однієї соціальної позиції у соціальному просторі в іншу . Соціальний простір за Сорокіним (під поняттям "соціальний простір" розуміється насамперед соціальна структура суспільства), має два основних класи координат — горизонтальний (наприклад, соціальні групи католиків, демократів, промисловців) і вертикальний (наприклад, єпископ — парафіянин, партійний лідер - рядовий член партії, управлінець — робітник), які є параметрами соціального простору. Тому існує два основних типи соціальної мобільності: горизонтальна й вертикальна.

31. методологічні підходи до визначення рівня і характеру Трансформаційні процеси в українському суспільстві зумовили посилення соціальної мобільності – як добровільної, так і вимушеної. Підвищення добровільної соціальної мобільності, на нашу думку, обумовлюється розвитком різних форм власності, підприємницької діяльності, а також чинному законодавству, що полегшує зміну місця праці і проживання людей. Поступово складаються і розвиваються форми мобільності, традиційні для ринкової економіки: територіальна, галузева, професійно-кваліфікаційна, внутрішня і міжфірмова.

Помітного розвитку набули міграційні процеси як особлива форма мобільності, що поєднується з неодмінним територіальним переміщенням індивідів, хоча вона й досі обмежується ринком житла та деякими іншими факторами. Міжпрофесійна мобільність дещо стримувалася надмірною спеціалізацією, чіткою професійною орієнтацію працівників, обмеженими можливостями для перенавчання фахівців. Проте є й інші обмежувачі, наприклад, недостатня інформація, брак коштів для переїзду та купівлі житла, труднощі з підвищенням кваліфікації і перекваліфікацією, стереотипи мислення, звички тощо.

Проблему соціальної мобільності вивчають нині переважно представники суспільних наук. Суттєвою вадою їх досліджень є односторонній розгляд проблеми – в економічному або в соціальному плані.

Вкрай нерівномірно вивчаються окремі форми соціальної мобільності. Майже немає комплексних досліджень цього процесу. Недостатньо вивчено механізм групової та індивідуальної мобільної поведінки. А саме ціннісні орієнтації особистості визначають структуру і диференціацію потреб індивідів, які, у свою чергу, проявляються в усвідомленій і неусвідомленій мотивації поведінки. На сьогодні соціологічна наука не має достатньої інформації як про загальні особливості цього механізму, так і про його специфіку в різних формах мобільної поведінки.

33.бідність як соціальний феномен (основні концепції нерівності та види бідності) Головною причиною бідності населення є низький рівень доходів. Показники розвитку країни є валовий національний продукт (ВНП), який припадає на душу населення.

До економічно відсталих і бідних країн відносяться більшість країн Азії, Африки, Латинської Америки. Борються з бідністю і країни СНД.

У світі нараховується близько сотні країн, які не пройшли стадію індустріалізації, рівень грамотності їхнього населення низький, їм властиве високе вимушене безробіття. Населення зайняте переважно в сільському господарстві, яке є головним постачальником продукції.

У багатьох країнах, де мешкає - населення світу, панують злидні і голод, там висока смертність населення у тому числі дитяча.

Основними перешкодами для слаборозвинутих країн у вирішенні їхніх економічних і соціальних проблем є внутрішні причини, у тому числі соціально-культурні умови, в яких вони перебувають. Вплив останніх виявляється через зміни у мисленні людей, їх поведінці і спілкуванні, появі прагнення до розвитку. Соціокультурні перешкоди для такого прагнення можуть бути пов'язані, наприклад із домінуванням племінних відносин і цінностей над загальнодержавними, коли міжплемінні заважають розвивати ефективну спеціалізацію і торгівлю в країні.

Бідність і нерівність – поняття, тісно пов'язані між собою. Нерівність характеризує нерівномірний розподіл дефіцитних ресурсів суспільства: грошей, влади, освіти і престижу між різними верствами населення – у цьому полягає соціальну нерівність. Основним вимірником нерівності виступає кількість ліквідних цінностей. Цю функцію зазвичай виконують гроші, і кількість визначає місце індивіда чи сім'ї у соціальної стратифікації. Найпоширеніший і легкий під час розрахунків спосіб виміру нерівності – порівняння величин найнижчого і самої високого доходів у країні. Інший спосіб – аналіз частки сімейного доходу,затрачиваемий харчування: чим бідніша індивід, тим більше вона витрачає харчування, і навпаки. Якщо нерівність порівняти як шкали, то, на одному її полюсі виявляться ті, хто володіє найбільшим (багаті), але в іншому - найменшим (бідні) кількістю благ: це економічне нерівність. Нерівність характеризує суспільство загалом, бідність саме стосується лише частини населення. Отже, бідність – це економічне обґрунтування та соціокультурне стан людей, мають мінімум ліквідних цінностей і обмежений доступом до соціальним благ.

Бідність – характеристика економічного становища індивіда чи групи, у якому вони можуть самі оплатити вартість необхідних благ.