3. Найбільш значущу роль в сучасних умовах побудови української державності відіграють спеціальні (юридичні) гарантії.

Юридичні гарантії – це закріплені нормами права загальнообов’язкові, формально визначені принципи та умови, які забезпечують реалізацію прав та свобод шляхом належної регламентації порядку їх здійснення, а також способи їх охорони та захисту. У ст.22 Конституції України встановлене загальне правило, згідно з яким конституційні права і свободи гарантуються. Це означає, що вони не лише проголошуються, декларуються державою, а й мають реалізовуватися за допомогою відповідного механізму.

Окремі права та свободи людини і громадянина мають спеціальні гарантії, які містяться у тих чи інших нормах Конституції України та згідно з якими відповідні права забезпечуються.

Інші правові гарантії реалізації конституційних прав і свобод людини і громадянина містяться в багатьох законах України, а також в інших нормативно-правових актах, і частково є загальними, а частково – галузевими.

Ці правові гарантії мають різні форми. Вони складаються із норм, які регулюють порядок реалізації тих чи інших можливостей людини і громадянина, встановлюють відповідальність за неправомірне обмеження конституційних прав і свобод або містять засоби стимулювання посадових осіб до належної поведінки. Загалом ці норми є дещо розрізненими, часто неузгодженими з відповідними нормами Конституції України та інших законів. Частково це є проявом відсутності належних загальних гарантій їх здійснення, частково – відсутністю чітких концептуальних засад розвитку вітчизняного законодавства.

Для того, щоб правові гарантії забезпечення прав і свобод людини і громадянина мали системний характер, що має забезпечити їх дієвість, в законах України мають бути чітко та детально визначені:

По-перше, зміст прав та свобод людини і громадянина та їх гарантії, у тому числі доступний та ефективний порядок захисту порушених прав та свобод, їх відновлення, відшкодування матеріальної та моральної шкоди;

По-друге, повноваження відповідних органів державної влади, місцевого самоврядування та їх посадових і службових осіб щодо забезпечення конкретних прав людини і громадянина;

По-третє, юридична відповідальність зазначених органів і осіб за невиконання чи неналежне виконання своїх повноважень, а також відповідальність громадян за невиконання своїх конституційних обов’язків;

По-четверте, підстави, за якими окремі права людини і громадянина можуть бути обмежені, а також відповідні органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові і службові особи, які мають право застосовувати такі обмеження, процедура обмеження, відповідальність вказаних органів і осіб за порушення підстав і порядку обмеження цих прав і свобод.

Серед правових гарантій, за критерієм їх змісту, можна виділити: а) матеріальні (положення правових норм, які безпосередньо містять певні приписи та заборони); б) процесуальні (положення, які визначають процес реалізації матеріальних гарантій); в) організаційні (положення, які визначають систему судових та правоохоронних органів, інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, встановлюють їх функції, повноваження їх посадових і службових осіб).

За ступенем розробки та дії гарантії прав і свобод поділяються на дві групи: міжнародні та національні (внутрішньодержавні). До міжнародних гарантій належать положення, закріплені в чинних міжнародно-правових документах, обов’язковість на які надана Верховною Радою України. За органом розробки та контролю за дотриманням вони можуть поділятися на універсальні, що здійснюються в межах організації Об’єднаних Націй та її спеціалізованих підрозділів, та регіональні, які реалізуються на регіональному рівні.

Внутрішньодержавні (національні) гарантії – це положення, які закріплюються нормами національного законодавства та гарантуються державою. На їх розвиток впливають як міжнародні стандарти захисту прав людини взагалі, та певної родової групи суб’єктів зокрема, так і звичаї, традиції, культура суспільства тощо.

Юридичні гарантії конституційних прав і свобод дуже різноманітні. Але їх об’єднує загальна риса: вони виражені та закріплені законодавством України. За рівнем закріплення положень, що містять гарантії прав і свобод можна розрізняти конституційні та галузеві гарантії.

Конституційні гарантії прав і свобод – це сукупність різноманітних заходів, механізмів та методів, які дозволяють реалізувати та забезпечити на практиці закріплені в Конституції права та свободи людини і громадянина.

Якщо детально аналізувати положення Розділу ІІ Конституції України, то можна виявити, що майже всі статті, які визначають права, свободи та обов’язки особи містять положення про їх гарантування з боку держави. При цьому деякі автори розрізняють серед них гарантії реалізації та гарантії охорони. До першої групи вони відносять межі прав і свобод, їх конкретизацію в поточному законодавстві; юридичні факти, з якими пов’язується їх наявність та безпосереднє користування; процесуальна форма реалізації; заходи заохочення та пільг для стимулювання правомірної та ініціативної реалізації. До другої групи віднесені конституційний контроль та нагляд; міри захисту та відповідальності винуватих за порушення прав і свобод особи; процесуальна форма здійснення контролю та нагляду, засоби попередження та профілактики порушень прав особи та інші правові заходи. Тому вважається, що доречнішим буде наступне твердження: положення ІІ Розділу Конституції України містять три види гарантій: ті, що дозволяють реалізувати права і свободи особи; ті, що покликані охороняти їх, тобто створювати умови, за яких мінімізується небезпека порушення прав і свобод та такі, які визначають заходи захисту порушених прав та свобод, а також їх відновлення.

Найважливішими передумовами і водночас елементами захисту права людини і громадянина в системі гарантій в Україні повинні виступати норми та принципи матеріального та процесуального права, які закріплені у Конституції і які мають бути реалізовані у поточному законодавстві й судовій практиці. До таких норм та принципів, наприклад, належить принцип, що конституційні права і свободи не можуть бути скасовані, а при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод; принцип передбачуваності та ясності законів, які приймаються.

Видом гарантій захисту прав і свобод є створення системи охорони і захисту державою прав, свобод та обов’язків, яка має забезпечувати їх використання та надійний захист від посягань. Це є дійсно елемент гарантування викладених у Конституції України положень, оскільки закладаються підстави для функціонування найбільш вагомого засобу захисту прав і свобод людини, а саме – судового захисту, який потребує більш детального розгляду. Наступне положення полягає в тому, що гарантією є активізація діяльності об’єднань громадян, які сприяють захисту прав, свобод та обов’язків особи. Останнім видом гарантій цієї сфери визначають державний і громадський контроль за станом забезпечення та захисту прав і свобод.

Деякі автори вважають, що за змістом гарантії можна поділити на два різновиди: нормативно-правові, які визначають норми-принципи матеріального і процесуального характеру, обов’язкі, відповідальність тощо, та організаційно-правові, тобто ті, що встановлюють повноваження органів держави, посадових осіб та громадських об’єднань по створенню необхідних для реалізації прав та свобод умов. Підставою такої діяльності є положення ч.2 ст.3 Конституції України, в якій зазначений обов’язок держави різноманітними засобами забезпечувати права і свободи індивіда.

Держава – головний суб’єкт, на який покладається обов’язок гарантувати права і свободи людини і громадянина. Важливим є те, що Конституція України гарантує державний захист прав і свобод особи. Це загальне правило встановлює обов’язок держави різноманітними засобами забезпечувати права і свободи індивіду. Повноваження щодо правового регулювання статусу особи входять до відання парламенту України. Гарантом прав і свобод виступає Президент України. Обов’язок здійснювати заходи щодо забезпечення прав і свобод входить до компетенції Кабінету Міністрів України. Ця функція складає головне призначення судової системи. Тобто в гарантуванні прав і свобод приймає участь майже весь апарат держави, всі органи державної влади України. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини також виступає одним з найважливіших елементів в механізмі гарантування прав особи.

Згідно з Конституцією основними організаційними (організаційно-правовими) гарантіями прав і свобод людини і громадянина є такі інституції: Верховна Рада України, яка установлює законами України права і свободи людини й громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадян (ст.92); Президент України (ст.102); Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Зокрема, Кабінет Міністрів вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ст.116); місцеві державні адміністрації, які на відповідній території забезпечують додержання прав і свобод громадян (ст.49); суди, які захищають права і свободи людини і громадянина (ст.55); Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст.55); Прокуратура, яка здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом (ст.171); органи місцевого самоврядування (ст.143); підприємства, установи, організації; адвокатура забезпечує права людини на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах (ст.59); політичні партії і громадські організації здійснюють і захищають права й свободи громадян, що ввійшли до цих об’єднань (ст.36); міжнародні судові установи та відповідні органи міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна (ст.55).

Є також і інші державно-правові гарантії забезпечення соціально-економічних прав та свобод людини. Однією з них можна назвати спеціальну службу омбудсмана, яка веде своє походження від королівського уповноваженого в Швеції XVII в., а нині відповідає за своєчасне і адекватне реагування законодавчої влади на звертання і скарги громадян. У одних країнах ця служба представлена одноосібною посадовою особою (омбудсман в Намібії, уповноважений по правах людини в Росії і Польщі, проведор юстиції в Португалії, парламентському уповноваженому у справах адміністрації в Великобританії, народний захисник в Іспанії, посередник або медіатор у Франції, національний омбудсман в Австрії і т. д.) з доданим йому апаратом, в інших колегіальний орган (колегія народного правозахисту в Австрії, комісія в Угорщині і т.д.).

Можна погодитися з визначенням запропонованим Ю.Н. Тодика – “омбудсман - це гідна довіри, незалежна особа, уповноважена парламентом охороняти права громадян і здійснювати контроль у формі нагляду за посадовими особами в аспекті забезпечення прав і свобод громадян”.

Отже, сфера діяльності омбудсмана - це відносини між громадянином і представниками держави (органами), посадовими особами, а іноді між особою і органами громадської організації. У його компетенцію не входять справи, де громадяни взаємодіють між собою. Діяльність омбудсмана, як справедливо вважає більшість авторів, більш демократична і менш формалізована в порівнянні з іншими органами, що здійснюють захист прав людини.

Всі омбудсмани працюють з урахуванням умов, характерних для їх країн. У залежності від цих умов розрізнюються організація і способи функціонування відомства омбудсмана. Однак характерною особливістю діяльності омбудсмана як посередника між громадянами і державними органами є те, що він не має можливості безпосередньо коректувати рішення останніх. Омбудсман діє внаслідок суспільної довіри, морального авторитету, а не внаслідок делегованої йому оперативної влади. Разом з тим практика свідчить, що лише в рідких випадках рекомендації омбудсмана відкидаються. Н.Г. Хаманаєва пояснює це тим, що на посаду омбудсмана обираються особи, що користуються довірою і авторитетом в країні.

Конституція України закріплює право кожного на звернення до Уповноваженого Верховної Ради України по правах людини (ч. 3 ст. 55), який здійснює парламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст. 101).

Метою парламентського контролю, що здійснює Уповноважений, як вказується в ст. 3 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України по правах людини” (від 23.12.1997 р.), є:

1. захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України і міжнародних договорів України;

2. дотримання і повага прав і свобод людини;

3. попередження порушень прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх відновленню;

4. сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність Конституції України, міжнародним стандартам в цій галузі;

5. поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;

6. попередження будь-яких форм дискримінації по реалізації людиною своїх прав і свобод;

7. сприяння правової інформованості населення і захист конфіденційної інформації про особу.

Водночас доцільно наголосити на тому. що окремі статті Конституції України більш детально закріплюють гарантії охорони прав, свобод та обов’язків людини і громадянина в України. До них треба віднести статті 27, 55, 56, 58-64 та інші.

Гарантуванню судового захисту прав і свобод людини і громадянина, права на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, права кожного знати свої права і обов’язки, права на правову допомогу та захист присвячено статті 55, 56, 59 Конституції України. Крім того, в Основному Законі нашої країни закріплено положення про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи (ст.58); про заборону виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст.60); про те, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ст.61); особа (підозрюваний, обвинувачений, підсудний) вважається невинною у вчинені злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст.62); особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом; підозрюваний, обвинувачений чи підсудний мають право на захист; засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду (ст.63); конституційні права та свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (ст.64), які також можна розглядати як певні гарантії цього процесу.

Звичайно, головною інституційною гарантією конституційних прав і свобод особи є незалежний суд. Стаття 8 Конституції України гарантує звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини безпосередньо на підставі Конституції України, норми якої є нормами прямої дії.

Тут вважається особливо важливим право на розгляд справи в компетентному, безсторонньому суді в розумні терміни та з можливістю оскарження судових рішень у вищих як внутрішньодержавних, так і в міжнародних інстанціях: право на захист та допомогу адвоката. Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав і свобод (ст.55). При цьому кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, діяльності або бездії органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. На жаль, ця гарантія працює доволі неефективно.

Основною юридичною гарантією більшість авторів називають судовий захист. Цінність суду, за думкою У. Дугласа, полягає в тому, щоб не дати державі “сісти народу на шию”. Звичайно, у правосудді не можна бачити панацею від порушень свободи особи. Суд часто буває неповоротким, малоефективним інститутом. У Франції відомі випадки, коли суд скасовував незаконні рішення про висилку іноземців через декілька років після того, як вони вже були виселені. Але саме правосуддям забезпечується безпосередня дія прав і свобод громадян, що є ознакою їх реальності і ефективності. Судова влада здійснюється за допомогою конституційного, цивільного, адміністративного і карного судочинства. Конституція України проголошує: “права і свободи людини і громадянина захищаються судом” (ч. 1 ст. 55), судовий захист гарантується кожному (ч. 2 ст. 55).

Приймаючи до уваги, що відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, суди не можуть відмовляти фізичним або юридичним особам у прийнятті до судового розгляду заяв і звернень. Суди не можуть відмовити в судовому захисті прав і свобод людини і громадянина, у прийнятті скарг на рішення, дії або бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб на підставах, не передбачених Конституцією або законом. При цьому треба мати на увазі, що коло прав і свобод людини і громадянина, закріплених Конституцією, не є вичерпним.

У цілому суди України забезпечують відновлення порушених прав і свобод людини. Водночас у цій діяльності є недоліки та упущення. У зв'язку з цим 30 травня 1997 р. вийшла Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про посилення судового захисту прав і свобод людини і громадянина”. У Постанові зокрема вказується, що вся діяльність судів повинна бути підпорядкована захисту прав і свобод людини і громадянина.

Окремим, специфічним видом правових гарантій є юридична відповідальність. Її специфіка полягає у тому, що захист і охорону прав та свобод людини і громадянина юридична відповідальність забезпечує шляхом гарантування виконання органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами своїх обов’язків, що кореспондують зазначеним правам та свободам. А крім того, вона також виконує функцію забезпечення виконання обов’язків людини і громадянина, які є складовою правового статусу людини і громадянина.

Важливою правовою гарантією захисту прав людини є юридична відповідальність за їх порушення. Ефективність цієї гарантії визначається багато в чому тим об'ємом засобів правового захисту, який є в розпорядженні особистості для відстоювання своїх законних прав і інтересів.