Ответы (без 24)

Нормативні акти регулюють порядок створення та викорис­тання регіональних фондів субвенцій, інвестування, соціальної підтримки населення. Для повнішого врахування інтересів регіо­нів за допомогою нормативних актів вносяться уточнення та до­повнення до деяких законодавчо-нормативних актів.

Принципи формування та розподілу фінансових ресурсів між державними й місцевими бюджетами є ключовими механізмами регіонального розвитку. Держава спрямовує свою політику на зміцнення фінансової автономії адміністративно-територіальних одиниць, сприяючи зростанню бюджетних надходжень від їхніх власних доходів.

Податкова система на центральному й місцевому рівнях базується на законодавчо встановлених стабільних ставках (нормах) податкових надходжень до державного та місцевих бюджетів і розширенні прав місцевих органів влади щодо запровадження міс­цевих податків і зборів.

19. Поняття господарського комплексу.

Господарський комплекс є поєднанням підприємств і установ у межах території країни, що задовольняють матеріальні й духовні потреби населення. За формою власності підприємства в Україні можуть бути: приватними, державними, колективними.

Головними складовими частинами господарського комплексу є дві сфери. У першій з них — виробничій сфері — безпосередньо створюються матеріальні блага. Сфера послуг (невиробнича сфера) надає послуги населенню.

Найважливішими галузями, що визначають розвиток господарського комплексу країни, є промисловість та сільське господарство. За співвідношенням вартості виробленої продукції та частки зайнятого у них населення визначають тип господарського комплексу: промисловий, промислово-аграрний, аграрно-промисловий, аграрний.

Галузі господарства також поділяються на окремі галузі. У промисловому виробництві виділяють десять основних галузей промисловості: паливну, електроенергетику, чорну металургію, кольорову металургію, машинобудування, хімічну, лісову, промисловість будівельних матеріалів, легку та харчову. У сільському господарстві є дві галузі: рослинництво й тваринництво.

З розвитком науково-технічного прогресу посилюються, розширюються і поглиблюються зв'язки між галузями. Ці процеси привели до формування міжгалузевих комплексів (МГК), тобто поєднання галузей, між якими сформувалися стійкі й тісні зв'язки. Основними міжгалузевими комплексами виробничої сфери є паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, хіміко-індустріальний, лісовиробничий, комплекс легкої промисловості, агропромисловий, транспортний та будівельно-індустріальний.

Між основними складовими МГК, економіки в цілому, підприємствами й установами, які належать до інфраструктури, забезпечується взаємодія. Під інфраструктурою розуміють сукупність галузей господарського комплексу, що обслуговують основні галузі виробничої й невиробничої сфер, та безпосередньо людину.

Частина галузей інфраструктури, що надає послуги виробничого характеру, тобто забезпечує зв'язки у виробничій сфері економіки, називають виробничою інфраструктурою. До неї належать грузовий транспорт, матеріально-технічне постачання, інженерні комунікації (елек-тро-, водо-, газо-, теплопостачання), очисні споруди тощо.

Підприємства й установи сфери послуг, торгівлі й громадського харчування надають послуги безпосередньо населенню, а тому утворюють соціальну інфраструктуру.

20. Основні показники, що характеризують економіку країни.

Для визначення ступеня розвитку національної економіки використовують спеціальні показники. Серед них найважливішими є валовий внутрішній продукт (ВВП), валовий національний продукт (ВНП), експорт, імпорт, товарообіг зовнішньої торгівлі, рівень безробіття, інфляція, дефіцит бюджету, рівень державного боргу і т. ін.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) обчислюється як сукупна вартість усього обсягу кінцевих товарів і послуг, вироблених у країні впродовж року. Також до нього зараховуються результати зовнішньоекономічної діяльності. Такий підхід дає змогу охопити всі види економічної діяльності та запобігти повторному обрахунку продукції.

Цей показник дає можливість визначити економічний потенціал країни, місце національної економіки у світовому господарстві.

Валовий національний продукт (ВНП) відрізняється від ВВП тим, що у ньому враховуються також доходи національних підприємств і громадян, одержані за кордоном, але виключаються доходи зарубіжних фірм та осіб, що одержані в країні. В розвинутих державах, які мають свої підприємства і філії в інших країнах і одержують дивіденди від вкладених капіталів, показники ВНП вищі, ніж ВВП. Країни, що розвиваються, в економіці яких значна частка іноземного капіталу, мають ВВП, більший від ВНП.

Абсолютні показники ВВП і ВНП дають змогу визначити розміри економіки країн, їх потужність. Однак вони недостатні для порівняння рівня розвитку національних економік. Тому широко використовуються так звані "душові" показники ВВП і ВНП, тобто ВВП чи ВНП в розрахунку на одного жителя країни. Ці показники уже зіставлені для окремих країн.

Загалом, використання абсолютних і відносних показників ВВП і ВНП при визначенні параметрів національних економік має низку недоліків. Проте ці показники дають змогу виявити характерні риси економік країн, побачити спільне і відмінне в їх розвитку.

Встановити сучасний стан економіки країни допомагає показник темпів приросту ВВП за рік, що обчислюється у відсотках.

Використовуються й інші показники, що характеризують стан економіки країни:

— інфляція — знецінення грошей ( в останні роки в Україні вона становить 10—15 % і є досить значною);

— дефіцит бюджету — перевищення видатків над доходами (у 2010 р. в бюджеті України він перевищив 170 млрд грн);

— рівень безробіття — співвідношення між безробітними і працездатним населенням (в Україні становить понад 9 %);

— сальдо торгового балансу — різниця між експортом та імпортом (в Україні в 2009 р. воно було від'ємним — 5,7 млрд дол.) - чим більше позитивне сальдо, тим краще, бо це основний шлях надходження валюти в країну;

— рівень державного боргу (відсоток до ВВП). У 2010 р. обсяг сукупного зовнішнього боргу України становив 85,7 % ВВП, або 117,3 млрд дол. При цьому майже 85 % становить заборгованість приватного сектору економіки. Згідно з дослідженнями, проведеними МВФ, максимально допустимою для країн з низьким і середнім рівнем доходів є сума зовнішнього боргу на рівні 49,7 % ВВП; у разі перевищення цього рівня можливість поширення фінансових криз становить близько 70 % .

20. Показники що карактеризують ек.

Виробничий потенціал формується основними виробничими фонда­ми, до яких входять будівлі, споруди, трубопроводи, машини, устаткування тощо. В Україні Існувало понад 100 тисяч підприємств, однакбільшість із них мали застарілі, дуже зношені, а то й зруйновані осно­вні виробничі фонди, які потребують оновлення або ж демонтування.

Трудоресурсний потенціал характеризується кількістю і якістю ро­бочої сили. Тривалий час приріст трудових ресурсів різної кваліфікації в Україні задовольняв інтереси її економіки, частина робочої сили була задіяна в інших республіках колишнього СРСР. В останнє десятиріччя чисельність трудових ресурсів у країні зменшується, що є наслідком несприятливої демографічної ситуації, тоді як якість робочої сили за­лишається високою (зокрема, зростає частка осіб з вищою освітою). Економічна криза в країні спричинила появу безробіття і неповної зайнятості населення, масову трудову еміграцію як у Росію, так і в країни Європи, Америки, інших регіонів світу. Серед тих, хто виїжджає на заробітки, велика кількість висококваліфікованих спеціалістів, які в нових умовах не реалізовують своїх професійних можливостей.

Природно-ресурсний потенціал складають усі види природних ресурсів, що є на території країни чи в підконтрольній їй частині Світового океану: мінерально-сировинні, земельно-ґрунтові, агро-кліматичні, водні, гідроенергетичні, біологічні (в т.ч. лісові), природно-рекреаційні. За сумарними запасами деяких з них Україна посідає одне з провідних місць в Європі (наприклад, мінеральних, ґрунтових, рекреаційних). Натомість відчувається загальний дефіцит водних, гідроенергетичних, лісових ресурсів.

Фінансовий потенціал країни визначається сукупністю грошових фондів підприємств, громадян, держави. Фінансові можливості України поки що дуже скромні. Річний державний бюджет країни менший, аніж бюджети окремих міст розвинених країн Заходу. Велика кількість українських підприємств є фінансовими боржниками або перебувають на межі банкрутства, а значна кількість громадян країни отримують доходи, нижчі від встановленого прожиткового мінімуму. Багато фінансових операцій відбувається поза легальними рамками економіки, встановленими законодавством, тобто в "тіні". Все це не сприяє нормальному функціонуванню національної економіки.

Науковий потенціал України базується на розгалуженій мережі наукових інститутів, науково-дослідних закладів, які існують у системі Національної академії наук, міністерств і відомств. їх працівниками є десятки тисяч спеціалістів вищої категорії — докторів і кандидатів наук. У деяких напрямках науки Україна проявила себе як один зі світових лідерів, наприклад, у кібернетиці, електрозварюванні металів, кардіохірургії, космічній техніці. Однак у багатьох галузях наукової діяльності, що стосуються розробки високопродуктивної техніки і новітніх технологій, відставання вітчизняної науки суттєве. В наш час ситуація ускладнюється недостатнім фінансуванням і нестабільною діяльністю наукових організацій, виїздом спеціалістів високої кваліфікації за кордон.

Ефективність використання економічного потенціалу в країні зале­жить від господарського механізму. Недосконалість останнього може призвести до нераціонального, малоефективного, а то й витратного використання складових економічного потенціалу.

ЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ. Роль кожної держави в сучасному світі визначається, насамперед, її економічноюмогутністю, яка є наслідком реалізації економічного потенціалу. Найбільш універсальними показниками, що характеризують економічну могутність країни, є її валовий внутрішній продукт (ВВП) і валовий національний дохід (ВНД).

Валовий внутрішній продукт держави — це сукупна вартість за рин­ковими цінами усього обсягу кінцевих товарів і послуг, вироблених у даній країні впродовж одного року (враховуючи надходження від їхекспорту). ВВП охоплює результати економічної діяльності підприємств, організацій, закладів і окремих осіб, незалежно від їх державної приналежності та громадянства, які зайняті підприємництвом на території даної країни.

Валовий національний дохід відрізняється від ВВП тим, що враховує доходи фірм І громадян даної країни, отримані за кордоном, проте виключає доходи зарубіжних компаній та осіб, які займаються діяльністю в даній країні.

Показники ВВП і ВНД насамперед розраховуються в національній валюті. Наприклад, валовий внутрішній продукт України (за даними національної статистики) становив 170 млрд. гривень у 2000 р. і 345 млрд. гривень у 2004 р. Правда, ці показники неможливо порівнювати, оскільки вони подані у фактично діючих, а не порівняних цінах. Тим більше вони не дають уявлення про місце України у світовій економіці.

Для міжнародних порівняльних оцінок Світовий банк обчислює ВВП і ВНД країн світу в єдиних валютах — доларах США і так званих міжнародних доларах. У першому випадку розраховані в національній грошовій одиниці показники переводяться у долари США за середньорічним обмінним курсом валют із врахуванням рівнів інфляції у даній країні і провідних країнах світу (США, Японії, Великобританії і країнах Європейсь­кого Союзу, які входять у зону євро).

За даними Світового банку ВВП України (обчислений за такою методикою) складав у 2004 р. понад 65 млрд. дол. За цим показником наша країна займала 53-є місце у світі і 22-е — в Європі, поступаючись, зокрема, Греції, Португалії, Ірландії, Чехії, Угорщині чи Румунії (додаток 1). Лідерами серед країн світу за обсягами ВВП є США (11,7 трлн. дол.), Японія (4,6 трлн. дол.), Німеччина (2,7 трлн. дол.), Великобританія та Франція (2,1 — 2,0 трлн. дол.), Італія і Китай (1,7 -1,6 трлн. дол.).

При обчисленні ВВП і ВНД країн у "міжнародних доларах" враховуються не тільки обмінні курси національних валют щодо долара США, а й купівельна спроможність населення у даній країні і США. Валові показники у цій грошовій одиниці отримують шляхом зістав­лення цін на основні товари і послуги, що виробляються у даній країні, з цінами на аналогічну продукцію у США. Оскільки рівень цін на товари і послуги в Україні загалом нижчий, ніж у США, високорозвинених і багатьох європейських постсоціалістичних країнах, то ВВП України, переведений у "міжнародні долари", різко зростає (до 300 млрд. дол.), і Україна піднімається за цим показником на 29-е місце у світі і 10-е у Європі, залишаючи позаду вищеназвані сусідні країни.

Ще переконливіші показники рівня доходів — ВНД на душу населення, які є основними критеріями класифікації національних економік. У 2004 р. цей показник для України становив 1240 доларів США, тобто країна перебувала на 133-му місці серед майже 200 країн, що вивчалися Світовим Банком. Вона входила до групи країн з рівнем доходів, нижчим від середнього у світі.

Серед країн колишнього СРСР вищі від України показники середньодушового доходу мали Естонія, Латвія, Литва, Росія, Білорусь, Казахстан і Туркменистан. Найвищі показники (від 40 до 56 тис. дол. США на особу) характерні для Люксембургу, Норвегії, Швейцарії, США, Данії. Натомість у Демократичній Республіці Конго, Ефіопії, Ліберії, Бурунді цифри не перевищують 120 дол. Це — найнижчі у світі показники.

Використовуються й інші показники для характеристики стану національних економік: темпи росту ВВП за рік, що розраховуються у відсотках (упродовж 90-х рр. валовий внутрішній продукт України постійно скорочувався, лише з 2000 р. він почав зростати — в середньому на 5 — 9 % за рік); рівень безробіття,розрахований як відношення кількості безробітних до економічно активного населення (за офіційними даними вУкраїні він складає 9—10 %); інфляція — процес знецінення грошей, пов'язаний зі зростанням цін на товари і послуги. В Україні у 1992 — 1993 рр. відбувалась гіперінфляція, коли щоденно ціни зростали на 2 — 3%. Останніми роками Інфляція в середньому становить 8 — 12 % за рік; дефіцит бюджету — перевищення державних видатків над доходами, що веде до зростання державного боргу. В окремі роки (2000,2002) в економіці України зафіксовано бюджетний профіцит — перевищення доходів над видатками; рівень державного боргу (розмір державного боргу у % до ВВП), баланс зовнішньоекономічних операцій (різниця між видатками і надходженнями, пов'язана із зовнішньоекономічною діяльністю країни) та багато інших.

21. Місце України серед країн світу по рівню економічного розвитку. Економіка України - 37-я економіка світу за розміром ВВП по ППС. 24 серпня 1991 Верховна рада проголосила незалежність України, підтверджену всенародним референдумом 1 грудня 1991. Після розпаду СРСР промисловість України виявилася залучена в процес часткової деіндустріалізації, яка, на відміну від західних країн, не мала постіндустріального характеру. Першим президентом незалежної України став представник комуністичної та радянської номенклатури Леонід Кравчук. Однак непослідовні реформи призводять до глибокої економічної кризи, який ускладнює політичну ситуацію. Донецькі і луганські шахтарі проводять масові акції протесту. З 1990 по 2008 рік частка машинобудування в структурі промислового виробництва України змінилася з 31 до 14%, чорної металургії - з 11 до 27%.  За підсумками 2009 року ВВП України впав на 14,8%, що було одним з найгірших показників динаміки ВВП у світі. За той же рік промислове виробництво впало на 25,0% (більш сильне падіння було лише в Ботсвані та Естонії) .  У лютому 2010 року доктор економічних наук Сергій Кораблін заявив: «На початку 90-х мало хто говорив про ризик сировинного перепрофілювання України. Сьогодні це вже не ризик і не загроза, а доконаний факт, не викликає жодних дискусій. <...> У той час як провідні країни пов'язують своє майбутнє з нанотехнологіями, в Україні воно знову залежить від кам'яновугільних і залізорудних пластів Донбасу і Криворіжжя. При тому, що сто років тому їхня потужність відображала нові обрії вітчизняної економіки, а сьогодні - її "постіндустріальне" минуле. <...> Вітчизняна економіка, схоже, цілком адаптувалася до нового статусу сировинної периферії. При цьому її динаміка досить жорстко прив'язана до руху світових цін на сталь, хімікати, зерно і соняшник ». За оцінкою Корабліна, напередодні економічної кризи 2008-2009 років частка сировинної продукції в структурі промисловості України становила 70%.  Найбільш розвинені в економічному відношенні регіони - Донбас (регіон Донбас) (Донецька область і Луганська область), Придніпров'ї (Дніпропетровська область і Запорізька область), а також міста Київ, Харків, Одеса. У 2006 році найбільший внесок в реальний ВВП України внесла столиця - 17,5% (або 35 210 грн. В розрахунку на одну особу), потім переважно промислові регіони - Донецька (13,3%, 15 725 грн. / Людини), Дніпропетровська (9,6%, 15 239 грн.), Харківська (5,9%, 11 353 грн.), Запорізька (4,6%, 13 369 грн.), Одеська (4,6%, 10 379 грн.) , Луганська (4,4%, 10 085 грн.) області. Західна Україна традиційно більш аграрний регіон.

22. Сучасний економічний стан України – основні тенденції і проблеми.

Сучасний стан економіки і фінансової сфери України характеризується суперечливими тенденціями, що породжуються як об’єктивними факторами, так і помилками та прорахунками в економічній політиці. Інакше кажучи, головні втрати в економічній сфері України були зумовлені причинами переважно суб’єктивного характеру, через що вона продовжує залишатися у перманентному перехідному стані.

Провідні вчені України відзначають, що серед позитивних економічних зрушень в українській економіці, важливих з точки зору її ринкових перспектив, слід вважати:

• формування ефективного, конкурентноспроможного недержавного сектора економіки і прошарку приватних підприємців;

• зародження національних ринків товарів, праці та капіталу з переваж-но ринковим ціноутворенням, здатних задовольняти платоспроможний попит;

• становлення національної фінансово-банківської системи в цілому і регульованого валютного ринку;

• диверсифікацію та лібералізацію зовнішньоекономічних зв’язків, появу нових каналів торговельного та інвестиційного співробітництва.

Однак у цілому серед основних тенденцій соціально-економічного розвитку України превалюють негативні явища і тенденції:

• не відбулася модернізація структури державного управління відповідно до об’єктивних законів розвитку ринкової економіки (зокрема, в процесі приватизації так і не створено інститут ефективних власників; не створено дієздатну систему ринкових інститутів);

• втрачено високотехнологічні виробництва, лідерство в багатьох нап-рямах фундаментальних досліджень; критичного рівня досяг “відплив умів”;

• склалися диспропорції між реальним і фінансовим секторами економіки, а також у середині кожного з них;

• швидкими темпами зростають внутрішній та зовнішній державні борги з сумнівними перспективами не тільки їх погашення, але й обслуговування;

• криза внутрішнього інвестування набула рис системної; разом з тим, зовнішні кредити міжнародних фінансових організацій, вкрай потрібні для економіки перехідного типу, займають мізерну питому вагу у загальних обсягах реальних інвестицій і майже не впливають на активну структурну перебудову національної економіки, стримуючи ініціативу в пошуку альтернативних (насамперед, власних) джерел фінансування суспільних потреб;

• відбулося катастрофічне падіння матеріального добробуту населення;

• небаченого рівня сягнула “тінізація” економіки.

Економічний розвиток більшості розвинених країн світу, як відомо, не можливий без забезпечення зростаючої ролі фінансів місцевих органів влади у вирішенні численних питань повсякденного життя. Сьогодні ця проблема є однією з ключових у процесі державного будівництва в Україні і цілком очевидно, що без стабільних і достатніх фінансових ресурсів в регіоні не може ефективно функціонувати місцева влада. Саме місцевим бюджетам на сучасному етапі розвитку країни необхідно приділяти особливу увагу, оскільки вони є гарантом соціально-економічного розвитку всіх територій нашої країни. Таке становище певною мірою можна пояснити не використанням чи, можливо, не ефективним використанням, територіальною владою наявного соціально–економічного потенціалу. У результаті, як наслідок, отримуємо невідповідність заходів державного міжбюджетного регулювання, яке здійснюється як з центру, так і на місцях, що не ґрунтується на реальних, якісних, стратегічних прогнозах. Адаптація населення до ринкової соціально-економічної системи, яка є необхідною передумовою успіху ринкових реформ, означає розуміння широким загалом свого права вибору і відповідальності за цей вибір. Соціальний фактор повинен мати пріоритетне значення при розробленні та проведенні економічної політики.

Саме ігнорування соціального виміру ринкових трансформацій значною мірою не дає можливості стабілізувати ситуацію і вийти з фінансової кризи та забезпечити орієнтацію на шлях сталого економічного зростання. В Україні трансформаційні перетворення та демократизація суспільних відносин, формування громадянського суспільства активізувало внесення змін до системи управління на місцях. Делегування владних повноважень територіальним органам влади у здійсненні господарського, соціального, культурного будівництва супроводжувалося закріпленням за ними необхідних фінансових ресурсів. Однак в Україні повинен успішно функціонувати трикутник: держава - бізнес – суспільство, ефективність якого залежить від того, що поставити в основу. В суспільстві трансформаційні зміни проводять не для того, щоб не було багатих, а не було бідних, а уряд не залежно від ситуації ніколи не повинен віддалятися від свого народу – це головна мета цивілізованого суспільства. Нині необхідна підтримка вітчизняного товаровиробника, сприяння розвитку фермерства, малого і середнього бізнесу, які є основою забезпечення добробуту більшості населення країни. Це дасть змогу створити передумови для становлення та розвитку державності в суверенній країні. Крім того, треба надати більше прав місцевим органам влади в справлянні місцевих податків та запровадити дійові інструменти стимулювання приросту доходів бюджетів і посиленні зацікавленості у своєчасному та більш повному фінансуванні регіональних цільових програм розвитку (РЦПР). При цьому якісне нарощування бази приросту доходів бюджетів усіх рівнів на перспективу може стати головним у мотивації на шляху до підвищення ефективності соціально-економічного розвитку як окремих територій, так і держави в цілому.

23. Структура господарського комплексу України.

Поняття про господарство і національний господарський комплекс

Господарство — це сукупність природних, інтелектуально-професійних і створених людиною засобів, які зайняті у виробництві товарів і наданні різного виду послуг з метою створення умов і засобів життя людей.

Дійсно, все, щодо послуг людини у розвинутих країнах, є продуктом господарської діяльності. Більшість людей об'єднані в певні організації. Останні випускають готову промислову продукцію, вирощують сільськогосподарські рослини і тварини, навчають дітей у школах, лікують людей у лікарнях, ремонтують одяг і техніку, продають товари в магазинах, створюють умови для відпочинку і розваг. Перелічити все, чим займається господарство, в цьому навчальному посібнику неможливо. В принципі, в найрозвинутіших і найбільших країнах світу господарство здатне забезпечити найдрібнішу і найнесподіванішу погребу будь-якої людини.

Найбільшими господарськими організаціями і підприємствами є ті, що забезпечують повсякденні потреби всіх людей. Такими потребами є необхідність у їжі, одязі, пересуванню, засобах гігієни тощо.

В межах кожної держави, в тому числі й України, формується національний господарський комплекс. Це сукупність усіх організацій, установ, закладів, підприємств країни, які об'єднуються в одне ціле не лише спільною територією, але й тісними та постійними господарськими зв'язками. Національний господарський комплекс функціонує в умовах сформованого національного внутрішнього ринку. Останній передбачає домінування (переважання) на внутрішньому просторі держави товарів власного виробництва, послуг, що надаються національними компаніями, тощо.

Упродовж 10 років незалежності, після розпаду СРСР, Україні так і не вдалося створити внутрішньо організованого, здатного до зовнішньої експансії, з реальним захистом вітчизняного товаровиробника, гармонійно збалансованого національного господарського комплексу. В процесі приватизації іноземні компанії за безцінь скуповують національне багатство України. Наша держава поступово втрачає контроль над власним господарським комплексом.

23. структкра госп.комплексу Укр

Господарський комплекс — система виробництва, обміну, розподілу і споживання, що склалася в межах України.

Виділяють такі види структури:

? За організаційно-правовими формами господарювання (держ., кол., пр.)

? За видами ек д-ті, галузями та їх міжгалузевими комплексами

Первинні (видобувна, с/г) та вторинні галузі (обробна промисловість), група А та група Б. Господарський комплекс У. складається з виробничої та невиробничої сфер. До виробничої належать галузі матеріального в-ва ( промисловість та с/г), а до невиробничої – галузі, які задовольняють духовні й фізичні потреби населення (освіта, наука, культура, торгівля та громадське харчування, фізична культура, комунальне господарство та ін.

). транспорт і зв'язок, що обслуговують виробництво, належать до виробничої сфери, ті, що обсл населення – до невиробничої.

? Територіальна структура господарства (ек райони,підрайони, локальні виробничі утворення).

Трансформаційні процеси в економіці є невід’ємним елементом становлення ринкового типу господарювання. Забезпечення структурних зрушень здійснюється за такими взаємопов’язаними напрямами:

? Лібералізація економіки

? Стабілізація грошової системи

? Приватизація

? Структурна перебудова економіки

? Створення конкретного ринкового середовища

? Активна соц.

політика

Структурна трансформація економіки являє собою с-му узгоджених між собою заходів, спрямованих на зміну структури економіки з метою зростання обсягів конкурентоспроможної продукції, підвищення ефективності в-ва й вирішення на цій основі соц. завдань