МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

Центр вечірньої та заочної форм навчання

Кафедра мікробіології, вірусології та біотехнології

ДИПЛОМНА РОБОТА

ВИВЧЕННЯ БІОЛОГІЧНИХ ВЛАСТИВОСТЕЙ ВІРУСІВ – ЗБУДНИКІВ ІНФЕКЦІЙНИХ ХВОРОБ У ДІТЕЙ

Виконавець:

студент гр. БВ-12с-1з Зелінська Юлія Володимирівна

Науковий керівник:

к.б.н., доц. кафедри мікробіології,

вірусології та біотехнології Соколова І.Є.

Керівник розділу охорони праці:

cтарший викладач кафедри ОБЖД Романенко В.П.

Рецензент:

к.б.н., доц. кафедри

Допускається до захисту:

зав. кафедри мікробіології,

вірусології та біотехнології,

д.б.н., професор Вінніков А.І.

Дніпропетровськ, 2013

РЕФЕРАТ

Дипломна робота: 75 с., 6 рис., 4 табл., 65 джерел.

Об’єкт дослідження – частота виділення вірусів – збудників інфекційних хвороб у дітей в м. Дніпродзержинську.

Метою роботи було проаналізувати частоту розповсюдження вірусних кишкових інфекцій і інфекцій із повітряно-крапельним шляхом передачі у дітей м. Дніпродзержинськ протягом 2010-2012 рр., а також встановити місце ротавірусів в етіологічній структурі збудників кишкових захворювань.

Методи дослідження – вірусологічні, імунологічні, статистичні.

Одержані висновки та їх новизна: серед усіх інфекційних захворювань у дітей м. Дніпродзержинськ захворюваність на кишкові інфекції виявлялась не частіше, ніж у 1,13% випадків за всі 3 дослідні роки (2010-2012 рр.). Значний відсоток (понад 90,0) приходився на вірусні інфекції з повітряно-крапельним шляхом передачі. Із них на ГРВІ припадало: 96,7% – у 2010 р., 92,1% – у 2011 р. і 96,3% – у 2012р. На інші вірусні інфекції відповідно приходилось 3,3; 7,9 та 3,7% випадків, серед яких найчастіше зустрічались: червонянка, кір, інфекційний мононуклеоз, вітряна віспа, паротит та грип. Незалежно від року дослідження, найчастіше вірусні інфекції виявлялися у дітей у віковій групі від 1 до 14 років.

Показано, що найбільший відсоток виявлення (більше, ніж 50,0% від всіх кишкових інфекцій) приходився на вірусні, а саме – ротавірусну інфекцію. Встановлено, що із 44 у 7 дітей віком від 4 міс. до 7 років (15,9%) захворювання протікало як моноінфекція, а у 37 (84,1%) – із дисбалансом кишкової мікрофлори.

Результати досліджень можуть бути застосовані при оцінці рівня захворюваності дітей на інфекції вірусної етіології і для контролю за розповсюдженням їх основних збудників.

Ключові слова: КИШКОВІ ВІРУСНІ ІНФЕКЦІЇ, РОТАВІРУСИ, ВІРУСНІ ІНФЕКЦІЇ З ПОВІТРЯНО-КРАПЕЛЬНИМ ШЛЯХОМ ПЕРЕДАЧІ, ЧАСТОТА ВИЯВЛЕННЯ.

RESUME

The graduation research of the 5th year student Zelinskaya Yu.V. (DNU, Department of Microbiology, Virology and Biotechnology) deals with researching frequency of detection of viruses with fecal-oral route and aerosol transmission among the children population of Dneprodzerzhinsk spreading in 2010-2012 years and investigating of the role of rotaviruses as etiological agents in structure of agents of infection diseases with fecal-oral route transmission.

The objects of research: frequency of viral detection as agents of children infection diseases in Dneprodzerzhinsk.

Methods of research – virologic, immunological and statistic.

The work is interesting for medicals and virologists and has theoretical and рractical interest for pediatres.

Key of words: VIRAL INFECTIONS WITH FECAL-ORAL ROUTE TRANSMISSION ROTAVIRUSES, VIRAL INFECTIONS WITH AEROSOL TRANSMISSION, FREQUENCY OF DETECTION.

Bibliography 65. Tables 4. Illustrations 6. Pages 75.

ЗМІСТ

Вступ 5

Огляд літератури

1. Дитячі вірусні інфекції із повітряно-крапельним шляхом передачі 7

   1. Біологія вірусів грипу, кору, паротиту, червонянки, вітряної

віспи, інфекційного мононуклеозу 7

2. Епідеміологічні, клінічні та патогенетичні аспекти дитячих

вірусних інфекцій із повітряно-крапельним шляхом передачі 12

1.3 Основні методи діагностики, профілактики та лікування 17

2. Вірусні кишкові інфекції у дітей 23

2.1 Біологія ентеровірусів 23

2.2 Епідеміологія, клініка та патогенез вірусних кишкових

інфекцій у дітей 24

2.3 Діагностика, профілактичні заходи та лікування вірусних

кишкових інфекцій 26

3.Особливості перебігу ротавірусної інфекції у дітей 28

Експериментальна частина

4. Матеріали та методи досліджень 31

4.1 Метод ІФА для виявлення антигену ротавірусу у зразках фекалій 31

4.2 Визначення IgМ до вірусу кору у сироватці крові за методом ІФА 33

3. Виявлення IgM до вірусу червонянки за методом ІФА 36

4.4 Метод визначення IgM до оболонкового протеїну gp 125 38

вірусу Епштейна-Бар.

5. Результати та їх обговорення 40

5.1 Аналіз розповсюдження вірусних інфекцій із повітряно-крапельним шляхом передачі у дітей в м.Дніпродзержинськ протягом 2010-2012 рр. 40

5.2 Дослідження розповсюдження кишкових інфекцій у дітей в

м. Дніпродзержинськ протягом 2010-2012 рр. 44

5.3 Виявлення ротавірусної інфекції у дітей м. Дніпродзержинськ 47

6. Охорона праці та безпека у надзвичайних ситуаціях 51

6.1 Шкідливі та небезпечні фактори при проведенні

вірусологічних досліджень 51

6.2 Заходи для створення безпечних умов праці 56

Висновки 69

Перелік посилань 70

ВСТУП

У структурі захворювань у дітей 2-5 років провідне місце займають гострі респіраторно-вірусні інфекції, їх ускладнення, і, так звані, дитячі інфекції, проти яких діти не були імунізовані раніше (кір, паротит, вітряна віспа, червонянка та ін.). Питома вага дітей, що часто хворіють на ці інфекції у віці 2-5 років, складає 25-30%, особливо збільшується їх чисельність з початку відвідування дитячих установ. Враховуючи медичне, економічне і соціальне значення дитячих вірусних інфекцій, питанням профілактики і лікування цих захворювань приділяється особлива увага.

Іншою важливою проблемою сучасної педіатрії є гострі кишкові інфекції. Причому, якщо раніше це були сальмонельози і дизентерія, то останнім часом відсоток цих захворювань зменшився, і на перше місце вийшли вірусні кишкові інфекції (найчастіше зустрічається ротавірусна інфекція). Так, за даними ВООЗ, на кишкові інфекції вірусної природи припадає близько 70% від усіх гострих кишкових інфекцій, в той час, як на кишкові захворювання бактеріальної етіології – не більше 30%. Ротавірус, за відомостями різних авторів, є причиною 20-60% гострих кишкових інфекцій у дітей, а захворюваність на норовірусну інфекцію – займає друге місце і складає близько 25% випадків.

Вікова структура захворюваності на гострі кишкові інфекції вірусної етіології відповідає загальним тенденціям. Найбільші показники зареєстровані у віковій групі від 1 до 6 років.

Враховуючи все вищезазначене, актуальним залишається рання і надійна діагностика з метою суворого контролю за розповсюдженням збудників вірусних інфекційних захворювань у дітей.

У зв’язку з цим, метою дипломної роботи було проаналізувати частоту розповсюдження вірусних кишкових інфекцій і інфекцій із повітряно-крапельним шляхом передачі у дітей м. Дніпродзержинськ протягом 2010-2012 рр., а також встановити місце ротавірусів в етіологічній структурі збудників кишкових захворювань.

Завданнями роботи було:

- проаналізувати розповсюдження вірусних інфекцій із повітряно-крапельним шляхом передачі у дітей в м. Дніпродзержинськ протягом 2010-2012 рр.

- дослідити розповсюдження кишкових інфекцій у дітей в м. Дніпродзержинськ протягом 2010-2012 рр.;

- встановити місце ротавірусів в етіологічній структурі збудників кишкових захворювань.

ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ

1. ДИТЯЧІ ВІРУСНІ ІНФЕКЦІЇ ІЗ ПОВІТРЯНО-КРАПЕЛЬНИМ

ШЛЯХОМ ПЕРЕДАЧІ

За частотою зустрічаємості вірусні інфекції із повітряно-крапельним шляхом передачі займають перше місце серед усіх інших вірусних захворювань. Кожна людина впродовж життя хворіє на вірусні інфекції з повітряно-крапельним шляхом передачі. Причин цьому декілька: для них характерним є значне видове різноманіття, відсутність перехресного імунітету між ними; відсутність проти багатьох з них ефективних вакцин; найпростіший спосіб зараження (повітряно-крапельний шлях), що обумовлює швидке поширення збудника і за відсутності імунітету є причиною не лише епідемій, але і пандемій. Особливо часто на ці інфекції хворіють діти. Основними збудниками інфекцій з повітряно-крапельним шляхом передачі у дітей є віруси: грипу (Orthomyxoviridae), кору (Paramyxoviridae), паротиту (Paramyxoviridae), червонянки (Togaviridae), вітряної віспи (Нerpesviridae) та інфекційного мононуклеозу (Нerpesviridae) [1].

1.1 Біологія вірусів грипу, кору, червонянки, паротиту, вітряної віспи, інфекційного мононуклеозу

Вірус грипу відноситься до родини Orthomyxoviridaе. Вірусну етіологію грипу довели в 1933 р. У. Сміт, К. Ендрюс і П. Лейдлоу. Відкритий ними вірус був позначений як вірус грипу А. У 1940 p. T. Френсіс і Т. Меджілл виявили вірус грипу В, а в 1947 р. Р. Тейлор – вірус грипу С [4].

Вірус грипу має сферичну форму. Середній розмір віріонів – 80-120 нм. Геном представлений однонитковою молекулою РНК, яка складається з 8 сегментів. Нуклеокапсид організований за типом спіральної симетрії. Суперкапсид утворений ліпідним бішаром, пронизаним глікопротеїновими шипами (спікулами), які визначають гемаглютинуючу (Н) або нейромінідазну (N) активність. Реплікація ортоміксовірусів первинно реалізується в цитоплазмі інфікованої клітини; синтез вірусної РНК відбувається в ядрі.

До складу оболонки вірусу грипу входять: гемаглютинін і нейрамінідаза. Гемаглютинін обумовлює адгезію вірусу на епітеліальних клітинах верхніх дихальних шляхів і його проникнення в цитоплазму. Нейрамінідаза має ферментативні властивості, розпізнає та взаємодіє з рецепторами що містять N-ацетилнейрамінову кислоту, що допомагає при проникненні вірусу до клітини-хазяїна [22].

Сім сегментів вірусного геному кодують структурні білки, восьмий – неструктурні білки NS₁ та NS₂, які існують тільки в інфікованих клітинах. Основні з них матріксний (М) та нуклеопротеідний (NP) білки. В меншій кількості присутні внутрішні білки (P₁,P₂,P₃) які беруть участь в транскрипції та реплікації віруса.

М-білок грає важливу роль в морфогенезі вірусів та захищає геном оточуючи нуклеокапсид. Білок NP виконує регуляторні та структурні функції. Внутрішні білки – є ферментами: Р₁ – транскриптазою, Р₂ – ендонуклеазою, Р₃ – репліказою.

За антигенною струкурою розрізняють три серотипи вірусу грипу: А, В, С. Вони містять внутрішні антигени — нуклеопротеїд (NP), полімеразні білки (PI, P2, РЗ), матриксний білок (М) та зовнішні антигени – гемаглютинін (Н) і нейрамінідазу (N), які визначають підтип вірусу та індукують продукцію специфічних захисних антитіл. NP і М є типоспецифічними антигенами, спільними для всіх вірусів грипу А.

Для вірусів серотипу А характерна постійна мінливість поверхневих антигенів (відомо 16 підтипів гемаглютиніну та 9 підтипів нейрамінідази). Віруси серотипу В відносно стабільні. Антигенна структура вірусів серотипу С не піддається змінам (відсутня нейрамінідаза). Відмічають два види мінливості гемаглютиніну і нейрамінідази: 1) антигенний дрейф (мала мінливість) — кількісна зміна, зумовлена точковими мутаціями в генах, що відбувається з інтервалом у 3-4 роки і призводить до утворення стійких до інгібіторів організму варіантів; 2) антигенний шифт (глибока мінливість) – якісна зміна гемаглютиніну і нейрамінідази в результаті повної зміни кодуючих генів, яка відбувається з періодичністю 10—18 років і, як правило, призводить до пандемії.

Віруси серотипу А мають найбільш високу вірулентність і найбільше епідеміологічне значення. Вірус грипу В уражує тільки людей, іноді виникають епідемії. Вірус типу С спричиняє спорадичні респіраторні захворювання; також уражує тільки людину.

Віруси грипу культивують в амніотичній і алантоїсній оболонках курячих ембріонів, первинно трипсинізованих культурах нирок мавп, ембріона людини. Вірус типу В активно репродукується в культурах нирок мавп, спричиняючи виражену цитопатичну дію [12, 23].

При кімнатній температурі вірус грипу інактивується через кілька годин, при нагріванні до температури 65°С гине через 5-10 хв. Дуже чутливий до висушування, швидко руйнується в кислому і лужному середовищах, легко знешкоджується під впливом ефіру, дезоксихолату натрію, а також усіх дезинфікуючих речовин: хлорного вапна, хлораміну, формаліну та ін. Згубно діють на вірус грипу ультрафіолетове випромінювання та ультразвук. Стійкий до дії гліцерину, в якому не втрачає своєї активності протягом 3 місяців [17].

Вірус кору був виділений у 1954 р. Дж. Ендерсом і Т. Піблесом. Відноситься до роду Morbillivirus, родини Раrатухоviridae. Як і інші параміксовіруси, він має неправильну сферичну форму. Діаметр капсида 120-250 нм. Геном представлений одноланцюговою нефрагментованою негативною РНК, довжиною у 15900 нуклеотидів, включеною у спіральний нуклеокапсид. Геном несе 6 розташованих у наступному порядку генів: N, P, M, F, H, L. Вони кодують відповідні білки: нуклеопротеїн, фосфопротеїн, матриксний, білок злиття, гемаглютинін і полімеразу. Особливістю вірусного геному є наявність у його M – F-поміжгенній ділянці великої некодуючої області розміром близько 1000 нуклеотидів. РНК вірусу оточує ліпопротеїдна оболонка [6].

Штами вірусу кору ідентичні в антигенному відношенні, мають комплементзв’язуючі, гемаглютинуючі, гемолізуючі властивості і симпластоутворювальну активність. Але в нього є відсутньою нейрамінідаза.

Гемаглютинін, гемолізин, нуклеопротеїди і матриксний білок розрізняються за антигенною специфічністю і ступенем імуногенності. Найбільшу імуногенність має гемаглютиніни. За допомогою моноклональних антитіл знайдено декілька сероваріантів вірусу кору людини. Він має також загальні антигенні детермінанти з вірусами чуми собак і чуми рогатої худоби.

Вірус нестійкий, швидко інактивується у кислому середовищі, знижує свою активність при температурі 37⁰С, при 56⁰С гине через 30 хв., легко руйнується розчинниками детергентами, дуже чутливий до сонячного опромінення і у навколишньому середовищі швидко гине. Є стійким до низької температури (-70⁰С) [7].

Вірус епідемічного паротиту відноситься до роду Rubulavirus родини Paramyxoviridae. Збудник був виділений у 1934 р. К. Джонсоном і Р. Гудпасчуром із слини хворого свинкою шляхом заражения мавп в протоку слинової залози. Морфологічно вірус схожий з іншими параміксовірусами, має гемаглютинуючу, гемолітичну, нейрамінідазну і симпластоутворювальну активності. Геном представлений одноланцюговою нефрагментованою негативною РНК, М.м. 8 МД. У складі віріона 8 білків; суперкапсидні білки НN і F виконують такі ж функції, як і у інших параміксовірусів. Вірус добре розмножується в амніотичній порожнині 7-8-денних курячих ембріонів і в культурах клітин з утворенням симпластів. Антигенна структура вірусу стабільна, ніяких сероваріантів не описано.

Вірус малостійкий, руйнується впродовж декількох хвилин при дії жиророзчинників, детергентів, 2 %-ного фенолу, 1 %-ного лізолу і інших дезін-фікуючих речовин. Лабораторні тварини до вірусу паротиту малочутливі. Лише у мавп шляхом введення їм вірусу в протоку слинової залози вдається відтворити схоже з паротитом людини захворювання [2].

Вірус червонянки належить до роду Rubivirus, родини Togaviridae. Його розмір 60-70 нм, він містить РНК, найрамінідазу, гемаглютинуючий і комплементзв'язуючий антигени. Віріон сферичної форми, діаметр близько 60 нм, геном представлений позитивною нефрагментованою одноланцюговою молекулою РНК з молекулярною масою 3 МД. Вірус має суперкапсид, на поверхні якого є присутніми шпильки глікопротеїдної природи завдовжки 6-10 нм. Є два різновиди глікопротеїдів: Е1 – має гемаглютинуючі властивості відносно пташиних еритроцитів, і Е2 – виконує функцію рецептора при взаємодії з клітиною. Обидва глікопротеїди є протективними антигенами. Відомий один антигенний тип вірусу. Культивується у первинній культурі клітин амніону людини, культурі клітин нирок кролика. У зовнішньому середовищі збудник нестійкий, чутливий до сонячного світла, термолабільний, швидко гине при висиханні, під дією УФО і дезинфікуючих засобів. При заморожуванні зберігає свою життєдіяльність протягом кількох років [27].

Вірус вітряної віспи відноситься до роду Varicellovirus підродини Alphaherpesvirinae, а вірус інфекційного мононуклеозу – до роду Lymphocryptovirus підродини Gammaherpesvirinae родини Herpesviridae.

Віріон герпесвіруса складається з трьох основних компонентів: нуклеоїда, розташованого в центральній частині; капсиду, що покриває нуклеоїд і складається з капсомерів; і оболонки. Діаметр віріона 150-210 нм. Геном представлений дволанцюговою лінійною ДНК з молекулярною масою 92-102 МД і складається з двох фрагментів, пов'язаних ковалентно: короткого S (10 МД) і довгого L (68-75 МД). Зміст Г + Ц складає 57-74 мол. %. Капсид оточує «ядро» віріона, що складається з ДНК, покритої білком. ДНК вірусу як би намотана на циліндричну масу, розташовану усередині капсиду. Капсид має форму ікосаедра діаметром 100 нм (іноді 120-150 нм) і побудований з 162 капсомерів. Кожен капсомер має довжину 12,5 нм, діаметр 8,5 нм і центральне поглиблення в 4 нм [29, 36].

Герпесвіруси є термолабільними: інактивуються при температурі 50-52°С протягом 30 хв, при 37⁰С – впродовж 10 год. Солі, додані до середовища, можуть або збільшувати (Na₂S0₄, Na₂HP0₄), або знижувати (MgCl₂, MgS0₄, NaCl, КС1) термостабільність. Найбільш термостабільним є вірус при рН 6,5-6,9. Він здатний тривало зберігатися при низьких температурах, особливо при – 70°С. Інактивується УФ, фотодинамічною дією барвників. Дуже чутливий до спиртів і інших органічних жиророзчинників, детергентів, протеаз, фосфатаз, жовчі [24].

1.2 Епідеміологічні, клінічні та патогенетичні аспекти дитячих вірусних інфекцій із повітряно-крапельним шляхом передачі

Вірус грипу передається повітряно-краплинним шляхом при чханні, кашлі, розмові. Грипу властива висока контагіозність.

Інкубаційний період звичайно триває 1-3 доби, іноді кілька годин. Потрапивши в організм сприйнятливої людини через носову частину глотки, вірус грипу проникає в клітини епітелію слизової оболонки верхніх дихальних шляхів. Через 8 год після потрапляння однієї вірусної часточки у верхні дихальні шляхи кількість вірусного потомства досягає 10³, а через 24 год – 10²⁷. Вірус проникає в кров і розноситься по всьому організму. Важлива роль у розвитку захворювання належить інтоксикації, яка зумовлена потраплянням у кров вірусу і токсичних продуктів. Розвиваються пригнічення кровотворення й імунної системи, лейкопенія.

Ушкоджений миготливий епітелій дихальних шляхів втрачає свою захисну функцію внаслідок злущування війок, що призводить до проникнення в слизову оболонку вторинної бактеріальної мікрофлори, яка спричиняє ускладнення (бронхіт, пневмонія, плеврит, енцефаліт, грипозний менінгіт, отит) [40].

Імунітет постінфекційний, зумовлений секреторними антитілами (Ig A), що утворюються клітинами слизової оболонки верхніх дихальних шляхів, а також антитілами до гемаглютиніну і нейрамінідази, які порівняно швидко з'являються у високих титрах у хворих на грип. Імунітет має типо- і штамоспецифічний характер і забезпечує несприйнятливість людей до вірусу грипу типу А протягом 1-2 років, до вірусу грипу типу В – 3-5 років, до вірусу грипу типу С, протягом усього життя.

Захист організму від вірусу грипу також забезпечується неспецифічними факторами – активністю лімфоїдно-макрофагальної системи, інтерфероном, термостабільними і термолабільними інгібіторами та іншими речовинами сироватки крові [22].

Вірус кору поширений повсюдно. Легкість перенесення збудника і відсутність специфічного імунітету у дітей є передумовами їх інфікування та захворювання вже у перші роки життя. Разом з тим, у зв’язку з плановою активною імунізацією проти кору рівень захворюваності суттєво знизився. Тепер частіше хворіють діти старшого віку і дорослі.

Вірус у великій кількості потрапляє у середовище з краплями слизу підчас кашлю, розмови. Він розповсюджується на великі відстані. Через предмети догляду, іграшки збудник не передається. Воротами проникненя вірусу в середину в організм є слизові оболонки верхніх дихальних шляхів. В епітелії вірус фіксується, розповсюджується у слизову оболонку і регіонарні лімфатичні вузли, де розмножується і проникає в кров, викликаючи першу вірусемію. Вірус розмножується в епітеліальних клітинах слизової оболонки носоглотки, трахеї і бронхів. Проникаючи в кров, викликає поразку клітин ендотелія ссудин, внаслідок чого з'являється висип. Найбільш характерним симптомом є утворення на слизовій оболонці щік плям Коплика-Філатова. Інкубаційний період близько 10 днів. Висип папульозного характеру з'являється зазвичай на четвертий день після підвищення температури, спочатку на голові (лоб, за вухами), а потім поширюється по усьому тілу. Температура тіла нормалізується до 7-8-го дня.

Важливою особливістю кору є висока швидкість і легкість поширення інфекції. Люди, які не мають імунітету при спілкуванні з хворим захворіють майже у 100% випадків. Як уже зазначалося, хворіють переважно діти. Для захворюваності характерна періодичність, тобто її підйоми і спади через кожні 2-3 роки, що повязано з накопиченням сприйнятливого контингенту.

Після перенесеного кору зберігається стійкий, довічний імунітет, повторні захворювання трапляються рідко [18].

Вірус паротиту. Джерелом збудника інфекції є хвора людина, яка стає заразливою вже в останні дні інкубаційного періоду і особливо протягом перших 3 - 4 днів хвороби. Тривалість заразливого періоду — до зникнення клінічних проявів, але не менше 9 днів від початку хвороби. Велике значення в поширенні інфекції мають хворі із стертими і безсимптомними формами. Передбачається і вірусоносійство. З організму хворого збудник інфекції виділяється із слиною. Зараження відбувається повітряно-краплинним шляхом при безпосередньому контакті з хворим. Передача збудників інфекції через третю особу і предмети, вживані хворим, не доведена. Сприйнятливість до паратиту складає 30-50%. Захворювання зустрічається в будь-якому віці, але найбільш схильні до нього діти дошкільного і молодшого шкільного віку. Діти у віці до 1 року хворіють рідко. Паротит епідемічний спостерігається у вигляді спорадичних випадків, епідемічних спалахів в дитячих установах, а інколи і колективах дорослих. Відмічається сезонність захворюваності, найбільші її підйоми доводяться на зимові і осінні місяці [20].

Вхідними воротами для збудника інфекції є слизисті оболонки порожнини рота, носа і глотки. Потім вірус гематогенним шляхом розноситься по всьому організму. Адаптація і реплікація вірусу відбуваються в слинних залозах, звідки він знову надходе в кров, а із слиною виділяється в довкілля. В ураженій слинній залозі відмічаються гіперемія і набряк проміжної тканини і її капсули. Запальні зміни локалізуються головним чином довкола вивідних проток, які бувають розширені і заповнені білковою масою з домішком клітин. При орхіті виражена інфільтрація строми яєчка, можливі крововиливи в його тканину і некроз сперматогенного епітелію. У підшлунковій залозі уражується як ендокринна, так і екзокринна тканина. Менінгіт має серозний характер. У важких випадках, що закінчилися летально, можуть бути виявлені зміни і в речовині головного мозку – гіперемія, набряк, серозно-фібринозний ексудат в борознах мозку і довкола мозкових судин, інколи крововиливи в тканину.

Після перенесеного захворювання формується стійкий імунітет. Випадки повторного захворювання дуже рідкі. Пасивний імунітет (отриманий від матері) забезпечує несприйнятність до паротиту протягом перших 6 місяців життя [25].

Вірус червонянки після потрапляння в організм людини розмножується в шийних лімфатичних вузлах. Через тиждень розвивається вірусемія, і ще через тиждень з'являється висип, що розпочинається з обличчя і переходить на тулуб і кінцівки. У цей період можливі лихоманка, збільшення інших регіонарних лімфатичних вузлів, болі в суглобах (особливо у дорослих). Висип зазвичай тримається 2-3 дні [3].

Якщо у дітей червонянка зазвичай протікає швидко і без ускладнень, то у дорослих перебіг хвороби досить важкий, іноді розвиваються артрити, енцефаліт і тромбоцитопенія. Особливо небезпечна краснуха для жінок дітородного віку, оскільки вона може стати причиною синдрому природженої червонянки, обумовленої здатністю вірусу проникати через плаценту в період вірусемії і чинити на плід тератогенну дію. Це пов’язано з цитопатичною дією вірусу як на клітини плоду, що діляться, так і на клітини ссудин плаценти. Наслідком цього можуть бути вади серця, глухота, природжені захворювання органів зору, мікроцефалія, спонтанний аборт, мертвонародження та ін.

Віруснейтралізуючі антитіла (IgM) з'являються в крові в період прояву висипу, максимуму їх титр досягає через 2-3 тижня, а через 2-3 міс. вони зникають. IgG з'являються після зникнення висипу і зберігаються тривало. Імунітет після перенесеної в дитинстві червонянки довічний [39].

Вірус вітряної віспи передається повітряно-краплинним шляхом, джерелом є хвора людина. Первинне розмноження вірусу відбувається в епітелії слизової оболонки верхніх дихальних шляхів. Далі лімфогенним шляхом вірус проникає в кров, з нею – в шкіру. Епітеліальні клітини набрякають, спостерігається дегенерація (дистрофія) клітин шипуватого шару, накопичення тканинної рідини призводить до утворення бульбашок. У ядрах уражених клітин, особливо на ранніх стадіях, виявляються еозинофільні тільця-включення. При оперізувальному лишаї, окрім цього, є запальна реакція в задніх корінцях спинного мозку і чутливих гангліях. Інкубаційний період при вітряній віспі – 14-21 день. Захворювання розпочинається з погіршення здоров'я, підйому температури, появи висипу на обличчі, потім на тулубі і кінцівках. Спочатку з'являється плямочка, що зудить, яка досить швидко перетворюється на бульбашку, наповнену серозно-каламутною рідиною. Потім бульбашка лопається, на її місці утворюється кірочка, що згодом відторгається і не залишає рубця. Висипання нових бульбашок тривають 3-4 дні, вміст їх включає величезну кількість вірусу. Летальність і ускладнення (енцефаліт, пневмонія) досить рідкі, частіше спостерігаються у новонароджених [32].

Вірус інфекційного мононуклеозу. Патогенез інфекції, викликаної вірусом Епштейна-Барр (ЕБ), досі не вивчений. При інфекційному мононуклеозі вірус ЕБ потрапляє на слизову оболонку рото- і носоглотки, далі проникає в регіонарні лімфатичні вузли, розмножується і дисімінується гематогенним шляхом. У лімфатичних вузлах, мигдалинах і селезінці відбувається проліферація ретикулярних і лімфоїдних клітин з утворенням великих мононуклеарних форм; нерідко виникають осередкові некрози. У печінці можуть утворюватися лімфоїдні клітинні інфільтрати [13].

Інкубаційний період при інфекційному мононуклеозі від 4 до 60 днів, частіше за 7-10 днів. Для захворювання характерний поступовий розвиток: підвищується температура, з'являється біль в горлі, порушується носове дихання, збільшуються регіонарні лімфатичні вузли, на мигдалинах з'являється наліт. У крові відзначається лейкоцитоз, однією з найхарактерніших ознак захворювання є поява в крові атипових зрілих одноядерних клітин середнього і великого розміру з широкою базофільною протоплазмою – атипових мононуклеарів і лімфоцитів; їх кількість складає 10-15 % і більше. Ускладнення (синусити, пневмонія, менінгіт, нефрит) бувають рідко, прогноз сприятливий. Дуже своєрідний імунітет. В-лімфоцити продукують вірусні частки, але малігнізації зазвичай не настає. Це пов'язано з появою специфічних Т-кілерів, мішенню яких є вірусний антиген на поверхні В-лімфоцита. Активуються природні кілери, К-клітинний механізм. Збільшується активність супресорів, що гальмують проліферацію і диференціацію В-лімфоцитів і тим самим перешкоджають розмноженню уражених клітин. При одужанні з'являються Т-клітини пам'яті, які знищують заражені вірусом В-лімфоцити після їх рестимуляції. Ці клітини циркулюють в крові тих, які перехворіли, довічно. Синтезуються також вируснейтралізуючі антитіла [14, 16].

3. Основні методи діагностики, профілактики та лікування

При грипозній інфекції матеріалом для дослідження служить відокремлюване носоглотки, яке отримують або шляхом змиву, або за допомогою ватно-марлевих тампонів, і кров. Серед методів діагностики застосовують: 1) вірусологічний – зараження курячих ембріонів, культур клітин нирок зелених мавп і собак (культури клітин особливо ефективні для виділення вірусів А і В); 2) серологічний – виявлення специфічних антитіл і зростання їх титру (у парних сироватках) за допомогою РГГА, РЗК, імуноферментного методу; 3) методи РНК-зонду і ПЛР – для виявлення і ідентифікації вірусу (вірусних антигенів) [4].

Для лікування, яке слід починати якомога раніше, і профілактики грипу застосовують дібазол, інтерферон і його індуктори – аміксин і арбідол за спеціальними схемами, а для лікування і профілактики грипу у дітей від одного року – альгірем (ремантадин) за спеціальними схемами.

Для специфічної профілактики грипу запропоновані і використовуються наступні типи вакцин: 1) жива з атенуйованого вірусу; 2) вбита цельновіріонна; 3) вакцина (з розщеплених віріонів) субвіріона; 4) субодинична – вакцина, що містить тільки гемаглютинин і нейрамінідазу. У нашій країні створена і застосовується тривалентна полімер-субодинична вакцина («грипол»), в якій стерильний кон’югат поверхневих білків вірусів А і В пов'язаний з сополімером поліоксидонієм (імуностимулятор). За рекомендацією ВОЗ, дітей від 6 міс. до 12 років, слід прищеплювати тільки субодиничною вакциною як найменш реактогенною і токсичною [26].

Усі лабораторні методи діагностики корової інфекції ділять на 4 групи.

1. Експресні методи для виявлення багатоядерних клітин у відокремлюваному носоглотки або мазках-відбитках після забарвлення по Романовському-Гімзе або Павлівському. 2) Вірусологічний метод має на меті виділення і ідентифікацію вірусу кору у культурі клітин – нирок ембріона людини, L - 41, Vero, амніона людини (клітини FL). Через 3-4 доби в культурі клітин знаходять велетенські багатоядерні клітини і синцитії з включеннями вірусу в цитоплазмі. Ідентифікацію вірусу проводять зазвичай за допомогою ІФ, РГГА і РН в культурі тканини. При ІФ мазання обробляють коровим гамма-глобуліном, міченим флюорохромом. 3) Серологічний метод виявлення антитіл до збудника кору. Нині найбільше поширення отримав тест ІФА і РНГА. Для постановки РНГА використовують ліофілізований діагностикум на основі баранячих еритроцитів, сенсибілізованих антигеном вірусу кору. В той же час не втратили свого значення класичні методи РН, РЗК, РГГА. Для постановки реакції нейтралізації вірусу антитілами сироватки крові пацієнта використовують культури клітин Нер-1, Нер-2, KB і адаптований до цих культур штам вірусу кору. 4) Молекулярні тести детекції РНК вірусу або специфічних фрагментів РНК в клінічних зразках. Застосовують метод молекулярної гібридизації (ММГ) або полімеразну ланцюгову реакцію (ПЛР) із специфічними праймерами [35].

Лікування хворих на кір зазвичай проводять в домашніх умовах. Велике значення в комплексі лікувальних заходів мають створення добрих санітарно-гігієнічних умов і охоронного режиму, раціональне харчування, підвищення захисних сил організму. Найважливіше завдання – попередити вторинне інфікування дитини і виникнення ускладнень. Кімната, в якій знаходиться хворий, має бути чистою, добре провітрюваною. Постільний режим призначають протягом усього часу лихоманки і перші 2 дні нормалізації температури тіла [44].

У якості етіотропної терапії можна рекомендувати РНК-азу (зрошування слизових оболонок порожнини рота, закапування в ніс і очі, у важких випадках – внутрішньом'язово), рекомбінантні інтерферони (віферон, реаферон, реальдирон, інтерлок). При гнійному кон'юнктивіті закапують 20% розчин сульфацилу натрію; при серозних або слизових виділеннях з носа використовують дитячий нафтизин, галазолін, фаріал; при гнійних виділеннях з носа — закладають мазі з антибіотиками. Для боротьби з кашлем застосовують туссин, лібексин, бромгексин, бронхікум, геломиртол, мікстуру з алтейним коренем, пертусин. Антибіотики при неускладненому кору не призначають [46].

З метою профілактики хворого на кір ізолюють до 5-го дня від початку висипання. На контактних, неприщеплених і на тих, що не хворіли на кір, накладають карантин впродовж 17 днів з моменту контакту.

Специфічна профілактика заключається у введенні живої атенуйованої вакцини Л-16 усім здоровим дітям старшим за 12 міс. Пасивна імунізація проводиться людським нормальним донорським імуноглобуліном контактним дітям у віці від 3 міс. до 2 років, що не хворіли на кір і не прищепленим проти кору. Пасивний імунітет зберігається впродовж 30 днів [47].

Для лабораторної діагностики епідемічного паротиту застосовують вірусологічні і серологічні методи, використовуючи слину, сечу, спинномозкову рідину, пунктат залоз. Заражають 7-8-денні курячі ембріони або культури клітин. Вірус ідентифікують за допомогою реакцій гальмування гемаглютинації (гемадсорбції), імунофлуоресценції, нейтралізації і зв'язування комплементу. Серологічна діагностика здійснюється на підставі наростання титру антитіл в парних сироватках хворих за допомогою РГГА або РЗК [34].

На думку Міжнародної служби з ліквідації захворювань, епідемічний паротит відноситься до групи потенційно ліквідовуваних хвороб. Основним засобом для її ліквідації є створення колективного імунітету за допомогою живої вакцини, приготованої з аттенуйованого штаму (пасажі на курячих ембріонах призводять до зниження патогенності вірусу для людини). Вакцина вводиться підшкірно одноразово дітям на першому році життя, імунітет такий же стійкий, як і постінфекційний. До категорії потенційно ліквідовуваних хвороб відносяться також краснуха і кір. Тому для ліквідації їх рекомендується застосування тривалентної вакцини (проти кору, червонянки і паротиту) [12].

Діагностика червонянки може проводитися вірусологічним і серологічним методами. Матеріал для виділення вірусу – відокремлюване носоглотки (за наявності катаральних явищ) і кров до появи висипу; кров, сеча, випорожнення – після появи висипу. Матеріалом заражають культури клітин, ідентифікують вірус за допомогою РГГА, а також за тестом інтерференції. При серологічній діагностиці визначають антитіла класу IgM за допомогою РІФ. Використовують парні сироватки, визначають наростання титру антитіл.

Основним у профілактиці червонянки є карантинні заходи в дитячих колективах. Доцільна вибіркова імунізація дівчаток 12-14 років, дівчат і жінок дітородного віку. З цією метою використовують живі і убиті вакцини, отримані з аттенуйованих штамів вірусу. Існують асоційовані препарати – комбінації з вакцинами проти кору і епідемічного паротиту. Методів специфічного лікування не існує [43].

Для діагностики вітряної віспи можуть бути використані вірусоскопічний, вірусологічний і серологічний методи. Матеріалом для дослідження служать зіскоби з рогової оболонки, вміст бульбашок, слина та ін. Зіскоби і мазки, узяті з основи свіжих герпетичних висипань і забарвлені за Романовським-Гімзе після негайної фіксації в абсолютному спирті, містять гігантські багатоядерні клітини з внутрішньоядерними включеннями (тільця Каудрі).

Для виділення вірусу використовують культури клітин, курячі ембріони і лабораторних тварин. Остаточну ідентифікацію здійснюють у реакції нейтралізації на мишах, курячих ембріонах або клітинних культурах з використанням стандартних протигерпетичних імунних сироваток тварин, а також в реакції імунофлуоресценції. При серодіагностиці важливо знати, первинне це захворювання або загострення хронічної інфекції. Тому використовують парні сироватки, які досліджують за допомогою РЗК, РІФ і ІФА.

У якості засобів специфічного лікування використовують хіміопрепарати – модифіковані нуклеозиди, що подавляють реплікацію вірусу. Ефективні, особливо у разі гострого перебігу захворювання, індуктори інтерферону. Для лікувальної мети у важких випадках, використовують убиту культуральну герпетичну вакцину [14, 45].

При інфекційному мононуклеозі в клінічному аналізі крові відзначається лейкоцитоз до 10-20х10⁹/л з лімфомоноцитозом (до 90-95%), наявністю широкоплазмених і базофільних лімфоцитів. Характерна ознака – поява на 1-му тижні захворювання атипових мононуклеарів, які виявляються впродовж 2-3 тижнів від початку хвороби, але іноді зберігаються до 1 міс. Велике значення для діагностики має наявність в крові гетерофільних антитіл, які виявляються в максимальній кількості впродовж перших 2 тижнів захворювання і повністю зникають впродовж 3-6 міс. Найбільш значимим для діагностики інфекційного мононуклеозу є визначення в крові хворих вірусспецифічних антитіл з використанням реакції непрямої імунофлюоресценції або імуноферментного аналізу. У якості додаткової діагностики може служити виявлення ДНК ВЕБ в крові і/або слині хворого в полімеразно-ланцюговій реакції (ПЛР) [5].

Лікування проводять з урахуванням клінічних проявів, тяжкості і періоду захворювання. Діти з середньотяжкими і важкими формами госпіталізуються в інфекційний стаціонар. Усім хворим потрібний постільний режим на увесь гострий період та дієта – багата на білки і вітаміни, переважно молочно-рослинна. Призначаються симптоматичні засоби: жарознижуючі, антигістамінні, полоскання горла; краплі в ніс. Крім того, широко використовують генно-інженерні рекомбінантні α-інтерферони, зокрема Віферон. В якості альтернативи препаратам інтерферону застосовують індуктори синтезу ендогенного інтерферону. Їх введення забезпечує тривалу циркуляцію в крові власного інтерферону, який не має антигенних властивостей і побічних ефектів рекомбінантних [19].

2. ВІРУСНІ КИШКОВІ ІНФЕКЦІЇ У ДІТЕЙ

Вірусні кишкові інфекції є групою різних гострих інфекційних захворювань, для яких характерні ознаки загальної інтоксикації і переважне ураження шлунку і тонкого кишківника або їх поєднання, тобто гастроентерит або ентерит. Дуже часто, при цих інфекціях вражаються і інші органи і системи, насамперед дихальні шляхи.