2.3. Європейський Парламент

Назву "Європейський Парламент" (раніше — "Асамблея") офі­ційно було закріплено в Єдиному Європейському Акті. Хоча з того часу повноваження Європейського Парламенту значно роз­ширилися, назва "парламент" є досить умовною, оскільки цей орган не є парламентом у тому значенні, як це розуміється в національних законодавствах. Європейський Парламент розта­шований у м. Страсбург (Франція), де проводяться щорічні сесії, та в м. Брюссель (Бельгія), де проводяться засідання парламентських комітетів.

Склад Європейського Парламенту. Європейський Парламент складається з представників держав-членів ЄС, кількість яких не має перевищувати 732 особи (ст. 189 Договору про Співто­вариство), за діючим законодавством та 750 — за Лісабонським Договором (кожна держава-член має отримати від 6 до 96 місць в Європейському Парламенті за принципом дигресивної пропор­ційності). Члени Європейського Парламенту обираються шляхом прямих загальних виборів на п'ятирічний строк (ст. 190 (3) Договору про Співтовариство). Кожна держава-член сама вста­новлює процедуру проведення виборів.

Важливу роль на європейському рівні відіграють політичні партії (ст. 191 Договору про Співтовариство). Члени Європей­ського Парламенту розташовуються в залі засідань відповідно до своєї^ партійної належності, а не за національною ознакою. Європейська політична партія повинна об'єднувати певну кількість членів Європейського Парламенту. Більшість партій є коаліціями партій держав-членів ЄС.

Повноваження. Європейський Парламент бере участь у за­конотворчому процесі, й за останні роки його повноваження у ти сфері неабияк розширилися. На сьогодні, окрім спеціаль­ні процедури прийняття бюджету, існує 4 види законодавчих процедур (ст.ст. 251, 252 Договору про Співтовариство).

Перша процедура: схвалення (англ. assent procedure) - є правом вето Європейського Парламенту. За цією процедурою схвалення законодавчих актів Співтовариства Європейським Парламентом є необхідним, і Рада Міністрів не може діяти далі, не отримавши його. Договір про Співтовариство визначає 4 випадки, що передбачають процедуру схвалення:

1. призупинення прав держав-членів за певні порушення;

2. прийняття нових членів;

1. прийняття процедури виборів членів Європейського Пар­ламенту;

2. укладання певних міжнародних угод з боку Співтовариства.

Друга процедура: консультацій (англ. consultation procedure).Для прийняття рішень Радою Міністрів на підставі пропозицій, наданих їй Європейською Комісією, необхідно, щоб Європей­ський Парламент висловив свою позицію. Думка Європейського Парламенту не є зобов'язальною для прийняття остаточного рішення, але в прийнятому акті повинно бути зазначено, що проводилися консультації з Європейським Парламентом. Рада Міністрів може внести зміни до запропонованого Європейською Комісією проекту лише у випадку, якщо прийме їх одностайно, і якщо ці зміни не торкаються основ пропозиції.

Третя процедура: співробітництва (англ. cooperation procedure). Після консультацій з Європейським Парламентом щодо пропо­зицій, наданих Європейською Комісією, Рада Міністрів приймає "спільну позицію" (рис. 2). Цей документ направляється до Європейського Парламенту, який може:

а) прийняти його або не прийняти жодного рішення. У такому разі Рада Міністрів приймає акт відповідно до "спільної позиції";

б) запропонувати доповнення документа абсолютною біль­шістю голосів. Європейська Комісія вивчає доповнення та надсилає до Ради Міністрів новий варіант проекту, разом з доповненнями Європейського Парламенту, які вона не врахувала, та своїми висновками щодо них. Після цього Рада Міністрів приймає остаточне рішення;

в) відхилити "спільну позицію". Рада Міністрів може прий­няти рішення, проголосувавши за нього одностайно (ст. 251 Договору про Співтовариство).

Четверта процедура: прийняття спільних рішень (англ. co-decision procedure). Рішення приймаються спільно Європейським Парламентом і Радою Міністрів. Ця процедура складається з З фаз (рис. 3):

1) Європейська Комісія направляє свої пропозиції до Єв­ропейського Парламенту та Ради Міністрів, а Європейський Парламент висловлює свою позицію, з урахуванням якої Рада Міністрів кваліфікованою більшістю приймає "спільну позицію" та надсилає її до Європейського Парламенту;

2. Європейський Парламент може: а) прийняти "спільну позицію" або не прийняти жодного рішення; у цьому випадку акт вважається прийнятим відповідно до положень "спільної позиції"; б) відхилити документ абсолютною більшістю голо­сів, — у цьому випадку документ вважається не прийнятим; в) запропонувати доповнення абсолютною більшістю голосів, — у такому разі текст з доповненнями надсилається до Європей­ської Комісії та Ради Міністрів, які висловлюють свою думку щодо доповнень;

3. Рада Міністрів кваліфікованою більшістю може прий­няти всі доповнення, тоді акт вважається прийнятим. Якщо Рада Міністрів не погоджується з доповненнями, створюється Узгоджувальний комітет. Узгоджувальний комітет повинен виробити спільний текст акта; якщо не досягнуто домовленості стосовно спільного тексту документа, акт вважається неприйнятим. Якщо вдалося досягти домовленості стосовно спільного тексту документа, Рада Міністрів та Європейський Парламент, кожен відповідно до власної процедури, повинен прийняти його. Якщо один з інститутів не прийняв запропонований акт, він вважається не прийнятим (ст. 252 Договору про Співтова­риство). За Лісабонським Договором сфера використання про­цедури прийняття спільних рішень розширюється та назва цієї процедури змінюється на "звичайну законодавчу процедуру" (англ. ordinary legislative procedure).

Європейський Парламент на вимогу 1/4 частини своїх членів може створювати тимчасові Комітети для розслідування випадків порушення законодавства ЄС або його неслушного впровад­ження (ст. 193 Договору про Співтовариство). Європейський Парламент призначає Омбудсмена, якому надаються повнова­ження розглядати скарги щодо порушень у діяльності інститу­тів і органів ЄС, та провадити розслідування (ст. 195 Договору про Співтовариство). Згідно з Договором про Співтовариство, Європейський Парламент має обговорювати на відкритих сесіях щорічний загальний звіт, який надає йому Європейська Комісія (ст. 200 Договору про Співтовариство). Проте зараз, після ос­танніх змін, внесених до Правил процедури, обговорення не відбувається. Його замінено на обговорення законотворчої програми, яку щороку представляє в Європейський Парламент Голова Європейської Комісії.

Європейський Парламент затверджує Голову Європейської Комісії, кандидатуру якого визначають за спільною згодою уряди держав-членів. Після цього уряди держав-членів, за по­годженням з кандидатом на посаду Голови, визначають інших осіб для призначення членами Європейської Комісії і її склад у цілому затверджується Європейським Парламентом (ст. 214 Договору про Співтовариство).

Європейський Парламент може відправити Європейську Комісію у відставку, якщо винесе їй вотум недовіри, прийнятий кваліфікованою більшістю 2/3 голосів. У цьому разі Європейська Комісія повинна колективно піти у відставку (ст. 201 Догово­ру про Співтовариство). Проте відставка набирає чинності тільки після призначення нової Європейської Комісії. Таким чином, якщо Європейський Парламент не затверджує запропонований новий склад Європейської Комісії, який фактично може бути таким самим, Європейська Комісія у попередньому складі може виконувати свої функції як завгодно довго.

Відповідно до положень Лісабонського Договору Європей­ський Парламент має обрати Європейського Омбудсмена, який буде уповноважений одержувати скарги від громадян ЄС і фізичних та юридичних осіб, зареєстрованих або тих, що пере­бувають у будь-якій державі-члені ЄС.