43. Політична доктрина соціал-демократизму.

Разом з лібералізмом життєздатнішою і ефективнішою на практиці опинилася ідеологія соціал-демократизму, що формує значною мірою центристську політичну орієнтацію. Теоретичні основи соціал-демократизму були закладені Е.Бернштейном в роботі «Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії» (1899). У ній він обгрунтував тезу про здібність капіталізму до саморозвитку і на цій основі здійснив ревізію виводів класичного марксизму.

Ідеологія соціал-демократизму: вельми прагматична, що визначило високу життєву силу її ідей, не дивлячись на радикальні зміни в світі; теоретично пластична, що дозволяло їй змінюватися разом із змінами соціальної дійсності: вона змогла інтегрувати досягнення політичної думки різних напрямів ( у тому числі марксизму і лібералізму) і створити ідеологію, що виражає інтереси широких прошарків західного суспільства - робітників, інтелігенції, підприємців; сьогодні є політичною доктриною центристських сил, хоча зароджувалася як ліва ідеологія - одна з течій всередині марксизму.

Доктрина сучасної соціал-демократії була сформульована на засновницькому конгресі соціал-демократів у Франкфурті – на - Майні в 1951 році в концепції «демократичного соціалізму», згідно якої: головними цінностями є свобода, справедливість, солідарність; реалізувати ці цінності можна лише за допомогою економічної, політичної і духовної демократії; соціалізм є не жорсткою соціальною конструкцією, а процесом постійного руху у бік реалізації названих цінностей, збагачення їх реального змісту; соціалізм виступає категорією швидше за етичну, ніж економічну, хоча соціал-демократія не відмовляється від усуспільнення, а лише обмежує його рамками економічної доцільності.

На практиці концепція «демократичного соціалізму» була успішно реалізована в Швеції, Австрії, Швейцарії, Норвегії і деяких інших країнах.

 

44. Політична доктрина комунізму.

Комуністична ідеологія сформувалася на основі марксизму - учення, що виникло в Західній Європі в середині Х1Х століття. На противагу панувавшому тоді класичному лібералізму марксизм сформулював вчення про побудову справедливого суспільства, в якому буде, нарешті, раз і назавжди покінчено з експлуатацією людини людиною.

Марксизм:

• сформулював вчення про побудову справедливого - комуністичного - суспільства, в якому буде: покінчено з експлуатацією людини людиною; подолані всі види соціального відчуження людини від влади, власності і результатів праці;

• став світоглядом пролетаріату, що виникнув в результаті промислового перевороту;

• був радикальною ідеологією, що акцентувала увагу на революційних, насильних методах перетворення соціальної дійсності, що витікало із змісту марксистської концепції суспільного розвитку;

• розглядав історичний прогрес як послідовну зміну суспільно-економічних формацій; при цьому антагоністичні формації (рабовласницька, феодальна, капіталістична) зароджуються на базі приватної власності, а комунізм ( і його перша фаза – соціалізм) формується на принципово іншій економічній основі - суспільної власності;

• вважав, що непримиренність соціальних інтересів пролетаріату і буржуазії і, отже, жорстка класова боротьба обумовлені збереженням приватної власності в руках буржуазії.

• характеризував комуністичній суспільство, перш за все, через людину нового типу, орієнтованого виключно на моральні стимули до праці (праця на загальне благо є одночасно праця на благо власне і нащадків; в праці формується особа; і т.п.);

• вважав, що найважливішим механізмом інтеграції різних елементів соціальної структури виступає комуністична партія. Для більш повної реалізації цієї функції передбачалося перетворення партії у владну структуру, зрощення з державою, яка під її керівництвом повинна поступово замінюватися системою суспільного самоврядування.

Марксистська концепція соціалізму розглядає його як нижчу, незрілу фазу комунізму. Соціалізм характеризується ліквідацією приватної власності та експлуататорських класів, утвердженням суспільної власності на засобі виробництва, провідної ролі робітничого класу, здійсненням принципу «від кожного за здібностями, кожному за працею», забезпеченням соціальної справедливості, мов для всебічного гармонійного розвитку особистості.

Реалізація догматизованого марксистського варіанту соціалізму здійснювалася через масове соціальне насильство, заборону приватної власності, ринкових відносин, політичної і духовної опозиції. Соціалізм як суспільний лад протиставив себе свободі й демократії, що призвело або до повної його ліквідації (СРСР, країни Центральної та Східної Європи), або до глибокої кризи (Куба, Північна Корея) чи ринкового реформування (Китай, В’єтнам). Відповідно це спричинило і кризу уявлень про соціалізм.

45. Політична доктрина фашизму.

Фашизм— ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості; екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму. Історично фашизм сформувався на ідеях расової та національної винятковості, антисемітизму. 

Фашизм є продуктом XX ст., а саме – міжвоєнного періоду. Він виник значною мірою як протест проти сучасності, проти ідей і цілей, сформульованих Просвітництвом. Більшість передтеч і джерел фашизму належать до XIX ст., проте каталізатором його виникнення була Перша світова війна. Чинники, які спричинилися до появи фашизму, становлять певну сукупність і взаємопов'язані між собою.

1. Перша світова війна не розв'язала тих проблем, які її спровокували, а відтак породила низку власних проблем, пов'язаних із відбудовою економіки, переведенням її з військового на цивільний стан, адаптації жертв війни, працевлаштування демобілізованих солдатів тощо. Водночас війна продемонструвала: нові можливості економічного планування та мобілізації економіки; важливість і можливості єдиного командування, централізованої влади заради досягнення національних інтересів; слабкість демократичних інститутів, легкість обмеження демократичних свобод і відсутність протестів населення щодо цих дій; звеличила роль держави як символу національної єдності, виявила, що могутність держави залежить від духовної одностайності населення.

2. Демократичні уряди, що виникли в міжвоєнний час у різних частинах Європи, зазвичай не мали досвіду. Демократичні цінності не стали домінуючими і не замінили собою попередніх пріоритетів авторитарного періоду розвитку цих країн. Окрім того, демократичні уряди виявили себе слабкими та нестабільними, надто в умовах економічної кризи кінця 20-х – початку 30-х років. Ці уряди були переважно коаліційними, і їхнє існування характеризувалося жорсткою політичною боротьбою, протистоянням, яке відбувалося в межах парламенту і на вулиці. За таких умов перспектива появи сильного монолідера, здатного подолати суперечки і об'єднати не лише уряд, а й усю політичну еліту та націю, видавалася не лише привабливою ідеєю, але і прийнятною для багатьох громадян.

3. Активний розвиток процесів індустріалізації в міжвоєнний період спричинив виникнення багатьох ліній напруги в суспільствах. Зростання великого бізнесу та організованого робітничого руху, що було іманентною складовою промислового розвитку, сприяло усвідомленню загрози особистим інтересам дрібних підприємців, селян, ремісників, які становили істотну частку населення. Цим пояснюється ворожість фашизму до лібералізму, з яким пов'язували розвиток великого бізнесу, та соціалізму як головного апологета організованого робітничого руху.

4. Значний вплив на європейські країни мала Жовтнева соціалістична революція, яка сприяла формуванню відчуття загрози її можливого поширення на європейські країни (на необхідності таких дій активно наголошували і самі більшовики, особливо Л. Троцький). "Червону загрозу" великий бізнес сприймав як головну і заради її нейтралізації готовий був платити значні кошти.

5. Економічна криза 1929–1933 pp. нанесла потужний удар слабким демократичним системам. Зростання безробіття, матеріальне зубожіння значної маси громадян формували в них переконання, що лібералізм не здатний вирішити актуальні економічні та соціальні питання. Зникала довіра до політичних сил, які були при владі й не зуміли передбачити, не допустити, пом'якшити наслідки кризи для власних країн. Відповідно песимізм і відчай створювали сприятливе тло для популістських та радикальних політичних сил.

6. Перша світова війна зумовила активний розвиток націоналізму внаслідок утворення нових держав після розпаду імперій (Австро-Угорської й Російської) та в результаті поразки у війні, що особливо гостро відчувалось у Німеччині та Австрії.

45. Поняття політичної системи. Структура та функції політичної системи.

Політична система це цілісна, інтегрована сукупність політичних інститутів, суспільних структур і цінностей, а також їх взаємодій, в яких реалізується політична влада і здійснюється політичний вплив.

В політичну систему включаються не тільки політичні інститути, безпосередньо і що беруть активну участь в політиці (держава, партії, лідери), але і економічні, соціальні, культурні інститути, традиції, цінності, норми, що мають політичне значення і опосередковано впливаючи на політичний процес. Призначення всіх вказаних політичних і суспільних інститутів ( в їх політичному значенні) полягає в тому, щоб розподіляти ресурси (економічні, валютні, матеріальні, технологічні і т.д.) і спонукати населення до ухвалення цього розподілу як обов'язкове для всіх.

В західній політології можна виділити два основні підходи при характеристиці політичної системи суспільства:

• інституційний підхід, що визначає політичну систему через державні, інституалізовані політичні організації, систему їх зв'язків і взаємодій;

• системний підхід, при якому політична система визначається не тільки через структуру і функції державних інститутів, але і через правові норми, політичні ролі, реалізовані в політичній поведінці.

Політична система, як вже наголошувалося, складається з підсистем, які взаємозв'язані один з одним і забезпечують функціонування політичної влади. Різні дослідники називають різну кількість таких підсистем. Проте за функціональною ознакою можна виділити певні підсистеми.

• Інституційна - держава, партії, групи тиску, ЗМІ, церква і т.д.

• Нормативна - політичні, правові, моральні норми; звичаї, традиції, символи.

• Комунікативна - форми взаємодії влади, суспільства і індивіда (прес-конференції, зустрічі з населенням, виступи по телебаченню тощо).

• Культурна - система цінностей, релігія, ментальність (сукупність стійких уявлень про суспільство, характер і спосіб мислення).

• Функціональна - засоби і способи реалізації влади ( авторитет, згода, примушення, насильство тощо).

Функції політичної системи. Функції політичної системи багатоманітні, що викликане складністю політичного життя. Виділимо наступні з них:

• визначення мети і задач суспільства;

• вироблення програм його життєдіяльності відповідно до інтересів правлячих груп суспільства;

• мобілізація ресурсів суспільства відповідно до даних інтересів;

• контроль над розподілом цінностей;

• інтеграція суспільства навкруги загальної соціально-політичної мети і цінностей.

45. Типи політичних систем.

Політичні системи типологізуються за кількома ознаками. Кожна політична система має свої ознаки й характеристики, форми і типи. Ця практика була започаткована ще за Платона, який вирізняв монархію, аристократію та демократію. Розширив класифікацію форм правління Аристотель, запропонувавши шестичленну систему: монархія — тиранія, аристократія — олігархія, політія — демократія. Значно пізніше, коли політична система почала набувати структурних рис, марксизм, спираючись на класові пріоритети, вивів типологію з соціально-економічних структур суспільства: рабовласницька, феодальна, буржуазна й соціалістична системи.

Більш сучасною є типологія за критерієм відповідності переважаючого типу політичної культури якості політичної системи, запропонована наприкінці 50-х років ХХ ст Г.Алмондом, який виділяє 4 типи політичних систем:

Англо-американський, які характеризуються переважанням в політичній культурі таких цінностей, як свобода особистості, добробут, соціальна безпека, економічний лібералізм, світоглядний індивідуалізм тощо. Характерними рисами цього типу є чіткий розподіл влад, наявність механізму стримувань і противаг, висока організованість, стабільність.

Континентально-європейський, яка відрізняється фрагментарністю політичної культури, співіснуванням традиційних і нових культур (ФРН, Австрія, Швейцарія), нерівномірним розповсюдженням і розвитком окремих субкультур. У ньому домінують елементи притаманні англо-саксонській політичній системі, але тут помітнішим є вплив традицій, структур, які прийшли з доіндустріальної епохи.

До індустріальний і частково індустріальний, які теж мають політичну культуру змішаного типу, в них вищим є рівень насилля, нечіткий поділ влади, нижчий рівень інтелекту і раціоналізму в рішеннях і діях.

Тоталітарний, який забороняє політичну самодіяльність, всі соціальні комунікації знаходяться під контролем держави-партії і домінує примусовий тип політичної активності.

У сучасній західній політичній науці розрізняють такі типи політичних систем:

військові та громадянські;

консервативні й ті, що трансформуються;

закриті й відкриті (в основу покладено ступінь і глибину зв'язків із зовнішнім світом);

завершені й незавершені (основний критерій — наявність усіх складових);

мікроскопічні, макроскопічні та глобальні;

традиційні й модернізовані;

демократичні, авторитарні й тоталітарні.

Усі типології є умовними. Насправді не існує “чистого” типу політичних систем, оскільки всі вони, насамперед, є результатом свідомих зусиль людей, що живуть у певний час і в певному місці. До того ж політична система суспільства — своєрідне утворення, особливості якого визначаються історичними, економічними, культурними та іншими умовами.

45. Політичні режими та їх типи.

Політичний режим - це спосіб функціонування політичної системи суспільства, визначальний характер політичного життя в країні, система прийомів, методів, способів здійснення політичної (включаючи державну) влади в суспільстві.

Різновидів політичних режимів незліченна множина. Але в політичних дослідженнях звичайно виділяють основні типи політичних режимів: тоталітарний, авторитарний і демократичний.

В числі основних ознак, якими характеризується тоталітаризм як політичний режим, Х.Арендт, К.Фрідріхс і З.Бжезінській виділяють наступні:

1. централізоване керівництво і управління у сфері економічної;

2. система загального контролю над поведінкою індивідів у сфері соціальної;

3. визнання керівної ролі однієї партії у сфері політичної і здійснення її диктатури;

4. панування офіційної ідеології у сфері духовної і примусове нав'язування її членам суспільства;

5. зосередження в руках партії і держави засобів масової комунікації (преси, радіо, телебачення, кіно);

6. культ керівної особи на всіх рівнях, влада на всіх рівнях знаходиться в руках не підзвітної народу номенклатурної адміністрації;

7. зрощення партійного і державного апарату, контроль виконавськими органами виборних;

8. вихід каральних органів з підкорення законам і суспільству і. як результат, свавілля у вигляді державного терору і масових репресій.

Авторитаризм - політичний режим, при якому вся повнота влади зосереджена у однієї особи (монарха, диктатора) або правлячої групи.

Авторитаризм є одним з найпоширеніших політичних режимів сучасності. Він отримав розвиток переважно у ряді країн Азії, Африки, Латинської Америки, що звільнилися, а також в СРСР, коли після смерті І.Сталіна, почалася трансформація тоталітарного режиму в авторитарний.

Істотними рисами авторитаризму є:

1. Монополія на владу однієї групи, партії або коаліції, яка ні перед ким не підзвітна.

2. Повна або часткова заборона на діяльність опозиції.

3. Сильно централізована моністична структура влади.

4. Збереження обмеженого плюралізму, наявність диференційованих відносин між суспільством і державою.

5. Спадкоємство і кооптація як головні способи формування панівної політичної еліти.

6. Відсутність можливості не насильницької зміни влади.

7. Використовування силових структур для утримання влади.

Демократія - це така форма держави, його політичний режим, при якому народ або його більшість є (вважається) носієм державної влади.

Демократія асоціюється з свободою, рівністю, справедливістю, дотриманням прав людини, участю громадян в управлінні. Тому демократію як політичний режим прийнято протиставляти авторитарним, тоталітарним і іншим диктаторським режимам.

Найважливішими ознаками демократії є:

1. Юридичне визнання верховної влади народу.

2. Періодична виборність основних органів влади.

3. Загальне виборче право, що гарантує кожному громадянину брати участь у формуванні представницьких інститутів влади.

4. Рівність прав громадян на участь в управлінні державою, тобто кожний громадянин, має право не тільки обирати, але і бути вибраним на будь-яку виборну посаду.

5. Ухвалення рішення по більшості поданих голосів і підкорення меншини більшості.

6. Контроль представницьких органів за діяльністю виконавської влади.

7. Підзвітність виборних органів своїм виборцям.

45. Особливості формування політичної системи в Україні при переході від тоталітаризму до демократії.

Здійснюючи перехід до демократичного суспільства з соціально орієнтованою ринковою економікою та плюралістичною політичною системою, Україна зустрілася з цілим рядом об’єктивних та суб’єктивних чинників, які істотно ускладнили трансформаційний перехід. Головними з них є:

Перехід до демократії здійснюється від тоталітарного суспільства, а тому він охоплює надскладні завдання реформування не лише політичної системи, а й усього суспільного ладу.

Україна є однією із пострадянських республік, де, на відмну від деяких центрально-європейських країн, були повністю знищені приватна власність та приватна ініціатива. Внаслідок цього економічні успіхи майже повністю залежать від уряду і даються йому найважче не лише з суб’єктивних, але й об’єктивних причин. А саме, ці успіхи є одним із найістотніших чинників легітимізації нових правлячих еліт. Отже, економічний чинник дуже ускладнює процес демократичної стабілізації. Через стратегічну роль України в збереженні СРСР імперський центр доклав максимум зусиль, щоб загальмувати її рух до демократії і незалежності. З цієї, а також низки інших внутрішніх причин Україна запізнилася з реформами на старті і опинилася в невигідному становищі з погляду конкуренції з іншими посткомуністичними державами.

І пізніше колишня метрополія проявляла пильну увагу до усіх помилок і невдач українського керівництва та намагалася використати їх (опираючись на проросійські сили в Україні) для того, щоб зробити Україну поступливішою щодо претензій Росії на роль “консолідуючої сили” на так званому євразійському просторі, послабити легітимність теперішньої влади в Україні, і, в решті решт, схилити українське суспільство до об’єднання з Росією, у межах нового “слов’янського” чи якогось іншого союзу. Це означає, що значну частину енергії молода держава мала витрачати на самозбереження, а її політичні діячі мусіли проявляти обережність, щоб не спровокувати антидержавницькі сили.

Політичне, економічне і соціокультурне життя українського суспільства несе на собі значні відбитки тоталітарного минулого України, тривалої підлеглості її територій різним державам протягом століть. Процес  національної консолідації ще не завершений, а національна єдність, хоч і була підтверджена референдумом 1991 р., в екстремальних умовах кризи є під знаком питання. Частині українців притаманне почуття меншовартості, і почуття національної гідності, впевненості у своїх силах розвинені значно менше. Усе ще спостерігається вплив тоталітарної політичної культури і панування принципів егалітаризму й статизму у політичній свідомості значної частини населення.

З означених вище причин розмежування політичних сил у державі є багатовимірним: країна поділена не лише за соціально-економічними, ідеологічними, але й за етнічними, регіонально-культурними, мовними ознаками; істотними є відмінності у зовнішньополітичних орієнтаціях різних політичних сил і регіонів. Наслідком є слабка і нестабільна партійна система, що не сприяє підвищенню авторитетності демократичного врядування.

Сила та підготовленість до керівництва перехідним процесом нової політичної еліти в особі національно-патріотичних сил виявились не достатніми, що сприяло збереженню влади, особливо в регіонах, у руках старої партійно-державної номенклатури. Вона перехопила державницькі та демократичні гасла і використала їх для зміцнення своїх позицій. Номенклатура не зацікавлена у радикальних змінах і тому суспільна трансформація в Україні носить суперечливий, непослідовний характер, і поки що, на жаль, зберігається можливість зворотного руху. У політичному спектрі це знаходить відображення у порівняно великому впливові так званих “лівих сил”, які виступають проти ринкових і демократичних реформ, мріючи про відновлення своєї влади над суспільством. Процес демократичної трансформації в Україні, як і в більшості посткомуністичних країн, у суб’єктивному плані утруднений перебільшеними сподіваннями щодо допомоги Заходу, недооцінкою складності необхідних змін у системі як політичних, так і економічних відносин та сили спротиву старої номенклатури, не розумінням того, наскільки тривалим буде сам процес трансформації. Повільні темпи економічних перетворень і погіршення рівня життя переважної більшості пересічних громадян, чим далі, тим більше породжують відчуженість громадян від влади і спонукають їх проявляти нехіть до реформ у тому вигляді, в якому вони здійснюються.

Проте, незважаючи на труднощі, непослідовність і нерівномірність реформ, Україна не тільки задекларувала свій намір побудувати демократичне суспільство. Вона приступила до практичного втілення цього наміру в життя, подолавши декілька гострих політичних криз на основі компромісів та взаємної поступливості супротивних сторін. Прийнята Конституція, що проголосила нашу державу правовою, соціальною, демократичною, є здобутки в трансформації економіки та впровадження її ринкових засад; завершується процес приватизації, створено клас крупних власників, закладені основи середнього та малого підприємництва, формується ринкова інфраструктура в банківській, фінансовій та інших сферах економіки, впроваджена і протягом останніх років є стабільною національна валюта. У суспільно-політичному житті відбулася демо­но­­полізація ідеологічної сфери, формується багатопар­тійна система, існують осередки громадянського суспільства – громадські об’єднання, недержавні аналітичні центри, незалежні друковані та інтернет-видання. Отже, Україна в цілому виконала завдання першої і частково другої фази посткомуністичної трансформації. Проте вона продовжує істотно відставати не тільки від Польщі, Чехії, Угорщини, але й від Болгарії, Латвії, Румунії і навіть Росії у галузі розвитку ринкових відносин в економічній сфері. Усе ще чекають на своє розв’язання такі завдання, як усунення невиправданого державного контролю за діяльністю суб’єктів економічного життя, залишається неусталеною правова база відносин власності і підприємництва тощо. Цей перелік незробленого можна було б продовжувати. Надолужити відставання у проведенні реформ – це надскладне завдання, яке має розв’язати українське суспільство.

45. Основні концепції походження держави.

Основними концепціями є теологічна, патріархальна, договірна, завоювання, класова і психологічна. Одна з найдавніших серед них — теологічна (від грецьк. тео — бог і логос — вчення). У ній поява держави пов´язана з наданням якимись божественними силами представникам певного роду чи соціальної групи, наприклад жерців, права керувати іншими.

Згідно з патріархальною концепцією походження держави, держава є результатом розвитку сім´ї. Виникнення держави розглядалося як природний процес розвитку та ускладнення форм спілкування людей: спочатку люди об´єднуються в сім´ї, потім декілька сімей утворюють поселення, а на завершальній стадії цього процесу постає держава.  

За договорною теорією держава виникла в результаті свідомої і добровільної угоди людей, які раніше перебували у природному, додержавному стані, а потім для того, щоб надійно забезпечити свої основні права і свободи, вирішили створити державу. Головним завданням держави є турбота про спільне благо.

Набули поширення концепції походження держави, які пов´язували її виникнення з насильством, завоюванням. Ідейну основу таких концепцій склала теорія якій притаманне зведення закономірностей розвитку суспільства до закономірностей біологічної еволюції і висунення принципів природного відбору, боротьби за існування та виживання найбільш пристосованих як визначальних чинників суспільного життя.

45. Держава, її ознаки та функції.

Держава – основний інструмент політичної системи суспільства, який організує, направляє та контролює спільну діяльність і відношення людей, суспільний груп, класів, асоціацій.

З широкої соціологічної точки зору, отже, держава може бути визначена як «територіальне організоване і політичне незалежне суспільство, а з політологічної — як незалежне політико-територіальне утворення.

Держава – теріторіально організоване і політично незалежне суспільство.

Кожна держава характеризується певними ознаками, які дають змогу краще розуміти це складне явище:

1) наявністю державного суверенітету, тобто верховенства, повноти, єдності та неподільності влади всередині країни та її рівноправності і незалежності у міжнародних відносинах;

2) територіальною ознакою, яка характеризується наявністю певної території, обмеженої державним кордоном, за якою закріплене населення (народ) за допомогою правових інститутів громадянства (в республіках) чи підданства (в монархіях).

Громадянство (підданство) - це постійний правовий зв'язок держави та індивіда, що виражається у їхніх взаємних правах та обов'язках;

3) наявністю публічної влади, яка поширюється на всіх людей, що перебувають на території держави. Цю владу здійснюють спеціально утворені органи держави, які відокремлені від населення, у своїй сукупності утворюють державний апарат, завданням якого е тільки керування справами держави і суспільства;

4) наявністю системи права - загальнообов'язкових, формально визначених правил поведінки, що встановлені чи санкціоновані державою для регулювання найважливіших суспільних відносин і виконання яких забезпечується державним примусом;

5) наявністю податкової системи, тобто сукупністю податків і зборів (обов'язкових платежів), які надходять у бюджети та в державні цільові фонди, котрі збираються з населення у встановленому податковими законами порядку і використовуються для утримання державної влади і вирішення загальних справ;

6) наявністю державних символів (Державного прапора, Герба, Гімну), грошової системи та ін.

Підсумовуючи вище визначені ознаки можна охарактеризувати державу, як суверенну, політико-територіальну цілісність, яка має найвищу концентрацію влади в соціально неоднорідному суспільстві та здатна вирішувати загальні справи.

ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ.

Внутрішні функції:

– правотворча – творення і прийняття законів та інших юридичних норм (законодавство).

– правоохоронна – контроль і нагляд за виконанням правових норм і застосування за необхідності примусових заходів; захист прав і свобод громадян, створення умов для їх безпеки, громадського порядку тощо;

– економічно-господарська – захист економічної основи суспільства, існуючого способу виробництва, різноманітності форм власності; регулювання господарської діяльності, ринкових відносин; державне управління економікою;

– соціальна – регулювання відносин між соціальними та етнічними спільнотами, запобігання соціальним конфліктам і протистоянням та їх усунення; узгодження інтересів і потреб індивідів та соціальних груп; ефективна демографічна політика;

– культурно-виховна – регулювання і розвиток системи освіти, культури, науки, фізичної культури і спорту, виховання моральності, гуманізму, загальнолюдських та національних цінностей;

– екологічна – захист довкілля, розумне використання природних ресурсів, формування екологічної культури.

Зовнішні функції:

– оборонна – захист країни від зовнішнього нападу, посягань на територіальну цілісність держави;

– дипломатична – відстоювання і реалізація національних інтересів держави та її громадян у міжнародному житті; здійснення самостійної зовнішньої політики;

– співробітницька – розвиток економічних, політичних, культурних відносин між державами; поглиблення інтеграційних процесів на загальнолюдській, регіональній та політичній основі.

45. Форми державного правління та державного устрою.

Форма державного правління – спосіб організації державної влади, зумовлений принципами формування і взаємовідносин вищих органів держави.

Залежно від правового статусу глави держави й порядку формування цього вищого органу державної влади розрізняються дві основних форми державного правління – монархія і республіка

Монархія – форма правління, за якої верховна державна влада юридична належить одній особі – монарху (королю, імператору тощо) і передається в порядку престолонаслідування.

У сучасному світі зберігаються два історичних типи монархії – абсолютна і конституційна ( із різновидами – дуалістична та парламентарна.)

Республіка – форма державного правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою (парламентом).

Існують три основних різновиди республіканської форми правління:

– президентська республіка;

– парламентська республіка;

– республіка змішаного типу.

45. Поняття громадянського суспільства. Шляхи його формування.

Поняття громадянського суспільства застосовується для вивчення неполітичної частини суспільної системи і має певне аналітичне навантаження лише у випадку розмежування суспільства і держави.

Громадянське (цивільне) суспільство – це сфера спілкування, взаємодії, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави і в якій переважають громадянські цінності.

Історично громадянське суспільство прийшло на зміну традиційному, станово-кастовому, в якому держава практично співпадала з майновими класами і була відособлена від основної маси населення. Громадянське суспільство по суті своїй буржуазне: його основою є вільний індивід, незалежний від влади і форм колективного життя. Найістотніша передумова його свободи - інститут приватної власності, що формує розвинуту цивільну самосвідомість.

Відособлення громадянського суспільства від держави відбувалося в процесі ліквідації станової нерівності і роздержавлення суспільних відносин. Початок даному процесу поклав формування представницької держави, виступаючої від імені всього населення.

Відособлення суспільства від всепроникаючої влади держави завершилося в ході революцій ХУП-ХУШ століть і подальших реформ. Сам же перехід відображав формування нових соціально-економічних, політичних і культурних реальностей:

• всеосяжним розвитком товарно-грошових відносин;

• промисловою революцією;

• появою прошарку самостійних товаровиробників;

• кризою легітимності абсолютистських режимів;

• секулярізацією (звільненням від церковного впливу) індивідуальної і масової свідомості;

• виникненням політичних партій, які стали важливим каналом трансляції різнорідних інтересів різних груп.

 Головними передумовами громадянського суспільства є:

• законодавче закріплення юридичної рівності людей на основі надідення їх правами і свободами;

• юридична свобода людини, обумовлена матеріальним благополуччям, свободою підприємництва, наявністю приватної власності, яка є економічною основою цивільного суспільства;

• створення механізмів саморегуляції і саморозвитку, формування сфери невладних відносин вільних індивідів, що володіють здатністю і реальною можливістю здійснювати свої природні права.

 Громадянське суспільство - це сукупність між особових відносин, які розвиваються зовні кордонів і без втручання держави, а також розгалужена мережа незалежних від держави суспільних інститутів, реалізуючих індивідуальні і колективні потреби.

Головні ознаки громадянського суспільства:

• розмежування компетенції держави і суспільства, незалежність інститутів громадянського суспільства від держави в рамках своєї компетенції;

• демократія і плюралізм в політичній сфері;

• ринкова економіка, основу якої складають недержавні підприємства;

• середній клас як соціальна основа громадянського суспільства;

• правова держава, пріоритет прав і свобод індивіда перед інтересами держави;

• ідеологічний і політичний плюралізм;

• свобода слова і засобів масової інформації.

Громадянське суспільство є системою, в якій переважають горизонтальні (невладні) зв'язки і відносини, що само організовується і само розвивається. В державі ж переважаючими є вертикальні зв'язки. В основі функціональної взаємодії громадянського суспільства і правової держави лежить принцип єдності і боротьби протилежностей. З одного боку, вони як би протистоять один одному, а з іншою - вони неможливі один без одного.

45. Сутність та характеристики правової держави.

Правова держава - це держава, у якому організація й діяльність державної влади в її взаєминах з індивідами і їхніми об'єднаннями заснована на праві і йому відповідає.

Ідея правової держави спрямована на обмеження влади (чинності) держави правом; на встановлення правління законів, а не людей; на забезпечення безпеки людини в його взаємодіях з державою

Основні ознаки правової держави:

1. Здійснення державної влади відповідно до принципу її поділу на законодавчу, виконавчу, судову з метою не допустити зосередження всієї повноти державної влади в або одних руках, виключити її монополізацію, узурпацію однією особою, органом, соціальною верствою, що закономірно веде до "жахаючого деспотизму" (Ш. Монтеск'є).

2. Наявність Конституційного Суду - гаранта стабільності конституційного ладу - органа, що забезпечує конституційну законність і верховенство Конституції, відповідність їй законів і інших актів законодавчої й виконавчої влади.

3. Верховенство закону й права, що означає: жоден орган, крім вищого представницького (законодавчого), не вправі скасовувати або змінювати прийнятий закон.Всі інші нормативно-правові акти (підзаконні) не повинні суперечити закону. У випадку ж протиріччя пріоритет належить закону.Самі закони, які можуть бути використані як форма легалізації сваволі (прямій протилежності права), повинні відповідати праву, принципам конституційного ладу. Юрисдикцією Конституційного Суду чинність неправового закону підлягає призупиненню, і він направляється в Парламент для перегляду.

4. Зв'язаність законом рівною мірою як держави в особі його органів, посадових осіб, так і громадян, їхніх об'єднань. Держава, що видала закон, не може саме його й порушити, що протистоїть можливим проявам сваволі, свавілля, уседозволеності з боку бюрократії всіх рівнів.

5. Взаємна відповідальність держави й особистості:

особистість відповідальна перед державою, але й держава не вільно від відповідальності перед особистістю за невиконання взятих на себе зобов'язань, за порушення норм, що надають особистостей права.

6. Реальність закріплених у законодавстві основних прав людини, прав і свобод особи, що забезпечується наявністю відповідного правового механізму їхньої реалізації, можливістю їхнього захисту найбільш ефективним способом - у судовому порядку.

7. Реальність, дієвість контролю й нагляду за здійсненням законів, інших нормативно-правових актів, слідством чого є довіра людей державним структурам, обіг для дозволу сугубо юридичних суперечок до них, а не, наприклад, у газети, на радіо й телебачення.

8. Правова культура громадян - знання ними своїх обов'язків і прав, уміння ними користуватися; поважне відношення до права, що протистоїть "правовому нігілізму" (віра в право чинності й невір'я в чинність права).

45. Поняття і функції громадських організацій і рухів.

Громадські рухи. Це масові політичні и неполітичні формування громадян, пов'язані систематичним співро­бітництвом заради досягнення певної мети на ґрунті спі­льних соціально-політичних інтересів. Рухи як вияв гро­мадської ініціативи (антифашистські, національно-визво­льні, екологічні, за мир, жіночі тощо) характеризуються відсутністю чіткої організаційної структури, спільністю інтересів, наявністю течій, неоднакових за політичними поглядами і світоглядом, відсутністю індивідуального членства, іноді нечіткою програмою. Вони не є політични­ми механізмами боротьби за владу. Чинником, що інте­грує учасників руху із не завжди ідентичними переконан­нями, є спільна діяльність.

Грома́дська організа́́ція — об'єднання громадян, яке створюється для спільної реалізації спільних інтересів (культурних, економічних, вікових, гендерних, регіональних, релігійних, професійних, соціальних тощо).

Тип громадських організацій:

— благодійні організації.

— фахові об'єднання 

— інші громадські організації:

• представляють інтереси своїх членів (хворих, наприклад УДС, військових тощо);

• не займаються благодійництвом;

не мають статусу фахового об'єднання.