- •1Теорії походження держави і права
- •2 Поняття держави та її основні ознаки
- •3.Характеристика функцій держави
- •4. Поняття форми держави
- •5 Державний механізм
- •6 Характеристика держав, що існували на території сучасної України
- •7. Поняття права та його ознаки, принципи, функції.
- •8 Поняття ознаки і види норм права.
- •9 Структура правової норми
- •10 Норми права та інші соціальні норми
- •11.Поняття, систем джерел ( форм) права.
- •12Характеристика нормативних актів як джерел права, їхня система , межа дій.
- •14 Поняття системи права та її елементи
- •15 Характеристика основних галузей права
- •17 Поняття, види способи тлумачення права
- •20 Поняття законність, правопорядку та дисципліни.
- •21Правова культура : поняття і види
- •22 Правомірна поведінка .Правопорушення: поняття, причини і види.
- •23 Склад правопорушення, зміст його елементів, його ознаки.
- •24 Юридична відповідальність: загальне поняття, мета, принципи, види.
- •25 Поняття, джерела, система цивільного права. Предмет та методи цивільно- правового регулював.
- •26 Цивільно - правові відносини: суб’єкти, юридичні факти.
- •27 Поняття та зміст права власності, види форм власності.
- •28 Правосуб’єктність громадян ( фізичних осіб)
- •29 Правосуб’єктність юридичних осіб
- •30 Поняття класифікації ( види) форма угод.
- •31 Умови дійсності угод. Визнання угоди недійсною правові наслідки.
- •Правочин, який вчинила фізична особа, цивільна
- •Правочини, які може вчиняти представник
- •Представництво за законом
- •. Комерційне представництво
- •. Представництво за довіреністю
- •Форма довіреності
- •Строк довіреності
- •. Припинення представництва за довіреністю
- •Передоручення
- •37 Способи припинення зобов’язань.
- •41 Особисті і майнові права та обов'язки батьків та дітей.
- •42 Поняття, метод, принципи та джерела трудового права.
- •47 Розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу: підстави порядок
- •50 Правове регулювання робочого часу: тривалість, режим облік.
- •54 Дисциплінарна відповідальність. Дисциплінарні стягнення, порядок їх накладання
50 Правове регулювання робочого часу: тривалість, режим облік.
Робочий час - це встановлений законом і конкретизований та деталізований у колективному договорі чи угоді сторін період, протягом якого працівники виконують передбачену трудовим договором (контрактом) конкретно визначену роботу.
Тривалість робочого часу(його норма) обчислюється кількістю годин, які працівник зобов'язаний відпрацювати впродовж доби відповідно до графіка чи розпорядку роботи у межах календарного тижня. На практиці застосовується два види робочого тижня: п'ятиденний і шестиденний.
П'ятиденний робочий тиждень із двома вихідними є найбільш поширеним. Тривалість щоденної роботи визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності. З урахуванням загальної 40-годинної норми тривалості робочого тижня робочий день може тривати 8 годин щоденно або ж 8 годин 15 хвилин щоденно зі скороченням робочого часу на одну годину напередодні вихідного дня.
Шестиденний робочий тиждень встановлюється з одним вихідним днем на підприємствах, організаціях, де за характером виробництва та умовами роботи запровадження п'ятиденного робочого тижня є недоцільним (ст. 52 КЗпП). У цьому випадку тривалість щоденної роботи не може перевищувати 7 годин при нормі 40 годин і відповідно 6 годин при нормі 36 годин на тиждень. П'ятиденний або шестиденний робочий тиждень встановлюється роботодавцем спільно з профспілковим комітетом з урахуванням специфіки роботи, думки трудового колективу та за погодженням з місцевою Радою народних депутатів.
При цьому необхідно мати на увазі, що нормування тривалості робочого часу здійснюється на централізованому, локальному колективно-договірному та індивідуально-договірному рівнях регулювання. Централізоване нормування робочого часу, що визначено КЗпП України, полягає у встановленні максимально допустимої норми робочого часу для всіх без винятку працівників. Разом з тим законодавцем (ч. 2 ст. 50 КЗпП) надано право роботодавцям при укладанні колективного договору встановлювати меншу норму робочого часу. А на індивідуально-договірному рівні взагалі відсутні прямі заборони щодо зменшення тривалості робочого часу за угодою сторін трудового договору.
У трудовому законодавстві розрізняють два види робочого часу:
а) основний, до якого відносять нормальний, скорочений і неповний робочий час, що підлягає безумовному відпрацюванню;
б) неповний, до якого належать надурочні роботи; тривалість робочого часу у вихідні, святкові та неробочі дні.
Нормальний робочий час (ст. 50 КЗпП) не може перевищувати 40 годин на тиждень.
Скорочений робочий час нормативно не є однаковим і диференціюється залежно від суб'єктів та умов праці (51 КЗпП). Наприклад, для неповнолітніх осіб у віці від 16 до 18 років норма робочого часу не перевищує 36 годин на тиждень, а до 16 років та учнів віком від 14 до 16 років - 24 години. 36-годинний робочий тиждень передбачений також і для працівників, зайнятих на роботах з особливо шкідливими умовами праці.
Скороченатривалість робочого часу передбачена законодавством для медичних працівників, залежно від категорії яких тривалість робочого дня становить від п'яти з половиною до шести з половиною годин. Також скорочена тривалість робочого часу для педагогічних працівників, норми робочого часу яких обчислюються навчальними годинами і диференціюються залежно від займаної посади, виконуваної роботи та виду навчального закладу. Право на скорочену тривалість робочого часу мають також інваліди 1-ї і 2-ї груп, які працюють на підприємствах, у цехах та на дільницях, призначених для використання праці цих осіб.
Неповний робочий час визначається за погодженням між працівником і роботодавцем. Відповідно до ст. 56 КЗпП встановлені категорії працівників, яким роботодавець зобов'язаний встановити неповний робочий час на їх прохання (вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до 14 років або дитину-інваліда, або здійснює догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку). На практиці неповний робочий час застосовується до працівників-сумісників.
Робота на умовах неповного робочого часу не тягне за собою жодних обмежень обсягу трудових прав працівників, але оплата праці в цих випадках провадиться пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку.
У правовому регулюванні робочого часу особливе місце займають режим і облік тривалостіі праці. Режим праці чи робочого часу — це певний порядок розподілу норми часу, зокрема його початку, закінчення та перерв у роботі. Режим праці включає певну тривалість робочого часу за відповідний період: робочий тиждень, робочий день, робочу зміну — поділ робочого часу на
частини, ненормований робочий час, нічний робочий час, надурочні роботи, чергування та облік робочого часу
Облік робочого часу повинен здійснювати власник підприємства. Існують такі види обліку робочого часу:
щоденний, коли працівник має однакову тривалість ; щоденної роботи;
щотижневий, коли кожного тижня однаково реалізується тижнева норма робочих годин (наприклад, 40,24, 6 чи менше); 1
підсумковий, коли неможливе додержання щоденної чи щотижневої норми тривалості робочого часу.
Він може бути місячним, квартальним, річним, але з таким розрахунком, щоб тривалість робочого часу на тиждень не перевищувала 40 годин на кожного працюючого. Такий облік застосовується, коли працюють у зміни різної тривалості або на безперервно діючих підприємствах тощо.
Ненормований робочий день. Робота в нічний час. Надурочні роботи.
Ненормований робочий день — це особливий режим праці. Він встановлюється для окремих категорій працівників (керівників! підприємств, структурних підрозділів, юрисконсультів та ін.)| коли тривалість їхньої праці не піддається точному обліку, я робота виконується понад нормальну тривалість робочого дня без додаткової оплати й без компенсації відгулом, а лише додатковою відпусткою тривалістю до семи календарних днів.
Нічний робочий час визначається законом з 10 години вечора до 6 години ранку (ст. 55 КЗпП України) і має таку особливість, як заборона залучати до роботи в нічний час вагітних-жінок і жінок, які мають дітей до трьох років, осіб, молодших їм років, та інших передбачених законом працівників.
Надурочними вважаються роботи понад встановлену тривалість робочого дня. Надурочні роботи, як правило, не допускаються. Законодавством (ст. 62 КЗпП) встановлений вичерпний перелік випадків залучення працівників до надурочних робіт.
Законодавством встановлені максимальні норми залучення працівників до надурочних робіт. Зокрема, вони не повинні перевищувати чотирьох годин протягом двох днів поспіль і 120 годин на рік на кожного працівника. Поряд із цим існує пряма заборона залучення окремих працівників до надурочних робіт (ст. 63 КЗпП).
Законодавством передбачене скорочення тривалості нормального робочого часу всіх працівників та підприємств на одну годину напередодні святкових, неробочих і вихідних днів (ст. 53 КЗпП).
Також на одну годину скорочена тривалість робочого часу і при роботі в нічний час.
Правове регулювання часу відпочинку: поняття та види.
У науковій літературі час відпочинку визначається як час, коли працівник вільний від роботи і користується ним на власний розсуд.
Відповідно до статей 66, 67, 73, 74 КЗпП до основних видів часу відпочинку віднесені:
а) перерви протягом робочого часу для відпочинку і харчування;
б)щоденний відпочинок після роботи;
в) щотижневі дні відпочинку (переважно субота і неділя);
г) святкові і неробочі дні;
д) щорічні і додаткові відпустки.
За загальним правилом працівникам упродовж робочого дня надається перерва для відпочинку і харчування не більше двох годин, яка не включається в робочий час. Така перерва надається через 4 години після початку роботи. Початок і закінчення перерви встановлюється правилами внутрішнього трудового розпорядку. Час перерви працівники використовують на свій розсуд з правом відлучення з роботи. На практиці така перерва встановлюється в межах від ЗО хвилин до однієї години. На тих роботах, де перерву встановити неможливо, працівникам надається можливість для приймання їжі протягом робочого часу. Перелік таких робіт визначається у колективному договорі або ж у спеціальному локально-правовому акті.
Законодавством також передбачені додаткові перерви, як-от: для годування немовлят; для обігріву тим, хто працює в холодну пору року на відкритому повітрі або в закритих неопалювальних приміщеннях; для відпочинку тим, хто працює на вантажно-розвантажувальних роботах; для 10-15-хвилинного відпочинку секретарям-машиністкам, операторам ЕОМ після кожних 45-50 хвилин роботи та в інших випадках.
Щотижневі дні відпочинку - це передусім вихідні дні. Але за загальним правилом мінімальна тривалість безперервного щотижневого відпочинку не може бути менше за 42 години.
При п'ятиденному робочому тижні працівникам надається два вихідні дні на тиждень, при шестиденному - один вихідний день. Відповідно до законодавства загальним вихідним днем є неділя, а другий вихідний день при п'ятиденному робочому тижні визначається графіком роботи підприємства, установи, організації за погодженням із профспілковим комітетом і, як правило, має надаватися поспіль із загальним вихідним днем - тобто в суботу або понеділок.
У випадках, коли робота не може бути перервана в загальний вихідний день у зв'язку з необхідністю обслуговування населення (магазини, підприємства побутового обслуговування, театри, музеї і т. ін.), вихідні дні повинні встановлюватися місцевими Радами народних депутатів.
Трудовим законодавством забороняється залучати працівників до роботи у вихідні дні. Але у виняткових випадках, які визначені ст. 71 КЗпП (роботи по відверненню громадського або стихійного лиха, виробничі аварії і необхідність негайного усунення їх наслідків, відвернення нещасних випадків, загибелі чи псування державного або громадського майна, виконання невідкладних, наперед не передбачуваних робіт і т. ін.), дозволяється залучати працівників до роботи у вихідні дні.
Робота у вихідні дні компенсується за згодою сторін у вигляді надання іншого дня відпочинку або в грошовій формі у подвійному розмірі.
До часу відпочинку віднесені святкові і неробочі дні, які введені загалом в Україні з 1991 року. У ст. 73 КЗпП встановлено такий перелік святкових і неробочих днів: 1 січня - Новий рік, 7 січня -Різдво Христове, 8 березня - Міжнародний жіночий день, 1 і 2 травня - День міжнародної солідарності трудящих, 9 травня - День перемоги, 28 червня - День Конституції України, 24 серпня - День незалежності України. Неробочими днями є: 7 січня - Різдво Христове, один день (неділя) - Пасха (Великдень), один день (неділя) - Трійця.
Як і у вихідні дні, у святкові та неробочі дні допускається проведення певного виду робіт із зазначеним вище принципом їх компенсації.
Як і в багатьох країнах світу, у трудовому законодавстві України закріплено ще одне правило щодо випадків, коли святковий або неробочий день збігається з вихідним днем. Ч. З ст. 67 КЗпП встановлено, що в разі, коли святковий або неробочий день збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого.
щорічні відпустки.
Найтривалішою та найпоширенішою є щорічна відпустка, до якої належать: а) основна; б) додаткова за роботу в шкідливих та важких умовах праці та за особливий характер праці; в) інші додаткові, передбачені законодавством1.
Основна щорічна відпустка не може тривати менше 24 календарних днів. Надається вона працівникові за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.
Право на основну чи додаткову відпустку в перший рік роботи працівник має після шести місяців безперервної праці на даному підприємстві, а за другий і наступні роки щорічні відпустки надаються в будь-який час відповідно до графіка черговості надання відпусток. Виняток з цього правила становлять такі працівники, молодші 18 років; інваліди; жінки у зв'язку з вагітністю та пологами та ін
Трудова дисципліна: поняття і зміст: .
Термінологічне поняття «дисципліна» означає виховання, розпорядок, що вказує на відповідну поведінку в колективі. Трудова ж дисципліна — це, по-перше, спеціальний напрям, складовий невід'ємний елемент особливої частини трудового права. По-друге, трудова дисципліна є необхідною умовою будь-якої колективної праці незалежно від її суспільної організації. Тому в широкому розумінні трудова дисципліна включає:
виробничу дисципліну, тобто дотримання послідовності процесів виробництва (постачання сировини, дотримання умов праці тощо);
технологічну дисципліну, тобто дотримання технології виготовлення товарів, продукції тощо;
дисципліну робочого часу, тобто дотримання розпорядку дня, перерв у роботі, відпочинку тощо. Але як правове явище трудова дисципліна характеризується тим, що вона є елементом трудових правовідносин, тобто обов'язком працівника; обов'язковим підпорядкуванням усіх учасників колективної праці встановленому порядку; самостійним інститутом трудового права як сукупності правових норм.
Отже, на основі зазначених загальних положень можна дійти висновку, що трудова дисципліна — це сукупність правових норм, що регулюють внутрішній трудовий розпорядок і встановлюють трудові права та обов'язки сторін трудового договору, а також заохочення за успіхи в роботі та відповідальність за умисне невиконання трудових обов'язків.
Головним змістом трудової дисципліни є не лише виконання правових норм у галузі праці, а й свідоме та творче ставлення до виконуваної роботи, забезпечення високої якості в роботі, раціональне використання робочого часу, прагнення до співробітництва та взаємоповаги.
Важливим стимулюючим чинником у забезпеченні трудової дисципліни є такі правові методи, як заохочення, мета якого — виявлення поваги до працівників; визнання заслуг працівника; виявлення громадської пошани до зразкового та творчого виконання працівником трудових завдань. Правова природа заохочення виявляється в тому, що воно застосовується власником або уповноваженим ним органом за погодженням із профспілковим комітетом; оголошується наказом (розпорядженням); заноситься до трудової книжки працівника.
Крім зазначеного до правових методів забезпечення трудової дисципліни належать переконання та виховання, а до несумлінних працівників може вживатися метод примусу, який полягає в застосуванні до порушників трудової дисципліни заходів дисциплінарного та громадського впливу.
Необхідною умовою для належної організації колективної праці є трудова дисципліна, яка являє собою як сукупність визначених правил поведінки, так і необхідність дотримання встановленого порядку та методів його забезпечення. Правила трудової поведінки і порядок їх здійснення визначаються Правилами внутрішнього трудового розпорядку. Саме Правилами внутрішнього трудового розпорядку підприємства, установи, організації передбачається, крім інших важливих для організації трудового процесу, також і питання заохочення в роботі та стягнення за порушення трудової дисципліни.
Трудова дисципліна забезпечується передусім методами переконання, виховання, а також заохочення за сумлінну працю. До працівників, які сумлінно працюють, можуть застосовуватися різні заохочення, що передбачені Правилами внутрішнього розпорядку, як-от: подяка, нагородження цінним подарунком, грошовою премією, встановлення додаткового часу відпустки, надання санаторно-курортної путівки і т. ін. Заохочення оголошується наказом (розпорядженням), доводиться до відома трудового колективу і заноситься до трудової книжки.
За особливі трудові заслуги працівники представляються до нагородження орденами, медалями, почесними грамотами, нагрудними знаками, а також до присвоєння почесних звань.
Водночас у трудових колективах створюється обстановка нетерпимості до порушень трудової дисципліни працівників, які несумлінно ставляться до виконання трудових обов'язків. Отже, для забезпечення трудової дисципліни нарівні з методами переконання, виховання та заохочення необхідно застосовувати і методи примусу у вигляді заходів дисциплінарного характеру.