2. Періодизація історії України. Джерела та наукова література з історії України

Хронологія, або періодизація, історії

Хронологія, або періодизація, історії – це встановлення хронологічно послідовних етапів у суспільному розвитку людства.

В основу цих етапів мусять бути покладені фактори, загальні для всіх країн світу. Існує чимало хронологічних систем, серед яких ми наведемо найбільш характерні.

Археологічна періодизація ґрунтується на дослідженні матеріальних знахідок і складається з трьох віків – кам’яного, бронзового та залізного. У свою чергу, кам’яний вік поділяється на три періоди: палеоліт (стародавній кам’яний вік), мезоліт (середній кам’яний вік) та неоліт (новий кам’яний вік), які виділено відповідно до техніки обробки, форми та призначення кам’яних знарядь праці. Дехто з істориків останнім періодом кам’яного віку вважає енеоліт – мідно-кам’яний вік. Кожний з цих періодів поділяється на археологічні культури, назва яких відповідає найхарактернішим ознакам цих культур або місцям їхніх знахідок. Отже, археологічна періодизація охоплює культури, про які нам відомо винятково чи майже винятково з археологічних знахідок.

Американський історик Льюїс Генрі Морган (1818–1881 рр.), ґрунтуючись на критерії рівня розвитку продуктивних сил, виділив три етапи в історії людства: дикунство, варварство, цивілізація. В основу цієї періодизації покладено ідею прогресу та єдності історичного шляху людства. На думку вченого, прогрес зумовлювали технологічні «стрибки»: наприклад, винайдення гончарства спричинило перехід від дикунства до варварства. Керуючись критерієм розвитку продуктивних сил, сучасні історики визначають сьогоднішній етап розвитку людства як інформаційний.

Німецький соціолог і економіст Карл Маркс (1818–1883 рр.), виходячи з принципу матеріалістичного розуміння історії, розробив формаційну концепцію. Її суть полягає в тому, що продуктивні сили суспільства у сукупності з виробничими відносинами становлять певний спосіб виробництва, який у поєднанні з політичною надбудовою суспільства утворює суспільно-економічну формацію. За Марксом, історія людства є послідовною зміною суспільно-економічних формацій – первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, комуністичної. Започаткована Марксом періодизація була сприйнята далеко не всіма науковцями, адже вона не має всеохоплюючого значення і є прийнятною в основному для країн Західної Європи; майже не враховує неекономічних факторів у розвитку суспільства; абсолютизує значення класів та класової боротьби.

Відомий американський вчений Елвін Тоффлер (нар. 1928 р.) вивчав історичний процес як послідовні етапи, які подібно до хвиль накочуються і зіштовхуються один з одним, породжуючи суперечки та соціальні труднощі. Учений виділяє три стадії у розвитку людської цивілізації – аграрна (домінувала на всій Земній кулі приблизно з VIII тис. до н. е. до 1650–1750 рр. н. е.), індустріальна (від промислових революцій 1650–1750 рр. приблизно до середини ХХ ст.), постіндустріальна (інформаційна).

Першою спробою загальної періодизації історії України була концепція М. Грушевського, викладена в статті «Звичайна схема «руської» історії і справа раціонального укладу історії Східного Слов’янства» (1904 р). Початком історичних часів для українського народу Грушевський вважав IV вік н. е, а перед тим «про наш нарід можемо говорити тільки як про частину слов’янської групи», а історію Київської Русі розглядав винятково як історію українського народу. М. Грушевський виділив чотири періоди в історії України: 1) Стародавня історія та Київська Русь; 2) польсько-литовська доба; 3) часи Хмельниччини та Гетьманщини; 4) історіографія ХІХ ст.

У радянські часи такий підхід до періодизації було засуджено, як такий, що ґрунтувався на політичних, державних, національних, релігійних особливостях поступу українського народу та заперечував спільність історичної долі всіх народів СРСР.

Історична схема М. Грушевського отримала подальший розвиток у працях істориків української діаспори. Олександр Оглоблин (1899–1992 рр.) виділяв три основні періоди розвитку українського народу і його держави: 1) княжа доба – Київська Русь і Галицько-Волинська держава; 2) козацько-гетьманська держава; 3) модерна українська державність, яка відродилася в 1917–1918 рр. Іван Лисяк-Рудницький (1919–1984 рр.) спробував інтегрувати українське минуле в європейський історичний процес, з’єднавши політичну історію з основними культурно-світоглядними епохами, що мали вплив на розвиток України: Ренесансом, Реформацією, Контрреформацією, Бароко, Просвітництвом.

У сучасній історіографії проблема періодизації української історії залишається дискусійною, адже єдиних критеріїв до її визначення поки що не вироблено. Сучасні історики найчастіше поділяють історію України на періоди, які найбільше відповідають загальносвітовим процесам та знанням про розвиток людства: Стародавня історія (від появи людини на території України до утворення давньоруської східнослов’янської держави – Київської Русі; приблизно 1 мли років до н. е. – 882 р.); Середньовічна історія (882–1647 рр.); Нова історія (1648–1917 рр.); Новітня історія (від 1917 р. – дотепер). Саме цією періодизацією ми користуватимемося у нашому курсі.

Історичні джерела

Історія як наука у своїх висновках та відтворенні минулого спирається на історичні джерела.

Історичне джерело – це об’єкт, який існує на час дослідження і містить інформацію про факти минулого. Історичними джерелами вважається все, що було створено людським суспільством і дійшло до нас у вигляді предметів матеріальної культури, пам’ятників писемності, світогляду, моралі, звичаїв, мови тощо. Минуле неможливо повторити або відтворити лабораторним шляхом, адже «історія – це наука про те, чого вже нема й не буде», – стверджував французький письменник і філософ Поль Валері (1871–1945 рр.). Єдиним носієм інформації про минуле є історичні джерела. Усі джерела за способом збереження історичної інформації поділяють на:

1) речові (пам’ятки архітектури, знаряддя праці, предмети побуту, монети тощо);

2) словесні (літописи, документи, листи, трактати, договори,щоденники, міфи, думи, комп’ютерні тексти), які, в свою чергу, можна розділити на усні (пісні, билини, думи, легенди тощо), письмові (записи на папірусі, на пергаменті, на бересті, на папері) та лінгвістичні (гідроніми – назви рік і озер; топоніми – назви країв і місцевостей; етноніми – назви племен і народів тощо);

3) образотворчі (наскальні малюнки, зображення на прикрасах, фрески і мозаїки храмів, картини, скульптура, кіно, фотографії);

4) звукові (музичні твори на будь-яких носіях);

5) етнографічні (або поведінкові – характерні особливості культури, побуту, звичаїв народів);

6) конвенціональні (всі системи умовних позначень графічними знаками: ноти, графіки, проектно-технічна документація тощо).

Найчастіше історики стикаються з письмовими джерелами. Письмові джерела поділяють на оповідні (літописи, мемуари, листи, щоденники, літературні твори) та актові (документи різних установ, офіційних осіб, договори, укази, накази, протоколи, стенограми тощо).

Рівень достовірності історичних джерел та їх цінність неоднакові, тому всі вони мають бути піддані науковій критиці. Галузь науки, яка займається дослідженням історичних джерел, називається джерелознавством.

Становлення історії як науки – тобто перехід від аматорського опису історичних старожитностей до глибокого наукового аналізу – припадає на кінець XVIII – початок XIX ст., що було зумовлено національно-культурним Відродженням. У ХІХ ст. історична наука в Україні розвивалась у всьому розмаїтті шкіл і напрямків. Для розвитку наукової історії України в цей час найбільше зробили Микола Костомаров (1817–1885 рр.), Володимир Антонович (1834–1908 рр.), Михайло Грушевський (1866–1934 рр.). У перші десятиліття ХХ ст. вивчення історії України продовжили Михайло Грушевський, Дмитро Багалій (1857–1932 рр.), Михайло Слабченко (1882–1952 рр.), Дмитро Яворницький (1855–1940 рр.), Іван Крип’якевич (1886–1967 рр.), Дмитро Дорошенко (1882–1951 рр., з 1919 р. – на еміграції) та ін.

За радянських часів (1921–1991 рр.) основним, а незабаром – й єдиним, напрямом історіографії став марксистський, згідно якого історія є послідовною зміною суспільно-економічних формацій: первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної й комуністичної. Марксистська доктрина головними факторами розвитку визнавала матеріальне виробництво та класову боротьбу, Остання тлумачилася як рушійна сила історичного прогресу.

Після проголошення незалежної України настав новий етап розвитку української історичної науки. Характерною рисою сучасної історичної науки є теоретичний плюралізм, що створює основу для багатоаспектеного, багатовекторного бачення як історії в цілому, так і долі окремої людини в суспільстві. З одного боку, більшість вітчизняних істориків у своїх працях ґрунтуються на засадах національної свідомості і державності. Зникли упередженість і схематизм у дослідженнях, які були властиві попередній, тоталітарній добі. З другого – дедалі більшої популярності набуває постмодерністський підхід до історії. Він заперечує сакральність минулого, вносить здоровий скептицизм стосовно традицій і історичних авторитетів. У центрі уваги історичної науки, як вища цінність сучасного суспільства, перебувають не народ, не клас і не держава, а людина. Антропоцентризм є однією з головних характеристик сучасної історичної науки.

Поступово історія України інтегрується у світову історичну науку, віддзеркалюючи її основні тенденції. На жаль, методологічні основи більшості робіт сучасних українських істориків залишаються розпливчастими. У сучасній світовій історичній науці домінують два основні підходи до історичного процесу: формаційний і цивілізаційний. Про перший ми вже говорили – він базується на послідовній зміні суспільно-економічних формацій. На початку ХХ ст. з’явився напрям, що заперечував лінійний розвиток людства і відстоював поліваріантність історичного процесу. Цей підхід називається цивілізаційним. Основи теорії цивілізацій заклали Микола Данилевський (1822–1885 рр.), Освальд Шпенглер (1880–1936 рр.), Арнольд Тойнбі (1899–1975 рр.), Макс Вебер (1864–1920 рр.), Лев Гумільов (1912–1992 рр.). Вони заперечували лінійно-стадіальний розвиток людства і розділяли всесвітню історію на ряд культурно-історичних цивілізацій, кожна з яких розвивається своїм особливим шляхом.

Сучасні українські історики, як правило, використовують обидва підходи у своїх працях. Вивчаючи історію окремої країни, необхідно враховувати її приналежність до певної цивілізації, а також до фази підйому або занепаду цієї цивілізації. Разом з тим, цивілізаційний підхід доповнюється елементами стадіальності формаційного підходу. Такий підхід до історії називається цивілізаційно-формаційним.