30. Проблема протистояння митця і суспільства у драмі «у пущі». Тема культурного колоніалізму у у драматичній поемі «оргія»

Події, зображені в драматичній поемі "У пущі", переносять нашу уяву в перші поселення колоністів у Північній Америці. Сюди прибуває скульптор Річард Айрон, він приїхав з Венеції. Наступ католицької реакції, посилення феодальних утисків у середньовічній Європі змусили скульптора покинути Італію, де мистецтво занепадало, обставини сковували митцеві крила, гальмували його творчий розвиток. Талановитий митець - Айрон - сповнений мрій і надій. Він бажає у "новому світі", "серед нового краю запалити одвічної краси нове багаття". Річард Айрон мріяв, що тут буде Новий світ. З палким завзяттям Річард сподівається гори перевернути, хоч і розуміє, що "в новому краю треба хащів розчистити вперед чимало, а потім вже розпалювать багаття". Та вірить у свої сили, в можливість утвердити тут талант митця. Але потрапляє Річард Айрон в американські пущі. Через весь твір автор поступово, логічно й переконливо розкриває страшний зміст цієї метафори - у пущі. Але тут легше було розчистити віковічні пущі, ніж ті "лихі терни", що виросли між людей. Він, вихований на батьківщині гуманізму - в Італії, не може підняти своє середовище до рівня своїх мистецьких понять. Його не розуміють і цькують. У творі української поетеси прозорливо викриваються так звані американські "свободи", фальшиву суть яких глибоко збагнула вона вже тоді, на порозі нового віку. Людина у цих пущах стає безправною, позбавленою будь-яких свобод, де контролюються не лише вчинки, але і її думки. Леся Українка яскраво показує у всьому цьому фарисейську роль релігійних проповідників. Виразно поставлені в творі ідейні акценти не втратили своєї актуальності й у наш час.

В поемі "У пущі" порушуються проблеми: вірність і зрада, любов і влада. Скульптор Річард Айрон не може знайти спільної мови із пуританською громадою в Масачузеті, зокрема з її духовним провідником - проповідником Годвінсоном. Митцеві не раз доводиться вступати в гостру полеміку з рідними та близькими йому людьми. Гордий, впевнений у тому, що його сила "на самоті" нічим не поступається Годвінсовій силі в громаді, Річард кидає виклик пуританам, чим, по суті, провокує погром ними своїх мистецьких творів.

Проповідник Годвінсон настроює пуритан проти Айрона, відчувши в його волелюбних словах, незалежних вчинках небезпеку для себе.

Так зав'язується конфлікт. Проповідник недвозначно натякає Айронові, що він парость негідна, яку можна знищити. І Річард відверто називає Годвінсона фарисеєм.

Далі конфлікт загострюється. За те, що Айрон вступив, за словами проповідника, з громадою в поєдинок, духовний пастор підбурює пуритан. Твори скульптора вважають богохульством, розбивають видатний твір мистецтва - найкращу скульптуру. На Айрона зводять наклеп, звинувачуючи його у зв'язку з молодою індіанкою, з якої він ліпив скульптуру. Пуританська громада заперечувала право творчої свободи, бо громада, це велика сила, а кожен громадянин повинен служити спільноті. Джонатан, теж скульптор і колишній товариш Річарда, скорився пуританам, "в покорі духа оддав на службу господа себе" - він ліпить підсвічники для церкви. Це корисно і дає прибуток.

Не дивлячись ні на що Річард не став на ганебний шлях, яким пішов Джонатан, скульптор не зраджує своєму хистові, бо справжній митець не може зрадити свої ідеали і “від хисту відступитись”. Річард залишається вірним своїм ідеалам, ні на крок не відступає від дорогих переконань. Він готовий до нових випробувань і нової боротьби.

Але скульптор Айрон не переміг у боротьбі з духовною пущею. Він покидає Масачузет і оселяється в штаті Род-Айленд. Звільнившись від фанатично настроєної юрби, скульптор, здавалося б, зможе самореалізуватися. Проте негативна свобода від впливу від ворожого середовища не переростає в позитивну свободу дій. Тут йому доводиться зустрітися з не менш страшним і небезпечним ворогом - відсутністю аудиторії, відсутністю інтересу до його праці, Айрона не сприймають як митця, твори його не визнаються мистецтвом.

Таким чином, зі звільненням від ненастанної боротьби митець втрачає і самототожність. Дух наживи гнітить тут митця не менше, ніж релігійний фанатизм пуритан. Нидіє ясна мрія митця, його мучать важкі роздуми про доцільність творчої праці, обраного шляху.

Та автор лишає конфлікт не розв'язаним, і його відкритістю ніби апелює до читача, його думки. У багатомірності характеру головного персонажа, метафоричності образів скульптури, діалогах-диспутах, як і у відкритості фіналу, виявилися новаторські риси поетики драматургії Лесі Українки.

Образ Річарда Айрона складний і трагічний. Непростий і ідейно-художній підтекст твору. Дослідники спадщини Лесі Українки по-різному трактують задум письменниці. Одні пов'язують його з проблемою митець і його середовище, з виступом автора проти реакційної філософії прагматизму - філософії американських бізнесменів, інші ж розглядають це як відгомін українського літературного життя початку XX століття.

«ОРГІЯ». У драматичній поемі “Оргія” Леся Українка підняла важливі проблеми, що їх наші сучасники окреслили як філософію “національної честі” та філософію “національного поневолення”. “Оргія” дає можливість реально розуміти цю проблему і накреслити шляхи для її розв'язання.

У поемі змальовано два протилежні світи: світ римської метрополії з її сумнівними цінностями і світ упоко­реної Еллади. Це час, коли Рим здобув повну політичну й економічну перемогу над Грецією, сюзерени почува­ються на завойованій землі вільно і впевнено. Тепер перед імператорськими можновладцями стоїть нелегке завдання духовного упокорення еллінів. Кожен бачить це по-своєму.

Ставлення до культури підневільного народу Леся Українка анатомувала в дискусії між представниками “Всесвітнього владаря Риму” - Меценатом, Прокуратором і Префектом. Прокуратор і Префект не мо­жуть змиритися із здобутками давньогрецької культури, заперечують все, що може стати предметом гордощів еллінів.

У такому колі владної верхівки Меценат видається, на перший погляд, освіченою людиною з витонченим мистецьким смаком. Він не заперечує колишньої величі Еллади, нагадує співбесідникам, що “Рим ходив у Гре­цію до школи”, що не хто інший, як греки навчили римлян шанувати рідну мову; визнає навіть, що “по­езію латинську почав нам еллін-бранець, не римлянин” , натякаючи тим на римського поета грецького походження Лівія Андроніка, який переклав латиною давньогрецькі трагедії, комедії та "Одіссею", чим започа­ткував римську літературу. І хоч така позиція Мецената сприймається його співбесідниками як філелленство, що веде до відокремлення від Риму Корінфської республіки, вона все-таки відбиває психологію колонізатора. Меценат значно проникливіший від Прокуратора і Префекта. Визбирування “коштовних перлів” на грецькому “смітнику” - це одне із завдань його загарбницької політики, коли різними спокусами, ласкою і дарами при­вчають “всіх видатних чужинців Рим любити” Така асиміляційна політика передбачає уподібнення по­неволених поневолювачам, бо “хто любить, той уподобитися може до любого і тілом, і душею”. А від­так дія її згубна, небезпечна, розтлінна.

Прокуратор і Префект в ієрархії культурних цінностей перевагу віддають імперській спадщині, заперечуючи при тому вартість мистецтва завойованого народу. Так відбувається “привласнення максимальної вартости метрополітальному, меншої вартости - колоніальному” . Позиція Мецената, який схиляє до співпраці найталановитіших еллінів, демонструє механізм привласнення метрополією всього того, що здобуло високу оцінку за світовою шкалою культурних цінностей. Він купує у Федона статую музи танців і хорового співу Терпсіхори, намагається прихилити до себе талановитого співака Антея, збирає для хору панегіристів обдарованих юнаків-еллінів тощо. Леся Українка геніально розкрила суть явища, що в сучасній зарубіжній літературній критиці дістало назву культурного колоніалізму. Це цілий комплекс заходів, спрямований на підтримку політичної й економічної влади завойовника.

Культурний колоніалізм однаковою мірою притаманний як культурі колонізатора, так і культурі васала. Найяскравішим у цьому плані є образ скульптора Федона. Перед читачем постає типовий представник лояльної, а на мові постколоніальної критики - колаборантської культури. Звідси - амбівалентність його позиції, роздвоєння душі. Шукаючи визнання у римлян, прагне здобути славу грецькому народу; вирізьбивши статую давньогрець­кої богині для дому найкращого друга, погоджується продати її в палати Мецената. І все ж відступництво, ре­негатство Федона не менш аморальне, ніж зрада улюбленого учня Антея - Хілона, котрий подався до хору па­негіристів, чи брутальне приниження Неріси. Характерно, що Неріса - повністю колонізований суб’єкт, позбав­лений будь-якої свідомості, окрім імперської. Вихована рабинею-наложницею, змалку морально “ґвалтована”, вона не спроможна поцінувати волю, даровану Антеєм. Неріса не тільки змирилася зі своїм становищем, а й визнала саму систему національного “ґвалту” і на розпусному бенкеті римських завойовників чинить по-плебейськи, безсоромно зраджуючи чоловіка, а відтак і свій народ.

Кожен із цих еллінів покірно приймає умови асиміляторської політики поневолювачів. І тільки позиція Антея но­сить виразно антиколоніальний характер. Співець підневільного народу, він свідомо відмовляється від римської слави, бо для нього служіння імперії дорівнювало б національній зраді. Лаври готовий прийняти тільки з рук вільних співвітчизників (символічна сцена увінчання Антея лавровим вінком з рук сестри Евфрозіни). На його думку, той, хто примножує духовні надбання завойовника, подібний до мертвої глини, з якої кожен ліпитиме все, що схоче. Та­кий митець уже не спроможний осягнути “вищої краси”, він приречений на ганьбу й приниження, бо всесвіт­ню славу рано чи пізно імперія привласнить собі.

Стійкий у своїх переконаннях, по-еллінськи амбітний, Антей не боїться погроз Префекта щодо багатознач­ного “завтра”, яке треба заслужити у влади. Глибокі переконання свого героя Леся Українка передала філософ­ським афоризмом: “Не раз, хто забувається про завтра, той має вічність”.