38. Символізм в українській літературі (угрупування «молода муза», творчість м. Вороного, г. Чупринки). Символістські драматичні етюди о. Олеся («при світлі ватри», «тихого вечора», «осінь»)

Місце символізму в історії української літератури не можна ще й на сьогодні вважати достатньо визначеним, а сам символізм — вивченим і об'єктивно оціненим. Внаслідок історичних, суспільно-політичних, художніх причин український символізм не зміг розвинутись до своєї кульмінації і, лише набравши сил для розквіту, був зруйнований тенденцією до уніфікації, а пізніше — зведення всього до поетики так званого соціалістичного реалізму. Однак відкритий новий спосіб організації художньої реальності, а також нові засоби виразності і в українській літературі спричинили появу поетичних шедеврів, вершинних досягнень, що належать до світового письменства. Умовно цю художню течію у нас поділяють на пресимволізм — це творчість тих, хто був передтечею українського символізму (М. Вороний, 0. Олесь, Г. Чупринка, М. Філянський та ін.), та власне символізм, поезія тих, у кого цей естетичний феномен набув довершеного втілення (В. Кобилянський, П. Тичина, Д. Загул, Я. Савченко). Як відомо, символізм виник і розквітнув у Франції. Засадничі естетичні ідеї символізму сформувалися в поезії Ш. Бодлера, П. Верлена, А. Рембо, С. Малларме (сугестія, багатогранний, невичерпний за своєю природою символ, таємничість, містицизм, езотеризм мови, синестезія різних відчуттів, відповідності, «алхімія слова», музичність, основана на сугестії, і та ін.). Філософсько-естетичними концептами символізму стали вчення Артура Шопенгауера (про подвійність світу і духовне обґрунтування реальностей), Анрі Берґсона, Бенедетто Кроче (теорія інтуїтивізму). А за великим рахунком у символізмі реалізується ідея Платона про існування невидимого світу за кожним проявом видимого. Символізм певний час ішов шляхом дещо повільного формування, хоча символістичний досвід у свою творчість вводили ще В. Стефаник («Дорога», «Моє слово»), М. Коцюбинський (цикл «З глибини»), А. Кримський (зб. «Пальмове гілля»), І. Франко (зб. «Зів'яле листя»). Небайдужими до символізму були О. Кобилянська, М. Черемшина, Н. Кобринська, Леся Українка.

Спочатку було поєднання народницької традиції з естетизмом, замилування красою, прагнення над усе музичності, декадентські мотиви туги, самотності, але простежувалась відсутність глибокої філософічності, космізму. Пізніше український символізм, спираючись на вже існуючі досягнення і власне коріння, стане явищем непересічним. Музичність, в основі якої невідомий французам панритм (ритм на рівні не тільки форми, а й змісту), сугестивність, символи з фольклорними елементами, національно забарвлений містицизм і, нарешті, космізм як прилучення до невідомих енергій Всесвіту. Осередком власне символістської поезії стала «Біла студія» (1918). «Молода Муза» (1904-1906) та «Українська хата» (1909-1914) були основними виданнями, де друкувалися пресимволісти. Поезія їхня забарвлена декадетськими мотивами невдоволення навколишнім світом, самотності, смерті. Вона пройнята справжніми почуттями і не позбавлена чарівності, але часто це є наслідування, переспіви французьких чи російських авторів або гра в естетизм. Складність буття тут ще не усвідомлюється, є лише передчуття Великої Таємниці. Невичерпний образ-символ частково підмінюється алегорією або запозичується. Однак уже в ранньому символізмі спостерігається суто національне забарвлення цього напряму: його зв'язок із новоромантизмом та імпресіонізмом; небайдужість до ідеї національного визволення; насиченість фольклорними елементами. Такою є творчість М. Вороного, О. Олеся, Г. Чупринки. Пресимволісти прагнули подолати натуралізм, побутовизм, провінціалізм, вийти на загальнолюдську проблематику, на вічні мотиви. Та цього важко було досягти без оновлення поетичної мови.

Яскравими пресимволістами були українські поети, що належали до літературного угруповання «Молода муза» (1906-1909, Галичина). Найпослідовнішими серед «музаків» (так вони себе називали) були О. Луцький, В. Пачовський, П. Карманський, М. Яцків, Б. Лепкий, С. Чарнецький. У своєму маніфесті («Наше слово» , 1906) молодомузівці визначили мету: «У відрадних днях широкого суспільного та політичного життя приходимо до вас — і вказуємо в хвилях борби призабуту, може, а предсі все так тужно вижидану стежину: Добра і Краси... Від злиднів і турботних дисонансів най веде нас на сонячні левади, запашні ниви — в світ ясних, злотих зір».

Серед «молодомузівців» було чимало таких, що навчалися в університетах Західної Європи. Вони вільно володіли мовами і тому в оригіналі могли знайомитися з творами західноєвропейських символістів. Великий вплив на український пресимволізм мали мистецькі зв'язки з Прагою, Варшавою, Віднем і Краковом (у Кракові перебували обидва засновники «Молодої Музи» — Б. Лепкий та О. Луцький). Не обійшлося тут без впливу «Молодої Польщі» (Станіслав Пшибишевський, Зенон Пшесмицький-Міріам, Ян Каспрович, Казімеж Пшерва-Тетмайєр та ін.), журналу молодих чеських модерністів «Модерні рев'ю». Однак проблему оновлення поетичної мови пресимволісти не розв'язали.

Та молодим українським модерністам (пресимволістам) лише частково і далеко не всім вдалося вийти із кола соціальних та національних проблем на загальнолюдську проблематику, досягнути космізму, піднятися до вічних мотивів. Навіть під час розквіту пресимволізму поети не забували про свій обов'язок перед народом, громадська тематика була їм не чужою, що цілком зрозуміло. Нерідко все вичерпувалось грою в естетизм, наслідуванням, декадентськими умонастроями. Алегорія панувала там, де мав вражати своєю незглибимістю образ-символ.

І все ж пресимволісти чимало досягли у розробці формальних чинників української поезії, у творенні досконалої музичності. Прагнучи поєднати національну традицію з новою манерою поетичного письма, молоді автори по-іншому подивилися на вітчизняний фольклор. У фольклорних символах вони відчули таємну космічну силу, містицизм. Складність формування українського модернізму, і власне символізму зокрема, полягає у відсутності філософсько-естетичного осмислення цього явища у вітчизняній культурі. Скажімо, французи мали за приклад погляди А. Бергсона, італійці — Б. Кроче, росіяни — В. Соловйова, Д. Мережковського, щоправда, всі вони спиралися на ідеї Платона та Артура Шопенгауера. Українським же митцям випало спиратися на загальні світові ідеї, можливо, іноді без глибокого їх розуміння і проникнення. І хоча питання ще вимагає вивчення, дозволимо собі припустити, що нове філософське підґрунтя виростало разом із формуванням нової художності. Яскравим прикладом цього є символістська творчість П. Тичини, Д.

Одна з цікавих особливостей українського символізму полягає в тому, що він не тільки заангажований національною ідеєю, але й у деяких випадках має революційне забарвлення (європейський символізм — здебільшого далекий від суспільних і політичних проблем). Так званий червоний символізм бачимо в поезії Василя Чумака, Василя Еллана-Блакитного, прозі Гната Михайличенка. Засвоївши елементи поетичної культури символізму, поєднавши їх з окремими елементами акмеїзму, експресіонізму, епресіонізму та вітчизняними літературними традиціями, вони творили як власне символістські за тематикою та стилістикою художні тексти, так і соціально-революційні за тематикою, хоч символістські за стилістикою. Індивідуалізм як основна ознака символізму (і модернізму загалом) був підмінений тут «гармонійним поєднанням індивідууму і колективу»3. Усі три автори займалися активною революційною діяльністю, свято вірили в ідеали революції. Г. Михайличенко і В. Еллан-Блакитний були засновниками української комуністичної партії (боротьбистів). В. Чумак працював разом з боротьбистами. Друкувалися в журналі «Мистецтво».

Серед символістських ознак він називає:

• слова з хитким значенням;

• символістичні основи поетового світосприйняття, який вбачає призначення поезії в «тому, щоб збуджувати в душі читача ірраціональні і настроєві луни... далекої й недосяжної суті речей і явищ»;

• ірраціональні образи;

• панування суб'єктивного в поезії, вона живе збудженням знаків невидимого й душевного в видимому й зовнішньому»;

• «кількаплановість більшості поезій Драй-Хмари», одночасне існування, переплетення, набігання різних смислових планів;

• «настроєві акварелі»;

• у поетовому світі зникають грані снів і дійсності;

• за наявним поет відчуває щось дальше й вище, але незбагненне, непідвладне розуму, мінливе в своїй безконечній багатозначності;

• синкретичні образи — звук через колір, внутрішнє через зовнішнє

• непослідовний і в зовнішньому оформленні своїх поезій («Правда, більшість його поезій закута в чіткі силабо-тонічні розміри і в правильні, переважно чотирирядкові строфи»), але поет робить спроби писати такими типовими для російського символізму «дольниками» і навіть верлібром.

М. ВОРОНИЙ. Видатний письменник — новатор Микола Вороний у своїх поглядах неоднозначний. Талановитий, неординарний майстер слова, він в українську літературу приніс поетичні шедеври. Микола Вороний був і критиком, і перекладачем, і мистецтвознавцем. Саме він є одним з перших представників літературного напряму — символізму, бо його поезія — це надзвичайна музикальність, нові образи, нові мотиви.

Вороний — справжній поет, бо вважає, що не має права бути осторонь реальної дійсності, не байдужий до страждань свого народу.

Так, у вірші «До моря» автор проводить паралель між морем і поетом, вказує на зв'язок між ними: сила і таємність.

Тому марно звинувачували М. Вороного у декадентстві, були до нього несправедливими, бо як бачимо, він розумів, що поет — слуга народу, захисник його інтересів, творив для народу, подаючи йому надію і віру. У багатьох його поезіях бачимо образ знедоленої Батьківщини, серце щемить від болю, душа розривається адже він мріє бачити свою землю, рідний народ вільним. Вершиною творчості Вороного є поема «Євшан-зілля», в якій письменник уславлює дух непокори і свободи. У кожній людині повинно бути найсвятіше почуття — це любов до рідного краю, до своєї землі. У риторичному запитанні він таврує тих, хто відцурався свого роду, землі — України. Вороний оригінальний і своїми образами і художнім стилем. Його твори хвилюють нас, чарують, бо є шедеврами українського символізму.

О. ОЛЕСЬ. В дальших роках (1911 —1913) він постарався поглибити мотиви і настрої, які його займали, в ряді коротких драматичних поем — «Над Дніпром», «Трагедія серця», «Тихого вечора», «Осінь», «При світі ватри». Характеристичне й тут тісне об'єднаннє поезії природи з поезією серця. Воно виступає особливо яскраво в прекраснім ліричнім лібретто «Над Дніпром», написанім для нездійсненої опери, і в гарнім настройовім образку «Осінь». Оба якнайтіснійше в'яжуться з поемою вітра в «Щороку», лише трохи пересуваючи поетичний нерв від образів природи до настроїв серця.

Прегарні настроєві місця приходять також в інших образках з ледве зарисованою трагедією любові, її роздвоєнням, розщепленням вічно голодного почуття, органічно нездатного бути заспокоєним і зрівноваженим — засудженого на вічне шукання і тугу за красою.

Тонкі, невловимі настільки, що їх здебільшого не можна вирвати з цілості, навіть щоб процитувати, злегка зазначені настройові образки усуваються і розсіваються від дотику аналізу, як ті ніжні цвіти, що не зносять нічого цупкого і облітають навіть під люблячою рукою. Так і се може бути характеристичною прикметою поезії такого почуття, що вона не збирається в кристалізовані програмні афоризми, а розливається ледве приступною аналізові субстанцією в творчості поета.