33. Модернізм в українській літературі. Мистецькі течії та напрямки. Вектори художніх пошуків

Модернізм (від франц. moderne — новітній, сучас­ний) — сумарний термін, що позначає сукупність літературних напрямів та шкіл XX століття, яким притаманні формотвор­чість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Саме похідне слово «модерн» пов'язане з ідеєю чогось нового та нетрадиційного. І новизна разом з антитрадиціоналізмом (хоча й модерністи ніколи не поривають із літературною традицією цілком) є визначаль­ними рисами модернізму.

 

Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед найбільш визначних — імажинізм та футуризм, акмеїзм та експресіонізм, сюрреалізм та «театр абсурду», дадаїзм та «новий роман». Деякі з них охопили не тільки літературу, а й інші види мистецтва (експресіонізм, сюрреалізм, футуризм поширилися також на образотворче мистецтво, музику, театр), проникли в кіно й на телебачення.

Не можна добу українського модернізму визначити так чітко, як у Західній Європі, та й митці або літератори України творили на межі, чи то на перетині тих рухів, що усвідомлено задекларували європейські діячі культури. Нам здається, що одна з найважливіших рис українського модернізму – синтез. Особистісне переосмислення новаторських течій європейської культури українськими митцями та літераторами дає підстави визначати їхній шлях до специфічних характеристик українського модернізму. Спалахи або пунктир – так можемо охарактеризувати модерністські поривання в українській культурі. Усвідомленої позиції та плинності годі шукати в новаторських намаганнях літераторів або митців. На відміну від європейського процесу свідомої модернізації у формах та виявленнях мистецького й літературного життя, що було продукованим свободою та динамікою творчої особистості, суспільне життя в Україні диктувало принципово інше ставлення до реалій оточуючого світу. Відбувалося не вивільнення особистих прагнень, а моральне «ув’язнення» будь-яких творчих поривань. Спробуємо з’ясувати, що живило український модернізм та охарактеризувати деякі напрямки літературного процесу на початку ХХ сторіччя. Перш за все, пропонуємо розглядати у контексті модернізму новаторські, індивідуалістичні та експериментаторські спроби українських поетів та письменників.

У межах українського літературного модернізму можемо розглядати творчість багатьох і багатьох авторів – скажімо, Василь Стефаник, експресивна виразність творів якого (задовго до виникнення німецького експресіонізму) має посісти гідне місце у світовій літературі. У цьому ж, експресіоністичному за світовідчуттям, напрямку пізніше будуть творити Г.Косинка, В.Підмогильний, М.Хвильовий. Футуристичний напрямок представлений М.Семенком, Г.Шкурупієм, Л.Скрипником, О.Влизьком та ін., «динамістом-конструктивістом» визначав себе В.Поліщук. Неперевершені рядки символістського твору Г.Михайличенка «Блакитний роман», психологічна проза й драматургія В.Винниченка, пригодницькі романи О.Слісаренка, поліфонічна проза А.Любченка, експериментаторство згаданих Г.Шкурупія, Л.Скрипника та А.Чужого свідчать про надзвичайне розмаїття пошуків та неабиякий талант кожного з вищенаведених прозаїків.

Нещасливою була доля українського мистецького авангарду: формуючись у контексті європейських новацій, переживши пролетарську революцію, він у 30х роках зазнає спочатку переслідувань, а потім – методичного винищення. Причому винищення не тільки фізичного (розстріли та табори) або матеріального (заборона та знищення мистецьких творів), а й духовного – протягом подальших десятиріч навіть згадки про багатьох талановитих митців чи розмаїття їхніх художніх прийомів на початку ХХ сторіччя в Україні стають неможливими.