17. Реалізм в українській літературі. Опрацювання жіночої теми в оповіданнях марка вовчка. Побутовий реалізм творів і. Нечуя-левицького. Аналіз асоціальної поведінки в творчості панаса мирного

Реалі́зм (лат. realis — «суттєвий», «дійсний», від res — «річ») — стиль і метод у мистецтві й літературі, а також філософська доктрина, яка вчить, що предмети видимого світу існують незалежно від людського відчування і пізнання.

Реалістичні доктрини були розвинуті ще античними греками та середньовіччям, проте найбільший їх розвиток припадає на 19 і 20 століття. У мистецтві й літературі реалізм прагне до найдокладнішого опису спостережених явищ, без ідеалізації. Проте поняття реалізм дуже широке: реалістичним можна назвати монументальне єгипетське мистецтво, але реалістами є й митці, які з фотографічною точністю копіюють природу. Популярність реалізму зумовлена загальною доступністю і зрозумілістю його мистецьких засобів, тому його тенденції в українському мистецтві проявлялися за кожної доби і як стиль він актуальний понині.

У літературі український реалізм почався з половини 19 ст., прийшовши на зміну романтизмові, від якого він перебрав захоплення етнографізмом та героїзацію історичних постатей. «Народні оповідання» М. Вовчка (1857) при всій реалістичній актуальності тем ще забарвлені романтичним фольклором. Далі реалізм використовувано з позицій народницьких і просвітянських (С. Руданський, А. Свидницький) та громадсько-програмових (особливо О. Кониський). Дальшим етапом школи реалістів була «об'єктивна проза» 80—90-х років: І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, Б. Грінченка й І. Франка. Вона визначається епічною шириною описів і розповіді, уведенням соціальних і національних тем, поширенням тематики з селянського верста на робітничі й нову інтелігенцію, поданих на тлі тодішнього розвитку капіталізму в Росії й Австрії. У І. Франка, не без впливу Е. Золя, появляється психологічна мотивація, що набирає рис натуралізму. Типові для Р. поезії — вірші Б. Грінченка і П. Грабовського («Громадська поезія»); Франко від реалістичних «Панських жартів» пішов у напрямі психологічно-філософських зрушень, — і його «Мойсей» (1905) це вже твір на межі модернізму. Як і в мистецтві, на зміну реалізму прийшли ін. напрямки, але реалізм фактично ніколи не здавав позицій — і, особливо в прозі, був завжди актуальним стилем.

Визначальні риси реалізму:

• раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);

• правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;

• принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;

• характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;

• конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;

• вільна побудова творів;

• перевага епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;

• розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

МАРКО ВОВЧОК. Особливе місце серед видатних жінок свого часу належить Маркові Вовчку (псевдонім Марії Олександрівни Вілінської), талановитій українській письменниці. Її громадська і літературна діяльність мала виняткове значення в жіночому русі. Марко Вовчок у 60-ті роки ХІХ століття була символом емансипованості, еталоном для інших жінок (недарма її називали „російською Жорж Санд”).

Образи емансипованих жінок займають провідне місце в соціально-психологічних повістях і романах Марка Вовчка. Нажаль дослідження романів письменниці з точки зору феміністської проблематики почалося лише наприкінці ХХ століття. У цьому плані особливо цікавою є незакінчена стаття Соломії Павличко “Марко Вовчок (1833-1907)”, де зазначається: “Безперечно, найцікавіший бік творчості Марка Вовчка – феміністичний. Жінка, як ідеал. Жіноча доля і жіноча нескореність у кріпацтві. Образ «нової» жінки. Цей бік її творчості ніколи не був акцентований, ніколи не вивчався. Традиції українського і російського фемінізму. Об’єктивна біографія як і об’єктивний, неідеологізований аналіз творчості – справа майбутнього”.

Літературна й громадська діяльність Марка Вовчка, її постійне прагнення до знань, підкріплюване незвичайною працелюбністю, а спілкування з видатними людьми доби (серед них були такі представники як Т.Г. Шевченко, І.С. Тургенєв, М.О. Добролюбов, М.О. Некрасов, Д.І. Писарев, О.І. Герцен, П.Л. Лавров, М.Є. Салтиков-Щедрін, П.-Ж. Етцель, Є. Тур та ін.) розширили вузькі межі, в яких вимушена була перебувати більшість жінок.

Про інтерес Марії Олександрівни до „жіночого питання” свідчить і її редакторська та громадська діяльність у справі організації жіночої праці. У 1871 році Марко Вовчок стала засновником і редактором ілюстрованого журналу „Переклади кращих іноземних письменників” (перший номер вийшов у січні 1871 року, останній – у травні 1872; усього побачило світ сімнадцять чисел). Видання сприяло ознайомленню російської публіки з художніми і публіцистичними творами зарубіжних авторів. Функціонування журналу „Переклади кращих іноземних письменників” забезпечувалося жіночою працею: з одного боку, це дисонувало політиці уряду, з іншого – розширювало можливості використання праці освічених жінок.

І. НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ. Реалiзм I. Нечуя-Левицького можна визначити як соцiально-побутовий. Глибокий знавець життя, письменник вмiв неквапно й докладно подати портрети своїх героїв, їх повсякденнi думки й розмови, змалювати цiлi поколiння людей рiзних соцiальних класiв i станiв. До нього в українськiй лiтературi не було такого багатства й рiзноманiтностi побутових картин, таких багатобарвних, реалiстично точних i захоплено поетичних пейзажiв. Замилуваний у природу, Нечуй-Левицький щедро малював своїм письменницьким пером українськi села й мiстечка, дав чудовi пейзажi Києва, Одеси, Кишинева, Акермана, вiдтворив Карпатськi гори, Днiпро, Чорне море, широкi степи України. Чимала заслуга Нечуя-Левицького i в розвитковi лiтературної мови, яку вiн постiйно поповнював багатствами українського фольклору та живої народної мови.

Письменник виконав таку велику працю щодо поширення тематичних i жанрових меж, яку в iнших, на той час бiльш розвинених лiтературах здiйснювали цiлi течiї або поколiння письменникiв. Реалiстичнi художнi твори Нечуя-Левицького – автора «Миколи Джерї», «Бурлачки» та iнших надбань української класики – вiдомi не лише на Українї. Поступово зростає їх популярнiсть серед народiв України i за кордоном. Повiстi й оповiдання видатного українського письменника неодноразово перекладалися на росiйську мову (збiрки вибраних творiв, окремi видання), а також на молдавську, бiлоруську та iншi мови народiв СРСР. Деякi з них («Микола Джеря», «Бурлачка», гумористичнi твори та iн.) виходили польскою, чеською, угорською, нiмецькою та iншими мовами.

Основна художня спадщина I. Нечуя-Левицького зберiгає й сьогоднi свою пiзнавальну, виховну й естетичну цiннiсть, впливає на сучасного читача своєю вiрнiстю правдi життя i художньою переконливiстю.

ПАНАС МИРНИЙ. Щоб провести досконалий аналіз асоціальної поведінки у творчості пана Панаса Мирного, треба прочитати купу його величних (та величезних) творів, щоб все стало на свої місця. Проте щоб здійснити цей грандіозний задум, перед нами стає проблема – катастрофічний брак часу, а для деяких ще й минула відсутність бажання прочитати хоч дещо з його творів у школі (ну хоча б про Чіпку, роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»). Так що зробити цей клятий аналіз може хіба що наша Ірина Георгіївна Завірюхіна (уповаймо на неї, бо вона все читала). Але про Чіпку можу сказати наступне. Стихійний протест, намагання повернути своє керують Чіпкою, коли він нападає на маєтки пана, писаря, голову. Проте будь-який злочин, навіть в ім'я справедливості, деморалізує людину, нівелює цінність людського життя: адже Чіпка навіть не на хвилину не замислюється над тим, що вбив невинну людину — сторожа. Отже, Чіпка-пияка і вбивця, але все в ім’я справедливості. Тобто хто провинився у асоціальності героїв Панаса Мирного? – правильно. Тогочасна влада, царизм, пригноблення, спаплюження, зґвалтування та сплюндрування нашої матінки-України, а разом із нею її народу. Є ще у Панаса Мирного такий роман «Повія». Там теж асоціальна поведінка. Адже, як відомо, проституція як прояв суспільства є формою девіантної (тобто асоціальної та хворої) поведінки. При всій повазі до найдавнішої професії. Отаке. Отже, всі причини асоціальної поведінки героїв Панаса Мирного ховаються у державному ладі, при якому жили ці герої (бо Панас Мирний творив у ключі реалізму), а також у моральній недорозвиненості народу як такого. І назва роману про Чіпку у цьому разі (та й у всіх) значить наступне: хіба творились би безладдя на українській землі, якби були адекватні умови для існування на ній? Пророчий роман. Все як зараз.