25. Соціально-психологічна драма і. Франка «украдене щастя»

Вершиною творчості Франка — драматурга стала новітня психологічна драма "Украдене щастя" (вперше поставлена в театрі "Руська бесіда", 1893 р.). П'єса була написана на конкурс і в першій редакції мала назву "Жандарм". Узявши сюжет із народного життя, Франко надає творові звучання, подібного до античної драми. На це вказував і обраний письменником для конкурсу девіз — слова з "Царя Едіпа" Софокла: "Ти сліпий на очі, на вуха і на розум". Основний конфлікт у п'єсі розгортається між трьома дійовими особами — Анною, виданою своїми братами за нелюба, Михайлом, коханим Анни, відданим у солдати, й Миколою, чоловіком Анни, який любить її, але не може сподіватися на взаємність. Кожен із персонажів обікрадений долею у своєму щасті й сліпий, мов Едіп, у пошуках щастя. Сюжет побудовано так, що відкриває майже ірреальні глибини, заховані під зовнішнім буденним плином подій, у ситуаціях і характерах.

Руйнування сімейного добробуту, людського співчуття й загалом людської спільноти в момент, коли воля й активність людини втручаються у визначений Богом (в уявленні персонажів) плин життя, намагаючись повернути втрачене щастя, становить основний драматичний смисл твору. Франко окреслює зворотну перспективу "несправдженого" життя, коли Михайло й Анна прагнуть змінити долю і здобути "украдене" щастя. Індивідуалізм, задоволення власних бажань, однак, робить людину жертвою власних пристрастей. Так, подібно до Л. Толстого та А. Стріндберга, Франко на матеріалі з сільського життя аналізував ситуацію пробудження індивідуальної людської волі.

Франко звертається до новітньої проблематики, яка концентрується навколо влади людини над людиною, чоловіка над жінкою, аналізує право й силу розпоряджатися чужою волею й ламати її, як це робить з Анною Михайло, в якого служба в жандармах породила почуття сваволі, позбавлене морально-етичних норм громадського життя й страху перед Богом. Поєднуючи психологічну й метафізичну проблематику, Франко відтворював болісний процес взаємодії індивідуальної й патріархальної моралі, відображав муки Миколи — "слабкої" людини в тих морально-психологічних розломах, які відкривалися між любов'ю і зрадою, інфантильністю і свавіллям, між свідомим і несвідомим покаранням за приниження та образу.

26. Мотиви лірики лесі українки. Поеми лесі українки «триптих» («що дасть нам силу?», «орфеєве чудо», «про велета»), «три хвилини»

Тема любові до України та вірного служіння їй. У віршах із циклу «Сім струн» змальовано безмежне почуття любові до України. У них чується непохитна віра у кращу долю Вітчизни. Із певним сумом описано роздуми матері, яка впевнена, що треба гартувати волелюбний дух у своїх дітях, аби вони не хилилися, не корилися тяжкій долі, а виростали справжніми людьми. Утвердження художнього слова як зброї у боротьбі.

Мотиви молодості й кохання. У циклі «Мелодії» представлено інтимну лірику. «Сни щасливі» народжуються у поезії «Знов весна, і знов надії…». Світлий мотив поступово росте й набирає сили у віршах «Стояла я і слухала весну», «Дивлюсь я на яснії зорі». В основі вірша «Напис в руїні» — факт з історії єгипетського народу, хоча з підтексту твору зрозуміло, що в ньому йдеться про Україну. Саме слово «руїна» асоціюється з історичним періодом у житті України — Великою Руїною, а напис фараона — з пам’ятними знаками Катерини II, Петра І. Поетеса підводить читача до думки, що культура народу належить рідній нації та світові, але аж ніяк не загарбникам і тиранам.

Інтернаціональні мотиви у творчості поетеси. У «Кримських спогадах» Леся Українка порівнювала Крим із розбитим безталанним човном. Вона журилася, що татари живуть у країні, де править неволя. Поетеса мріяла, щоб розбурхане море народного гніву очистило від поневолювачів нещасну країну. У творах Леся Українка порушувала надзвичайно важливі філософські, історичні, політичні, етичні проблеми. У її творах були відповіді на злободенні питання тогочасної дійсності. Українське мистецтво і творчістю Лесі Українки сягнуло вершин світової поезії. Патріот, самовідданий борець, вона багато зробила для Батьківщини.

Мотиви національної долі народу були провідними у творчості Лесі Українки, бо вона була свідомою патріоткою і відчувала необхідність захисту українства, відстоювання інтересів свого народу. У поемі «Бояриня» відчутні два мотиви. Ця проблема у поемі пов’язана з проблемою національної зради, яку показано через оцінку результатів Переяславської ради вже в дії у розмові між Степаном та братом Оксани Іваном. Мотив національної пасивності цілком відображений у позиції Степана, який говорить, що батько навчав його не здіймати зброю проти брата, а насправді вже зрікся національної ідеї, перейшовши на службу до російського царя.

Мотив ностальгії виростає з неприйняття московських звичаїв і взаємин між людьми як на побутовому, так і на суспільному рівнях (одяг, принизливий «поцелуйний обряд» та інші). У Оксани зріє думка про те, що Московщина — «неволя бусурманська», «темниця». Адже тут їй невільно не те що жити своїм домом і своїм законом, а вона має боятися повсякчас немилості царя. Що вже говорити про захист інтересів України! З туги за рідним краєм Оксана починає хворіти, вона тепер і на Україну не може поїхати, бо сором і за себе, і за чоловіка, що «сидів у запічку московськім» в той час, як на Україні лилася кров.

ПОЕМА «ТРИ ХВИЛИНИ». «Три хвилини» - філософський твір, побудований на зіткненні двох протилежних світоглядів, які з розвитком дії зазнають змін. Він становить значний інтерес для розуміння тих ідей, які бентежили думки поетеси в дні народного повстання. У творі поставлено питання про терор, як засіб політичної боротьби, про роль ідей у розвитку суспільства, про зв’язок між ідеєю і активною політичною боротьбою.

Задумом та ідеями діалог «Три хвилини» тісно зв’язаний з «Замітками з приводу статті «Політика і етика». Тут і спільна тема - ставлення до терору, і подібні погляди, і близькі або тотожні вирази (кат Самсон, «свята діва гільйотина»), і думки про те, як крамарі ставали героями, а невігласи геніями тощо.

Діалог розбито на три епізоди, дія яких відбувається напередодні якобінської диктатури, в часи диктатури і після неї. Для Лесі Українки французька революція 1789-1794 років була насамперед революцією буржуазною; їй вона протиставляє Паризьку Комуну 1871 року. Те, що Леся Українка віддала свої симпатії Паризькій Комуні і пов’язала з нею свої ідеали, є великою історичною заслугою письменниці. Однак недостатнє сприйняття нею загальнонародного характеру французької буржуазної революції 1789-1794 років у дні її найвищого піднесення зумовило слабкість ряду творів, написаних на цю тему. Це стосується й діалога «Три хвилини».

У творі діють два персонажі: Монтаньяр і Жірондист. Було б помилкою вважати їх історично вірогідними виразниками ідей своїх партій. Монтаньярами, або якобінцями, звали представників буржуазної революційно-демократичної партії депутатів Конвенту в період французької буржуазної революції кінця XVIII ст.; жирондистами - представників партії, яка виражала інтереси великої торговельної і промислової буржуазії, головним чином провінціальної. У діалозі Лесі Українки «Три хвилини» йдеться про два світогляди, ЯКІ відтворюють позиції цих партій лише в окремих, часткових їх проявах.

У першому епізоді твору Монтаньяр висловлює свою ненависть до «великопанських мрій» Жірондиста і до його непереможного прагнення слави, жадоби стати героєм історії. Жірондисти йдуть на зраду революції, «аби на титул Брутів заслужити». Для Монтаньяра жірондисти, вчорашнє велике панство, і є «те кодло», з якого виходять цезарі.

Жірондист виявляє себе оборонцем абстрактної ідеї, за якою ховається жадоба влади й слави. Він говорить, що всі негідні вчинки цезарів викупляться, змиються кров’ю, яку пролив Брут, тобто, що мученицька смерть Цезаря створила навколо нього ореол героїзму, ореол борця.

Другий епізод розгортається в тюрмі Копсьєржері. Тепер становище антагоністів нерівне: Монтаньяр став тюремником, Жірондист - ув’язненим. Жірондист розвиває далі думку про безсмертя ідеї, яка переживе її творця. Монтаньяр вважає, що ідея помирає разом з людиною. В його поглядах - відблиск ідей вульгарного* механістичного матеріалізму: ідея не живе більше, ніж одне людське покоління. Однак Монтаньярові не можна відмовити в справедливості там, де він критикує християнство.

Для Лесі Українки і Монтаньяр, і Жірондист є представниками сил буржуазної революції, їх суперечка визначає дві внутрішні лінії боротьби панівних верств за владу. Монтаньяр для неї - буржуа, вчорашній купець, крамар, що рветься, як і весь його клас, до політичної влади. Його успіхи не дають спокою Жірондистові, який зрікається титулів і привілеїв теж заради слави і влади.

Засуджуючи окремі сторони французької буржуазної революції кінця XVIII ст. (терор, який знищив, за висловом Лесі Українки, «більше невинних і світлих розумів», ніж ворогів революції), поетеса виводить обидва образи речниками двох філософських систем, неприйнятних для неї.

Леся Українка заперечує нечесні способи боротьби, але не заперечує потреби в покаранні ворогів народу за їх злочин.