22. Проблема зайвої людини і тема пізнання у поемі «смерть каїна» і. Франка. Монолог каїна як пошук відповідей на одвічні питання

До проблем людяності й гуманізму звертається Франко й у поемі — легенді "Смерть Каїна" (1888), яка, за його визнанням, мала розвинути далі тему Байронового "Каїна", смисл якого поет убачав у відтворенні властивого новому часові "мислячого, бажаючого знання й правди духу людського". У поемі він фіксує важливий і актуальний для своєї епохи поворот від абстрактної свободи до просвітницької саможертовності, від індивідуалізму до суспільно-морального ідеалу. Тим самим Франко відходить від абсолютизованого зображення романтично-індивідуалістичного героя. Фактично в поемі осмислено ситуацію смерті Каїна в плані критики утопічної свідомості, яка ідеалізує первісний втрачений рай людства й переносить його у формі того-таки ідеалу в майбутнє. Стіна раю, вздовж якої блукає Каїн, намагаючись зазирнути у "первісну, щасливу вітчину", символізує одну з визначальних для Франкової філософії ідею поривання і смерті на межі нового світу. Здобування нового світу, пізнання нового ідеалу стає метою Каїна — ціною неймовірних зусиль він забирається на височенну гору, аби побачити країну раю. 

Франко приводить свого героя на межу "гнізда утраченого щастя", до раю, аналізує майже екзистенційну тугу за втраченою батьківщиною, за Богом і водночас дискутує з приводу сенсу людського життя. Він подає легенду "Смерть Каїна" як філософський монолог, примушує свого героя аналізувати такі опозиції тогочасного світогляду, як пізнання і його роль в історичному процесі, випадковість і закон, знання й безсмертя. Одкровення Каїна подібні до езотеричного знання — він пізнає потребу християнської "братньої любові", усвідомлюючи, що життя, відділене від знання, і знання, позбавлене життя, — лише оманні ідеали, оскільки Бог у серце кожного заклав рай і джерело життя — любов.

Загалом морально-філософські шукання Каїна відлунюють проблематикою, яку вирішувала нова українська інтелігенція наприкінці XIX ст. Суб'єктивні переживання й культурний досвід покоління, яке взяло на себе місію служити сучасності й указувати шлях до майбутнього, покоління тих, що "вмирають на шляху" (міфологема, через яку Франко постійно ідентифікує себе зі своїм поколінням), відчутні в цьому гріховному прагненні Каїна заглянути в сподіваний рай, у "ту первісну, щасливу вітчизну!".

У побаченій Каїном жадобі людей зірвати плід з дерева знання іронічно відбилися раціоналістичні захоплення позитивістського віку. Франко оскаржує відірваність знання від життя, не співмірність раціональних ідей із сердечним, чуттєвим світосприйняттям і мораллю.

23. Тема народу, рабства і свободи у поемі і. Франка «мойсей»

У середині 900-х років Франків гуманітаризм дедалі більше звільняється від соціального утопізму (це засвідчила його критика марксизму в ряді статей) і наповнюється національною проблематикою. 1905 роком датована поема Франка "Мойсей". Її структуру визначає загальний пафос романтичної утопії й міфотворчості, властивий початку XX ст. Міфологізм цього твору базовано на попередніх культурософських ідеях поета, відображених у його творчості. Символічного й узагальненого смислу набувають у ній тема вождя й народу, колізія двійництва, міфологема жертви.

Біблійно-міфологічна основа й символічна постать Мойсея дали змогу Франкові поєднати раціональний аналіз з ірраціональним і міфологічним, а в плані художньому синтезувати ліричні рефлексії, психологічні сугестії й моралізаторські притчі. Таким чином, поема "Мойсей" концентрує в плані художньому різні стилі та форми художнього зображення, а в плані ідеологічному поєднує проблематику національного й особистісного плану. Візіонерсько-пророчий пролог перекладає нерозчленовану смислову єдність міфу на мову раціональну:

Доля Мойсея — пророка, "відіпхнутого своїм народом", стала тією духовною ситуацією й тим архетипом, який допоміг Франкові синтезувати емоційний і раціональний досвід власного життя, національно-духовний код цілого народу, якому судилося "в сусідів бути гноєм", із загально гуманістичною проблематикою, що нею Франко вивіряв історичний поступ людства.

Хитання Мойсея від майже провіденціалістської віри у власну "обираність" до повного нігілізму, роздвоєння між Азазелем (демоном одчаю) та Ієговою (божественною сутністю), між раціоналістичним скепсисом та пророчим оптимізмом відображають основні колізії культурної самосвідомості пізньої позитивістської епохи.

Ототожнення Мойсея з Ієговою та Азазелем, опозиції Мойсей — Датан — Авірон, Мойсей — Єгошуа характеризують внутрішню динаміку розгортання культурно-психологічної самосвідомості національного пророка. Романтично-міфологічного змісту надає поемі архетип Мойсея як носія національного законопорядку й, отже, культурного героя. Він поставлений на межі нового культурного простору й на межі майбутнього і теперішнього. Франко надає характерові свого героя також екзистенціального забарвлення. Емоційно-психологічне скочування Мойсея в магічний світ образів власної підсвідомості символізоване в поемі образами матері, Ієгови, Азазеля. У культурно-духовному універсумі свого народу Мойсей займає центральне смислове місце. Зі зникненням його відкривається ситуація екзистенціальної пустки, "ніщо", туга й страх буття.

Поема "Мойсей" розглядається критикою в аспекті романтичної ідеї протиставлення пророка й народу або ж під кутом зору дидактичної тенденції прологу до поеми. Справді, й романтична пафосність подібного протиставлення, й притчевість, і сугестивний містичний символізм наявні в поемі. Але особливого, незрівняного за силою впливу ефекту надає твору саме його індивідуальна міфологія.

Використавши біблійну легенду про пророка Мойсея — вождя єврейського народу, який виводить свій народ із єгипетського полону до "землі обітованої", Франко персоніфікував у цьому образі власний сорокарічний досвід на службі у свого народу. Як зауважував він у передньому слові до "Мойсея", "основною темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, не признаного своїм народом. Ся тема в такій формі не біблійна, а моя власна (курсив наш. — Т. Г.), хоч і основана на біблійнім оповіданні".

На цій основі він розгортає культурно-психологічну міфологему "переходу", тобто межову ситуацію між теперішнім і майбутнім, розробляючи далі одну з основних своїх тем про долю тих, "що рвуться весь вік до мети і вмирають на шляху". Поема завершується візією героїчного перетворення "номадів лінивих" в "люд героїв". Культурний смисл цієї духовно-національної метаморфози Франко подає як ситуацію архетипно-екзистенціальну.

Вставні притчі, діалогізоване внутрішнє мовлення, динамізм і пристрасність монологів, афористичність і сугестивність разом із прозорою мудрістю та енергійністю п'ятистопного анапестичного ритму сприяли пластичності, картинності втілення поетичного пророцтва Франка.