18. Рецепція історії в п’єсі і. Карпенка-карого «сава чалий»

Трагедія увійшла до золотого фонду репертуарів багатьох українських труп. Такий вимогливий знавець мистецтва, як геніальний Іван Франко, абсолютно не схильний до солодкої компліментарності, писав про те, що трагедія «Сава Чалий» гідна «стати в ряди архітворів нашої літератури». Ось як розумів Франко її зміст: «Сава Чалий» — це трагедія з XVIII століття, основана на часах занепаду й хитання українського національного почуття, трагедія перевертня, що для особистої користі йде на службу до ворогів і наслідком натуральної реакції здорових останків національного життя гине в хвилі, коли його зрадницькі плани, здавалося, були близькі здійснення». Підсумовуючи, Франко підкреслює, що «драма мала велике значення для сучасної України, плямуючи інтенції сучасного національного ренегатства».

Отже, «трагедія перевертня», «національне ренегатство» — таким є коло проблем трагедії Карпенка-Карого. Чи варто говорити, що це — проблеми, актуальні для України і 100 років тому, коли писався твір, і зараз?.. І хіба не ця безстрашна спроба автора збагнути страшну суть (і приховані причини!) наших застарілих національних хвороб значною мірою не прояснює нам, чому в радянські часи до трагедії ставились вельми стримано, хоч і не забороняли її?

Карпенко-Карий розумів свою відповідальність як творця. Дружина й друг видатного драматурга, Софія Тобілевич так згадувала про задум трагедії та його реалізацію (1898— 1899 рр.): «Народна дума про Саву Чалого збудила в Івана Карповича цікавість до кращого обізнання з тим періодом історії України, в який міг діяти ватажок-гайдамака, що зрадив народній справі. Сама по собі зрада вчорашнього героя (перехід його на бік ворогів) не була цікавою подією для Івана Карповича. Відомості про ту зраду, які подавала дума про Чалого, були занадто дріб’язковими. Товариші покарали його за «сукні й адамашки» та за інші дарунки, якими заплатила польська шляхта зрадникові за його допомогу в знищенні своїх колишніх друзів і бойових товаришів. Іван Карпович хотів ускладнити почуття зрадника, наділивши його неначе щирим бажанням урятувати рідну землю від кривавих боїв повстанців-гайдамак з панами (ось що є ключовим для розуміння трагедії! — І. С. ). Багато й довго міркував письменник над темою «Сава Чалий», над розгортанням сюжету трагедії людини, яка в своєму серці мала вірність і любов до батьківщини, а проте пішла хибним шляхом. Іванові Карповичу хотілося написати п’єсу правдиво з історичного боку і водночас змалювати Саву в новому освітленні. Показати його тяжку помилку, а не лише підлу зраду».

Це свідчення Софії Тобілевич (з книги «Мої стежки і зустрічі») дуже цінні для нас. У той же час вони якоюсь мірою відкривають двері до творчої майстерні Карпенка-Карого, великого митця. Справді, порівнявши історичні відомості про реального Саву Чалого (про нього, як відомо, написав п’єсу ще молодий Микола Костомаров у 1838 році) та той образ, що його створив митець, легко переконатись у тому, що автор значно ускладнив та поглибив трагічний конфлікт, і відповідно, уникнув спрощення, змальовуючи портрет свого героя. Згадаємо коротко, що нам відомо про історичного Саву Чалого.

Іван Карпенко-Карий ніколи не зраджував свої ідеали (національна свобода в них була такою ж вагомою складовою, як і соціальна справедливість; недарма цензор Вержбицький вимагав заборонити трагедію «Сава Чалий», бо вона «местами содержит речи, проникнутые украинопатриотическим чувством» и «возбуждает сословную вражду»). І як нагадування нам звучать слова українського драматурга №1 з листа до сина Назара (грудень 1900 року): «Не забувать ніколи високих ідеалів! Програма ідеалів безмежна, але той, хто хоч невелику частину цих ідеалів носить в своїй душі, береже їх, як святиню, і по мірі сил своїх виповняє, той тільки має задоволення, бо тільки безконечно прекрасного в житті тяжко досягнути, а через те праця на користь прекрасного безкрая і вічно тримає чоловіка на благородній висоті життєвих задач!».