Освітологія хрестоматія

РОЗДІЛ ІV. Управління освітою

відповідальності народних мас за майбутнє підростаючого покоління, залежності цього процесу від соціальної позиції кожного з учасників того чи іншого історичного дійства. Без підтримки мас і особистості, активності народних мас жоден із політичних, економічних чи соціокультурних проектів, із якими лідери звертаються до суспільства, не матиме успіху. Понад те, такий проект приречений на провал навіть за умови його солідного фінансового забезпечення. Свідомість мас стала іншою. Соціальний досвід не проходить даремно. Людина давно вже не є пасивним об'єктом історії, вона – її активний суб'єкт і в цьому статусі має право, бажання й можливості брати участь у прийнятті рішень із визначальних щодо її життєдіяльності питань. Характерно, що ця закономірність реалізується в усіх галузях суспільного виробництва. Не є винятком і така людиноємна сфера, як освіта. Рівень свідомості та внутрішніх експектацій людей нині досяг такого рівня, з позицій якого вони можуть не тільки оцінювати й очікувати, але й прогнозувати і проектувати своє майбутнє, майбутнє своїх дітей

іонуків. Їхнє входження в систему управління освітою і вихованням є закономірністю, об'єктивно обумовленою всім ходом суспільнополітичного розвитку.

Зіншого боку, потужним чинником є глибока історична культурно-демократична традиція, що супроводжує розвиток українського соціуму впродовж століть і тисячоліть. Йдеться про глибокі демократичні традиції Київської Русі. Магдебурзьке право, Конституцію Пилипа Орлика, військово-адміністративне самоврядування часів Української козацької держави, Провідні Універсали Центральної Ради та Конституцію УНР від 29 квітня

1918 р.

Український соціум завжди поважав і враховував при прийнятті рішення голос кожного. Ця норма залишалась дійовою (більшою мірою – частково дійовою) навіть тоді, коли повністю чи частково Україна потрапляла в залежність від інших держав і народів. Дієвість демократичних традицій українців обумовлювалася соціокультурними

іполітичними реаліями того часу й не проявлялась у відкритій, прозорій чи беззаперечній формі. Однак вона ніколи повністю й не зникала ні з політичної, ні з економічної, ні з соціокультурної сфери. Не винятком була і сфера освіти. Не зважаючи на іншодержавне

491

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

панування, в Україні відкривалися демократично облаштовані братські школи, запроваджувалося суботнє чи недільне навчання дітей і дорослих, до освіти і науки залучалися найменш забезпечені, продовжувалося узгоджене з громадськістю (всупереч освітній політиці держави, що домінувала в той час в українському просторі) вивчення української мови та культури тощо.

Суттєвий вклад у розвиток державно-громадського управління освітою в Україні внесла практика організації освітньої справи 20-х рр. XX ст. Однією з основних форм її реалізації були так звані шкільні ради, які мали значні повноваження. Керівниками (міністрами освіти) галузі в той час були знамениті педагоги-практики Григорій Ващенко та Іван Стешенко. Настанови тодішнім освітянським громадам зафіксовано в історичному документі «Інструкції повітовим відділам народної освіти та шкільним закладам» (1920 р.). <…>

Більшовицька практика організації освіти, що здійснювалась на ідеологічних засадах марксизму-ленінізму, у буквальному розумінні підрізала корені демократизму, нав'язала суспільству єдино партійноідеологічний диктат, який продовжувався аж до проголошення України незалежною державою. Підрізала, приглушила, але не знищила цілком і повністю. Історична традиція, загалом, є величиною незнищенною. Її можна обмежити, відсторонити, затушувати модними, хоча й не завжди ефективними, нововведеннями. Про знищення ж традиції не може бути й мови. Вона живе опозиційно до існуючого режиму, живе в народній свідомості, живе тліючи, підтримуючись жаром народної пам'яті і глибокої поваги до історії батьків, дідів і прадідів. Як неопалима купина, традиція піднімається з попелища, відроджується, розквітає новим змістовним цвітом, дарує людям надію на участь, активність і творчість. Цілком справедливими ці слова є і щодо освіти. Історична ідея участі громадськості в освітянській справі постала нині як ідея державно-громадського управління освітою. Прикметно, що подібна ідея-норма реалізується в європейському освітянському просторі. Отож Україна йде в ногу з часом, утверджуючи пріоритети, співмірні з цивілізаційним поступом Європи. <…>

Корінь державно-громадського управління освітою – у глибоко розуміючій і підтримуючій взаємодії, з одного боку, керівника

492

РОЗДІЛ ІV. Управління освітою

навчального закладу, з другого – його учнів чи студентів, батьків і громадськості. Без взаєморозуміння, підтримки, готовності і здатності прислухатись до думки один одного, зробити крок назустріч про ефективність громадсько-державного управління не може бути й мови. Воно потоне в суперечках, брудних звинуваченнях, безпідставних образах. Кожен із суб'єктів навчального процесу має бути не тільки психічно, суб'єктивно готовим до участі в управлінні, але й об'єктивно

– теоретично і методично – підготовленим до цього. Система подібної підготовки в Україні ще тільки формується. Особливою проблемою є робота з батьками. Амбіції останніх, бажання облаштувати життєдіяльність навчального закладу на свій смак нерідко переливаються через край. Відсутність у батьків належних знань з педагогіки і педагогічного процесу, сутності навчання і виховання та ще й їхні амбіції можуть перерости в непримиренну позицію, що вкрай негативно позначиться як на педагогічному процесі, так і на долі всіх його учасників.

Саме тому членами громадських рад (опікунських, наглядових, благодійних тощо) при навчальному закладі мають бути відомі і видатні особистості, визнані науковці, виробничники, адміністратори, діячі науки і культури, заслужені працівники інших сфер суспільної життєдіяльності. Їхня мудрість, громадський авторитет і зважена позиція допоможуть не тільки залагодити суперечності, конфлікти, що час від часу виникають у колективі чи у спілкуванні керівництва навчального закладу з батьками, але й конструктивно розв'язати їх.

Головними ж завданнями залучення громадськості до управління навчальним закладом є: мобілізація суспільного досвіду і громадянської мудрості для організації навчання та виховання відповідно до викликів епохи; забезпечення експертної допомоги у визначенні змісту й структури навчальних дисциплін, навчальних планів і програм, підручників і навчальних посібників; консультування у процесі формування громадських (учнівських, студентських, жіночих тощо) самоуправлінських рад; сприяння загальній організації життєдіяльності навчального закладу; залучення до його розбудови та раціонального використання спонсорських коштів, внутрішніх та іноземних інвестицій тощо.

493

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

Олійник В.В.

УПРАВЛІННЯ ОСВІТОЮ З ПОЗИЦІЙ СПІВВІДНОШЕННЯ ПОТРЕБ ДЕРЖАВИ ТА ОКРЕМИХ ГАЛУЗЕЙ ВИРОБНИЦТВА136

<…> Сфера духовного виробництва сьогодні знаходиться в занепаді. У період кризового стану суспільства вартість духовних продуктів, цінностей культури помітно знижується. <…>

Спостерігається, з одного боку, зростання потреби в якісній освіті в певної частини громадян, і вони згодні оплачувати відповідні послуги, тоді як на рівні держави переважає ставлення до загальної освіти, духовної сфери як другорядної. Разом із тим аналіз ситуації доводить, що подальші перспективи розвитку загальної освіти знов тісно пов'язані з механізмами управління (змінами в оподаткуванні освітніх послуг, наданням державних кредитів на освіту тощо).

Характерною особливістю управління освітою, за нашим підходом, є те, що воно набуває галузевих виробничих засад та безпосередньо віддзеркалює об'єкт, який обслуговує. В ідеальному варіанті управління освітою має увійти в систему управління матеріальним і духовним виробництвом, для чого необхідно розробити градацію системи освітянських навчальних закладів та відповідні методики віднесення того чи іншого навчального закладу до певної галузі (галузей) виробництва й тих з них, що підлягають управлінській юрисдикції держави.

При цьому всі економічно незалежні від держави заклади освіти мають існувати за рахунок автономної господарсько-економічної діяльності, зорієнтованої на самофінансування.

Управління розвитком освіти в такому контексті повинно здійснюватися в межах потреб певних галузей та виконувати триєдине завдання: забезпечувати певну галузь освітніми послугами, бути провідником загальнодержавної стратегії розвитку суспільства, своєчасно надавати інформацію про сучасні наукові і практичні досягнення, нові технології із зарубіжної та вітчизняної освітньої

136 Олійник В. В. Управління підвищенням кваліфікації працівників профтехосвіти в умовах трансформації суспільства / В. В. Олійник. — К. : [б. в.], 2009. — 101 с. : іл. — Бібліогр.: с. 89 – 101.

494

РОЗДІЛ ІV. Управління освітою

практики. Це управління буде ґрунтуватися на прогнозуванні розвитку власної освітньої системи, виходячи з її суспільної корисності, показниками якої є попит ринку та, зрештою, прибутковість, головним джерелом якої є й освітня діяльність галузі.

За таких умов і має досягатися освітня стабільність як результат реалізації управлінського прогнозу, що базується на врахуванні безпосереднього поля діяльності тих, хто здобуває освіту. Таке управління буде досить гнучким, оскільки завдяки його адекватності виникає можливість ефективно вирішувати проблеми забезпечення відповідності кількісних і якісних характеристик освітянського продукту реальним та перспективним потребам галузі.

Відповідно, принципово змінюється і система підготовки педагогічних кадрів, яка теж перетворюється на галузеву структуру, що готує педагогів з певних видів матеріального і духовного виробництва. <…> Так, викладач професійно-технічного навчального закладу стає не просто виконавцем безпосередніх фахових обов'язків, а, перш за все, постачальником і провідником новітньої інформації з найактуальніших питань конкретної галузі виробництва.

Поєднання професійної спеціальної підготовки з педагогічною і є тим шляхом, в якому реально об'єднаються фахова досконалість і педагогічна майстерність. Більше того, педагог отримає можливість виконання ряду управлінських функцій щодо організації новітньої інформації, визначення її виробничого потенціалу та відповідності постійним і визріваючим потребам виробництва, яке він педагогічно обслуговує. У такий спосіб знаходить для себе нове поле діяльності й сама педагогічна наука, яка набуває двовимірного статусу: загального й галузевого, а тому за сутністю стає наукою управління інформаційними процесами. При цьому важливо зрозуміти, що як неможливо призупинити розвиток виробництва, так і неможливо призупинити процес передачі новітньої інформації. Адже потреби виробництва в кваліфікованому обслуговуючому персоналі, оновленні науково-технічних засад загострюють необхідність у більш досконалій організації інформаційного забезпечення та процесу його передачі. Це зумовлює стратегія інформаційного управління освітою. <…>

На такому інформаційно-організаційному підґрунті й створюється у даний час система управління освітою як складна розгалужена

495

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

структура, що визначається наявним «трудовим ресурсом», тобто кількістю і якістю навчальних закладів, їх певними видами й рівнями. Стосовно системи управління освітою ці заклади також виступають як окремі педагогічно-організаційні системи, що набувають якості об'єкта управління і водночас залишаються суб'єктами власної управлінської діяльності.

Із цих позицій як власне педагогічний процес, так і сама педагогічна наука може розглядатися як глибинне управлінське явище. Адже освітню систему можна розглядати в цілому як акумулятор і передавач існуючої, осмисленої і згрупованої у вигляді комплексу дисциплін інформації. Результати цього осмислення (дисципліни) і нормативні методи передачі (педагогіка) визначають процес відбору інформації, яку передавач (педагог) вважає необхідним надати споживачеві (учню). У такому ракурсі підручники, посібники і, навіть, наукові видання є управлінським явищем, оскільки, фіксують певну інформацію і пропонують її споживачеві на адаптованому до його індивідуальних потреб або можливостей рівні. <…>

Отже, освіта, перш за все, є управлінським явищем із різними притаманними йому функціями, а види й рівні закладів освіти визначають зміст і функціональне навантаження цього управління. Ієрархія такого управління має вертикальний і горизонтальний виміри. За вертикальним здійснюється уніфікація організації, а за горизонталлю – уніфікація інформації, тобто створення їх певних структур. Управління освітою набуває двовимірності, оскільки воно забезпечує й інформаційне самоуправління освітою, й інституціональне. <…>

Структура управління навчальними закладами має бути реформована у змістовному контексті, її функціонування необхідно спрямувати на зміст навчання, тобто на аналіз, оцінювання і відбір нормативної інформації, якою повинен володіти учень або молодий фахівець. Різноманітність видів такої інформації зумовлює необхідність створення комплексних методик її викладання і засвоєння.

Кадрові питання, проблеми реалізації стратегічних управлінських рішень доцільно перенести на менеджмент освіти, що має горизонтальні об'єктні засади, на рівні яких вирішуються конкретно-

496

РОЗДІЛ ІV. Управління освітою

організаційні питання управління освітою, педагогічною структурою, впорядкуванням інформаційного потоку для адекватного забезпечення загальнокультурних та професійних потреб нового покоління людей. У такому контексті тактичні питання в діяльності менеджерів освіти розглядатимуться під кутом зору впорядкування інформаційного процесу, оцінювання можливостей споживача до сприйняття інформації різного змісту, до відбору такої її частини, яка сприятиме не лише засвоєнню її науково-пізнавального, загальнокультурного або професійного змісту, а матиме також свій виховний потенціал, спрямований на реалізацію не тільки соціальних потреб, а й соціальних ідеалів.

Стратегічні функції управлінця набувають у цьому контексті ознак природності, доцільності, економічності та об'єктивної необхідності. Більше того, вони мають бути настільки загальними та кваліфікованими, щоб забезпечити постійне зменшення кількості інших управлінських функцій і підвищення якості тих, що залишились. У цьому, зрештою, і полягає вищий сенс управлінського явища. Відповідальність, що обов'язково супроводжує управлінську діяльність, виникає як наслідок самого сенсу управління: організовувати діяльність певних об'єктів освіти. Тобто, управлінець має справу з певними потребами та інтересами об'єкта, за реалізацію яких на підставі управління він має нести відповідальність. Тут і виникає особлива відповідальна форма залежності між суб'єктом і об'єктом управління.

Проте в управлінні освітою відповідальність набуває ряду специфічних ознак, за якими вона дещо відрізняється від відповідальності управлінців у інших сферах суспільного життя:

•По-перше, управління освітою є способом передачі інформації, її руху від покоління до покоління, способом передачі досвіду володіння засобами виробництва, духовними засадами існування людства тощо, що, не має безпосереднього відношення до галузевої організації управління, зокрема галузей матеріального або духовного виробництва.

•По-друге, управління освітою виконує не лише функцію організації передачі соціального досвіду, а й відіграє роль способу забезпечення прогресу, оскільки воно не лише організовує передачу, а

497

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

й уніфікує ту інформацію, яка є носієм прогресу. Тобто управлінець освітою має виконувати два вирішальні завдання: організовувати передачу необхідного науково-практичного досвіду і відбирати з надбань науки і практики те, що містить у собі новий потенціал подальшого розвитку суспільства. Попередження безвідповідальності в управлінській діяльності двояко входить в організацію управління як перед тим, що відбувається, так і перед майбутнім.

•По-третє, управлінська відповідальність в освіті має оцінюватись не лише з огляду на інформацію, що передається, а й з точки зору задоволення потреб її споживача. Це створює особливий режим відповідальності і за педагогічні дії, і за діяльність споживача – учня, студента, слухача.

•По-четверте, управлінська відповідальність має визначатися певними межами компетенції кожного її окремо взятого рівня. Ці межі повинні стратегічно визначати хибні рішення, що призводять до управлінської помилки, виправити яку в освіті практично неможливо. Тому й виникає необхідність попереднього прогнозування помилок, що потенційно можуть виникати на всіх рівнях управлінської ієрархії, та розробки механізмів їх попередження. При цьому таке прогнозування має стосуватися, перш за все, зв'язків між внутрішнім і зовнішнім управлінськими середовищами. Природно, що найпершою умовою зазначеного режиму педагогічного управління освітою має бути правове забезпечення.

•По-п'яте, відповідальність управлінця у сфері освіти має безпосередньо розповсюджуватися і на якість відбору науковопрактичної інформації, споживанням якої він керує.

Таким чином, управлінська відповідальність у сфері освіти завжди має стратегічний характер і є гарантом подальшого розвитку. <…>

Реформування освіти в Україні має здійснюватися на більш ґрунтовному управлінському впливові. Адже стає все більш зрозумілим, що освіта – це не галузь суспільного життя і, навіть, виробництва, а спосіб існування людства та джерело його об'єктивного саморозвитку. <…>

498

РОЗДІЛ ІV. Управління освітою

Цехмістрова Г.С., Фоменко Н.А.

ОРГАНІЗАЦІЯ УПРАВЛІННЯ ОСВІТНІМ ЗАКЛАДОМ137

Навчальний заклад як об’єкт управління

<…> Навчальний заклад – це самостійний об’єкт із правами юридичної особи, метою діяльності якого виступає задоволення потреб населення в освітніх послугах, оволодіння знаннями найширшого спектру, залежно від рівня та типу знань, що надаються. Ця загальна мета може конкретизуватись у більш деталізованих завданнях, які ставить перед собою навчальний заклад. <…>

Діяльність навчального закладу розпочинається за наявності ліцензії на здійснення діяльності, пов’язаної з наданням освітніх послуг.

Ліцензія, як спеціальний документ державного зразка видається Міністерством освіти і науки України. Після надання відповідних ліцензійних матеріалів та проведення експертної оцінки навчальні заклади діють на підставі власних Статутів, затверджених Міністерством освіти і науки України.

Вищим навчальним закладам надається автономія, відповідно до рівня акредитації, яка передбачає права на:

-визначення змісту освіти;

-визначення планів прийому студентів, аспірантів, докторантів із урахуванням державного контракту (замовлення) та угод із підприємствами, установами, організаціями, громадянами;

-встановлення і присвоєння вчених звань (вищі навчальні заклади IV рівня акредитації);

-інші повноваження, що делегують вищому навчальному закладу, відповідно до його статусу, державні органи управління освітою.

Навчальні заклади на правах повного господарювання використовують передане їм в оперативне управління майно, до нього відносять будівлі, споруди, земля, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове майно та інші цінності.

137 Цехмістрова Г. С., Фоменко Н. А. Управління в освіті та педагогічна діагностика: навч. посіб. для студентів вищих навч. закл. / Г. С. Цехмістрова., Н. А. Фоменко. – К.: Видавничий дім «Слово», 2005. – 280 с. – C. 32 – 47.

499

ЧАСТИНА ІІ. СКЛАДОВІ ОСВІТОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

Отже, перед управлінцем навчального закладу стоять дві великі групи цілей: педагогічного характеру і економічного.

Первинними є цілі педагогічного характеру. Згідно статусу, місією навчального закладу є задоволення потреб в освітніх послугах конкретної особи. А це потребує фінансових коштів для забезпечення процесу навчання матеріальними ресурсами (обладнання, підручники, комп’ютерний друк тощо) та кадрами (педагогічний склад, керівники підрозділів, допоміжний персонал).

Саме тому неодмінною частиною діяльності закладу освіти виступають і завдання економічного характеру. Успішна реалізація всього комплексу завдань, що стоять перед навчальним закладом, потребує відповідної системи управління. Управління освітою належить до соціального управління, яке регулює економічну, соціально-політичну та духовну сфери життя в суспільстві.

Сутність та функції управління вищим навчальним закладом

Сучасна система управління вищим навчальним закладом розвивається як державно-громадська, вона враховує структурні та регіональні особливості, тенденції до зростання автономії навчальних закладів, їх конкурентоспроможності в ринкових умовах господарювання. У процес управління мають бути включені навчальні заклади різних рівнів та замовники на випускників. <...>

Управління освітою – це цілеспрямована діяльність із планування організації, мотивації та контролю освітнього процесу з метою досягнення потрібного результату.

Управління науково-педагогічним колективом має дві головні мети. Перша – це організація навчально-виховного процесу з підготовки фахівців, які б відповідали вимогам стандартів освіти, а друга – задоволення власних потреб та інтересів працівників вищого навчального закладу. Ефективне управління передбачає уміння керівників навчальних закладів визначати конкретні завдання на кожному етапі діяльності, регулюючи і корегуючи навчальний процес з метою досягнення якісних результатів.

Проблемам якості в цілому і зокрема проблемам якості навчання приділялось, приділяється і приділятиметься багато уваги з боку управлінських структур та користувачів-роботодавців.

500