3.1.2. Групування персонажів

Найпростішим видом композиційного зв’язку є групування персонажів. Без групування персонажів не може бути конфлікту. Є твори, у яких багато героїв. У романі Л. Толстого «Війна і мир» їх понад 500, у романі Петра Панча  Гомоніла Україна» – 230. Важко уявити, що було б, якби ці письменники не розділили персонажів на групи. Л. Толстой у названому творі розділив своїх героїв за родинною ознакою. У його романі показано п’ять родин: Болконські, Ростови, Трубецькі, Курагіни і Безухови. Персонажі Л. Толстого діляться і за соціальною ознакою. Князь Василь, Анна Павлівна Шерер, Ростови – представляють аристократичне столичне дворянство. Автор показує також людей, які йдуть за покликом серця – це Наташа, П’єр Безухов, княжна Марія. Їм протистоять Курагін, Долохов, Наполеон, які заради вигоди задушили в собі почуття.

Є два типи групування: перший – за принципом зіставлення, другий – протиставлення (контрасту або антитези). Зіставляються образи чимось близькі між собою, протиставляються протилежні. В оповіданні О. Купріна «Гранатовий браслет» є образ вмираючого осіннього саду, який готує читача до сприйняття сумної хвилюючої історії кохання Желткова. У романі Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» зустріч Чіпки з Галею відбувається на фоні прекрасної природи: на ланах грає сонячна хвиля, чути пісню жайворонка, сюрчання трав’яних коників.

Групування за принципом протиставлення стрічається у творі М. Гоголя  Мертві душі». На фоні буйної, розкішної зелені письменник змальовує образ скнари Плюшкіна. У повісті І. Франка «Захар Беркут» мудрий, розсудливий і мужній Захар Беркут протиставляється зухвалому і загребущому зраднику Тугару Вовку.

Паралельно з терміном «композиція», використовується термін «архітектоніка» (грец. architektonikе – архітектура, мистецтво). Деякі літературознавці вважають архітектоніку і композицію синонімами. На нашу думку, мають рацію ті, хто під архітектонікою розуміє загальний план цілого твору, а під композицією – побудову частин твору, образів, сцен, художніх деталей.

Синонімом до архітектоніки є термін «структура» (лат. structura – будова, розміщення, порядок). Структура – спосіб зв’язку між частинами твору як цілісного організму. З часів античності під структурою літературного твору розуміли взаємозв’язок теми, фабули, перипетій, характерів, персонажів, мовно-стильових засобів. На думку Г. Гегеля, структура твору включає смисл, зміст, внутрішню і зовнішню форму.

3.2. Сюжет

В епічних, драматичних і ліро-епічних творах змальовуються події в житті персонажів, їхні дії і вчинки розкриваються у просторі і часі. Розвиток дії називають сюжетом (франц. sujet – предмет). Термін «сюжет» з’явився у XVI столітті. У підручниках з літературознавства є різні визначення сюжету. П. Волинський під сюжетом розуміє «розвиток подій, які відбуваються в житті персонажів твору», Г. Абрамович, О. Рев’якін – систему подій твору, В. Халізєв – «ланцюг подій», життя персонажів у просторово-часових змінах.

Багато авторів згадує визначення сюжету, яке дав М. Горький: «Зв’язки, суперечності, симпатії, антипатії, взагалі взаємовідносини людей – історія зростання й організації того чи іншого характеру, типу». Посилаючись на це визначення, Н. Тарасенко уточнює: «Сюжет – це жива послідовність подій в образній розповіді, яка розкриває характери персонажів у їх взаємовідносинах і взаємодії, це художнє втілення життєвих конфліктів, розкритих переконливо і логічно». О. Рев’якін вважає, що Горьківське визначення сюжету не відзначається точністю. На його думку, зв’язки, суперечності, взаємовідносини людей відносяться до сюжету, історія росту і організації того чи іншого характеру, типу – до композиції, а симпатії і антипатії – до ідеї. І, здається, має рацію.

Є. Добін називає сюжет концепцією дійсності, а Л. Тимофєєв – формою композиції.

Сюжет – форма розкриття змісту твору через конфлікт, взаємовідносини персонажів. Дехто говорить і про сюжет у ліричних творах, розуміючи під цим динаміку думок і почуттів.

Невичерпним джерелом для художніх сюжетів є життя, розповіді знайомих, газетні замітки, інформації. В основі твору Хемінгуея «Старий і море» лежить розповідь сімдесятирічного рибалки Мігеля Раміреса. Трагедія сусідки Л. Толстого, яка покінчила життя самогубством після того, як її зрадив коханець, послужила поштовхом для створення образу Анни Кареніної. З реального життя взяв Г. Флобер сюжет для роману «Пані Боварі» – прототипом Емми Боварі була Адельфіна Вероніка Кутер’є.

Реальною була історія з мертвими душами, яка лягла в основу роману «Мертві душі». Родич М. Гоголя Харлампій Петрович Пивінський, щоб отримати дозвіл на винокурню, змушений був купити 20 мертвих душ, заплатити за них оброк як за живих. Сюжетна ситуація з аферистом дала можливість письменникові показати Манілових, Коробочок, Собакевичів, Ноздрьових.

Реальний факт покладений і в основу повісті М. Гоголя «Шинель». Якось у присутності Гоголя розповідали історію про бідного чиновника, пристрасного мисливця, який тривалий час збирав гроші на рушницю. На першому полюванні він загубив рушницю: поклав її на ніс човна і не помітив, як очерет стягнув рушницю у воду. Зусилля знайти її виявилися даремними. Чиновник так переживав, що захворів. Співробітники згодом зібрали гроші і купили йому нову рушницю. Герой повісті М. Гоголя «Шинель» Акакій Акакійович губить не рушницю, а річ першої необхідності – шинелю. Це на шинелю він довго збирав гроші, голодував, вечорами не палив свічки. Речі першої необхідності позбавили його грабіжники, залишивши роздягнутим на морозі. Акакій Акакійович застудився і захворів. Винуватцем його трагедії стала значна особа – уособлення всесильної бюрократії. Розмова значної особи з підлеглими складалася з трьох фраз «Як ви смієте?», «Чи знаєте, з ким говорите?», «Чи розумієте, хто стоїть перед вами?». Після цих трьох сакраментальних фраз Акакій Акакійович похитнувся, затремтів і не зміг встояти. Нещасне життя і смерть Акакія Акакійовича – результат жорстоких, бездушних порядків.

На основі реального факту написана новела В. Стефаника «Новина». У листі до О. Кобилянської письменник писав: «У Трійці вмерла жінка одному чоловікові і лишила двоє дітей. Не було їх кому чесати і обпирати. Одного вечора взяв чоловік маленьку дитину на руки, а май більшу за руку та й повів до Прута топити. Маленьку кинув у воду, а старша взялася просити». В. Стефаник побував у тому селі, де сталася трагедія, познайомився з дівчинкою, яка відпросилася, про це повідомив О. Кобилянську.

Життєвий факт дав поштовх В. Стефанику і для написання новели «Камінний хрест». Земляк письменника Іван Дідух «дуже не хотів покидати свого кам’янистого ґрунту, та діти, невістки і доньки не давали йому жити, і він лише тому втік до Канади, щоби могти жити дальше». В. Стефаник зустрівся з Іваном Дідухом у Кракові.

Конкретні події, що відбулися в селі Димка на Чернівеччині, лягли в основу сюжету повісті О. Кобилянської «Земля». Житель села Димка Костянтин Жижиан мав двох синів: Саву і Мигая. Сава був самолюбивим і неслухняним, а Мигай – лагідним і працьовитим. Сава бачив, що батько більше любить Мигая і став боятися, що земля може дістатися Мигаєві. Одного разу брати пішли в ліс, і Сава застрелив Мигая. О. Кобилянська писала, що факти і герої її повісті «Земля» взяті з життя.

Вибір письменником сюжетного варіанту не є свавіллям. Л. Толстой писав у листі до Русанова, що його герої роблять те, що повинні робити, а не те, що йому хочеться. Сюжет виконує перипетійну і характерологічну функції. У перипетійному сюжеті автор зосереджує увагу на перебігу подій, несподіваних змінах. Дія розвивається динамічно, події змінюють одна одну. Характери тут на другому плані. Такі сюжети є у творах пригодницького, фантастичного характеру. Функція характерологічного сюжету – розкрити людські характери, події тут на другому плані. Такі сюжети називають історіями характерів. З функціями сюжету пов’язана їх класифікація.