3.2.5. Позасюжетні елементи твору

У більшості підручників їх називають позасюжетними. «Але за нашого тлумачення сюжету, – зазначає А. Ткаченко, – ліпше говорити про позафабульні елементи, бо, крім зовнішньо-подієвого чи описового плану зображення, існує внутрішньо-психологічний план вираження, – це дві іпостасі сюжету (загалом художнього світу), які можуть розгортатися паралельно, взаємопереходити одна в одну, перетинатися і знову розходитися, повертатися і т. д.».

До позасюжетних елементів зараховують портрет (опис зовнішності), пейзаж і обстановку (інтер’єр, опис речей), авторські відступи, вставні епізоди, обрамлення, назву твору, епіграф, присвяту.

Портрет у літературному творі – засіб творення персонажа, а його функція полягає у типізації чи індивідуалізації образу. Портрет може мати зображальний характер, мета якого – змалювати зовнішність людини: «Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці як тернові ягідки, бровоньки на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі прямесенький з горбочком, а губоньки як цвіточки розцвітають, а меж ними зубоньки неначе жарнівки, як одна, на ниточці нанизані». Цей портрет української дівчини з повісті «Маруся» Г. Квітки-Основ’яненка відображає типові риси дівочої вроди, але не позначений індивідуальними особливостями.

Здебільшого портрет у літературному творі виконує виражальну функцію, яка полягає не тільки у прагненні письменника індивідуалізувати персонаж, а й через зовнішні деталі відобразити його психічний стан, розкрити риси характеру, як це робить, наприклад, Ольга Кобилянська в новелі «Природа»: «Хоч русинка від голови до ніг, було в неї рудаве волосся, що в русинів рідкість, та в чертах бачилась порода, а майже меланхолійний сум, що вибитий на всім, що нагадує отсей нещасний народ, був і в неї основою характеру. Її очі, великі, трохи нерухомі й вогкі, були сумні й тоді, коли уста усміхалися. За сі очі звали її “руською мадонною”».

До позасюжетних елементів композиції належать також пейзаж та інтер’єр. Пейзаж (франц. paysage, від pays – країна, місцевість) – опис природи, який у художньому творі може відігравати роль декоративного обрамлення події, підготовки до її сприймання, психологічного підтексту у змалюванні персонажа чи зображенні дії, колізії, перипетії.

Найпоширеніші в літературі пейзажі статичного типу, наприклад: «По обидва береги Раставиді через усю Вербівку стеляться сукупні городи та левади, неогороджені тинами. Один город одділяється од другого тільки рядком верб або межами.

Понад самим берегом в’ється в траві стежка через усе село. Підеш тією стежкою, глянеш кругом себе, і скрізь бачиш зелене-зелене море верб, садків, конопель, соняшників, кукурудзи та густої осоки» (повість «Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького).

Динамічний пейзаж здебільшого виражає психічний стан персонажа. Наприклад, Є. Плужник в одному з віршів змальовує грозу: «Надходить дощ. Шумлять бліді берези... / Рвуть блискавиці сірих хмар рядно... / Тікає день. Скриплять вози на греблі... / Під чередою стогне оболонь... / І вже туман пливе, бреде над полем, / Щоб за хвилину сонцем розцвісти». Постає динамічна картина, сповнена звуками та барвами, які змінюються від мажорних і похмурих до спокійних і світлих. Увесь цей перебіг грози потрібен був поетові, щоб висловити свій мінливий настрій, емоційний діапазон якого виник тоді, коли «з надією та болем» читалися «старі листи» коханої.

Весняний пейзаж у повісті «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського розкриває духовний світ Івана і Марічки, їхні природні стосунки – поетичні і високі, як і самі гори, серед яких вони жили: «Розсипалось сонце пилом квіток, легким ходом ідуть по царинках [обгороджених сінокосах] нявки [русалки], а під ногами у них зеленіє перша трава. Зеленим духом дихнули смереки, зеленим сміхом засміялися трави, на всьому світі тільки дві барви: в зеленій – земля, в блакитній – небо».

Інтер’єр (франц. interieur – внутрішній) – словесний малюнок, який зображує внутрішню частину якого-небудь приміщення. Призначення такого опису – відтворити обставини подій, надати розповіді побутової достовірності, створити культурний контекст діяльності персонажа.

І. Нечуй-Левицький так зображує вбогий інтер’єр оселі Балашів, куди Кайдашиха приїхала на оглядини: «Хата була дуже низька. Маленькі віконця були ніби сліпі. Через старі шибки, вкриті зеленими та червоними плямами, не видно було навіть неба. Стара лежанка з каміння неначе присіла й роз’їхалась.

Каміння повипиналося з неї, неначе сухі ребра в худющої шкапи. На полу в кутку стояла стара невеличка скриня. Стеля ввігнулась, а серед хати стояв тонкий побілений стовп: він підпирав сволок». У цьому разі інтер’єр не є звичайним описом, а образним малюнком, деталі якого свідчать про вбогість і безпросвітність побуту Балашів.

Авторські відступи (ліричні, філософські, публіцистичні, історичні). У ліричних відступах письменник виражає своє ставлення до героя. Ліричні відступи можуть бути у ліро-епічних, рідше – ліричних творах. У поемі «Катерина» Т. Шевченко звертається до своєї героїні зі словами співчуття:

Катерино, серце моє!

Лишенько з тобою!

Де ти в світі подінешся

З малим сиротою?

Публіцистичні – це міркування про актуальні суспільно-політичні проблеми (дискусія Дмитрія Карамазова та Аглаї про розвиток українського націонал-комунізму у романі Миколи Хвильового «Вальдшнепи»).

Філософські відступи – це роздуми про долю людини, про місце людини у суспільстві:

Світ, бачся, широкий,

Та нема де прихилитись

В світі одиноким.

(Т. Шевченко)

Історичні відступи – це згадки про давньоминулі події. У романі Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» є спогади про історію села Піски протягом трьох століть.

А. Ткаченко, крім авторських відступів, виокремлює «неавторські», вкладені в уста персонажа, розповідача, вмонтовані документи, цифрові дані тощо.

Вставні епізоди – позасюжетні чинники композиції (сцена, новела). Вставні епізоди використовуються в романах, повістях, оповіданнях, поемах. Рідше зустрічаються вони у драматичних творах. У «Мертвих душах» М. Гоголя вставною є «Повість про капітана Копєйкіна», яка не пов’язана з долею основних героїв твору. В оповіданні М. Коцюбинського «Під мінаретами» татарський юнак Рустем розповідає історію про мусульманського ченця і осла.

В епічних і ліро-епічних творах використовується художнє обрамлення. Це такий сюжетний твір, який включається у розповідь, немов у рамку, що не має безпосереднього зв’язку з сюжетом. В. Лесик називає обрамлення позасюжетним елементом. В. Халізєв – обрамленням сюжету, автори «Літературознавчого словника-довідника» – літературним жанром, А  Ткаченко використовує термін «сюжетно-композиційне обрамлення». Художнє обрамлення як прийом використав Т. Шевченко у поемі «Варнак», вона розпочинається словами:

Тиняючись по чужині,

Понад Елеком, стрів я діда,

Вельми старого.

Це і був варнак, від імені якого ведеться розповідь у поемі. Обрамлення використовується у романах Боккаччо «Декамерон», у поемі А. Малишка «Прометей», в оповіданні А. Чехова «Аґрус». Обрамлення розмежовує оповідача і автора. Поема А. Малишка «Прометей» починається описом кручі над Дніпром. Далі розповідається про зустріч поета з плотарями, один із них згадує подвиг солдата-розвідника.

Обрамлення використовується у збірниках казок. Збірник «Казки 1001 ночі» починається розповіддю про мудру дівчину Шахразаду, яка щоночі розказує цікаві казки Халіфові, перериваючи їх вранці на найцікавіших місцях. Зацікавившись продовженням казок, Халіф постійно відкладає страту Шахразади.

Позасюжетним елементом є назва (заголовок) твору. Іноді вона містить тему, ідею (М. Коцюбинський – «Fata morgana», «Лихо через розум» О. Грибоєдова). Є заголовки, утворені за іменем головного героя («Отелло» В. Шекспіра, «Маруся» Г. Квітки- Основ’яненка), істоти («Біле Ікло» Джека Лондона), рослини («Тополя» Т. Шевченка), предмета («Алмазне жорно» І. Кочерги), місця дії («Вечори на хуторі біля Диканьки» М. Гоголя), часу дії («Вечір проти Івана Купала» М. Гоголя), прислів’я («Кров людська – не водиця» М. Стельмаха).

Зустрічаються заголовки, які стосуються жанру твору («Сповідь» Ж.-Ж. Руссо, «Божественна комедія» Дайте Аліг’єрі), біографічні («Шляхами Тараса» Оксани Іваненко), родинно-хронікальні («Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького). Іноді назви мають форму чужомовних фраз, які стали афоризмами («Persona grata» M. Коцюбинського), цитат із фольклору («Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М. Старицького), асоціації з іншими видами мистецтва («Кобзар» Т. Шевченка), алюзії («Потоп» Г. Сенкевича). Поширеними є символічні (І. Франко – «Боа костріктор»), алегоричні (Леся Українка – «Досвітні вогні»), іронічні (І. Франко – «Добрий заробок»), метафоричні (Г. Тютюнник – «Вир»), гіперболічні («І довше віку триває день» Ч. Айтматова), оксюморонні («Живий труп» Л. Толстого), метонімічні («Гомоніла Україна» Петра Панча) назви. У ліричних творах заголовок не є обов’язковим, проте без нього не обходяться епічні і драматичні твори.

У деяких творах зустрічаються епіграфи (грец. epigraphe – напис). Епіграфом може бути цитата або афоризм, вміщений перед текстом твору. Епіграф пов’язаний зі змістом твору, часто виражає його ідею, створює настрій. До послання «І мертвим, і живим...» Т. Шевченко підібрав цитату з Біблії: «Аще хто ренет, яко люблю Бога, а брата свого ненавидит, ложь есть» (Соборное послание Иоанна. – Глава 4. – С. 20).

Позасюжетним елементом є присвята. Поему «Неофіти»", наприклад, T. Шевченко присвячує М. С. Щепкіну, «Кавказ» – Якову де Бальмену. Збірку «Замість сонетів і октав» П. Тичина присвятив Г. Сковороді, новелу «Intermezzo» M. Коцюбинський адресував кононівським полям.

Можна говорити не лише про композицію художнього твору, але й про композицію сюжету, образу. Розкрити композицію образу – значить з’ясувати засоби його творення.