2.5.4. Романтика

Сентиментальність – це рефлексія розчуленості, зворушеності, викликана минулим життям з його простотою, моральною досконалістю відносин і переживань. Романтика – це рефлективна захопленість, звернена до піднесеного, до ідеалу. Слово «романтичний» (франц. romantique) вперше з’явилося в англійській поезії і критиці в середині XVIII ст. (Томсон, Коллінз) для означення пафосу творчості.

Романтика найчастіше пов’язана з ідеєю національної незалежності, громадянської свободи, рівності і братерства народів, це піднесений настрій.

О. Веселовський називав романтичних письменників ентузіастами. Романтика є ентузіазмом емоційних прагнень і почуттів. Вона з’явилася в епоху середньовіччя, нею проникнуті твори про легендарних лицарів, любовна лірика Петрарки, роман Сервантеса «Дон Кіхот», трагедія Шекспіра «Ромео і Джульєтта». Романтичний пафос присутній у творах сентименталістів, романтиків, реалістів і неоромантиків.

Ю. Ковалів визначає романтичний пафос як «мрійливо-піднесений настрій, якому притаманні спалахи почуттів, загострене переживання незвичайних подій, процесу діяльності, протиставлений буденності».

2.5.5. Гумор і сатира

Гумор (лат. humor – волога) – це відображення смішного, кумедного в життєвих явищах і характерах, прояв оптимістичного, життєрадісного ставлення до дійсності, торжество здорових сил над відсталими, безперспективними. Гумор може бути м’яким, доброзичливим, сумним, саркастичним, в’їдливим, вульгарним. «Об’єктом гумору, – за спостереженням Ю. Коваліва, – постає не цілісне явище, предмет чи особа, а окремі огріхи загалом позитивних явищ, неадекватні конкретній ситуації людські вчинки <...> Гумор, охоплюючи суперечності та контрасти життя, твориться насамперед метафорою, а не порівнянням, що дає змогу розкривати піднесене в обмеженому, дрібному факті, тому він у художньому вираженні часто набуває не так критичного, як оптимістичного забарвлення».

Гумор – це здебільшого прояв оптимістичного, гуманістичного ставлення до дійсності, торжество здорових сил над безрадісним, безперспективним. На думку Вольтера, сатира повинна бути колючою і водночас веселою. Жало сатири спрямовується проти соціально вагомих потворних фактів. Об’єкт сатири – соціально-комічне, небезпечне для суспільства і людини, об’єкт гумору – елементарно-комічне. Сміх у сатирі і гуморі має різну тональність, різні рівні соціального і художнього осмислення життєвих явищ. В одному творі деколи співіснують гумористична і сатирична тональності. У гуморі й сатирі можуть поєднуватися такі види комічного, як дотепність, іронія, сарказм, і такі художні засоби, як пафос, каламбур, карикатура, пародія, жарт, гіпербола.

2.5.6. Конфлікт

Важливим чинником змісту є конфлікт (лат. conflictus – зіткнення, сутичка). В основі конфлікту – зіткнення поглядів, інтересів. Що більш протилежні погляди, характери, то конфлікт гостріший. Є різні типи конфліктів, їх ділять за тематикою (на виробничі, політичні, національні, побутові, морально-стичні, естетичні); за вагою у структурі твору (головні, другорядні); за типовістю (типові і нетипові); за сферою побутування (зовнішні, внутрішні); за гранями духовного світу (конфлікт між обов’язком і честю, між розумом і почуттям). Враховуючи своєрідність мислення письменника, конфлікти можна розділити на умовні і життєво достовірні. Виходячи з літературних родів, конфлікти бувають епічними, ліричними, драматичними, виходячи з літературних видів – трагічними, комічними.

Яскраво виражені конфлікти в епічних, ліро-епічних, драматичних творах. Конфлікти відсутні у творах малих форм (ескіз, етюд, шкіц), в ідиліях, творах альбомного характеру. З категорією «конфлікт» пов’язана категорія «колізія». Г. Поспєлов вважає їх синонімами. Деякі критики конфлікт зв’язують із дійсністю, а колізію – з художнім твором.

А. Ткаченко вважає, що логічніше було б з конфліктом пов’язувати «зовнішньо-подієве зіткнення характерів і персонажів; із колізією – ситуацію внутрішніх борінь і противенств <...> Тоді навіть у межах одного твору співіснуватимуть конфлікт і колізія».

Ситуація (франц. situation – розміщений, розташування) – це сукупність умов, позицій, положень, з яких розвиваються колізія і конфлікт. Ситуації можуть бути статичними і сюжетними. Статичні – характерні для експозиції, розв’язки, епілога; сюжетні – для зав’язки і кульмінації.

У 40–50-х рр. XX століття у радянському літературознавстві побутувала теорія безконфліктності. В її основі був поділ суперечностей на антагоністичні і неантагоністичні. Радянські ідеологи твердили, що нібито в соціалістичному суспільстві антагоністичні конфлікти неможливі. Є тільки неантагоністичні конфлікти, народжені боротьбою передового і відсталого, свідомих громадян і таких, що не позбулися пережитків минулого. Теорія безконфліктності штовхала письменників до прикрашування дійсності. Її вплив негативно позначився на творах багатьох письменників («В степах України», «Приїздіть у Дзвонкове» О. Корнійчука), найбільшої шкоди вона завдала драматургії і кінодраматургії.