2.2. Проблема

Зміст твору не обмежується тематикою, він включає й проблематику. Грецьке problema – це щось, кинуте вперед. Важко погодитися з думкою, що проблема – «це ідейне осмислення письменником тих соціальних характерів, які він зобразив у творі». Вважаємо, що проблеми – це питання, які автор ставить перед читачами, героями, часом. Ці проблеми можуть мати соціальний, етичний, екологічний, психологічний характер. Іноді назви творів мають проблемний характер: «Хто винен?» – О. Герцена, «Батьки і діти» – І. Тургенєва, «Що робити?» – М. Чернишевського, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» – Панаса Мирного та Івана Білика. П’ять

Не в кожному творі є проблеми. Вони можуть бути відсутніми у творах розважального, альбомного характеру. Г. Абрамович ототожнює проблематику з тематикою. Ці категорії дійсно взаємопов’язані, але не тотожні. Проблемою називаємо питання, які ставляться або вирішуються в творі. Причому письменник не зобов’язаний давати відповіді на всі питання. Іноді важливо поставити питання – відповідь на нього дасть хтось інший.

Сукупність питань, які вимагають дослідження і розв’язання, називається проблематикою. Ю. Ковалів вважає, що «поняття «літературна проблематика» стосується передусім ідейно-тематичних аспектів художньої творчості; тому не завжди зведене до соціальних, національних, моральних, психологічних, економічних, онтологічних, екзистенціальних чинників, інколи передбачає задоволення розважальних потреб, зазвичай стосується естетичних критеріїв. Переважно проблематика спрямована на ідейне осмислення характерів, зображених у творі, з огляду на світоглядні засади автора».

2.3. Ідея

Органічною частиною змісту є ідея. Ідея пов’язана з темою, але вони не тотожні. Деякі літературознавці ототожнюють ідею з темою, бо орієнтуються на визначення теми, яке дав М. Горький. Він писав, що «тема – це ідея, яка зародилася в досвіді автора, підказується йому життям, але гніздиться у вмістилищі його вражень ще не оформленою і, вимагаючи втілення в образах, збуджує в ньому потяг до роботи над її оформленням». Але М. Горький говорить тут радше про народження творчого задуму, ніж про ідею як таку.

Грецьке idea – поняття, першообраз. Платон вважав ідеєю праобраз речі; Гегель – синтез поняття і об’єкта. В останні три століття вчені пов’язують ідеї з пізнанням буття, з суб’єктивним досвідом. Англійський філософ Локк називав ідеї реальні і фантастичні, адекватні і неадекватні праобразам, зв’язані і не зв’язані з дійсністю. Кант використовував термін «художня ідея», Гете – «художня концепція».

Під ідеєю розуміють основну думку твору, ставлення до зображеного, його оцінку. «Розкритити ідею художнього твору, – пояснює О. Рев’якін, – значить, зрозуміти ставлення автора до зображуваних у творі людських характерів, питань, явищ, предметів <...> тобто зрозуміти, як вони автором усвідомлюються, пояснюються, оцінюються і які в зв’язку з цим у творі виражаються прагнення, бажання, мрії письменника». В образі Маланки в повісті М. Коцюбинського «Fata morgana», наприклад, втілена ідея краху ілюзій найбіднішої частини селян про землю, в образі Хоми Гудзя – ідея стихійного протесту, в образах Гафійки і Прокопа Кандзюби – ідея пробудження селянської молоді до боротьби за свої права на землю в умовах тогочасної дійсності.

Ідеї в художніх творах мають мистецький характер, вони втілюються в образах. Ними проникнута вся тканина художнього твору. «Нинішній поет, – писав І. Франко, – не буде нам казати: «Ой горе, горе бідному на світі», – бо слова ті, хоч правдиві, але занадто загальні, – він постарається показати нам бідного чоловіка, як він живе в нужденній хаті у голоді і холоді, як робить на чужій ниві, як турбується такими речами, на котрі другий і уваги не звертає, постарається заглянути в душу того бідного чоловіка, що він думає, чого надіється, чого боїться, а чого бажає і т. ін.».

Розкрити ідею художнього твору – значить, зрозуміти, як ставиться автор до зображуваного, як розуміє, пояснює події і вчинки персонажів. Ідея може бути виражена прямо автором або героями. Так вона виражається в байках, окремих ліричних творах публицістичного і сатиричного характеру.

Ідею не можна редукувати до однозначної абстракції. Гете запитував, чи варто скрізь розшукувати ідею, абстраговану думку, і відповідав: «Майте ж нарешті мужність віддатись враженням, дозвольте вас розважити, схвилювати, підняти, навчити, надихнути і запалити прагненнями до великого, але не думайте, що марне все те, в чому немає якоїсь абстрактної думки або ідеї».

2.4. Близьким до терміна «ідея» є термін «тенденція» (лат. tendentіа – прагну, прямую). У «Літературному словнику-довіднику» є таке визначення тенденційності: «ідейна спрямованість літературно-художніх творів, яку письменник свідомо втілює в систему створених для цього образів».

Яка ж різниця між тенденційністю та ідейністю? Це питання намагався з’ясувати Д. Чижевський: «Світогляд автора може виявитися в творі «сам собою», без того, щоб автор намагався передати читачеві свої погляди. Але дуже часто автор свідомо хоче сугерувати читачеві певні думки та погляди. В таких випадках говоримо про «тенденцію» твору. «Тополя» – твір без тенденції (може, лише з наміром показати поетичність народних вірувань та переказів), але типово тенденційними творами Шевченка є, наприклад, «Сон» або «Неофіти».

Ще чіткіше про різницю між тенденційністю та ідейністю висловлювався І. Франко, аналізуючи творчість Лесі Українки: «Найкращі писання Лесі Українки, – зауважував критик, – ідейні, але зовсім не тенденційні. Яка тут різниця? Така, як між індукцією і дедукцією в логіці, як між синтезом та аналізом в хімії. Поетичний твір я називаю ідейним тоді, коли в його основі лежить якийсь живий образ, факт, враження, чуття автора <...> Тенденційний поет виходить від якоїсь чи то соціальної, чи політичної, чи загалом теоретичної тези, котру йому хочеться висловити, розширити між людьми. Замість розумових аргументів, він підбирає для неї якісь поетичні образи, немов ілюстрації до друкованого тексту...»

А взагалі тенденцією називаємо намагання автора схилити читача до своєї думки, своєї оцінки того чи іншого факту, явища. В історії літератури є приклади невдалих, художньо неповноцінних творів тенденційного мистецтва, серед них багато творів літератури соціалістичного реалізму. Однак є блискучі приклади заангажованої літератури, як твори письменників-націоналістів, поетів «празької школи»: Є. Маланюка, О. Теліги, Олега Ольжича, О. Стефановича, І. Ірлявського, письменників-шістдесятників: В. Симоненка, Ліни Костенко, М.  Вінграновського, В. Стуса, П. Скунця.