2.5.2. Пафос драматизму

Як і героїка, драматизм породжують суперечності життя. Драматизм виникає тоді, коли високим прагненням людей, а іноді й життю загрожує поразка або загибель. Драматичні події і ситуації можуть бути суспільно закономірними і випадковими, але лише перші є темами художніх творів. Гегель зазначав, що мистецтво цікавиться насамперед суспільно-історичною характерністю життя зображених індивідуальностей.

Коли люди ведуть гостру політичну боротьбу, стають жертвами репресій, свідомо готуються до визвольних воєн, виникає глибокий драматизм дій і переживань людей. Письменник може співчувати персонажам, які опинилися в драматичній ситуації, такий драматизм є ідейно утверджуючим пафосом. Він може і засуджувати характери, які винні у виникненні драматичного стану. У трагедії Есхіла «Перси» змальовано поразку персидського флоту у загарбницькій війні проти греків. Для Есхіла і Давньої Греції переживання персами драматичних подій є актом осуду ворога, який посягнув на свободу греків. Пафосом драматизму проникнуте «Слові про похід Ігорів». На прикладі Ігоря автор твору показує, до яких сумних наслідків приводять княжі міжусобиці.

У повісті М. Коцюбинського «Fata morgana», у романі Бальзака «Батько Горіо» драматизм виникає внаслідок соціальної нерівності. Драматизм подій і переживань може мати ідейно утверджуючий характер. Таким драматизмом характеризується «Пісня про Роланда», у якій змальована боротьба франкських військ Карла V з сарацинами та загибель Роланда й Олівера в Ронсільванській ущелині.

Часто драматизмом характеризуються особисті відносини між людьми. Героїня роману Л. Толстого «Анна Кареніна», яка не зазнала щастя в сімейному житті, вперше пізнала його з Вронським, залишила чоловіка, порвала з лицемірним світом, прийняла на себе весь тягар станового вигнанництва, але не витримала цього і покінчила життя самогубством.

2.5.3. Сентиментальність

Сентиментальність як пафос потрібно відрізняти від сентименталізму як напряму. Теоретик німецького сентименталізму Ф. Шиллер у статті «Про наївну і сентиментальну поезію» (1796 р.) засновником сентиментальної поезії назвав римського поета Горація, який звеличує у своєму Тібурі «спокійну розкіш». Ф.  Шиллер називає Горація постом «освіченої і зіпсутої епохи». Шиллер писав, що сентиментальність виникла тоді, коли наївне життя з його моральною цілісністю і чистотою відходило в минуле або відтіснялося на периферію соціальних відносин. Для виникнення сентиментального світосприйняття необхідно було, щоб у суспільстві постало невдоволення його вадами і щоб його прогресивні сили знаходили задоволення у прагненні до морально чистого й цілісного життя, яке відходить у минуле.

Г. Поспєлов вважає, що говорити про сентиментальний пафос творів Горація, «Буколіків» Вергілія, ідилій Теокріта, повісті Лоша «Дафніс і Хлоя» не варто, бо в них немає «емоційної рефлексії самих персонажів і ще більше – їх авторів». Перші проблиски сентиментальності він знаходить в творах провансальських трубадурів (XII ст.). Пафос сентиментальності яскраво виявився у літературі XVIII століття. Її героєм була проста, скромна, щира людина, яка зберегла пережитки патріархальності. Цей герой став предметом художньої рефлексії.

Витоки сентиментального почуття в українській літературі сягають XVII–XVIII ст., вони зароджуються в епоху бароко. Письменники-сентименталісти проймаються співчуттям до героїв, які не можуть знайти гармонію в реальному житті. Вони далекі від соціально-політичних конфліктів, але близькі до природи, їх чутливість йде від «серця». Для героїв І. Котляревського («Наталка Полтавка»), Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки («Чайковський») характерні непохитні моральні переконання, бажання подолати свої страждання, а також внутрішній стоїцизм.

На формування українського сентименталізму помітний вплив мав кордоцентричний характер української філософії. «На відміну від західноєвропейської філософської традиції, де «серце» ніколи не мало онтологічного аспекту, – зазначає І. Лімборський, – в українських мислителів воно вже з часів Г. Сковороди виступає як джерелом усіх почуттів, так і інструментом пізнання, якому слід беззастережно довіряти».

У підручнику «Введение в литературоведение» за ред. Г. Поспєлова є таке визначення сентиментального пафосу: «Це душевна зворушливість, викликана усвідомленням моральної гідності в характерах людей соціально принижених або зв’язаних з аморальним привілейованим середовищем».

Умови для виникнення сентиментального пафосу існують і в літературі XIX– XX століть. Яскравим прикладом є повість Ф. Достоєвського «Бідні люди». Її герой чиновник Дєвушкін – бідна, маленька людина, яку зневажають співробітники за те, що він лише переписує папери. Але Дєвушкін гордиться тим, що чесно заробляє собі на шматок хліба, вважає себе доброчесним громадянином, високо цінить свою «амбіцію», свою репутацію, готовий захищати себе від приниження.

Пафос сентиментальності є у творах Ю. Федьковича («Люба-згуба»), П. Грабовського («Швачка»).

Здатність до емоційної рефлексії сприяла появі не лише сентиментальності, але й романтики.