2.5. Пафос і його різновиди

З ідеєю тісно пов’язаний пафос (грец. pathos – почуття, пристрасть) – натхнення, пристрасне переживання душевного піднесення, викликане ідеєю чи подією. У пафосі думка і почуття складають єдине ціле. Аристотель під пафосом розумів пристрасть, яка спонукає до написання твору. За Бєлінським, пафос – це «ідея-пристрасть». «Звідси, – зауважує А. Ткаченко, – бере свій початок понятійна тавтологія: ідею визначають через пафос, а пафос – через ідею. Апогеєм відходу від первинної суті поняття пафосу можна вважати твердження, згідно з яким усі види пафосу створюються суперечностями соціальних характерів, які письменники осмислюють на основі ідейних позицій. Ці позиції містять у собі партійність суспільного мислення письменників і зумовлені класовістю їх світогляду».

А. Ткаченко вважає, що автори підручника «Введение в литературоведение» за редакцією Г. Поспєлова, називаючи такі види пафосу, як героїчний, драматичний, трагічний, сатиричний, гумористичний, сентиментальний, романтичний, не дотримуються єдиних критеріїв класифікації. Драматичний, трагічний, сатиричний пов’язаний з жанрами, а сентиментальний і романтичний – з літературними напрямами. Пафос, на думку А. Ткаченка, – це надмірна риторичність, театральність. Він пропонує використовувати термін «тональність». Видом тональності є патетика. Окрім патетичної тональності, є лірична з такими підвидами, як сентиментальність, романтичність, гумористичність, меланхолійність; драматична з трагічним, сатиричним, саркастичним, сентиментальним, романтичним підвидами; епічна з підвидами: героїчна, описова, фантастична.

Кожен вид тональності має свої відтінки. Так, у ліриці тональність може бути ностальгійною, меланхолійною, журливою. Позитивні емоції пов’язані з мажорною тональністю. На думку А. Ткаченка, пафос більш риторичний, зумисний, ніж тональність.

2.5.1. Героїчний пафос

Предметом героїчного пафосу є героїка самої дійсності – діяльність людей, які долають стихію природи, борються з реакційними силами суспільства, відстоюють свободу і незалежність Вітчизни. Героїчне займає важливе місце у міфології Давньої Греції, де поряд з образами богів діють образи героїв, які здійснюють величні подвиги, що викликають захоплення і бажання наслідувати їх. Такими є Ахілл, Патрокл, Гектор з «Іліади» Гомера, герої міфів Прометей, Геракл, Персей.

Італійський філософ Д. Віко у праці «Основи нової науки про загальну природу нації» писав, що героїзм характерний лише для початкового стану розвитку людства – «віку героїв». На його думку, кожен народ проходить три стадії – теократичну, аристократичну і демократичну. Першій стадії відповідає «вік богів», це період, коли люди пов’язують свою історію з міфологією, уявляючи, що ними керують боги. Третя стадія – «вік людей». Між «віком богів» і «віком людей» знаходиться «вік героїв», які царюють в аристократичних республіках. Віко вважав, що ці герої – грубі, дикі, малокультурні, жорстокі, з необмеженими пристрастями.

На думку Гегеля, героїка передбачає вільне самовизначення особистості, не підпорядковане законам. Загальнодержавні завдання герой виконує як свої особисті. Гегель вважав, що героїчна діяльність властива людям, які живуть у «вік героїв», тобто в додержавний період. Коли держава досягає значного розвитку, настає, за його словами, «прозово упорядкована дійсність», «кожен індивід отримує лише визначену і обмежену частину в роботі цілого» і «держава в цілому <...> не може бути довірена свавіллю, силі, мужності, хоробрості і розумінню окремої особи».

Гегель мав рацію, що «вік героїв» був історичною стадією розвитку національних держав, коли можна було виявити героїзм безпосередньо і вільно. Але з виникненням держав героїзм, всупереч твердженню Гсгсля, не зникає, а змінює свій характер, стає усвідомленим і морально відповідальним. Так, граф Роланд з «Пісні про Роланда» гине за волю рідної Франції. Однак держава може бути не лише прогресивною, але й реакційною силою, яка перешкоджає національному розвитку, звідси необхідність антидержавної діяльності прогресивних людей, спрямованої проти віджилої влади. Ця боротьба вимагає значних героїчних зусиль.

Починаючи з епохи Відродження, національно-історична героїка тісно пов’язана з формуванням феодальних держав, а згодом – буржуазних націй.

У соціології XX століття є дві протилежні тенденції: одна полягає в містифікації героїчної особи, друга відкидає можливість героїчної особистості в сучасному суспільстві. Англієць Реглен писав, що герої є продуктом соціальних міфів. На думку американського соціолога Даніела Бурстина, сьогодні герой перетворюється на знаменитість, що є антиподом героя.

Кожну епоху характеризує свій тип героїзму: це або визвольний порив, або самопожертва, або просто жертовність в ім’я загальнолюдських цінностей. Героїчне може виявлятися через прекрасне, піднесене, трагічне і комічне.