- •Глава 1. Право людини на працю і державні гарантії
- •Глава 9. Робочий час 327
- •Глава 15. Правове забезпечення охорони праці та здо ров'я працівників на виробництві 4s1
- •Глава 16. Професійна підготовка, перепідготовка
- •Глава 17. Індивідуальні трудові спори 550
- •Глава 23. Порядок вирішення колективних трудових
- •Глава 24. Державний нагляд і контроль за додержанням трудового законодавства і законодавства про охорону праці 695
- •Глава 1
- •Глава 2
- •Глава 3
- •Глава 4
- •Глава 5
- •Глава 6
- •Глава 7
- •Глава 8
- •8.7.1. Трудовий договір на невизначений строк (безстроковий)
- •8.7.2. Трудовий договір на певний строк
- •8.7.3. Контракт — особливий вид трудового договору
- •8.7.4. Трудовий договір про тимчасову роботу
- •8.7.5. Трудовий договір про сезонну роботу
- •8.7.6. Трудовий договір з трудящим-мігрантом
- •8.7.7. Трудовий договір про сумісництво
- •8.7.8. Трудовий договір про суміщення професій і посад
- •8.7.9. Трудовий договір про тимчасове заступництво керівника підприємства
- •8.7.10. Трудовий договір з працівниками про тимчасове виконання обов'язків за вакантною посадою
- •8.7.11. Трудовий договір про надомну роботу
- •8.7.12. Трудовий договір з державним службовцем
- •8.7.13. Трудовий договір з молодим спеціалістом
- •8.7.14. Порядок укладення трудового договору з роботодавцем — фізичною особою
- •8.8.1. Поняття переведення та переміщення на іншу роботу
- •8.8.4. Переведення з ініціативи працівника
- •8.8.5. Зміна істотних умов праці
- •8.9.2. Припинення трудового договору в зв'язку з певними подіями
- •8.9.3. Припинення трудового договору в зв'язку з певними юридичними діями
- •1. Угода сторін
- •3. Підстави, передбачені контрактом (п. 8 ст. 36 кЗпП)
- •8.9.4. Припинення трудового договору з ініціативи працівника
- •8.9.5.Розірвання трудового договору з ініціативи власника
- •2. Невідповідність працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, які перешкоджають продовженню даної роботи (п. 2 ст. 40 кЗпП)
- •4. Прогул (у тому числі відсутність на роботі більше 3 годин протягом робочого дня) без поважних причин (п. 4 ст. 40 кЗпП)
- •6. Поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу (п. 6 ст. 40 кЗпП)
Глава 2
ПРЕДМЕТ, МЕТОД І СИСТЕМА ТРУДОВОГО ПРАВА
2.1. Предмет трудового права
Трудове право займає одне з провідних місць серед галузей сучасного права України. Його значення зумовлюється роллю праці в суспільстві. Кожній людині, котра реалізує закріплене в ст. 43 Конституції України право на працю, доводиться стикатися з нормами трудового права.
Предмет трудового права відповідає на питання, які суспільні відносини регулюються цією галуззю права. Саме найменування трудового права свідчить про те, що зміст відносин, що регулюються цією галуззю права, становить трудова діяльність людей. Однак не всі відносини, пов'язані з працею, включаються у сферу дії трудового права, а ті відносини, які входять до предмета — неоднорідні за своїм змістом, цільовим призначенням і суб'єктним складом.
Визначення предмета трудового права має особливу увагу, адже тільки визначивши коло суспільних відносин, які в цей час становлять предмет, можна окреслити сферу застосування трудового законодавства.
Систему суспільних відносин, що становлять предмет трудового права, було глибоко досліджено в науці трудового права М.Г. Александровим, Б.К. Бегічевим, Л.Я. Гінцбургом, С.О. Івано-
50
вим, М.П. Карпушиним, Р.З. Лівшицем, А.Р. Мацюком, Ю.П. Орловським, А.Є. Пашерстником, О.С. Пашковым, П.Д. Пилипенком, О.І. Процевським, В.М. Скобєлкиним, Л.А. Сироватською та іншими вченими. Багато висновків цих вчених до сьогодні зберегли актуальність і наукову цінність. Водночас розвиток нових соціально-економічних умов не міг не відбитися на трудових відносинах, з'явилися нові суспільні зв'язки, а старі організаційно-правові форми наповнилися новим соціальним змістом.
У сучасних умовах система суспільних відносин, що становлять предмет трудового права, складається з індивідуальних трудових відносин, які виникають на підставі трудового договору, і колективних трудових відносин.
Основу (ядро) предмета трудового права становлять індивідуальні відносини трудового найму.
Наймана праця характеризується такими правовими ознаками:
трудові відносини виникають на підставі угоди між праців ником І роботодавцем, така угода у трудовому праві отримала спеціальну назву — термін "трудовий договір";
це праця юридично несамостійна, а така, що протікає в рам ках визначеного підприємства, установи, організації (юридичної особи) або в окремого громадянина (фізичної особи);
відбувається виконання роботи певного виду (трудової функції);
така праця здійснюється з підляганням трудовому розпо рядку, встановленому на конкретному підприємстві або ж визна ченому роботодавцем — фізичною особою;
ця праця здійснюється не на основі власних коштів вироб ництва, а за рахунок коштів (капіталу) роботодавця;
вона здійснюється не на свій страх і підприємницький ризик, а шляхом виконання під час роботи вказівок та розпоряджень роботодавця або уповноваженого ним органу і за гарантовану оплату;
трудовий договір, як правило, укладається на невизначений строк і лише у випадках, передбачених законодавчими актами, — на визначений строк;
здійснення трудової діяльності переважно відбувається у колективі працівників (трудовому колективі);
виконання протягом встановленого робочого часу певної міри праці (норм праці);
отримання від роботодавця у встановлені терміни винаго роди за роботу, що виконується;
забезпечення роботодавцем гарантій у встановлених випад ках, передбачених трудовим законодавством;
передбачається обов'язкова участь роботодавця у фінансу ванні соціального страхування працівника.
Термін "найманий працівник" з'явився лише останніми роками, в радянські часи він у теорії трудового права не визнавався і в законодавстві не вживався. Теоретично обґрунтовувалося, що наймана праця існує лише в капіталістичному суспільстві. Капіталістичне трудове правовідношення визначалось як юридичне відношення, що виникає з угоди найму робочої сили, в якому одна сторона (робітник, позбавлений засобів виробництва) перебуває відносно застосування своєї робочої сили під владою іншої сторони (власника засобів виробництва), котра використовує цю владу з метою отримання і присвоєння додаткової вартості. Загальноприйнятим вважалося, що на відміну від капіталістичних держав у соціалістичній державі робоча сила не є товаром, трудове правовідношення позбавлене класового антагонізму, цілі підприємства — це загальні цілі самих трудящих, соціалістичні трудові відносини виражають завойовану і реалізовану можливість роботи на себе, а не на експлуататорів.
З набуттям Україною незалежності, переходом до побудови соціальної ринкової економіки, а також прийняттям України до Ради Європи та наближенням законодавства до європейських міжнародних стандартів у трудове законодавство було внесено суттєві зміни демократичного і ринкового спрямування.
Термін "працюючі за наймом" набув законодавчого закріплення у ст. 1 Закону "Про зайнятість населення", прийнятому 1 березня 1991 р. Цю категорію працівників найперше було віднесено до категорії зайнятого населення. У більш сучасному законодавчому акті — Законі України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" від 3 березня 1998 р. наведено чітке визначення найманого працівника — це фізична особа, яка працює за трудовим договором на підприємстві, в установі та організації, в їх об'єднаннях або у фізичних осіб, які використовують найману працю (ст. 1). Термін "наймані працівники" широко застосовується у законодавстві України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
52
Сторона роботодавця отримала назву "власник або уповноважений ним орган або фізична особа" {ст. 21 КЗпП). У ст. 1 Закону України "Про організації роботодавців" від 24 травня 2001 р. визначено: "роботодавець — власник підприємства, установи, організації, незалежно від форми власності, виду діяльності та галузевої належності або уповноважений ним орган чи фізична особа, яка відповідно до законодавства використовує найману працю". У зарубіжному законодавстві й у міжнародно-правових актах зазвичай застосовуються терміни "роботодавець" або "підприємець".
Те, що трудове право має своїм предметом відносини найманої праці, визнано в сучасній науці трудового права, а також у юридичній практиці зарубіжних країн. Зокрема, на думку професора Р.З. Лівшиця, предметом трудового права є відносини найманої праці. Він пише, що трудове право регулює відносини несамостійної праці; відносини між роботодавцем і працівником — це і є наймана праця, праця підлегла, несамостійна, і навпаки, праця самостійна, без підлягання внутрішньому трудовому розпорядку, праця поза колективом, праця індивідуальна трудовим правом не регулюється (див.: Трудовое право России: Учеб. для вузов / Отв. ред. проф. Р.З. Лившиц и проф. Ю.П. Орловский. — М.: Изд. группа "ИНФРА-М — НОРМА", 1998. — С. 15—16). Можна навести й інші думки вчених-трудовиків, які визнають це положення.
Згідно зі ст. З КЗпП законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності, виду діяльності й галузевої приналежності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. У цій статті не вживається термін "найманий працівник", однак посилання до трудового договору як підстави виникнення таких відносин підтверджує попередній висновок. Терміни "наймана праця", "наймані працівники" стали базовими поняттями трудового права і застосовуються у законах і підзаконних нормативно-правових актах.
Наймана праця здійснюється на підприємствах, в установах, організаціях різних форм власності — державної, комунальної, приватної, причому всі вони є рівнозначними. Окрім того, в нових умовах більш широкого застосування набула наймана праця у роботодавця — фізичної особи. У зв'язку з цим важливо
53
наголосити, що всі роботодавці мають однакові загальні права й несуть однакові обов'язки стосовно забезпечення для працівників стандартів і гарантій, встановлених у трудовому законодавстві, а всі наймані працівники мають однаковий правовий статус.
Перші акти про працю стали наслідком робітничого руху за свої трудові права, а перші трудові закони продемонстрували втручання держави у регулювання трудових відносин, вони стосувалися обмежень волі роботодавця і захисту певних категорій працівників. Йшлося про встановлення норм щодо охорони дитячої праці (наприклад, Закон Франції 1841 р. встановив норми про мінімальний вік при прийнятті на роботу у 8 років, заборонив працю на нічних та небезпечних роботах), праці жінок, врешті-решт про обмеження робочого часу для всіх працівників тощо. Трудове право виникло як право захисту інтересів людини праці, захисту працівника від експлуатації з боку роботодавця, воно й нині зберегло це завдання.
Метою норм трудового права є регламентація триваючих трудових відносин у процесі праці (а не разових завдань) шляхом встановлення мінімальних гарантій (наприклад, мінімальної відпустки, мінімальної заробітної плати), максимальних обмежень (наприклад, норми робочого часу, норми праці тощо), захисних процедур (наприклад, підстави і порядок звільнення з ініціативи власника, додержання гарантій при звільненні, порядок оскарження незаконного рішення тощо). Основним принципом трудового права є положення про те, що правовий стан працівника не може бути погіршений стосовно закріпленого законодавством рівня, він може бути поліпшений шляхом встановлення додаткових соціально-трудових пільг з боку роботодавця. Трудове право не регулює працю самостійну, працю на себе. Отже, трудове право — це сфера найманої (залежної) праці.
Трудове право в основному зорієнтоване на колективну працю. Трудова діяльність окремої особи — письменника, вченого, художника, що не пов'язана із застосуванням найманої праці та виконується власними силами, на власний ризик, трудовим законодавством не регулюється. Якщо ж письменник або вчений працюють у трудовому колективі видавництва чи наукової установи на основі трудового договору (контракту), то мають місце трудові відносини, засновані на найманій праці, і внаслідок цього врегульовані трудовим правом.
54
Водночас можлива наймана праця окремої особи на роботодавця — фізичну особу на основі трудового договору. І хоча тут немає трудового колективу і трудовий процес здійснюється одним працівником, ці відносини належать до трудового права, оскільки є два головних суб'єкта — працівник і роботодавець; трудові відносини мають триваючий характер, а їх змістом виступає не одноразове завдання, а робота певного роду; робота певним чином унормована, а її виконання пов'язано із попередньо обумовленою заробітною платою.
До індивідуальних трудових відносин, на нашу думку, належать такі: щодо професійної орієнтації і професійного добору кадрів, що здійснюється роботодавцем; укладення, зміни та припинення трудового договору; відсторонення працівників від роботи роботодавцем; нормування праці у рамках трудового договору; оплати праці; робочого часу; часу відпочинку; охорони здоров'я працівників у процесі праці; дисципліни праці; оцінки результатів праці та атестації працівників; професійного навчання працівників і підвищення їхньої кваліфікації; дисциплінарної відповідальності працівників; матеріальної відповідальності сторін трудового договору; досудового розв'язання Індивідуальних трудових спорів.
Індивідуальні трудові відносини характеризуються безпосереднім зв'язком між працівником і роботодавцем. Головна їх мета — виконання працівником певної трудової функції. Елементами цих відносин виступають усі ланки суспільних зв'язків, без яких індивідуальні трудові відносини не можуть нормально функціонувати. Потрібно зазначити, що не всі елементи є одно-порядковими, зв'язки між ними мають складний, супідрядний характер. Особливе місце в цій системі займають відносини, що опосередковують трудовий договір між працівником і роботодавцем. Ці відносини можна розглядати як у вузькому, так і в широкому значенні. У широкому значенні трудовий договір є базою, основою всіх інших індивідуальних трудових відносин — щодо оплати праці, робочого часу, дисципліни праці тощо. Всі названі відносини виникають і протікають тільки в рамках дії трудового договору, з його припиненням припиняються і всі елементи, що його становлять. Навіть випадки невчасного розрахунку з працівником, трудові спори про незаконне звільнення пов'язані з минулими трудовими відносинами в рамках трудового
55
договору. Розглядаючи трудовий договір у вузькому значенні, потрібно обмежитися відносинами щодо його укладення, зміни і припинення. Це — ядро всіх індивідуальних відносин трудового найму.
Відносини щодо дисциплінарної і матеріальної відповідальності є охоронними за своєю соціальною спрямованістю, однак реалізуються в рамках трудового договору, який охоплює всю систему індивідуальних трудових відносин (див. Мацюк А.Р. Трудовые отношения развитого социалистического общества. — К.: Наук, думка, 1984. — С. 139).
Водночас слід взяти до уваги, що й у сфері найманої праці трудові відносини характеризуються певною різноманітністю, яка, у свою чергу, знаходить відображення в особливостях правового регулювання. Зокрема, виділяються три відносно самостійні категорії працюючих за наймом:
наймані працівники (залежна праця);
працівники, подібні до найманих (залежна праця з вико нанням особливих державних функцій), — державні службовці, судді, прокурорсько-слідчі працівники, атестовані співробітники органів внутрішніх справ, служби безпеки, військовослужбовці;
працюючі співвласники (поєднання самостійної і залежної праці) — члени кооперативів, колективних підприємств, госпо дарських товариств, селянських (фермерських) господарств.
Праця перелічених категорій працівників суттєво відрізняється за своїм характером, складністю, відповідальністю, умовами праці тощо. Особливості настільки істотні, що це дає інколи привід для фахівців вважати, що трудове право на деякі категорії працівників не поширюється. Тим більше ситуація ускладнюється, коли у законодавстві відсутня чітка вказівка на те, що трудові відносини таких працівників виникають на підставі трудового договору (хоча б і з певними особливостями) і на таких працівників поширюється трудове законодавство.
Для правового регулювання трудових відносин працівників першої категорії — найманих працівників принциповими є норми Конституції України як загального так і спеціального (галузевого) значення. Зокрема до норм, що спеціально стосуються сфери трудового права, належать положення статей 43, 44, 45. Ці статті містять конституційні положення про право на працю, його зміст та гарантії, про заборону примусової праці та визначення
56
видів діяльності, що не вважаються примусовою працею; проправо на належні, безпечні й здорові умови праці; про право на заробітну плату на рівні не нижчому, ніж визначений законом; про право на своєчасне отримання заробітної плати; на захист від незаконного звільнення тощо.
Трудові відносини найманих працівників у цілому регулюються трудовим законодавством, яке включає в себе передусім Кодекс законів про працю (КЗпП), затверджений Законом УРСР від 10 грудня 1971 р. і введений у дію з 1 червня 1972 p., а також інші закони та підзаконні нормативно-правові акти, які мають загальне значення.
Друга категорія працівників отримала позначення {воно застосовується і в зарубіжній практиці) — "працівники, подібні до найманих". Йдеться про державних службовців, народних депутатів, атестованих працівників органів внутрішніх справ, прокурорсько-слідчих працівників, суддів та деяких інших працівників. Особливості їх праці в цілому полягають в особливості їх роботодавця — державних органів та установ, а також у характері та змісті їхньої праці, — вони виконують певні державні функції', які мають широке застосування і стосуються, як правило, усього населення. Трудова діяльність таких працівників скерована назовні — від установи до громадянина. Представники адміністративного права зазвичай вважають, що праця державних службовців регулюється адміністративним законодавством, де головним є принцип влади і підкорення. Між тим не слід забувати, що в усіх випадках будь-який державний службовець, у тому числі й найвищого рангу, дає добровільну згоду на зайняття певної посади, отже, в основі лежить угода сторін — працівника і роботодавця, їх праця регулюється спеціальними законами, а в частині, не врегульованій таким чином — законодавством про працю.
Так, трудові відносини державних службовців регулюються Законом України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 р. (Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 52. — Ст. 18). Згідно зі ст. З цього закону правовий статус Президента України, Голови Верховної Ради України, його заступників, голів комітетів Верховної Ради України, народних депутатів України, Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, Голови та суддів Вищого арбітражного суду (тепер — господарського суду), Генерального прокурора України регулюється Кон-
57
ституцією України і спеціальними законами України. Особливості вступу в посаду, трудових прав і обов'язків суддів та прокурорів регулюються відповідно Законами України "Про статус суддів" від 15 грудня 1992 р. (із наступними змінами і доповненнями) (Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 8. — Ст. 56), "Про прокуратуру" від 5 листопада 1991 р. (зі змінами і доповненнями) (Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 53. — Ст. 793).
Трудові відносини державних службовців також регулюються різного роду підзаконними нормативно-правовими актами, що встановлюють особливості проведення конкурсу при прийнятті на роботу, проведення стажування тощо.
Особливості праці посадових осіб місцевого самоврядування встановлено Законом України "Про службу в органах місцевого самоврядування" від 7 червня 2002 р. (Урядовий кур'єр. — 2001. — 4 липня). Дія цього закону не поширюється на технічних працівників та обслуговуючий персонал органів місцевого самоуправління, їх трудові відносини регулюються загальними нормами трудового законодавства.
Не поширюється трудове законодавство на проходження служби військовослужбовцями. їх трудові відносини регулюються Статутами внутрішньої служби Збройних Сил України, стройовим статутом, статутом гарнізонної та вартової служби, Дисциплінарним статутом ЗС України. Ці акти затверджено Законом України від 24 березня 1999 р. (Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 22—23. — Ст. 194—197), а також Положенням про матеріальну відповідальність військовослужбовців за шкоду, заподіяну державі, затвердженим Законом України від 24 березня 1995 р. (Відомості Верховної Ради України. — 1995. — Ст. 193). Однак соціальні гарантії мають дотримуватися і стосовно цих осіб. Норми Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців І членів їх сімей" від 20 грудня 1991 р. (зі змінами і доповненнями), які регламентують права військовослужбовців щодо проходження служби, службового часу і часу відпочинку, відпустки, охорони здоров'я, соціальних гарантій прав членів сімей військовослужбовців, свідчать про те, що в основу їх покладено відповідні положення трудового законодавства. Треба вважати, що з переходом військової служби на контрактну систему, ця тенденція буде посилена.
Відносини щодо проходження служби в органах Міністерства внутрішніх справ України регулюються спеціальними актами — Законом України "Про міліцію", Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим відповідно до постанови Верховної Ради УРСР від 25 грудня 1990 р. постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1991 р. № 114 (зі змінами і доповненнями), Дисциплінарним статутом органів внутрішніх справ України, затвердженим Указом Президії Верховної Ради УРСР від 29 липня 1991 р. № 1368. У частині, не врегульованій спеціальними актами, на службово-трудові відносини атестованих співробітників органів внутрішніх справ поширюється трудове законодавство. На працівників, які працюють в органах внутрішніх справ за трудовим договором, так званих "вільнонайманих", поширюється трудове законодавство.
На думку В. Воловика, який дослідив особливості правового статусу військовослужбовців і співробітників органів внутрішніх справ, є підстави віднести суспільні відносини, пов'язані із застосуванням праці військовослужбовців, до предмета адміністративного права, оскільки при цьому має місце високий ступінь їх особистої залежності по службі, і відповідні трудові відносини виникають між цими військовослужбовцями та державою в цілому, а не конкретною державною установою, а суспільні відносини, пов'язані із застосуванням праці співробітників органів внутрішніх справ — до предмета трудового права, оскільки при цьому має місце невисокий ступінь їх особистої залежності по службі, а їх трудові відносини виникають між конкретним органом внутрішніх справ, а не з державою в цілому (Воловик В. Про галузеву належність правовідносин, пов'язаних з застосуванням праці мілітаризованих державних службовців // Право України. — 1999. — № 2. — С. 96—98). Такий висновок видається обґрунтованим і заслуговує на підтримку.
Враховуючи важливість для правозастосовчої практики юридичної ясності у галузевій належності норм, що регулюють трудові відносини названих вище категорій осіб, необхідним видається приділити цьому питанню достатню увагу і місце в новому Трудовому кодексі України. Тут має бути чітко визначена сфера дії трудового права, зокрема для тих категорій працівників, щодо правового регулювання праці яких точаться наукові дис-
59
кусії, тоді як трудові права людини стосовно них порушуються, і законодавча невизначеність є однією з причин такого становища. Необхідні серйозні обґрунтування для збереження спеціального правового регулювання.
З цього приводу можна навести такий приклад. У ч. 11 ст. 22 Закону "Про міліцію" і у п. 21 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ для осіб рядового і начальницького складу встановлюється 41-годинний робочий тиждень. Водночас вказується, що в необхідних випадках вони несуть службу понад установлену тривалість робочого часу, а також у вихідні та святкові дні. При цьому оплата праці в надурочний, нічний час, у вихідні та святкові дні провадиться відповідно до законодавства. Отже, в одному пункті підзаконного нормативно-правового акта встановлюється подвійне правове регулювання — 41-годинний тиждень — це спеціальна норма, а оплата праці за надурочну роботу та роботу у вихідні і святкові дні регулюється КЗпП України. Не може бути жодних підстав для суцільного запровадження для всіх атестованих співробітників 41-годинного тижня, адже переважна більшість їх працює у звичайному режимі, а для тих, що працюють за спеціальним графіком, встановлюється підсумований облік робочого часу. Окрім того, немає підстав взагалі для збереження 41-годинного тижня, тоді як загальну норму про встановлення в Україні 40-годинного робочого тижня було введено Законом України від 17 листопада 1993 р. До речі, Конвенцію МОП № 47 "Про скорочення робочого часу до 40 годин на тиждень" було ратифіковано Президією Верховної Ради УРСР ще 9 червня 1956 р.
Ст. 7 КЗпП України має зазнати суттєвих змін у напрямку конкретизації усіх категорій працівників, трудові відносини котрих регулюватимуться спеціальним законодавством, а також встановлення критеріїв, меж та обсягу диференціації, допустимої щодо кожної категорії. Не забуваймо, що ст. 22 Конституції України заборонила обмежувати обсяг прав і свобод при прийнятті нових законодавчих актів.
У цілому спостерігається процес зближення правового статусу державних службовців з правовим режимом щодо звичайних працівників, зокрема в питаннях надання гарантій відносно зайнятості, норми робочого часу, часу відпочинку, матеріальної відпо-
60
відальності, соціальних гарантій, пов'язаних з материнством.Щодо таких працівників не може застосовуватись примусове переведення без їх згоди на іншу роботу (посаду), або переведення на нижчу посаду як дисциплінарне стягнення. Пленум Верховного Суду України в п. 12 постанови №9 від 1 листопада 1996 р. "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" (Право України. — 1996. — № 12. — С. 91—94) роз'яснив, що не можуть застосовуватись як такі, що суперечать ч. З ст. 43 Конституції України відомчі положення і статути про дисципліну, що передбачають можливість переведення працівника без його згоди на іншу роботу в порядку дисциплінарного стягнення. Оплата праці таких працівників регулюється спеціальними нормативно-правовими актами, разом з тим стосовно них зберігають свою дію загальні положення та принципи трудового законодавства щодо оплати праці.
Друга категорія працівників, яка має особливе правове регулювання іншого роду, — це працюючі власники. їх праця характеризується самостійністю, вони самі для себе виступають роботодавцем, визначають напрям діяльності підприємства, мають повні права щодо розподілу отриманого прибутку. Яким же чином має регулюватися їх праця? На однакових принципах із принципами регулювання найманої праці чи інакше? Думки вчених тут розбіглися.
Професор В.І. Нікітінський, який ввів у науковий обіг термін "працюючі власники", доводив, що до предмета трудового права, крім відносин найманої праці, також входять трудові відносини співвласників, які не засновані на застосуванні найманої праці (див. Никитинский В.И., Коршунова Т.Ю. Правовое регулирование трудовых отношений работающих собственников // Государство и право. — 1992. — № 6).
Згідно з ч. 2 ст. З КЗпП особливості праці членів кооперативів і їх об'єднань, колективних сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств, працівників підприємств з іноземними інвестиціями визначаються законодавством та їх статутами. Тобто правовий режим праці таких працівників може мати істотні відмінності від умов, передбачених трудовим законодавством. Ці особливості можуть поширюватися на регулювання робочого часу і часу відпочинку; умов визначення трудової функції, переходу на іншу роботу; підстав і порядку відсто-
61
ронення від роботи; припинення членських відносин; дисциплінарної і матеріальної відповідальності. Лише п'ять позицій з трудового права мають бути обов'язково додержані — гарантії щодо зайнятості, охорони праці, праці жінок, молоді, інвалідів. Ці гарантії мають надаватися в порядку, передбаченому законодавством про працю.
Слід зазначити, що вказана модель не закріплена в законодавстві послідовно і належним чином. Так, у ст. З не міститься вичерпного переліку працюючих власників, зокрема не враховані члени інших колективних підприємств, господарських товариств. Якщо вже встановлювати для таких працівників особливості, доцільно було б застосувати щодо працюючих власників узагальнюючий термін, що враховує всі види ринкової кооперації — праця членів "корпоративних організацій". Не перелічені всі категорії працівників, особливості праці яких встановлюються спеціальним законодавством (ст. 7 КЗпП), Є істотні суперечності між ст. З і ст. 21 КЗпП. Передбачається, що всі ці недоліки будуть враховані при підготовці нового Трудового кодексу.
Ясно видно ставлення законодавця до розрізнення моделей правового регулювання праці найманих працівників і працюючих власників у Законі "Про ратифікацію Конвенції Міжнародної організації праці № 132 (переглянутої) 1970 р. про оплачувані відпустки" від 29 травня 2001 р. № 2481. Верховна Рада України постановила ратифікувати цю Конвенцію, але при цьому зробила таке застереження: "Україна відповідно із статтею 15 Конвенції заявляє, що бере зобов'язання за нею стосовно осіб, які працюють за наймом у всіх секторах економіки, включаючи сільське господарство" (Урядовий кур'єр. — 2001. — 27 червня).
Імовірно, що перспективи розвитку трудового права полягають у встановленні диференціації залежно від того, про яку працю йдеться — найману, залежну від роботодавця, чи самостійну, незалежну, коли працюючий сам для себе виступає роботодавцем. Трудове право являє собою систему норм, які містять комплекс, з одного боку, гарантій для найманого працівника, з іншого — певних обмежень для роботодавця. Ясно, що така модель є прийнятною лише для першої категорії працівників — найманих — і цілком неприйнятною для другої категорії — самостійних, незалежних працюючих. Працюючі співвласники можуть врегулювати процес своєї праці, однак це право належить
62_
тільки їм самим, оскільки їхня трудова діяльність юридично ні від кого іншого не залежить. Слід підкреслити, саме юридично не залежить, оскільки економічна залежність має місце для усього суспільства рівною мірою. Разом з тим для інших галузей права — соціального забезпечення, податкового — не може мати значення організаційно-правова форма, у якій відбувається праця. Сплата податків, страхових платежів до фондів соціального забезпечення має будуватися на рівних засадах.
Потрібно зазначити, що останніми десятиріччями на Заході спостерігається експансія трудового права, поширення деяких його захисних положень на так званих автономних (незалежних) працівників (ремісників, дрібних торговців, осіб вільних професій), а також на членів виробничих кооперативів, сімейних підприємств, на державних службовців. Окремі норми трудового права застосовуються до поліцейських і військовослужбовців.
Професор І.Я. Кисельов вважає, що тенденція до розширення сфери дії трудового права в країнах з розвиненою ринковою економікою збережеться і надалі. Вчений вважає, що можливе подальше розширення сфери дії трудового права, і, зрештою, навіть зміни предмета його регулювання, яким стане застосування праці як залежних, так і незалежних працівників, співучасників колективної власності різних видів, зайнятих у трудовому і виробничому процесі. Але це питання майбутнього (див.: Киселев И.Я. Зарубежное трудовое право: Учеб. для вузов. — М.: Изд. группа "ИНФРА-М — НОРМА", 1998. — С. 11).
Це досить дискусійне питання. Йдеться не про те, що буде записано в законі, а про те, що має бути там встановлено. Адже відомо, тільки той закон правовий, що відповідає реальним суспільним потребам, і тільки такий закон діє. Можна досхочу рекламувати норми чинного трудового законодавства про гарантії, наприклад, щодо необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу (зокрема вагітній жінці, або особі передпенсійного віку), обов'язкового встановлення власником неповного робочого часу на вимогу певної категорії працівників, погоджувальної форми укладення контракту, обмеження надурочних годин тощо, але ж вони не діють, бо не відповідають реаліям.
Необхідно зауважити, що трудові відносини громадян України, які працюють за кордоном, а також трудові відносини іноземних громадян, які працюють на підприємствах, в установах,
63
організаціях України, регулюються законодавством держави, в якій здійснено працевлаштування (найняття) працівника, і міжнародною угодою України (ст. 8 КЗпП у редакції Закону від 8 червня 2000 р. № 1807-ІП).
Колективні трудові відносини. Протягом радянської доби трудове право було зорієнтовано на регулювання індивідуальних трудових правовідносин, сторонами яких виступали працівник і підприємство (адміністрація). Чинний КЗпП України в основному й продовжує залишатись таким. Однак у цьому разі йдеться лише про одну частину предмета трудового права. Іншою його частиною є колективні трудові відносини, і останніми роками в Україні увага законодавця була прикута саме до цієї сфери. З'явилися нові закони — "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" (1998 р.), "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" (1999 р.), "Про організації роботодавців" (2001 p.), які врегулювали колективні трудові відносини.
У науці трудового права традиційно прийнято включати в систему суспільних відносин, що становлять предмет трудового права, крім власне трудових відносин, також декілька груп відносин, тісно пов'язаних з трудовими, які передують, супроводять або витікають з останніх. До них відносять такі: організаційно-управлінські відносини у сфері праці; відносини щодо забезпечення зайнятості, профорієнтації і працевлаштування; відносини щодо професійного відбору, професійної підготовки й підвищення кваліфікації кадрів безпосередньо на виробництві; соціально-партнерські відносини; відносини щодо нагляду і контролю за охороною праці й дотриманням трудового законодавства; відносини щодо розгляду трудових спорів. Професори К.Н. Гусов і В.Н. Толкунова називають також організаційно-управлінські відносини профспілкового органу на виробництві або іншого уповноваженого працівниками органу з роботодавцем, його адміністрацією (з приводу поліпшення умов праці, застосування норм трудового права, прийняття і застосування локальних норм трудового права, захисту прав трудящих), а також відносини щодо матеріальної відповідальності учасників трудового відношення за шкоду, заподіяну з вини однієї сторони іншій (див.: Гусов К.Н., Толкунова В.Н. Трудовое право России: Учебник. — 2-е изд., доп., испр. — М.: Юристъ, 1997. — С. 12—16).
64
Професор П.Д. Пилипенко вважає, що предметом трудового права є трудові відносини, що виникають на підставі трудового договору, і відносини, тісно пов'язані з трудовими. До останніх він відносить відносини з приводу працевлаштування, щодо підготовки кадрів і підвищення кваліфікації, щодо контролю за дотриманням законодавства про працю, щодо матеріальної відповідальності та вирішення трудових спорів, а також відносини з приводу встановлення умов праці на підприємствах (Трудове право України: Курс лекцій для студентів / За ред. П.Д. Пили-пенка. — 2-ге вид., доп. і перероб. — Л.: ЛНУ, 2002. — С. 10).
Розвиток нових економічних умов, наявність нової законодавчої бази, нові суспільні відносини, а також інтеграційні процеси, які вимагають враховувати у національному законодавстві міжнародні соціальні стандарти, змушують переосмислити юридичну природу названих відносин, їх місце в загальній системі права, а також у предметі трудового права. Передусім не можна визнати вдалим сам термін "відносини, тісно пов'язані з трудовими". Він містить у собі невизначеність і щодо складу, і щодо меж такої "тісності", відповідно, й невизначеність правової форми таких відносин, методу їх правового регулювання. Доцільно розглянути конкретні відносини цієї групи і проаналізувати їх на предмет виявлення їх галузевої належності, а також встановити, наскільки тісними є ці суспільні зв'язки з трудовими відносинами, а точніше — з індивідуальними трудовими відносинами.
З цього приводу корисно звернутися до наукових досліджень, де обстоювалась інша концепція, котра, як все більше з'ясовується, цілком відповідає сучасному європейському сприйняттю трудового права та його предмета.
Ідею колективних трудових відносин висловив професор С.О. Іванов на науково-координаційній нараді наукових і практичних працівників з проблем трудового права і соціального забезпечення, яка відбулася 11—13 грудня 1974 р. в Звенігороді (Підмосков'я) (див.: Иванов С.А. Советская наука трудового права: проблемы и перспективы развития // Проблемы трудового права и права социального обеспечения. — М.: Ин-т государства и права, 1975. — С. 12—14).
У подальшому цю проблему досліджували Л.Я. Гінцбург (Гинцбург Л.Я. Соцалистическое трудовое правоотношение. — М.: Наука, 1977), С.А. Іванов, Р.З. Лівшиць, Ю.П. Орловський
65
(див.: Иванов С.А., Лившиц Р.З., Орловский Ю.П. Советское трудовое право: вопросы теории. — М., 1978; Иванов С.А., Лившиц Р.З. Личность в советском трудовом праве. — М., 1982). У 1984 р. цю концепцію підтримав і розвинув А.Р. Мацюк (див.: Мацюк А.Р. Трудовые правоотношения развитого социалистического общества. — К.: Наук, думка, 1984).
Ідею колективних трудових відносин також підтримували у своїх роботах юристи-трудовики європейських соціалістичних країн Ф. Кунц, Г. Бредерніц, А. Блаумгарт, А. Вельтнер, Л. Надь (Кодификация законодательства о труде социалистических стран — М,: Наука, 1979. — С. 11—14).
Ці вчені проаналізували однорідність і цілісність предмета трудового права, дали обґрунтування колективно-трудових відносин, саме трудового характеру відносин між трудовим колективом, комітетом профспілки і підприємством; довели, що предмет трудового права складають індивідуальні й колективні трудові відносини.
Останніми роками ідея колективних трудових відносин дістала додаткове сучасне обґрунтування у монографії Г.І. Чанишевої "Колективні відносини у сфері праці: теоретико-правовий аспект" (О.: Юрид. літ., 2001. — 327 с.) і стала предметом її докторської дисертації (Г.І. Чанишева. Колективні відносини у сфері праці: теоретичні та практичні проблеми правового регулювання: Автореф. дис. ... д-ра юрид. наук. — X., 2002).
Ідею колективних трудових відносин не сприйняла наука радянського трудового права. Наукова дискусія з цієї проблеми ведеться більше 20 років. Зокрема, професор А.С. Пашков вважав, що колективні відносини мають лише організаційний характер щодо встановлення умов праці й не можуть бути визнані трудовими відносинами нарівні з індивідуальними трудовими відносинами (див. Пашков А.С. Проект нового Трудового кодекса // Государство и право. — 1995. — № 3. — С. 81). Інші вчені-тру-довики й досі обстоюють цю позицію (Процевський О.І. Про предмет трудового права України // Право України. — 2001. — № 12. — С 81).
Однак сучасний розвиток трудового права свідчить, що ідея єдності індивідуальних і колективних трудових відносин продовжує жити і має практичне втілення. Професор І.Я. Кисельов на підставі багаторічних і ґрунтовних досліджень з порівняль-
66
ного зарубіжного та міжнародного трудового права доходить висновку, що трудове право — це самостійна галузь права, предметом якої стали відносини щодо застосування найманої (залежної) праці. Ці відносини включають індивідуальні трудові відносини між працівником і підприємцем, які опосередковують наймання і споживання робочої сили, і колективні трудові відносини між окремими підприємцями (об'єднаннями підприємців) і профспілками або іншими організаціями трудящих щодо встановлення і реалізації умов праці" (Киселев И.Я. Зарубежное трудовое право: Учеб. для вузов. — М.: Изд. группа "ИН-ФРА-М — НОРМА", 1998. — С. 10—11; Киселев И.Я. Сравнительное и международное трудовое право: Учеб. для вузов. — М.: Дело, 1999. — С. 26—28).
19 квітня 2002 р. на розширеному засіданні міжвідомчої робочої групи з підготовки Трудового кодексу України за участю МОП у доповіді В. Єгорова, головного спеціаліста Департаменту Міжнародного бюро праці (МБП), яка мала назву "Реформа трудового законодавства: порівняльні аспекти", було викладено основні характеристики трудового права в сучасний період. Зокрема доповідач висвітлив позицію МОП про розуміння трудових відносин як таких, що витікають з двох договорів — трудового договору і колективного договору. Доповідач наголошував на єдності цих двох складових як основи для трудових правовідносин, на необхідності керуватися Декларацією про фундаментальні принципи і права у праці, прийнятою 86-ю Конференцією МОП у 1998 p., а також запропонував для застосування "Рекомендації щодо розробки трудового законодавства, розроблені МБП" (Женева, 2002), у яких правовому забезпеченню колективних трудових відносин належить визначальна роль. Згідно з Рекомендаціями до основних положень трудового права належать такі: свобода об'єднання; ефективне визнання права на ведення колективних переговорів; врегулювання колективних трудових спорів; право на страйк; викоренення всіх форм підневільної і примусової праці; викоренення дискримінації в галузі праці та занять; ефективне викоренення дитячої праці.
Загальновідомо, що виникненню трудового законодавства передував широкий робітничий рух, який врешті виливався у страйки. Можна вважати, що трудове право з'явилося завдяки колективним трудовим відносинам. Сутністю їх є відображення ко-
_67
лективних інтересів у сфері праці як матеріальної основи, загальної умови людського суспільства.
До групи колективних трудових відносин належать такі: відносини щодо утворення і діяльності профспілок або інших осіб як представників інтересів трудових колективів найманих працівників у соціально-трудових відносинах; щодо утворення та діяльності організацій роботодавців як представників інтересів роботодавців у соціально-трудових відносинах; щодо укладання і виконання колективних договорів, колективних угод на галузевому, регіональному та національному рівнях; щодо колективних переговорів; щодо діяльності профспілок з приводу застосування трудового законодавства; щодо участі трудових колективів в управлінні організаціями; щодо розв'язання колективних трудових спорів.
Колективні трудові відносини характеризуються наявністю колективних суб'єктів, які будучи визнані правом, отримали свій реальний правовий статус. В Україні у цій сфері створено нове законодавство, зокрема прийнято Закони України "Про колективні договори і угоди", "Про підприємства в Україні", "Про оплату праці", "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)", "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", "Про організації роботодавців", Указом Президента України від 27 квітня 1993 р. затверджено Положення про Національну раду соціального партнерства, Указом Президента від 17 листопада 1998 р. затверджено Положення про Національну службу посередництва та примирення, які створили легальну базу для функціонування колективних трудових відносин.
Зовсім новим у юридичній практиці України є укладення на загальнонаціональному рівні Генеральної угоди, а також галузевих і регіональних угод між профспілками як представниками працівників, об'єднаннями роботодавців і державними органами як представниками держави. Це свідчить про те, що з розвитком соціального партнерства колективні відносини вийшли за рамки підприємств і створили нову соціально-трудову вертикаль, що пронизує тканину трудових та інших соціальних відносин від рівня конкретного підприємства до загальнонаціонального рівня.
З прийняттям Законів України "Про соціальне партнерство", "Про трудові колективи", проекти яких перебувають на розгляді у Верховній Раді України, буде в цілому завершено формування
68
правової бази — основи для реалізації колективних трудових відносин.
Колективні трудові відносини — це середовище буття індивідуальних трудових відносин. Вони зайняли рівноправне місце з індивідуальними трудовими відносинами. Більше того, індивідуальні трудові відносини за тією правовою моделлю, яка складається нині, не можуть існувати без колективних правовідносин, оскільки для всіх роботодавців є обов'язковими зобов'язання, визначені генеральною, галузевою, регіональною угодами, а також колективним договором (інша справа, що зміст колективних угод поки що далекий від оптимального, але це питання вдосконалення правового регулювання, а не суті самої правової моделі). Слід визнати, що організаційний елемент властивий не тільки колективним правовідносинам, а й рівною мірою індивідуальним. Що являють собою інститути оплати праці, дисципліни праці, робочого часу як не організацію індивідуальних трудових відносин? За всіма елементами індивідуальних трудових відносин простежується зв'язок з колективними трудовими відносинами.
Слід зупинитися також на питанні, чи входять до предмета трудового права відносини зайнятості й працевлаштування. Видається, ці відносини є комплексними за своєю юридичною природою та входять до предмета інших галузей права і лише невеликою своєю частиною — до предмета трудового права.
Державна служба зайнятості є представником держави, на неї покладено обов'язок надання безоплатних соціальних послуг населенню щодо працевлаштування. Для здійснення цих функцій вона наділена владними повноваженнями щодо підприємства. Підприємство зобов'язане: виділяти певну кількість робочих місць у рахунок броні, працевлаштовувати на ці місця працівників за направленням служби зайнятості; обладнати спеціальні робочі місця для інвалідів і забезпечити їх реальне введення в дію шляхом працевлаштування інваліда. Підприємство також зобов'язане надавати службі зайнятості всю інформацію про наявність вакантних місць, вивільнення працівників, простої підприємства, використання працівників з неповним робочим часом. За недотримання таких обов'язків на підприємство накладаються штрафні санкції.
Відносини між підприємствами і державною службою зайнятості щодо бронювання робочих місць для працевлаштування осіб
69
за направленням служби зайнятості, спеціального обладнання робочих місць для інвалідів та їх працевлаштування, наданняінформації службі зайнятості про рух і використання робочої сили, виплати штрафу за порушення законодавства про зайнятість є адміністративно-правовими і регулюються нормами адміністративного права.
Відносини між підприємствами і Фондом загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, а також відносини між службою зайнятості й громадянами щодо надання послуг з працевлаштування, профорієнтації, підшукування відповідної роботи, профнавчання, перенавчання, підвищення кваліфікації, надання статусу безробітного з виплатою допомоги по безробіттю, а також матеріальної допомоги в період проф-підготовки за рахунок коштів Фонду є соціально-забезпечувальними і входять до предмета права соціального забезпечення.
Об'єктивною основою для виникнення соціально-забезпечувальних відносин і відмежовування їх від інших суспільних відносин, врегульованих правом, виступають соціальні ризики, тобто такі випадки (події, обставини) у житті людини, за яких особа втрачає роботу, кошти для існування з незалежних від неї причин. Соціальними ризиками виступають вікова або фізіологічна непрацездатність (досягнення пенсійного віку або встановлення інвалідності), хвороба, безробіття з незалежних причин, втрата годувальника тощо. Для здійснення соціального забезпечення держава створює соціальні фонди, кошти яких формуються як за рахунок страхових внесків роботодавців і працівників (Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням; Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття; Фонд соціального страхування від нещасного випадку на виробництві), так і за рахунок інших джерел (Фонд соціального захисту інвалідів; державний та комунальний бюджети). Ще однією ознакою соціально-забезпечувальних відносин є неодмінна участь у них держави в особі спеціально уповноважених органів: органів соціального захисту, державної служби зайнятості або соціальних фондів. Нарешті, для соціально-забезпечувальних відносин характерне використання методу соціального надання послуг, виплат, а також принципу соціальної солідарності при розподілі
70
соціальних коштів. Всі названі ознаки мають місце при наданні службою зайнятості послуг громадянам.
Третя група відносин у сфері зайнятості й працевлаштування складається між працівником і підприємством щодо укладення трудового договору на основі направлення служби зайнятості. Сюди також входять відносини з використання працівників на сезонних, громадських роботах за направленням служби зайнятості. У таких випадках укладається трудовий договір і на працівника поширюється трудове законодавство. Лише ці відносини становлять предмет трудового права.
Таким чином, відносини зайнятості та працевлаштування до предмета трудового права не входять. Між тим, у рамках навчального курсу доцільно розглянути правове регулювання у цій сфері.
Відносини щодо нагляду і контролю за дотриманням законодавства про працю належать не до предмета трудового права, а до предмета права адміністративного, що переконливо довів А.Р. Ма-цюк ще у 1984 р. (див.: Мацюк А.Р. Цит. соч. — С. 102—103).
2.2. Метод трудового права
Метод правового регулювання — це спосіб впливу держави на суспільні відносини, який здійснюється за допомогою юридичних засобів, прийомів, їх сполучень.
Первинними методами визнаються такі: 1) централізоване, імперативне регулювання (метод субординації), за якого регулювання зверху донизу здійснюється на владно-імперативних засадах; 2) децентралізоване, диспозитивне регулювання (метод координації), за якого правове регулювання визначається переважно знизу, на його хід і процес впливає активність учасників суспільних відносин, що регулюються певною галуззю права (Алексеев С.С. Право: азбука — теория — философия: Опыт комплексного исследования. — М.: Статут, 1999. — С. 370— 371). Ці методи виступають у різних варіаціях, сполученнях, як правило, з перевагою одного з них. У найбільш чистому вигляді такі первинні методи виявляються у публічному праві (централізоване регулювання — метод субординації) і в приватному, насамперед у цивільному, праві (децентралізоване регулювання — метод координації).
71
За допомогою методу правового регулювання держава здійснює переведення суспільних відносин у правовідносини, визначаючи коло суб'єктів таких правовідносин; встановлює їхній правовий статус — суб'єктивні права та обов'язки, гарантії; визнає підстави виникнення прав та обов'язків; ступінь конкретності прав та обов'язків; встановлює процедури здійснення прав та обов'язків; визначає види санкцій за порушення встановлених правил.
На думку B.C. Нерсесянса, "метод галузевого правового регулювання (метод галузі права) — це сукупність заходів, способів і форм вираження специфічних регулятивних властивостей і функцій, притаманних нормам даної галузі" (Нерсесянс B.C. Общая теория права и государства: Учеб. для юрид. вузов и ф-тов. — М.: Изд. группа "ИНФРА-М — НОРМА", 1999. — С. 437).
За висновками теоретиків метод регулювання суспільних відносин можна визначити, схарактеризувавши такі елементи:
порядок виникнення, зміни і припинення правовідносин;
загальне юридичне становище учасників правовідносин;
характер встановлення прав і обов'язків;
засоби забезпечення виконання обов'язків (санкції). Застосовуючи ці теоретичні засади можна проаналізувати й
метод такої галузі права, як трудове право. При цьому важливо простежити ці елементи щодо усієї сукупності відносин, які становлять предмет трудового права.
Порядок виникнення, зміни і припинення правовідносин.
Для виникнення всіх трудових правовідносин характерним є договірний характер. Так, індивідуальні трудові правовідносини виникають на підставі укладення трудового договору. Установлення Конституцією України положення щодо заборони примусової праці (ст, 43) надало конституційного рівня цій юридичній ознаці. Зміни умов трудового договору також, за загальним правилом, відбуваються за взаємною згодою працівника і роботодавця. Колективні трудові правовідносини також виникають на підставі угоди їх суб'єктів. Ця риса колективних правовідносин простежується на всіх етапах їх існування, зокрема при встановленні умов праці, укладенні колективних договорів та угод, при наданні представницьких повноважень профспілковим органам та організаціям роботодавців з боку трудових колективів і роботодавців, при вирішенні колективних трудових спорів із
72
застосуванням примирно-третейської процедури. Заслуговує націлковиту підтримку висновок П.Д. Пилипенка про те, що у трудовому праві юридичними фактами, що породжують, змінюють або припиняють правовідносини, є вольові дії суб'єктів, що базуються на їх взаємній згоді.
Загальне юридичне становище учасників правовідносин характеризується тим, що сторони перебувають у юридично рівному стані. Ця ознака притамана як сторонам індивідуальних правовідносин, так і суб'єктам колективних трудових правовідносин. У науці трудового права традиційно прийнято вважати, що при укладанні трудового договору сторони юридично рівні. Проте, визнаючи це, необхідно одночасно зауважити, що у сфері застосування праці важливе місце належить економічним чинникам, які попередньо обумовлюють вольові дії суб'єктів щодо прийняття рішень. В. Жернаков слушно доходить висновку, що "примус до праці треба шукати не в правовій, а в соціально-економічній сфері" (Жернаков В. Свобода праці як принцип сучасного трудового права України // Право України. — 1999. — № 3. — С. 34).
Юридична рівність має позитивне значення лише за умови економічної та соціальної рівності. З переходом до ринкової економіки, особливо в умовах економічної кризи, слід беззаперечно визнати, що роботодавець і найманий працівник не рівні, роботодавець сильніший, особливо якщо це платоспроможний роботодавець, а стан на ринку праці такий, що пропозиція робочої сили істотно перевищує попит. Врахування цієї "неюридичної" обставини, на нашу думку, має знайти відображення у суто юридичних способах забезпечення рівних прав і можливостей сторін трудових правовідносин. Зокрема, всі положення законів, спрямовані на захист прав працівників, повинні бути сформульовані не як можливість для сторін (сторони можуть ...), а як обов'язок роботодавця, щоб у такий спосіб виключити двозначність у правовому вирішенні питання. Доцільно уникати невизначених формулювань юридичних норм, максимально скоротити вживання оцінних понять у законодавстві, які не дають можливості чітко й однозначно тлумачити норму закону суб'єктам його застосування.
На сьогодні слід визнати, що становище сторін при укладенні трудового договору характеризується не рівністю, а швидше, сво-
73
бодою вибору. Це більше відповідає реаліям, бо юридична рівність у сфері найманої праці не дає сьогодні рівності соціальної, і працівник потребує додаткового правового захисту.
Уклавши трудовий договір, у процесі трудових відносин працівник повинен підкорятися волі роботодавця, водночас обидві сторони трудового договору повинні підкорятися в процесі праці правилам внутрішнього трудового розпорядку. Таке становище випливає з трудового договору, однією з умов якого є обов'язок працівника підкорятися правилам трудового розпорядку.
Юридична рівність характеризує й становище колективних суб'єктів у сфері праці. Колективні договори та колективні угоди приймаються на основі взаємних домовленостей, із застосуванням таких засобів, як колективні переговори, консультації. Колективні трудові спори розв'язуються із застосуванням примирно-третейської процедури, за допомогою спеціально утворюваних примирних комісій, трудового арбітражу.
Характер встановлення прав і обов'язків. Права і обов'язки учасників трудових правовідносин визначаються за допомогою трьох юридичних сполучень.
Сполучення державно-правового і договірно-правового регу лювання. Значна частина норм встановлюється в нормативно- правових актах, які приймаються компетентними державними органами, — у КЗпП, законах, постановах Кабінету Міністрів України, нормативних наказах Міністерства праці та соціальної політики України, інших міністерств та відомств, органів місце вого самоврядування. Поряд із цим права та обов'язки визнача ються за взаємною згодою сторін трудового договору, а також сторін колективних договорів і угод. Це сфера договірного регу лювання, вона складається з індивідуального і колективного дого вірного регулювання.
Сполучення імперативного і диспозитивного способів пра вового регулювання. В імперативному порядку встановлюється мінімальний рівень гарантій трудових прав працівників — так звані державні соціальні стандарти та державні соціальні га рантії у сфері праці, які є обов'язковими до виконання: мінімаль на заробітна плата, максимальна норма робочого часу, мінімаль на оплачувана щорічна відпустка, обов'язкові вимоги у сфері охорони праці, гарантії для певних категорій працівників тощо.
74_
При цьому соціальні стандарти встановлюються як у нормативно-правових, так і в колективно-договірних актах. Тут діє принцип, згідно з яким колективно-договірні акти не можуть знижувати стандарти, встановлені на рівні закону, а колективно-договірний акт нижчого рівня не може звужувати обсяг стандартів, встановлених в угодах вищого рівня. Тобто колективний договір може лише поліпшувати правове становище працівників, а не погіршувати його.
Диспозитивні норми надають можливість сторонам як індивідуальних, так і колективних трудових правовідносин самим встановлювати свої права та обов'язки. Це, зокрема, стосується можливості встановлення за угодою сторін трудового договору: роботи (трудової функції), яку буде виконувати працівник; випробування працівника; режиму робочого часу, зокрема неповного робочого дня або неповного робочого тижня; переведення на іншу роботу; факультативних умов трудового договору; припинення трудового договору за угодою сторін тощо. Сторони колективного договору визначають взаємні зобов'язання, строк дії колективного договору, форми контролю тощо.
Співвідношення імперативного і диспозитивного методів у трудовому праві вимагає удосконалення. Слід урахувати те, що імперативні приписи можуть встановлюватися не лише у правових актах, які приймаються державними органами, такі обов'язкові правила можуть встановлюватися й у локальних актах. І якщо останні прийнято з додержанням встановленої процедури, рівень їх обов'язковості не менший, ніж інших нормативно-правових актів. Значно поліпшило б з'ясування цього положення прийняття Закону України "Про нормативно-правові акти". Проблема також полягає у тому, щоб чітко встановити на рівні закону співвідношення імперативних і диспозитивних норм: у яких випадках застосовувати формулу "повинен", "зобов'язаний", а в яких — "може". Зокрема, це питання пов'язане із загальним юридичним становищем суб'єктів трудового права — співвідношенням сторін при укладанні трудового договору. Заслуговує на увагу зарубіжна практика. Так, у Трудовому кодексі Угорщини (1992 p.), який характеризується як "кодекс конвергенції соціалізму і капіталізму", виділено такі різновиди норм:
— абсолютно імперативні норми, які не можна змінювати як у бік підприємців, так і працівників;
11
абсолютно диспозитивні норми, які діють, якщо сторони не домовилися про інше (у таких випадках допускається знижен ня нижньої межі прав працівників, тобто погіршення їх стано вища порівняно із законодавством, якщо сторони, в тому числі сам працівник, згодні);
відносно імперативні. Ці норми можуть бути в трьох варі антах: 1) норми не можна змінювати на шкоду працівника, але можна — на шкоду наймача; 2) норми не можна змінювати на користь працівника, але можна погіршувати його становище порівняно із законодавством; 3) норми не можуть погіршувати становище працівників порівняно із законодавством, але можуть поліпшувати рівень правових гарантій для працівників (Кисе лев И.Я. Цит. соч. — С. 215—216).
3. Сполучення централізованого і локального правового регулювання. Однією з особливостей джерел трудового права є наявність локальних правових норм, які приймаються окремим роботодавцем самостійно (наприклад, роботодавець затверджує штатний розпис, посадові інструкції працівників, положення про комерційну таємницю на підприємстві), або роботодавцем разом з виборним органом первинної профспілкової організації (встановлення систем оплати праці, затвердження локальних положень про преміювання працівників, про охорону праці на конкретному підприємстві тощо). Яскравим прикладом колективного нормативно-правового акта є колективний договір конкретного підприємства. Локальні норми поширюють свою дію лише на працівників конкретного підприємства і є обов'язковими до виконання. У ринкових умовах слід очікувати розширення зони диспозитивного методу і, як наслідок, — зростання ролі локальної нормотворчості, проте, очевидно, потрібно остерігатися перегину в бік диспозитивного методу, що може спричинити порушення прав працівників. У законодавстві необхідно чітко сформулювати положення, які не можуть бути змінені на шкоду працівникові.
Слід звернути увагу на те, що до числа централізованих актів належать не лише акти державно-правового характеру — закони, підзаконні акти, а й такий акт колективно-договірного характеру, як Генеральна угода. У Генеральній угоді, укладеній сторонами соціального партнерства на 2002—2003 роки, встановлено: "Положення цієї Угоди діють безпосередньо і поширюють-
76
ся на підприємства, установи і організації всіх форм власності... Положення цієї Угоди є обов'язковими як мінімальні гарантії для застосування під час ведення колективних переговорів і укладення колективних договорів та галузевих і регіональних угод". Юридичні норми, встановлені у Генеральній угоді, наприклад, тарифна ставка робітника 1-го розряду, Перелік надбавок і доплат, що мають міжгалузевий характер, мають загальну дію і поширюються на всіх суб'єктів трудових правовідносин у державі.
Засоби забезпечення виконання обов'язків (санкції). Трудове право має самостійні санкції, які застосовуються для забезпечення виконання зобов'язань суб'єктами трудових правовідносин. Це — засоби дисциплінарної і матеріальної відповідальності. Поряд із цим для захисту трудових прав працівників на підприємствах обираються комісії з трудових спорів, розширено судовий захист трудових прав громадян, У перспективі планується створення спеціалізованих трудових судів. Нині згідно з Конституцією України працівник має право оскаржити до суду будь-яке порушення норм трудового законодавства. Нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю, охорону здоров'я працівників на виробництві здійснюють органи, які діють за межами підприємства і не залежать від власника або уповноваженого ним органу.
Таким чином, для методі/ трудового права характерними є: договірний характер виникнення, зміни і припинення правовідносин; юридична рівність суб'єктів; поєднання державно-правового і договірно-правового, імперативного і диспозитивного, централізованого і локального правового регулювання суспільних відносин у сфері праці; наявність специфічних способів захисту трудових прав і забезпечення виконання трудових обов'язків.
77
2.3. Система трудового права
і система трудового законодавства
Для юридичних норм характерною є їх системність. Тобто вони діють не кожна сама собою, а переважно в комплексах, асоціаціях, у складі цілих правових інститутів і у більш широких підрозділах — галузях права. Система галузі права — це сукупність елементів, які певним чином зв'язані між собою та утворюють певну цілісність.
Системність — закономірна, неодмінна властивість об'єктивного права. її деформація, руйнування — аномалія, "хвороба" права, яка може звести нанівець його регулятивні можливості, перешкодити очікуваному законодавцем соціальному результату. Соціальне призначення, соціальна сутність системи права — слугувати нормативною базою, підмурівком державного забезпечення певних суспільних відносин, цілеспрямованого впливу на них (Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. — К., 1994. — С. 94—95).
Структура будь-якого суспільного явища, у тому числі й галузі права, являє собою внутрішню будову, закономірну організацію змістовних компонентів системного цілого. Структура системи трудового права втілюється у внутрішній організації цієї галузі права, в єдності, узгодженості, розподілі правових норм за інститутами та іншими галузевими структурними утвореннями, в їх зв'язках та взаємодії. Елементом системи права виступає норма права, яка регулює будь-яку одну сторону суспільних відносин. Для правової регламентації відносин у цілому необхідна взаємодія комплексу норм (матеріальних, процесуальних, норм-принципів, норм-дефініцій).
Норми права об'єднуються в інститут права, який становить відособлену групу юридичних норм, які регулюють суспільні відносини певного виду.
Система трудового права є сукупністю об'єктивно пов'язаних правових інститутів і норм, які розподіляються у певній струк-турованій послідовності та у відповідності до специфіки суспільних відносин, що ними регулюються.
У науці трудового права склалася загальна думка про те, що система трудового права структурно складається із Загальної та
78_
Особливої частин, хоча між авторами немає єдності з приводу належності окремих правових інститутів до Загальної або Особливої частини.
Є й інші думки. Так, П.Д. Пилипенко вважає, що поділ трудового права на Загальну і Особливу частини має штучний характер (див. Трудове право України: Курс лекцій для студентів / За ред. П.Д. Пилипенка. — JL: В-во Львів, нац. ун-ту імені Івана Франка, 2002. — С 22).
Розвиток трудового права в постсоціалістичних та індустріально розвинутих державах свідчить про новий підхід до системи трудового права. Він набув практичного застосування, зокрема у Трудовому кодексі Угорщини (1992 р.), про який згадувалося вище, котрий синтезував усі позитивні надбання попереднього угорського трудового права і положення трудового законодавства розвинутих країн Заходу, передусім ФРН, і становить собою європейський тип трудового права, для якого характерним є одночасне визнання ролі капіталу, приватної власності, прерогативи підприємців і не менш важливої ролі праці, профспілок, трудових колективів, встановлення численних обмежень господарської влади (Киселев И.Я. Цит. соч. — С. 214). Цей Кодекс складається з таких частин: загальні положення; колективні трудові відносини; індивідуальні трудові відносини, трудові спори; заключні та перехідні положення.
І.Я. Кисельов на підставі аналізу досвіду зарубіжних країн у регулювання трудових відносин визначає структуру сучасного трудового права як таку, що складається із загальних положень; індивідуального трудового права; колективного трудового права; процесуального трудового права; колізійного трудового права.
Ці ідеї відповідають і реальному розвиткові трудових відносин в Україні, а також тенденції до уніфікації моделей правового регулювання на міжнародному рівні, зокрема європейському.
Під час обговорення концепції проекту нового Трудового кодексу України українські вчені-трудовики мали нагоду ознайомитися з думкою зарубіжних колег щодо системи трудового права, представленою у доповіді польського професора, доктора юридичних наук Марії Матей-Тирович, яка детально виклала позицію щодо розмежування індивідуального і колективного трудового права як "загальновизнаного і глибоко вкоріненого". М. Матей-Тирович зазначила, що підставою для такого розмежу-
79
вання є відмінність прав та інтересів, що потребують захисту: індивідуальні права та інтереси працюючих утворюють основу індивідуального трудового права, а предметом колективного трудового права є колективні трудові відносини, змістом яких виступають колективні права та інтереси працівників і роботодавців. При цьому автор навела широкий перелік робіт науковців країн Західної Європи, які підтримують цю позицію.
Нині в Польщі відбувається рекодифікація трудового законодавства, що ґрунтується на концепції, згідно з якою між індивідуальними та колективними трудовими відносинами є тісний генетичний і функціональний зв'язок, оскільки без індивідуальних трудових відносин не можуть з'явитися колективні трудові відносини, а останні служать реалізації індивідуальних трудових відносин — і тому належать до спільної галузі трудового права, — проте відособленість предмета і принципів колективного трудового права є підставою для його регулювання в окремому законі, можливо, навіть, піднесеному до рангу "кодексу колективного права". Звертається увага на те, що таке інтегральне регулювання зробило б свій внесок у піднесення ваги цієї юридичної сфери, з огляду на важливу роль, яку відіграє колективне трудове право в політичному, економічному та суспільному житті. У зв'язку з такою концепцією готується Кодекс індивідуального трудового права, після ухвалення якого буде підготовлено кодекс або окремий закон колективного трудового права (див.: Zielinski Т. Pojecie і przedmiot zbiorowego prawa pracy; Gozdie-wicz G. Podstawowe zasady zbiorowego prawa pracy // Zbiorowe prawo pracy w spolecznej gospodarce rynkowej. — Torun, 2000; M. Sewerynski. Problemy rekodyfikacji prawa pracy // Prawo pracy a wyzwania XXI-go wieku. — Warsawa, 2002).
Норми трудового права, які регламентують колективні трудові відносини, зокрема щодо діяльності профспілок та їхнього правового статусу, щодо утворення та діяльності організацій роботодавців, щодо укладення колективних договорів та угод, проведення колективних переговорів, консультацій, розв'язання колективних трудових спорів — містяться в окремих законах КЗпП, підза-конних нормативно-правових актах. Такі норми містять визначення термінів і понять, завдання, цілі, принципи регулювання колективних трудових відносин, порядок утворення організацій, набуття ними представницьких повноважень, процедури арбіт-
80
ражно-третейського розгляду колективних трудових спорів. Іхоча сьогодні формування колективного трудового законодавства ще не завершено, вважаємо, є підстави стверджувати, що в національному трудовому законодавстві утворюється відносно відособлена частина — колективне трудове право.
З урахуванням викладеної аргументації вважаємо, що структура трудового права України, що формується, складається з трьох частин: загальні положення; індивідуальне трудове право; колективне трудове право.
Загальні положення містять норми, що визначають предмет, сферу дії, функції трудового права, принципи правового регулювання, єдність і диференціацію, суб'єктів трудового права, їхній правовий статус. Належне місце в загальних положеннях має бути відведено нормам, які закріплюють право на працю, його поняття, зміст, гарантії.
Індивідуальне трудове право включає такі правові інститути: трудовий договір; нормування праці; оплата праці; робочий час; час відпочинку; охорона здоров'я працівників на виробництві; дисципліна праці; дисциплінарна відповідальність працівників; оцінка результатів праці та атестація працівників; навчання і підвищення кваліфікації працівників; матеріальна відповідальність сторін трудового договору; індивідуальні трудові спори.
Колективне трудове право включає такі правові інститути: соціальне партнерство; правовий статус трудових колективів; правовий статус профспілок та інших органів представництва трудового колективу; правовий статус об'єднань роботодавців; колективний договір і колективні угоди; вирішення колективних трудових спорів.
Нині, на нашу думку, ще не має підстав вважати, що норми про розгляд індивідуальних і колективних трудових спорів об'єднуються в єдиний самостійний правовий інститут "процесуальне трудове право".
Не важко помітити, що правові інститути не завжди збігаються з видами трудових відносин, які становлять предмет трудового права і викладені у відповідному розділі підручника. Це, на нашу думку, пояснюється тим, що окремі правові інститути здійснюють правову регламентацію кількох видів трудових відносин. Так, у рамках правового інституту трудового договору здійснюється правове регулювання відносин професійної орієн-
81
тації та професійного добору кадрів, яке проводиться роботодавцем, укладання, зміни і припинення трудового договору, відсторонення працівника від роботи. Водночас деякі відносини перебувають під впливом не одного, а декількох правових інститутів.
Наведена структура трудового права викладена з урахуванням нового законодавства і тенденцій розвитку сучасного трудового права. Система трудового права не є застиглим конгломератом правових норм, вона — динамічна, розвивається під впливом нових економічних і соціальних відносин і зазнає змін. Переважна більшість дослідників поділяють думку про те, що система права має об'єктивний характер, у зв'язку з чим її розвиток зумовлює відповідну трансформацію системи законодавства, що створюється законодавцем (Теория государства и права: Учебник / Под ред. В.К. Бабаева. — М,: Юристъ, 1999. — С. 406). Трансформація системи трудового права під впливом процесів інтеграції, диференціації, поширення сфери правового регулювання тягне за собою зміни системи трудового законодавства.
Система трудового законодавства, на відміну від системи трудового права, що містить правові норми, становить собою сукупність нормативно-правових актів про працю. Система трудового права співвідноситься із системою трудового законодавства як зміст і форма. Слід констатувати, що сучасна система трудового права вийшла за рамки структури, відображеної в КЗпП. Це, звичайно, не дивно, адже КЗпП було прийнято майже ЗО років тому. Зміни, що вносилися до нього, не вплинули на структуру основного трудового закону, яка залишилася "старомодною", мов сукня, що вийшла з моди. Значною мірою нові умови праці регламентуються більш сучасними законами та підзаконними нормативно-правовими актами, тому далеко не всі названі правові інститути відображені у КЗпП. Проте не було і немає чистого збігу між системою права і системою законодавства у традиційному його розумінні, якщо навіть відкинути усі нові тенденції. Так, у системі трудового права є інститут "Охорона праці", а в КЗпП йому відповідають три глави — "Охорона праці" (глава XI), "Праця жінок" (глава XII) і "Праця молоді" (глава XIII). Не є самостійним інститутом глава VII "Оплата праці". Правовому інституту "Матеріальна відповідальність сторін трудового договору" не відповідає глава КЗпП. До глави IX входять норми про матеріальну відповідальність працівників за шкоду, заподіяну
82
підприємству, установі, організації, тоді як норми про матеріальну відповідальність власника або уповноваженого ним органу за шкоду, заподіяну працівникові, містяться у різних главах КЗпІІ (глава VII "Оплата праці", глава XI "Охорона праці", глава XV "Індивідуальні трудові спори"). Слід також врахувати, що відповідальність роботодавця за шкоду, заподіяну працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я нині регулюється спеціальним актом — Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з нещасним випадком на виробництві та професійним захворюванням" від 23 вересня 1999 р. (Офіційний вісник України. — 1999. — № 42. — С. 2080).
Підбиваючи підсумки, слід визнати, що прийняття нового Трудового кодексу — нагальна потреба нинішнього стану суспільних відносин у сфері застосування праці, і в його структурі має знайти відображення структура сучасного трудового права, яка відповідає принципам демократичного суспільства і соціальної ринкової економіки.
Наука трудового права вивчає трудове право шляхом комплексної розробки ефективності правових норм, відповідності правових моделей реальним суспільним відносинам. Великий внесок у становлення та розвиток науки трудового права зробили відомі російські вчені В,М. Догадов, Ф.М. Левіант, М.О. Александров, А.А. Абрамова, B.C. Андреев, Б.К. Бегічев, Л.Я. Гінцбург, К.П. Горшенін, В.В. Глазирін, К.Н. Гусов, CO. Іванов, СС. Наринський, І.Я. Кисельов, Р.З. Лівшиць, СП. Маврін, М.В. Молодцов, B.I. Шкітінський, Ю.П. Орловський, А.Є. Пашерстник, О.С. Пашков, А.В. П'ятаков, В.М. Скобєлкин, О.В. Смирнов, B.I. Смоляр-чук, І.О. Снігірьова, ОЛ. Ставцева, Л.А. Сироватська, В.М. Толкунова, К.П. Уржинський, А.А. Фатуєв, О.С. Хохрякова, О.І. Цепін, українські вчені — М.Й. Бару, О.Т. Барабаш, ЯЛ. Безугла, B.C. Венедиктов, Г.С. Гончарова, О. Єрьоменко, П.І. Жигалкін, В.В. Жер-наков, І.В. Зуб, Д.О. Карпенко, РЛ. Кондратьев, ЛЛ. Лазор, А.Р. Мацюк, ОЛ. Процевський, В.І. Прокопенко, СМ. Прилипко, П.Д. Пилипенко, В.Г. Ротань, З.К. Симорот, П.Р. Стависький, Б.С Стичинський, Н.М. Хуторян, ГЛ. Чанишева, О. Ярошенко таін.
Система науки ширша за систему трудового права, оскільки вона вивчає трудове право як галузь права не тільки "зсередини", а й "зовні", тобто досліджує найближчі суспільні зв'язки, які
83
забезпечують функціонування чинної правової моделі. Зокрема,це стосується проблем забезпечення зайнятості та працевлаштування, що здійснюється органами державної служби зайнятості, а також посередницькими фірмами недержавної форми власності; відносин щодо державного нагляду за додержанням трудового законодавства; розгляду трудових спорів поза рамками підприємств, тобто у судовому порядку. Актуальним є встановлення зв'язків з правом соціального забезпечення та в цілому визначення місця трудового права у соціальному праві. Надзвичайно важливою проблемою науки сучасного трудового права є встановлення рівня відповідності трудових прав, закріплених законодавством України, міжнародним стандартам прав людини в галузі праці та вироблення на цій основі рекомендацій щодо нормотворчості й правозастосування. Об'єктами дослідження є предмет, метод, джерела трудового права, історія його розвитку, порівняльний аналіз із законодавством зарубіжних країн, перспективи розвитку тощо. Система науки трудового права в основному відповідає системі трудового права, однак вона ширша за системи галузі трудового права за своїм предметом та змістом. Система навчального курсу "Трудове право України" ширша за систему трудового права. Вона включає розділи про предмет, метод, принципи трудового права, його систему, проблеми формування індивідуального і колективного трудового права. Крім того, в навчальному курсі вивчаються правові питання забезпечення зайнятості й працевлаштування, а також нагляду і контролю за додержанням трудового законодавства. Під час розгляду конкретних правових інститутів проводиться порівняльно-правовий аналіз національного законодавства про працю із законодавством зарубіжних країн.
2.4. Відмежування трудового права від суміжних галузей права
Трудове право слід відмежовувати від суміжних галузей права (цивільного, адміністративного, аграрного, права соціального забезпечення) за його предметом і методом.
До сфери дії цивільного права рівною мірою належать як майнові, так і немайнові відносини незалежно від зв'язку останніх
84
відносин з майновими (див. Цивільне право. — 4.1. — К., Х997. — С 8—9). Предмет трудового права становлять індивідуальні й колективні трудові відносини. Праця як об'єкт трудових правовідносин виступає у вигляді трудової функції і є видом або родом суспільно корисної діяльності індивіда. Отже, предметом трудового права є відносини, які складаються у процесі праці. Натомість цивільно-правові договори про працю абстрагуються від процесу праці та включають як об'єкт результат або продукт праці (Маврин СП. Рынок труда и трудовое право: проблемы юридической терминологии // Правоведение. — 2000. — №3.— С. 42). За трудовими відносинами працівник зобов'язується виконувати роботу певного роду (за конкретною спеціальністю, посадою, кваліфікацією), а в цивільно-правових відносинах, пов'язаних із застосуванням праці, виконується індивідуально-конкретне завдання. У трудових відносинах працівник включається до складу трудового колективу підприємства (установи, організації) і внаслідок цього зобов'язаний виконувати певну міру праці, підлягати правилам внутрішнього трудового розпорядку. У цивільно-правових відносинах усі ці моменти відсутні, громадянин виконує завдання на свій розсуд і на свій ризик. Тому норми інститутів трудового права — робочого часу, часу відпочинку, оплати праці, дисципліни праці й дисциплінарної відповідальності на суб'єктів цивільно-правових відносин не поширюються. Такі працівники не можуть вимагати надання щорічної відпустки, виплати допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, оплати надурочної роботи та інших гарантій, передбачених законодавством про працю для суб'єктів трудових відносин. За шкоду, заподіяну роботодавцеві при виконанні трудових обов'язків, працівник несе відповідальність на підставі норм трудового права (матеріальна відповідальність), а у цивільно-правових відносинах — на підставі норм цивільного права (майнова цивільно-правова відповідальність).
Трудове право відрізняється від цивільного також і за методом правового регулювання. Про метод трудового права вже йшлося. Характерними рисами методу цивільного права є такі: юридична рівність сторін; ініціатива сторін при встановленні правовідносин; диспозитивність правового регулювання; можливість вибору варіанта поведінки, що не суперечить чинному законодавству (див. Цивільне право: визначення, поняття, зако-
85
нодавство: Навч.-практ. довідник / За ред. Є.О. Харитонова. — X.: ТОВ "Одісей", 1998. — С. 6).
Схожість трудового й адміністративного права виявляється в наявності спільних рис предмета і методу правового регулювання. Але саме за предметом і методом вони відрізняються. До предмета трудового права належать індивідуальні та колективні трудові відносини, яким рівною мірою притаманний організаційно-управлінський елемент, трудове право регулює управління в процесі праці всередині підприємства. Тут суб'єкти й об'єкти управління (висловлюючись мовою адміністративного права) пов'язані договірними відносинами. Щоправда, тепер організаційні відносини у сфері соціально-трудових відносин вийшли за рамки організацій, але суттєвою відмінністю у такому разі є відсутність владного припису, який видається органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування і є обов'язковим до виконання. До предмета адміністративного права входять відносини у сфері державного управління, які характеризуються владою і підпорядкуванням.
Спільність трудового й аграрного права виявляється в тому, що вони регулюють відносини у сфері колективного процесу праці. Водночас трудове право регулює трудові відносини найманих працівників (несамостійна праця), а аграрне право — трудові відносини власників засобів виробництва: членів колективних сільськогосподарських підприємств, фермерських господарств.
Трудове право пов'язане з правом соціального забезпечення, оскільки донедавна відносини щодо соціального забезпечення входили до предмета трудового права. Сьогодні це дві окремі галузі права, між якими є істотні відмінності. Предметом права соціального забезпечення є суспільні відносини, що виникають внаслідок реалізації громадянами права на соціальне забезпечення у випадку настання соціальних ризиків, внаслідок яких особа втрачає здоров'я, роботу та засоби до існування через незалежні від неї обставини, а трудові відносини виникають внаслідок реалізації права на працю. Трудове право має справу з громадянами, що працюють, а право соціального забезпечення спрямоване на регулювання відносин щодо надання матеріального забезпечення особам, які з об'єктивних причин не здатні здійснювати працю (непрацездатні особи). За трудовим правом виплачується заробітна плата працівникові за виконану ним роботу з фон-
86
ду оплатипраці підприємства (установи, організації), а правом соціального забезпечення передбачається виплата пенсій і допомог зі спеціальних централізованих соціальних фондів (Пенсійного фонду, Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття та ін.)- Крім того, є відмінності й у методі правового регулювання.
Є зв'язок трудового права з цивільно-процесуальним правом. Трудові спори розглядаються судом на основі норм цивільно-процесуального права. Якщо в майбутньому буде створено спеціалізовані трудові суди, як у країнах з розвинутою ринковою економікою (СІЛА, Франція, ФРН та ін.), то доцільно буде знову повернутися до проблем трудового процесуального права.
2.5. Функції трудового права
Нині в загальній теорії права немає єдності поглядів щодо питання про функції права. Численні позиції зводяться до того, що під функцією права розуміють або соціальне призначення права» або напрями правового впливу на суспільні відносини, або те й інше разом (Теория государства и права: Учебник / Под ред. В.К. Бабаева. — М.: Юристъ, 1999. — С. 252). Функції трудового права — це основні напрями впливу його норм на поведінку (свідомість, волю) людей в процесі праці для досягнення цілей і завдань трудового законодавства.
У літературі серед функцій трудового права виділяють виробничу і захисну (Иванов С.А., Лившиц Р.З., Орловский Ю.П. Советское трудового право: вопросы теории. — М.: Наука, 1978. — С. 27), економічну, соціальну, політичну, ідеологічну (виховну) (Советское трудовое право / Под ред. Пашкова А.С, Смирнова О.В. — М.:Юрид. лит., 1988. — С. 50—56). На думку П.Д. Пи-липенка, трудове право виконує соціальну функцію, а також спеціально-юридичні функції, до яких автор відносить захисну, виробничу і виховну (Трудове право України: Курс лекцій для студентів / За ред. П.Д. Пилипенка. — Л.: Вид-во Львівського нац. ун-ту імені Івана Франка, 2002. — С. 18—21).
У доповіді В. Єгорова, головного спеціаліста Департаменту Міжнародного бюро праці (МБП), "Реформа трудового законодавства: порівняльні аспекти", зробленій у квітні 2002 р. в Міністер-
87
стві праці та соціальної політики України, а також у розробленому спеціалістами МОП Керівництві з розробки трудового законодавства (Міжнародне бюро праці, Женева, 2002) було наголошено, що засобами трудового права має бути забезпечений баланс між соціальним захистом та економічною ефективністю. Таким чином, фактично визнається існування двох напрямків (функцій) впливу трудового права на розвиток суспільних відносин — економічного і соціального захисту.
Останніми роками багато уваги приділяється розвиткові соціальної функції трудового права. Вчені наголошують на тому, що соціальна функція вже не може обмежуватися лише охороною праці, як би широко це поняття не трактувалося, а зазнає розширення шляхом включення до сфери трудового права найбільш повного закріплення і послідовного розвитку прав людини у сфері праці. Трудове право має виконувати місію гаранта здійснення широкого комплексу соціально-економічних прав і свобод людини у сфері праці. Окрім того, як вказує І.Я. Кисельов, важливою функцією трудового права є визначення і фіксація рухливого балансу між економічною ефективністю виробництва і соціальною захищеністю працівників, рівнем умов їх праці (Киселев И.Я. Цит. соч. — С. 31—33).
Соціальна функція трудового права, на нашу думку, реалізується за трьома напрямами: соціальний захист працівника; соціальний захист роботодавця; забезпечення соціального партнерства між найманими працівниками і роботодавцями.
Трудове право виникло як право захисту найманого працівника. Визнання державами соціально-економічних прав нарівні з особистими і політичними правами справило позитивний вплив передусім на трудове право і наповнило його новим змістом. Встановлення на законодавчому рівні певних обмежень щодо тривалості робочого часу, віку прийняття на роботу, застосування праці підлітків і жінок на небезпечних та шкідливих роботах, встановлення мінімальної заробітної плати, і зрештою проголошення права людини на працю і його державних гарантій заклало основу для такого правового явища, як соціальна стандартизація. Соціальні стандарти як мінімальні загальнообов'язкові норми "проникли" у всі правові інститути трудового права. Сьогодні звичним стало розуміння необхідності приведення національного законодавства у відповідність до міжнародних за-
88
гальновизнаних соціальних стандартів, у тому числі й у сфері праці. Метою соціальних стандартів є забезпечення умов праці, гідних людини. Соціальна функція вийшла за межі охорони праці, вона дедалі більше розширює свій зміст за рахунок визнання державою цілого комплексу трудових прав працівників і встановлення їх гарантій.
Актуальною для трудового права України є адаптація національного трудового законодавства до міжнародно-правових стандартів. Слід визнати, що чинне трудове законодавство у багатьох випадках ще не приведено у відповідність до ратифікованих за радянських часів конвенцій МОП, Міжнародних пактів про економічні, соціальні та культурні права; про громадянські і політичні права (ООН, 1966 р.). У зв'язку з прийняттям України в члени Ради Європи необхідною є підготовка до ратифікації Європейської соціальної хартії, підписаної від імені України.
Соціальна функція також виявляється у тому, що засобами трудового права має забезпечуватися захист прав роботодавців у сфері соціально-трудових відносин. Ця справа нова для трудового права України. Фактично вона розпочалася з ухвалення спеціального Закону України "Про організації роботодавців" (24 травня 2002 р.). У Законі встановлено, що роботодавці мають право на свободу об'єднання в організації роботодавців для здійснення і захисту своїх прав та задоволення соціальних, економічних та інших законних інтересів (ст. 2 Закону). Якщо організації роботодавців отримали свій правовий статус, хоча й можна назвати декілька зауважень щодо цього, то правовий статус окремого роботодавця в трудовому праві поки що не визначено. Залишається сподіватися, що в новому Трудовому кодексі України цей недолік буде усунуто.
Соціальна функція трудового права виявляється й у регламентації відносин між найманими працівниками та їх представниками і роботодавцями та їх представниками (організаціями та об'єднаннями роботодавців) і державою у сфері соціального партнерства. Йдеться про організаційно-правові форми співпраці — консультації, переговори, укладання колективних договорів та колективних угод на виробничому, регіональному, галузевому та національному рівнях, а також про вирішення колективних трудових спорів із застосуванням примирно-третейської процедури. В Україні 1993 р. утворено спеціальний консультативний
89
орган — Національну раду соціального партнерства з тристороннім представництвом, започатковано практику укладання колективних угод, у тому числі й на національному рівні. У 1998 р. прийнято Закон України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)''.
Правове регулювання соціального партнерства в Україні ще не завершено, очікується прийняття Закону "Про соціальне партнерство", а також передбачається введення в новому Трудовому кодексі спеціальної Книги сьомої "Соціальне партнерство", де буде встановлено комплекс норм щодо соціально-партнерських процедур, форм роботи, органів.
Контрольні запитання і завдання
Які суспільні відносини виступають предметом трудо вого права?
Дайте характеристику індивідуальних трудових відно син. Між ким вони виникають? Який їхній зміст?
Хто такі "наймані працівники", працівники, "подібні до найманих", "працюючі власники"?
Яка сфера дії трудового права? Праця яких суб'єктів ре гулюється трудовим правом?
Які суспільні відносини вважаються колективними тру довими відносинами? Який їхній зміст? Суб'єкти?
Спробуйте сформулювати поняття трудового права як галузі права.
Проаналізуйте суспільні відносини, що виникають у сфері зайнятості. Яким законодавством вони регулюються?
Що таке метод галузі права?
У чому виявляються особливості методу трудового пра ва в умовах формування соціальної ринкової економіки?
Окресліть систему трудового права, її структурні части ни, дайте їх коротку характеристику.
Які правові норми становлять загальну частину трудо вого права?
Які правові інститути входять до складу індивідуаль ного трудового права?
90
Які правові інститути утворюють колективне трудовеправо?
Наведіть інші думки науковців щодо предмета, методу та системи трудового права.
Теми рефератів
Предмет трудового права України.
Метод трудового права України в умовах формування рин кових відносин.
Система трудового права України.
Конституційні засади права людини на працю в Україні.
Процевсъкии О. Новий зміст права на працю — основа реформування трудового законодавства України // Право Украї ни. — 1999. — № 6. — С. 101—106.
Удосконалення трудового законодавства в умовах ринку/ Відп. ред. Н.М. Хуторян. — К.: 1н Юре, 1999.
Чанишева Г., Болотіна Н. Окремі теоретичні проблеми сучасного трудового права (до постановки питання) // Право України. — 1999. — № 9. — С 13—19.
Чанишева Г.І. Колективні відносини у сфері праці: тео- ретико-правовий аспект: Монографія. — О.: Юряд. літ., 2001. — 328 с.
14. Ярошенко О. Правове регулювання праці іноземців в Украї ні // Право України. — 1998. — № 11. — С 103—105.
Література
Александров Н.Г. Трудовое правоотношение. — М., 1948.
Воловик В. Про галузеву належність правовідносин, пов'я заних з застосуванням праці мілітаризованих державних служ бовців // Право України. — 1999. — № 2. — С. 96.
Воловик В. Про трудоправовий статус державних служ бовців /У Право України. — 1997. — № 1. — С. 63.
Жернаков В. Свобода праці як принцип сучасного трудо вого права // Право України. — 1999. — № 3. — С. 34.
Зуб И.В. Трудовое право России и Украины: общие про блемы; общие решения (сравнительное исследование) // Госу дарство и право. — 1997. — № 10. — С. 33—38.
Иванов СА., Ливщиц Р.З., Орловский Ю.П. Советское тру довое право. Вопросы теории. — М.: Наука, 1978. — 368 с.
Коментар до статей 1, 2 КЗпП України // Стычинский B.C., Зуб И.В., Ротань В.Г. Научно-практический комментарий к за конодательству Украины о труде. — К.; Севастополь: Ин-т юрид. исследований, 2001.
Мацюк А.Р. Трудовые правоотношения развитого социа листического общества. — К.: Наук, думка, 1984. — 280 с.
Пилипенко ПД. Проблеми теорії трудового права Украї ни.—Л., 1999.