27. Суб’єкти доказування у кримінальному процесі, їх класифікація.

Суб’єктами доказування є усі державні органи, посадові, службові особи та інші суб’єкти кримінального процесу, які приймають участь у збиранні, перевірці та оцінці доказів.

Суб’єкти доказування поділяються:

1. державні органи та посадові особи, які ведуть кримінальний процес (слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор, слідчий суддя, суд);

2. особи, які мають інтерес у доказуванні (підозрюваний, обвинувачений, захисник, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники, законні представники);

3. особи, які виконують допоміжну роль у доказуванні (свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, понятий).

Критерієм поділу (класифікації) суб’єктів доказування може бути також їх відмінність у повноваженнях, а саме:

1) суб’єкти кримінального провадження, на яких покладається обов’язок доказування відповідно до ст. 92 КПК України (слідчий, прокурор, а у визначених КПК випадках – потерпілий);

2) суб’єкти кримінального провадження, які мають право брати участь у доказуванні: підозрюваний, обвинувачений, захисник, законний представник, потерпілий тощо.

28. Поняття доказів та їх класифікація.

Доказ – це логічна операція обґрунтування істинності якого-небудь судження за допомогою інших істинних і пов’язаних з ним суджень.

Доказ складається з трьох елементів:

– тези (судження, істинність якого обґрунтовують у процесі аргументації);

– аргументів (доводів або підстав доказу – це вихідні теоретичні чи фактичні положення, за допомогою яких обґрунтовують тезу);

– демонстрації ( це логічний зв’язок між аргументом і тезою).

Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК України порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню (ч. 1 ст. 84 КПК України).

Докази класифікуються за такими критеріями:

1. Відносно обставини, яка підлягає доказуванню:

– прямі, тобто ті, які безпосередньо вказують на цю обставину або ж на її відсутність, безпосередньо встановлюють або спростовують наявність події кримінального правопорушення, винність підозрюваного у його вчиненні, ті докази, на підставі яких можна зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність певної обставини (наприклад, показання свідка-очевидця);

– непрямі (побічні), тобто ті, які дозволяють встановити ті чи інші проміжні факти, на підставі яких встановлюються різни елементи головного факту (наприклад, показання свідка, який бачив у підозрюваного речі, викрадені у потерпілого).

2. Відносно обвинувачення, що становить предмет конкретного кримінального провадження:

– обвинувальні, тобто такі, які обґрунтовують, підтверджують підозру чи обвинувачення, встановлюють наявність кримінального правопорушення і вчинення його підозрюваним, обвинуваченим, а також обставини, які обтяжують покарання;

– виправдувальні, тобто такі, які спростовують або пом’якшують відповідальність і покарання підозрюваного, обвинуваченого.

3. За джерелом одержання відомостей про факти, характером формування джерел доказів:

– первинні, тобто докази, отримані з першоджерел, докази, що сформувались безпосередньо внаслідок події, що досліджується (наприклад, показання свідка-очевидця);

– похідні, тобто такі, які мають опосередкований характер зв’язку з подією, що досліджується, отримані, так би мовити “з других рук” (наприклад, відбитки слідів пальців рук з місця події).

4. За способом формування:

– особисті, тобто такі, які походять від людей (наприклад, показання свідка, потерпілого тощо);

– речові, тобто об’єкти матеріального світу, що є об’єктами злочинних дій; знаряддя злочину; предмети, які зберегли на собі сліди злочину тощо.

5. За видами джерел: показання, речові докази, документи, висновки експертів.