46. Поняття та види джерела (форми) права

Джерело (форма) права — це способи зовнішнього вираження і закріплення норм права, що виходять від держави і які мають загальнообов'язкове значення.

Основні джерела (форми) права:

1) правовий звичай; Правовий звичай — це історично обумовлене, неписане, стихійно сформоване, стійке правило поведінки людей, що ввійшло у звичку, завдяки багаторазовому застосуванню протягом тривалого часу, яке санкціонується і забезпечується державою.

2) правовий (судовий, адміністративний) прецедент; правовий прецедент — це рішення компетентного державного органу щодо конкретної юридичної справи, якому надається формальна обов'язковість при вирішенні подібних справ у майбутньому.

Судовий прецедент визнається основним джерелом права в країнах так званої англосаксонської правової системи (Велика Британія, США, Канада, Австралія, Індія, Нова Зеландія та ін.). В цих країнах судді у законодавчому порядку наділені правотворчою функцією. Прецедент має обов'язковий характер для всіх судів нижчої інстанції, а вищі суди зв'язані своїми попередніми рішеннями. При розгляді справи суддя повинен обов'язково врахувати обставини справи, у зв'язку з яким прийняте попереднє рішення. Дотримання такого рішення має на меті досягнення високого рівня одноманітності судової практики.

3) нормативноправовий договір; Нормативноправовий договір — це письмова угода, в якій правила поведінки загального характеру встановлюються за взаємною згодою двох і більше суб'єктів правових відносин і забезпечується державою.

4) нормативноправовий акт. Нормативноправовий акт — це офіційний письмовий документ, прийнятий у встановленому законом порядку і формі уповноваженими на те суб'єктами правотворчості, який закріплює правило поведінки загального характеру, що забезпечується державою.

48. Поняття та загальні ознаки норми права

Норма права - це загальнообов'язкове, формально-визначене правило поведінки (зразок, масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване державою як регулятор суспільних відносин, яке офіційно закріплює міру свободи і справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу.

Оскільки ознаки права вже наводилися, перелічимо специфічні ознаки норми права:

1. Правило поведінки регулятивного характеру - норма права вводить нове правило, фіксує найтиповіші соціальні процеси і зв'язки; впливає на суспільні відносини, поведінку людей; є модель (зразок, еталон, масштаб) регульованих суспільних відносин. Регулятивність норми права підкреслює її дія, "роботу", яка повинна призвести до певного результату.

2. Загальнообов'язкове правило поведінки - норма права виходить від держави, повинна сприйматися як керівництво до дії, котре не підлягає обговоренню щодо доцільності.

3. Правило поведінки загального характеру - норма права має загальний (без зазначення конкретного адресата - неперсоні-фікований) характер, тобто поширюється на усіх, хто стає учасником відносин, регульованих нормою. Як регулятор суспільних відносин, норма має багаторазовість застосування (наприклад, заборона хуліганства).

4. Формально-визначене правило поведінки представницько-зобов'язуючого характеру — норма права закріплює права і обов'язки учасників суспільних відносин, а також юридичну відповідальність (санкції), яка застосовується у разі її порушення.

5. Правило поведінки, прийняте в суворо встановленому порядку, - норма права видається уповноваженими на те суб'єктами

в межах їх компетенції з дотриманням певної процедури: розробка, обговорення, прийняття, набуття чинності, зміна або скасування чинності.

6. Правило поведінки, забезпечене всіма заходами державного впливу, аж до примусу, - держава створює реальні умови для добровільного здійснення суб'єктами зразків поведінки, сформульованих у нормі права; застосовує способи переконання і примусу до бажаної поведінки, зокрема, ефективні санкції у разі невиконання вимог норми права.

49. Структура норми права

Структура норми права визначається як сукупність чітко визначених елементів, які у процесі взаємодії забезпечують функціональну самостійність норми.

Традиційно вважається, що правова норма складається з трьох елементів: гіпотези, диспозиції та санкції. Вони складають ідеальну структуру норми.

Гіпотеза — це структурний елемент норми права, який вказує на певні життєві обставини, наявність чи відсутність яких надає можливість реалізувати закріплені у нормі права та обов'язки.

Даний структурний елемент має наступне значення:

— він визначає коло відносин, які регулюються правом;

— встановлює умови дії норми;

— вміщає факти, необхідні для виникнення чи зміни правовідносин;

— конкретизує абстрактний варіант поведінки, вміщений у нормі до певного випадку чи суб'єкта;

— визначає межі та сферу регулятивної дії диспозиції норми.

класифікувати гіпотези за наступними критеріями:

І. За кількістю обставин, передбачених нормою, гіпотези поділяють на:

а) прості, які називають одну обставину, наявність якої викликає реалізацію прав, передбачених гіпотезою норми.

(Напр., умови договорів про працю, які порушують становище працівників, є недійсними ст. 9 КЗпП України.)

б) складні, що вміщають дві чи більше обставини, наявність яких є необхідною для дії норми.

(Напр., якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник не вправі звільнити його за раніше поданою заявою.)

II. За ступенем визначеності змісту гіпотези поділяють на:

а) абсолютно-визначені, які вичерпно визначають обставини, наявність чи відсутність яких викликає дію норми.

(Напр., при направленні працівників для підвищення кваліфікації з відривом від виробництва за ними зберігається місце роботи і проводяться виплати, передбачені законом (ст. 122 КЗпП України.);

б) відносно-визначені, які не містять достатньо повних даних про обставини дії норми, обмежуючи умови застосування норми колом формальних вимог.

(Напр., якщо протягом року з дня накладення дисциплінарного стягнення працівника не піддано новому стягненню, він вважається таким, що не мав дисциплінарного стягнення (ст. 151 КЗпП України.);

в) альтернативні, що ставлять дію норми у залежність від одного чи декількох фактичних обставин.

(Напр., відсторонення працівника від роботи власником допускається у разі: появи на роботі у нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння, відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, інструктажу та навчання (ст. 46 КЗпП України.)

Диспозиція — це частина норми, що вказує на те, якою повинна бути поведінка суб'єктів при настанні умов, передбачених гіпотезою. Її значення у структурі права полягає у наступному:

— вона визначає вид відносин, що регулюються правом;

— визначає коло суб'єктів, які підпадають під дію права;

— характеризує зміст суб'єктивного права як варіанта можливої поведінки, що забезпечує інтереси певного суб'єкта права;

— визначає зміст юридичного обов'язку як виду необхідної поведінки, що вчиняється в інтересах уповноваженої сторони;

— характеризує вид правової норми (регулятивна, уповноважуюча, зобов'язуюча чи забороняюча).

Як правило, диспозиції класифікують за:

І. Ступенем визначеності прав і обов'язків суб'єктів:

а) визначені, що чітко визначають права та обов'язки учасників правових відносин, точно називаючи варіант поведінки.

(Напр., жінці, яка працює і має двох та більше дітей до 15 років, за її бажанням надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю до семи календарних днів (ст. 1821 КЗпП України.);

б) відносно-визначені, що містять загальні ознаки поведінки, у межах якої можуть діяти суб'єкти.

Якщо працівник не допустив нового порушення трудової дисципліни, стягнення може бути зняте до закінчення одного року (ст. 151 КЗпП України).

в) альтернативні, що вказують на декілька правових наслідків, припускаючи настання одного з них.

Жінки, що мають дітей віком від 3 до 14 років, не можуть залучатись до надурочних робіт або направлятись у відрядження без їх згоди (ст. 177 КЗпП України).

II. За характером вміщених прав і обов'язків диспозиції класифікують на:

а) уповноважуючі, що надають суб'єктам можливість на вчинення передбачених у них позитивних дій, вказуючи на варіант їх можливої, дозволеної поведінки. Як правило, у якості варіантів дозволеної поведінки виступають слова «вправі», «може», «має право».

(Напр., за згодою одного із батьків можуть прийматися на роботу особи, які не досягли 15 років (ст. 188 КЗпП України.);

б) зобов'язуючі, що вміщають наказ на вчинення певних позитивних дій, встановлюючи для суб'єктів певний варіант необхідної поведінки. У якості виразників вольової поведінки використовуються терміни «зобов'язаний», «повинен», «належить».

(Напр., власник або уповноважений ним орган повинен проводити розслідування та вести облік нещасних випадків і аварій на виробництві (ст. 171 КЗпП України.);

в) забороняючі диспозиції вміщають заборону вчинення певних протиправних дій. Їх змістом є вимога утриматися від вчинення негативної поведінки, що визнається правопорушенням. Вказівкою на наявність забороняючої диспозиції є слова «забороняється», «не вправі», «не може», «не допускається».

(Напр., при прийнятті на роботу забороняється вимагати документи, не передбачені законодавством (ст. 19 КЗпП України.)

III. За характером вміщених прав і обов'язків диспозиції класифікують на:

а) прості, що передбачають лише один варіант поведінки.

У разі укладення трудового договору між працівником та фізичною особою фізична особа повинна у тижневий строк зареєструвати укладений договір у державній службі зайнятості (ст. 24е КЗпП Українию);

б) складні, що передбачають декілька варіантів поведінки.

(Напр., покупець неякісного товару може або обміняти його, або повернути продавцю і отримати гроші.)

Санкція — це частина норми, що передбачає засоби примусового впливу як результат невиконання чи порушення норми.

Санкція:

— забезпечує реалізацію диспозиції;

— визначає негативне ставлення суспільства до правопорушення;

— забезпечує повноваження порушених прав;

— забезпечує покарання винних у порушенні чи невиконанні норм;

— має доповнюючий характер, оскільки не застосовується при нормальному функціонуванні права.

Необхідно зазначити, що в сучасній юридичній літературі існує визначення санкції у вузькому та широкому значенні. У вузькому — санкція має каральний характер і спрямована на покладення на правопорушника нових обмежуючих зобов'язань. Санкція у широкому значенні додатково включає і державні засоби захисту права, що мають правопоновлюючий характер.

Існуючі санкції класифікують за наступними критеріями:

I. За призначенням:

а) охоронні, націлені на покарання винних у скоєнні правопорушення (позбавлення волі, штраф);

б) відновлювальні, націлені на поновлення порушеного права (договір, укладений недієздатним, визнається недійсним);

в) попереджувальні, що забезпечують запобігання правопорушенню та сприяють перевихованню (затримання підозрюваного, арешт майна).

II. За ступенем визначеності:

а) абсолютно-визначені, у яких точно зазначені вид та міра юридичної відповідальності за порушення норми права.

(Вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку тягне розірвання трудового договору (ст. 41 КЗпП України);

б) відносно-визначені, де межі юридичної відповідальності зазначені від мінімальної до максимальної.

(Погроза вбивством працівникові міліції організованою групою карається позбавленням волі на строк від 7 до 14 років (ч. 4 ст. 345 КК України.);

в) альтернативні, у яких названі або перелічені кілька видів юридичної відповідальності, з яких правозастосовчий орган обирає найдоцільніший до випадку, що розглядається.

(Погроза вбивством працівникові правоохоронного органу карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк (ч. 1 ст. 345 КК України.)

III. За сферою застосування розрізняють конституційно-правові, цивільно-правові, адміністративно-правові, дисциплінарні, кримінальні санкції.

IV. За складом санкції поділяють на:

а) прості, що визначають одну міру державного стягнення до порушника норми.

(Відсторонення працівника від роботи власником допускається у разі появи на роботі у нетверезому стані (ст. 46 КЗпП України.);

б) складні, що визначають одночасно декілька заходів державного впливу до порушника припису (позбавлення волі з конфіскацією майна).

V. За спрямованістю негативних наслідків:

а) особисті, які націлені на позбавлення певних прав.

(Завідомо незаконне затримання карається позбавленням права обіймати певні посади на строк до п'яти років або обмеженням волі на строк до трьох років (ст. 371 КК України);

б) майнові, що передбачають втрати матеріального (грошового) характеру.

(Розголошення таємниці усиновлення всупереч волі усиновителя карається штрафом до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.)