Тема 12

ПУБЛІЧНЕ АДМІНІСТРУВАННЯ СФЕРОЮ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

План

1. Охорона здоров’я як об’єкт публічного адміністрування

2. Суб’єкти публічного адміністрування сфери охорони здоров’я

3. Адміністративні послуги в сфері охорони здоров’я

4. Адміністративна відповідальність у сфері охорони здоров’я

Охорона здоров’я відіграє надзвичайно важливу роль у забезпеченні життєдіяльності сучасного суспільства і тому роль охорони здоров’я набуває особливої важливості.

Суттєвим чинником розбудови української правової держави є офіційне визнання прав і свобод людини, її честі та гідності як вищої цінності, а також закріплення основних прав і свобод людини в національному законодавстві.

Добробут та рівень будь-якого суспільства прямо та опосередковано залежить від стану здоров’я населення. Здоров’я є одним з найважливіших інтегрованих показників соціально-економічного, економічного стану суспільства. Право на здоров’я – невід’ємне право людини в сучасній, розвиненій, цивілізованій державі. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв'язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.

1. Охорона здоров’я як об’єкт публічного адміністрування

Конституцією України визначено, що найвищою соціальною цінністю в державі є людина, її життя та здоров’я. Велике значення таких благ, як життя та здоров’я, зумовлює необхідність їх охорони. Забезпечення населення лікувально-профілактичною допомогою в достатньому обсязі та високої якості залежить від адекватності матеріально-технічної бази закладів охорони здоров’я, професіоналізму і кваліфікації лікарів, психологічної готовності населення піклуватися про стан свого здоров’я.

Історичний пріоритет у підходах до тлумачення сутності здоров'я належить грецьким філософам, які високо поціновували тілесність, вважаючи її найвищим благом природи. Але античні філософи ще не мислили категоріями прав людини та її правами на здоров'я, як це вироблено сучасною цивілізацією. Так, Аристотель висловлював думку про те, що досконала тілесність є здоров'ям, а спосіб одержання користі від тіла не повинен обтяжуватись хворобами. На той час, у повсякденному житті, здоров'я розглядалось як відсутність хвороб. Антична концепція здоров'я мала, скоріше, аристократичний, ніж демократичний характер, оскільки поширювалась на вибраних і була більшою мірою спрямована на поліпшення здоров'я окремої людини (аристократа), ніж усієї держави по відношенню до суспільного здоров'я.

Із часом відбулося змістовне розширення концепції здоров'я. Римляни сприйняли її грецький варіант, зробивши акцент на гігієні та помірності в харчуванні. На відміну від Аристотеля, який зробив людину відповідальною за свою долю, уявлення римлян про здоров'я почало охоплювати душевне здоров'я та соціальне благополуччя. Саме в ті часи зміст соціальної проблематики здоров'я набув боротьби (з ідеологічним присмаком) між двома іпостасями - душею і тілом, заполонивши думки мудреців і вчених упродовж останніх двох тисячоліть у вирішенні цієї дилеми, розв'язання якої, можливо, залишиться такою ж гострою у III тисячолітті.

Уперше офіційне визначення здоров'я подав Річард Сігеріст (США). У XX ст. концепції й теоретичні уявлення про здоров'я поступово розширювались, і ця модель вже включала фізичне здоров'я такою ж мірою, як і душевне. Визначення поняття "здоров'я", яке на початку 1940 р. запропонував Р. Сігеріст, виявилось набагато ширшим від античних уявлень про фізичне і душевне здоров'я: "Здоров'я - це не просто відсутність хвороб, а це щось позитивне, радість життя, бадьоре сприйняття особистістю всієї відповідальності, покладеної на людину життям". Він зазначав, що ми повинні сприймати здоров'я не тільки як фізичний чи душевний стан людини, але й як соціальне явище. Це надихнуло експертів Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) на визначення поняття "здоров'я" в контексті концепції Р. Сігеріста, що й було в 1946 р. прийнято як частину преамбули Статуту ВООЗ: "Здоров'я - це стан цілковитого фізичного, психічного та соціального благополуччя людини, а не лише відсутність хвороб".

14 листопада 1997 року ВООЗ на розгорнутій дискусії прийняла рішення щодо поправки до поняття "здоров'я", погодившись на тому, що "здоров'я - це динамічний стан", залишивши решту змісту визначення практично без змін.

Створенню дійової теорії здоров'я в пострадянській практиці тривалий час не давала змоги відсутність системного підходу для розуміння сутності здоров'я. Навіть коли А.А. Богданов описав теорію систем (1928), вона не була прийнятою сталінськими філософами, і першість пізніше дісталася австрійцю Л. Берталанффі. Фармакологізована медицина упродовж усього XX ст. залишалася недосконалою, бо базувалася на частково вивчених і неповних знаннях з антропології, морфології, генетики, фізіології та біохімії людини. У науковій медицині і досі відсутня фундаментальна теорія здоров'я. Існує лише міжнародна класифікація хвороб. Ті теорії здоров'я, що інколи з'являються у наукових виданнях (В.П. Петленко, А.Г. Щедріна та ін.), були приречені на провал, оскільки обґрунтовані на окремо взятих часткових знаннях. Основні категорії, які в них фігурують, це філогенез і онтогенез, соціальне та біологічне, норма і патологія. Але в основі повинно лежати філософське розуміння Всесвіту і людини (макрокосму і мікрокосму), як його невід'ємної частини. А оскільки в наш час ще не існує стрункої системи створення планети і Всесвіту, криза медицини багато в чому є наслідком кризи науки наук - філософії (В. Фролов, В. Коновалов, В. Кучеренко).

М.М. Амосов аналізував здоров'я з позицій максимальної продуктивності органів при збереженні якісних меж нормативних функцій (2002).

Здоров’я є своєрідним дзеркалом соціально-економічного, екологічного, демографічного і санітарно-гігієнічного благополуччя країни, одним із соціальних індикаторів суспільного прогресу, важливим чинником, який впливає на якість та ефективність трудових ресурсів.

До головних показників здоров'я відносять:

а) рівень імунного захисту і стійкості;

б) рівень і гармонійність фізичного розвитку;

в) функціональний стан організму та його резервні можливості;

г) нормативність статевого розвитку і сексуальної поведінки;

д) наявність дефектів розвитку і захворювання;

є) рівень морально-вольових і ціннісно-мотиваційних установок.

Як ми бачимо, протягом багатовікової історії людства на різних етапах розвитку суспільства вивченню проблем здоров’я завжди приділялася велика увага. Представники різних наук та фахів робили спроби проникнути в таємниці феномена здоров’я, визначити його сутність для того, щоб навчитися вміло керувати ним, економно використовувати здоров’я протягом усього життя та знаходити засоби для його збереження.

Вивчення різних аспектів здоров’я як якісної цінності людини та суспільства, вивчення складних взаємозв’язків між чинниками навколишнього середовища та здоров’ям людей є важливим завданням суспільства.

Здоров’я людей належить до числа як локальних, так і глобальних проблем, тобто тих, що мають життєво важливе значення як для кожної людини, кожної держави, так і для всього людства в цілому.

Здоров’я часто розглядається як відсутність хвороби. Медична наука приділяє цьому велику увагу і розробила класифікацію хвороб, в яку включено тисячі найменувань і описів механізмів, їх розвитку, клінічних проявів, лікування і прогнозів кожної з цих хвороб.

Підводячи підсумки вищесказаного, здоров’я можна охарактеризувати такими ознаками:

• нормальна функція організму на всіх рівнях його організації – органів, організму в цілому, гістологічних, клітинних та генетичних структур, нормальна поточність типових фізіологічних і біохімічних процесів, які сприяють вираженню та відтворенню;

• здатність до повноцінного виконання основних соціальних функцій, участь у соціальній діяльності та суспільно-корисній праці;

• динамічна рівновага організму і його функцій та чинників навколишнього середовища;

• здатність організму пристосовуватися до умов існування в навколишньому середовищі, що постійно змінюється (адаптація), здатність підтримувати нормальну і різнобічну життєдіяльність та зберігання живої основи в організмі;

• відсутність хвороби, хворобливого стану або хворобливих змін, тобто оптимальне функціонування організму за відсутності ознак захворювання або будь-якого порушення;

• повне фізичне, духовне, розумове і соціальне благополуччя, гармонійний розвиток фізичних і духовних сил організму, принцип його єдності, саморегулювання і гармонійної взаємодії всіх органів.

У світі сучасних наукових уявлень здоров’я як соціальне явище, яке має біологічну основу, є складною багатофакторною проблемою і визначається комплексом різних за своїм характером чинників, надзвичайно складно переплетених.

Здоров’я – найбільший дар природи. Людина отримала від природи надзвичайно досконалий організм, прекрасної форми з універсальною стійкістю до труднощів життя – холоду і спеки, ран і отрут, страхів і нервових потрясінь, голоду та захворювань. З роками здоров’я все слабшає, а хвороб стає все більше. Кожна людина являє собою єдність двох протилежностей - здоров’я і захворювання. Стан здоров’я і стан хвороби можуть багаторазово переходити один в оден, причому в одних випадках цей перехід очевидний, в інших - прихований, і його можна виявити лише шляхом всебічного і глибокого обстеження організму.

Сучасна наука свідчить, що здоров’я людини є складним феноменом глобального значення який має розглядатися як філософська, соціальна, економічна, біологічна, медична категорії. Взагалі “здоров’я” – це природний стан організму, який характеризується його рівновагою з навколишнім середовищем і відсутністю будь-яких хворобливих змін.

Слід зазначити, що Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров'я», визначає правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій сфері з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров'я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.

Зазначений закон передбачає право громадян на охорону здоров’я, а саме:

• життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров’я людини;

• безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище;

• санітарно-епідемічне благополуччя території та населеного пункту, де громадянин проживає;

• кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров’я;

• участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики у сфері охорони здоров’я;

• правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних зі станом здоров’я;

• оскарження неправомірних рішень і дій працівників закладів та органів охорони здоров’я;

• можливість проведення незалежної медичної експертизи в разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, якщо діями працівників охорони здоров’я можуть бути ущемлені загальновизнані права людини і громадянина тощо ¹.

Слід зазначити, що здоров’я населення – показник добробуту держави, тому його збереження є завданням державного рівня. Оскільки доведено, що приблизно 50 % здоров’я людини визначає спосіб життя, то політика формування здорового способу життя є соціальною політикою за своїм змістом і вона повинна узгоджуватися із сучасними загальновизначеними поглядами і вимогами світової спільноти щодо формування здорового способу життя. Такі положення викладені в Оттавській Хартії і розглянуті в Аделаїдських рекомендаціях.

Ця політика вимагає:

1) цілеспрямованих зусиль всіх політиків і діячів причетних до управлінських рішень - прогнозування наслідків рішень, дій для суспільного і соціального здоров’я;

2) поєднання таких зусиль;

3) прагнення суспільства до формування суспільства за стан здоров’я;

4) використання законодавчих і фіскальних заходів, оподаткування та організаційних змін в інтересах здоров’я;

5) виявлення перешкод для здорових політичних рішень і розробка засобів їх усунення.

Отже, охорона здоров’я — це система заходів публічної адміністрації, спрямованих на захист здоров’я, шляхом створення сприятливих умов, що спрямовується на попередження і лікування захворювань з метою забезпечення оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимально можливій індивідуальній тривалості життя.

Охорона здоров'я - один з пріоритетних напрямів державної діяльності. Держава формує політику охорони здоров'я в Україні та забезпечує її реалізацію.

Реалії сьогодення вимагають від керівництва країни звернути особливу увагу на питання державної політики з реформування соціальної сфери, зокрема сфери охорони здоров’я. Адже в сучасних умовах державна політика переважно спрямована на вдосконалення економічної і банківської галузей, соціальні ж питання залишаються лише на рівні передвиборчих програм. Така бездіяльність призвела до виникнення негативної ситуації щодо здоров’я населення України та кризової ситуації в системі охорони здоров’я ².

Існуюча система охорони здоров’я не здатна задовольнити потреби населення у медичній допомозі, забезпечити доступність, якість та своєчасність медичних послуг.

Основними проявами такої ситуації є:

• скорочення очікуваної тривалості життя населення України, внаслідок чого розрив з середньоєвропейськими показниками становить понад 6 років, а з показниками країн Європейського Союзу (ЄС) – понад 10 років;

• високі показники загальної смертності населення, які вдвічі перевищують показники країн ЄС, а показники смертності населення у працездатному віці – у 2–4 рази;

• різке вираження феномена чоловічої «надсмертності», коли смертність чоловіків у середній віковій категорії (25–44 роки) майже в 4 рази перевищує таку серед жінок аналогічного віку;

• один з найвищих в Європейському регіоні рівень природного убутку населення, що веде до депопуляції населення швидкими темпами;

• стрімке старіння населення, яскраво регресивний характер відтворення населення, коли частка осіб старших вікових груп значно перевищує таку серед 0–15-річних;

• високий рівень загальної захворюваності населення на тлі значного поширення факторів ризику захворювань;

• яскраво виражена нерівність у питаннях надання медичної допомоги, що проявляється у різних відмінностях показників захворюваності забезпечених і малозабезпечених груп населення при високій питомій вазі бідного населення;

• надмірні особисті витрати населення на отримання медичних послуг (40% від загального обсягу фінансування);

• існування неформальних (тіньових) платежів населення за медичні послуги (10% від загального обсягу фінансування) ¹.

Погіршення стану здоров’я населення призводить до об’єктивного зростання потреб у медичній допомозі, які існуюча система охорони здоров’я задовольнити не в змозі, що негативно позначається на трудоресурсному потенціалі України.

І.М. Солоненко та Н.Д. Солоненко аналізують підходи зарубіжних країн до реформування охорони здоров’я і виділяють три групи заходів цього процесу:

• лібералізація попиту на медичні послуги шляхом розширення можливостей споживчого вибору і зміни ролі держави, споживачів, медичних закладів і лікарів, які взаємодіють і стають більш активними партнерами у сфері охорони здоров’я;

• диверсифікація пропозицій медичних послуг методом створення нового сприятливого середовища для недержавної та приватної діяльності шляхом перерозподілу власності, виробництва і фінансування охорони здоров’я;

• удосконалення стимулів для медичних закладів і медичних працівників за економію витрат і підвищення якості медичних послуг на новому конкретному ринку ¹.

Сучасна державна політика у сфері охорони здоров’я в Україні – це організована та цілеспрямована діяльність публічної адміністрації, направлена на створення сприятливих умов, що спрямовується на збереження та розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимально можливій індивідуальній тривалості життя.

Державна політика у сфері охорони здоров’я передбачає:

• створення відповідних умов життя і праці громадян, їх відпочинку й оздоровлення, належного рівня матеріального забезпечення;

• здійснення державою заходів щодо оздоровлення довкілля, забезпечення екологічного благополуччя;

• відповідальність держави за ефективну діяльність у сфері охорони здоров’я, її профілактичну спрямованість;

• структурну перебудову системи охорони здоров’я на засадах ринкових відносин;

• задоволення потреб громадян в одержанні гарантованого рівня безоплатної медико-санітарної допомоги;

• забезпечення фінансування охорони здоров’я в обсягах, що відповідають її науково обґрунтованим потребам;

• розвиток багатоукладності форм охорони здоров’я ².

Державна політика у сфері охорони здоров’я базується на ряді принципів:

• визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України;

• дотримання прав і свобод людини і громадянина у сфері охорони здоров'я та забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій;

• гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення;

• рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг у сфері охорони здоров'я;

• відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість;

• орієнтація на сучасні стандарти здоров'я та медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом у сфері охорони здоров'я;

• попереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров'я;

• багатоукладність економіки охорони здоров'я і багатоканальність її фінансування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та заохоченням підприємництва і конкуренції;

• децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів та самостійності працівників охорони здоров'я на правовій і договірній основі.

У перехідний період розбудови національної економіки стратегія державної політики у сфері охорони здоров’я передбачає забезпечення збалансованості та ефективність діяльності всіх секторів охорони здоров’я незалежно від форм власності. При цьому держава зберігає за собою надання громадянам необхідного рівня профілактичної, лікувально-діагностичної й реабілітаційної допомоги на основі економічно виправданого поєднання бюджетного, страхового та інших видів фінансування.

Державний сектор охорони здоров’я забезпечує населення необхідним обсягом медичних послуг і бере участь в обов’язковому медичному страхуванні. Комунальний сектор охорони здоров’я базується на комунальній формі власності, управляється органами місцевої влади на основі державних стандартів якості медичної допомоги, ліцензування медичної допомоги, ліцензування медичної діяльності, акредитації закладів охорони здоров’я. Приватна медична практика є складовою системи охорони здоров’я, набуває поширення за умов розвитку ринкових відносин в економіці країни і тісно пов’язана з добровільним медичним страхуванням. Держава регламентує частку платних медичних послуг у загальному обсязі медико-санітарної допомоги, враховуючи, що більшість населення ще тривалий час не буде спроможне сплачувати страхові внески.

У сфері охорони здоров’я держава визначає мету, головні завдання, напрями, принципи і пріоритети державної політики охорони здоров’я, встановлює нормативи й обсяги бюджетного фінансування, створює систему кредитно-фінансових, податкових, митних та інших регуляторів. Державні структури розробляють комплексні цільові програми охорони здоров’я.

Україна стоїть на порозі запровадження загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування, що вимагає удосконалення механізмів державного управління охороною здоров’я та її перебудовою в умовах обмежених ресурсів для забезпечення функціонування системи та розподілу ризиків. Для оптимізації суспільних потреб щодо медичної допомоги необхідні також зусилля соціального маркетингу, щоб впливати на поведінку пацієнтів для заохочення використання відповідної медичної допомоги й запобігання зловживанню нею як пацієнтів, так i надавачів. Нова система загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування викличе зміни в методах оплати виробників медичних послуг, зумовлених зміною їх фінансових стимулів, зокрема на засадах фінансування лікувально-профілактичних закладів не на основі обліку показників потужності мережі за кількістю лікарняних ліжок, відвідувань та штатних одиниць, а у фінансуванні обсягів наданих населенню медичних послуг. Однак потреби перетворень у системі охорони здоров’я можуть використовувати такі взаємодії цілеспрямовано, тобто вплив одного механізму державного управління може бути змінено з метою посилення чи послаблення інших, що дозволить виробити додаткові або сильніші стимули для виробників медичних послуг, спрямовані на підвищення ефективності їх діяльності.

Досвід сусідніх держав (Росії, Польщі тощо) показав, що обов’язкове медичне страхування не зможе відразу поліпшити ситуацію в системі охорони здоров’я, потрібно враховувати загальну економічну ситуацію, провести попередню підготовчу роботу. Спеціалісти з обов’язкового медичного страхування вважають, що медичне страхування є елементом сформованих ринкових відносин, коли сформувався також ринок медичних послуг. Тому важливим є визнання вартості медичних послуг і це повинно бути закріплено законом. Тарифи і ціни слід визначати за кінцевим результатом лікування. Усе це здійснюється поступово ¹.

Державні, громадські або інші органи, підприємства, установи, організації, посадові особи та громадяни зобов'язані забезпечити пріоритетність охорони здоров'я у власній діяльності, не завдавати шкоди здоров'ю населення і окремих осіб, у межах своєї компетенції подавати допомогу хворим, інвалідам та потерпілим від нещасних випадків, сприяти працівникам органів і закладів охорони здоров'я в їх діяльності, а також виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством про охорону здоров'я.

Основу державної політики охорони здоров'я формує Верховна Рада України шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охорони здоров'я, визначення її мети, головних завдань, напрямів, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів і обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, податкових, митних та інших регуляторів, затвердження загальнодержавних програм охорони здоров'я. Для вирішення питань формування державної політики охорони здоров'я при Верховній Раді України можуть створюватися дорадчі та експертні органи з провідних фахівців у сфері охорони здоров'я та представників громадськості. Порядок створення та діяльності цих органів визначається Верховною Радою України.

Складовою частиною державної політики охорони здоров'я в Україні є політика охорони здоров'я в Автономній Республіці Крим, місцеві і регіональні комплексні та цільові програми, що формуються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, органами місцевого і регіонального самоврядування та відображають специфічні потреби охорони здоров'я населення, яке проживає на відповідних територіях.

Реалізація державної політики охорони здоров'я покладається на органи публічної адміністрації. Особисту відповідальність за неї несе Президент України. Президент України у своїй щорічній доповіді Верховній Раді України передбачає звіт про стан реалізації державної політики у сфері охорони здоров'я.

Президент України виступає гарантом права громадян на охорону здоров'я, забезпечує виконання законодавства про охорону здоров'я через систему органів виконавчої влади, проводить у життя державну політику охорони здоров'я та здійснює інші повноваження, передбачені Конституцією України.

Кабінет Міністрів України організує розробку та здійснення державних цільових програм, створює економічні, правові та організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність у сфері охорони здоров'я, забезпечує розвиток мережі закладів охорони здоров'я, укладає міжурядові угоди і координує міжнародне співробітництво з питань охорони здоров'я, а також в межах своєї компетенції здійснює інші повноваження, покладені на органи державної виконавчої влади у сфері охорони здоров'я.

Міністерства та центральні органи виконавчої влади в межах своєї компетенції розробляють програми і прогнози у сфері охорони здоров'я, визначають єдині науково обґрунтовані державні стандарти, критерії та вимоги, що мають сприяти охороні здоров'я населення, формують і розміщують державні замовлення з метою матеріально-технічного забезпечення сфери, здійснюють державний контроль і нагляд та іншу виконавчо-розпорядчу діяльність у сфері охорони здоров'я.

Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, Представники Президента України та підпорядковані їм органи місцевої державної адміністрації, а також виконавчі комітети сільських, селищних і міських Рад народних депутатів реалізують державну політику охорони здоров'я в межах своїх повноважень, передбачених законодавством.

Отже, пріоритети державної політики у сфері охорони здоров’я визнаються:

• державними програмами економічного і соціального розвитку України та програмами діяльності Кабінету Міністрів України, в яких обов’язково враховуються аспекти розвитку охорони здоров’я;

• державними цільовими програмами у сфері охорони здоров’я, що розробляються і затверджуються згідно із законодавством.

Серед актів законодавства, розроблених і прийнятих на підставі відповідних норм Основ законодавства України про охорону здоров’я, слід також назвати закони України «Про лікарські засоби», «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз», «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів», «Про охорону дитинства», «Про курорти», «Про порядок проведення реформування системи охорони здоров'я у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та місті Києві», Розпорядження Кабінету Міністрів України вiд 06 грудня 2010 року «Про схвалення Концепції Державної цільової науково-технічної програми створення та проведення доклінічних випробувань вітчизняних лікарських засобів для забезпечення охорони здоров'я людини та задоволення потреб ветеринарної медицини на 2011-2015 роки», Розпорядження КМУ від 9 червня 2011 р. N 561-року «Про затвердження переліку платних адміністративних послуг, які надаються Міністерством охорони здоров'я» Наказ МОЗ України вiд 14 березня 2011 року «Критерії державної акредитації закладів охорони здоров'я», Наказ МОЗ від 15 липня 2011 року "Про затвердження Методичних рекомендацій щодо розрахунку потреби населення у медичній допомозі", Наказ МОЗ від 29 червня 2011 року "Про затвердження Примірного статуту Центру первинної медико-санітарної допомоги", Наказ МОЗ від 20 травня 2011 року "Про внесення зміни до Переліку закладів охорони здоров'я", Наказ МОЗ від 30 серпня 2010 року "Про затвердження Примірного статуту закладу охорони здоров'я - комунального некомерційного підприємства та Примірного договору про надання медичних послуг", Наказ МОЗ від 30 серпня 2010 року "Про затвердження примірних етапів реформування первинного та вторинного рівнів надання медичної допомоги" тощо.

2. Суб’єкти публічного адміністрування сфери охорони здоров’я

Система охорони здоров’я належить до соціальної сфери, тому за наявності соціальної спрямованості держав вона посідає одне з центральних місць у суспільстві. Провідна роль охорони здоров’я визначається тим, що здоров’я опосередковано впливає на економічний та соціальний добробут суспільства, є важливим чинником національної безпеки держави ¹.

Найважливішим суб’єктом реалізації політики охорони здоров’я є людина. Це навколо неї та її інтересів щодо охорони і зміцнення здоров’я здійснюється діяльність усієї системи охорони здоров’я.

Для успішної реалізації політики охорони здоров’я потрібно точно визначити цілі, на які вона спрямована, а також результати, яких необхідно досягнути. Тому вкрай актуальною і важливою для України є необхідність вдосконалення політики у сфері охорони здоров’я відповідно до сучасних суспільних потреб, яку здійснюють публічні органи управління.

Суб’єктами публічного управління в зазначеній сфері є Верховна Рада України, Президент України, вищі (Кабінет Міністрів України), центральні (Міністерство охорони здоров’я України, Міністерство охорони здоров’я Автономної Республіки Крим, Державна санітарно-епідеміологічна служба, Державна служба України з лікарських засобів, Державна служба України з контролю за наркотиками та Державна служба України з питань протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та інших соціально небезпечних захворювань) і місцеві органи виконавчої влади (управління охорони здоров’я обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, головні лікарі центральних районних лікарень) та органи місцевого самоврядування (управління охорони здоров’я міських рад).

Залежно від форми власності закладів охорони здоров’я, суб’єкти публічного управління використовують різноманітні методи: від оперативного управління до ліцензування медичної діяльності, акредитації медичних закладів і контролю за дотриманням ліцензійних умов та чинного законодавства про охорону здоров’я.

Сферою охорони здоров’я в широкому розумінні є вся сукупність органів і закладів охорони здоров’я країни, які об’єднані в системі Міністерства охорони здоров’я України та в інших галузевих (відомчих) системах (Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства інфраструктури України тощо). До сфери охорони здоров’я крім медичних закладів державної форми власності, підпорядкованих Міністерству охорони здоров’я України, входять також медичні заклади комунальної власності, підпорядковані органам місцевого самоврядування, а також медичні заклади приватної форми власності.

Для вирішення проблеми збереження здоров’я та працездатності людини, продовження її життя в масштабах держави створена система охорони здоров’я (СОЗ), яка є сукупністю взаємопов’язаних підсистем:

• санітарно-профілактичних,

• лікувально-профілактичних,

• фізкультурно-оздоровчих,

• санітарно-курортних,

• аптечних,

• науково-медичних,

• санітарно-епідеміологічних.

Вважаємо за доцільне, розглянути повноваження суб’єктів публічного адміністрування даної сфери.

Законодавче регулювання відносин у сфері охорони здоров’я здійснюється Верховною Радою України шляхом прийняття відповідних нормативно-правових актів.

Треба відзначити, що Парламент безпосередньо не здійснює публічне адміністрування сферою охорони здоров’я, а лише впливає на неї через реалізацію функцій держави в цілому, зокрема, згідно зі статтею 85 Конституції України Верховна Рада України приймає закони (у тому числі з питань охорони здоров’я, а саме: Закони України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», «Про лікарські засоби», «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз», «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів», «Про охорону дитинства», «Про курорти», «Про порядок проведення реформування системи охорони здоров'я у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та місті Києві»; затверджує Державний бюджет України та змін до нього; визначає внутрішньої та зовнішньої політики; затверджує загальнодержавні програми щодо охорони здоров’я. Верховна Рада України має профільний Комітет з питань охорони здоров'ястворений у 2006 році, який є робочим органом Верховної ради України, формує відповідні проекти засад державної політики у сфері охорони здоров’я та розглядає концепції реформування системи охорони здоров’я, традиційно щорічно проводить парламентські слухання щодо стану охорони здоров’я в Україні з метою винесення відповідних резолюцій щодо покращення стану сфери, так, наприклад, у Верховній Раді України відбулися парламентські слухання 3 листопада 2010 року «Про становище молоді в Україні: Молодь за здоровий спосіб життя», 9 лютого 2011 року «Парламентські слухання з питань оздоровлення та відпочинку дітей і молоді», 3 березня 2011 року «Про сучасний стан і перспективи розвитку фармацевтичної галузі України», 15 червня 2011 року «Про сучасний стан та перспективи розвитку фармацевтичної галузі України» тощо.

Публічне адміністрування сферою охорони здоров’я здійснює глава держави – Президент України.

Згідно зі ст. 102 Конституції України Президент України є главою держави, виступає гарантом права громадян на охорону здоров'я, забезпечує виконання законодавства про охорону здоров'я через систему органів виконавчої влади, проводить у життя державну політику охорони здоров'я та здійснює інші повноваження, передбачені Конституцією України. Застосовуючи свої повноваження, згідно із Конституціє України та законами України видає укази й розпорядження, які є обов’язковими для виконання на всій території держави, присвоює почесні звання, нагороджує державними нагородами, встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними тощо.

Президент України відіграє важливу роль у суспільно-політичному житті країни та впливає на процеси публічного адміністрування. Здійснюючи свої повноваження, глава держави своїми указами, розпорядженнями врегульовує питання функціонування сфери охорони здоров’я, її окремих видів.

Президент України у своїй щорічній доповіді Верховній Раді України доводить до відома народним депутатам України стан реалізації державної політики у сфері охорони здоров'я.

Багатогранна діяльність Президента здійснюється через прийняття ним відповідних правових актів у сфері охорони здоров’я. Так, зокрема, були прийняті укази Президента України від 27 січня 2010 р. «Про додаткові заходи щодо реформування системи охорони здоров'я населення», вiд 23 серпня 2011 року «Про призначення стипендій Президента України видатним діячам галузі охорони здоров'я», 10 вересня 2011 року «Про державні стипендії для видатних діячів науки, освіти, культури і мистецтва, охорони здоров'я, фізичної культури і спорту та інформаційної сфери» тощо.

Здійснюючи загальне керівництво державою, Президент України разом з тим здійснює і загальне керівництво у сфері охорони здоров'я через такі повноваження:

1. Несе особисту відповідальність за реалізацію державної політики в цілому, та, зокрема у сфері охорони здоров'я, основу якої формує.

2. Відповідно до ст. 14 Основ законодавства України про охорону здоров’я виступає гарантом права громадян на охорону здоров'я, забезпечує виконання законодавства про охорону здоров'я через систему органів виконавчої влади, проводить у життя державну політику охорони здоров'я та здійснює інші повноваження, передбачені Конституцією. Так, реалізуючи ці повноваження, Указом Президент України вiд 27 січня 2010 року «Про додаткові заходи щодо реформування системи охорони здоров'я населення» та від 6 грудня 2005 року «Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров'я населення» доручив Кабінету Міністрів України розробити та подати в установленому порядку проект Плану дій з реформування системи охорони здоров'я населення, в якому передбачити, зокрема, заходи щодо підвищення якості та доступності медичного обслуговування населення, впровадження обґрунтованих державних гарантій надання населенню безоплатної медичної допомоги, ефективної та прозорої моделі фінансування галузі та інші заходи.

3. Від імені України укладає міжнародні договори, зокрема й ті, які стосуються питань міжнародної співпраці у сфері охорони здоров'я. Це повноваження передбачене п. 3 ст. 106 Конституції У країни. Для того, щоб такий договір набрав законної сили, він повинен бути ратифікований Верховною Радою України відповідно до п. 32 ст. 85 Конституції України.

4. Здійснюючи свої правотворчі повноваження, указами врегульовує певні питання організації охорони здоров'я громадян. Указом № 1455/2003 від 17 грудня 2003 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення права громадян на охорону здоров'я і медичну допомогу», яким Міністерству охорони здоров'я України було доручено, зокрема розробити до 1 липня 2004 року механізм надання малозабезпеченим верствам населення соціальних дотацій для часткової компенсації витрат на придбання лікарських засобів і виробів медичного призначення.

Указами Президента України утворено спеціалізовані національні медичні заклади. Так, Указом від 7 квітня 1997 року утворено Національний центр серця, а Указом від 3 листопада 1995 р. – Міжнародний дитячий медичний центр «Євпаторія» ¹.

Здійснюючи свої повноваження, Президент України своїми указами врегулював певні питання організації охорони здоров’я громадян.

Програмним документом, що визначав принципи роботи сфери охорони здоров’я, є затверджена Президентом України у 2000 році Концепція розвитку охорони здоров’я населення України ², яка спрямована на реалізацію положень Конституції України щодо забезпечення доступної кваліфікованої медичної допомоги кожному громадянинові, запровадження нових ефективних механізмів фінансування та управління у сфері охорони здоров’я, створення умов для формування здорового способу життя.

Діяльність Президента здійснюється через прийняття ним Загальнодержавної програми «Питна вода» на 2006-2020 роки, Загальнодержавної програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфекованих і хворих на СНІД на 2009-2013 роки, Загальнодержавної програми розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини на період до 2011 року, Міжгалузева комплексна програма «Здоров’я нації» на 2003-2011 роки.

Наступним суб’єктом регулювання сфери охорони здоров’я є Кабінет Міністрів України, який згідно зі ст. 113 Конституції України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, що забезпечує проведення державної політики у сферах охорони здоров’я, санітарно-епідемічного благополуччя, охорони материнства та дитинства, забезпечує розроблення та виконання комплексних і цільових загальнодержавних програм, створює економічні, правові та організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність у сфері охорони здоров’я, забезпечує розвиток мережі закладів охорони здоров’я, укладає міжурядові угоди й координує міжнародне співробітництво з питань охорони здоров’я, а також у межах своєї компетенції здійснює інші повноваження, покладені на органи виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.

Кабінет Міністрів України на основі вимог чинного законодавства, у тому числі й документів програмного характеру, формує урядову політику (програму діяльності уряду), у тому числі й у сфері охорони здоров’я, розроблення якої здійснює Міністерство охорони здоров’я як головний (провідний) центральний орган виконавчої влади в цій сфері.

Надзвичайно важливе значення для розвитку національної охорони здоров’я мають такі нормативно-правові акти, як Концепція управління якістю клінічних лабораторних досліджень на період до 2015 року", Концепція розвитку фармацевтичного сектору сфери охорони здоров'я України на 2011-2020 роки, Концепція управління якістю медичної допомоги у сфері охорони здоров'я в Україні на період до 2020 року, Концепція загальнодержавної цільової соціальної програми "Здорова нація" на 2009 – 2013 роки, Міжгалузева комплексна програма "Здоров’я нації" на 2002 – 2011 роки, Проект Концепції державної програми "Боротьба з онкологічними захворюваннями" на 2007-2016 роки,Державна програма розвитку системи надання медичної допомоги хворим нефрологічного профілю на 2006-2010рр.,Загальнодержавна програма боротьби з онкологічними захворюваннями на 2007-2016 роки, Програма подання громадянам гарантованої державою безоплатної медичної допомоги та значна кількість наказів Міністерства охорони здоров’я України (наказом Міністерства охорони здоров’я від 31 березня 2008 року № 166 затверджено Концепцію управління якістю медичної допомоги населенню в Україні на період до 2010 року¹), що забезпечують виконання законів, указів Президента, урядових документів.

Постійно діючим органом Кабінету Міністрів України є Секретаріат Кабінету Міністрів України, який здійснює організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне та матеріально-технічне забезпечення діяльності Кабінету Міністрів України.

При Кабінеті Міністрів України створена Національна рада з питань протидії туберкульозу та ВІЛ-інфекції/СНІДу ², яка є постійно діючим консультативно-дорадчим органом.

Основними завданнями Ради є:

• підготовка пропозицій щодо визначення пріоритетів та забезпечення реалізації державної політики з питань протидії туберкульозу та ВІЛ-інфекції/СНІДу, консолідованого використання коштів, передбачених у державному та місцевих бюджетах, коштів міжнародних та громадських організацій, призначених для фінансування програм і заходів з протидії туберкульозу та ВІЛ-інфекції/СНІДу, з метою їх раціонального та ефективного витрачання;

• сприяння узгодженій діяльності міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, міжнародних та громадських організацій, у тому числі тих, що об'єднують людей, які живуть з туберкульозом та ВІЛ-інфекцією/СНІДом, представників бізнесових кіл, об'єднань профспілок і роботодавців та релігійних організацій з метою реалізації на державному рівні проектів з протидії туберкульозу та ВІЛ-інфекції/СНІДу, зокрема проекту Світового банку "Контроль за туберкульозом та ВІЛ/СНІДом в Україні";

• проведення моніторингу виконання програм та здійснення заходів з протидії туберкульозу та ВІЛ-інфекції/СНІДу;

• участь у розробленні проектів нормативно-правових актів, програм та заходів з протидії туберкульозу та ВІЛ-інфекції/СНІДу;

• інформування Кабінету Міністрів України та громадськості про результати здійснення заходів з протидії туберкульозу та ВІЛ-інфекції/СНІДу ³.

Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує та координує роботу цих органів.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим є урядом Автономної Республіки Крим. Вона є вищим органом у системі органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим. Одним з основних завдань Ради Міністрів Автономної Республіки Крим є забезпечення реалізації на території Автономної Республіки Крим у сфері охорони здоров'я, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування та в інших сферах, а також участь у розробленні та виконанні державних програм, а також відповідно до загальнодержавних програм розроблення та забезпечення виконання програм Автономної Республіки Крим з питань соціально-економічного та культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони навколишнього природного середовища.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим здійснює виконавчі функції та повноваження з таких питань, віднесених до самостійного відання Автономної Республіки Крим як: організації та розвитку охорони здоров’я ¹. Так, складовою частиною державної політики охорони здоров’я в Україні є політика охорони здоров’я в Автономній Республіці Крим, місцеві й регіональні комплексні та цільові програми, що формуються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, органами місцевого й регіонального самоврядування та відображають специфічні потреби охорони здоров’я населення, яке проживає на відповідних територіях.

Центральні органи виконавчої влади в межах своєї компетенції розробляють програми і прогнози у сфері охорони здоров’я, визначають єдині науково обґрунтовані державні стандарти, критерії та вимоги, що мають сприяти охороні здоров’я населення, формують і розміщують державні замовлення з метою матеріально-технічного забезпечення сфери, здійснюють державний контроль і нагляд та іншу виконавчо-розпорядчу діяльність у сфері охорони здоров’я.

Головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади у сфері охорони здоров’я є Міністерство охорони здоров’я України, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Міністерство формує та забезпечує реалізацію державної політики у сфері охорони здоров'я, формує державну політику у сферах санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів, медичних імунобіологічних препаратів і медичних виробів, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням.

Основними завданнями МОЗ України є:

• формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони здоров'я;

• формування державної політики у сферах санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів, медичних імунобіологічних препаратів і медичних виробів, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням.

МОЗ України відповідно до покладених на нього завдань:

1) визначає пріоритетні напрями розвитку сфер охорони здоров'я, санітарно-епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів, медичних імунобіологічних препаратів і медичних виробів, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням;

2) узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до компетенції МОЗ України, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України та в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України;

3) бере відповідно до законодавства участь у підготовці проектів міжнародних договорів України, готує пропозиції щодо укладення і денонсації таких договорів, укладає міжнародні договори, забезпечує виконання зобов'язань України за міжнародними договорами з питань, що належать до компетенції МОЗ України;

4) забезпечує нормативно-правове регулювання у сферах охорони здоров'я, санітарно-епідемічного благополуччя населення, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів, медичних імунобіологічних препаратів і медичних виробів;

5) інформує та надає роз'яснення щодо здійснення державної політики у сферах охорони здоров'я, санітарно-епідемічного благополуччя населення, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів, медичних імунобіологічних препаратів і медичних виробів;

6) у сфері охорони здоров'я: забезпечує в межах своєї компетенції додержання закладами охорони здоров'я, підприємствами, установами та організаціями права громадян на охорону здоров'я; готує пропозиції стосовно визначення пріоритетних напрямів розвитку охорони здоров'я, розробляє та організовує виконання державних комплексних та цільових програм охорони здоров'я; затверджує критерії та стандарти державної акредитації закладів охорони здоров'я, стандарти, клінічні протоколи надання медичної допомоги, проводить державну акредитацію державних і комунальних закладів охорони здоров'я для застосування трансплантації та діяльності, пов'язаної з нею, державну акредитацію закладів охорони здоров'я усіх форм власності тощо; розробляє статути вищих медичних (фармацевтичних) навчальних закладів; здійснює контроль якості медичної допомоги; організовує разом з Національною академією наук України, Національною академією медичних наук України наукові дослідження з пріоритетних напрямів розвитку медичної науки; видає спеціальний дозвіл на медичну діяльність у галузі народної і нетрадиційної медицини; затверджує переліки: закладів охорони здоров'я; лікарських, провізорських посад і посад молодших фахівців із фармацевтичним фахом у закладах охорони здоров'я; здійснює організацію служби швидкої медичної допомоги; затверджує Положення про медико-педагогічний контроль за фізичним вихованням учнів у загальноосвітніх навчальних закладах; затверджує Положення про кваліфікаційні класи судових експертів бюро судово-медичної експертизи й положення про кваліфікаційні класи лікарів - судово-психіатричних експертів; затверджує різні форми медичної документації тощо ¹.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції Міністерства охорони здоров’я України створюється Колегія Міністерства охорони здоров'я України є постійним консультативно-дорадчим органом і утворюється для погодженого вирішення питань діяльності Міністерства охорони здоров'я України, колективного і вільного обговорення найважливіших напрямів діяльності. Рішення про утворення колегії Міністерства приймається Міністром охорони здоров'я України. До її складу якої входять Міністр (голова колегії), перший заступник Міністра, перший заступник Міністра - головний державний санітарний лікар України, заступники Міністра (за посадою), інші керівні працівники Міністерства, члени правління всеукраїнських асоціацій органів місцевого самоврядування. У разі потреби до складу колегії Міністерства входять керівники інших центральних органів виконавчої влади, підприємств, закладів, установ та організацій, що належать до сфери його управління, народні депутати України, представники інших органів державної влади (за згодою). У випадках, передбачених Положенням про Міністерство, до складу колегій можуть входити представники громадських організацій, творчих спілок, підприємств, наукових установ та інших організацій ².

Міністерство охорони здоров’я Автономної Республіки Крим – центральний орган виконавчої влади Кримської автономії, що посідає проміжне становище між Міністерством охорони здоров’я України й органами управління охороною здоров’я районного рівня в Автономній Республіці Крим, якими є головні лікарі центральних районних лікарень. Воно має повноваження щодо здійснення управління закладами охорони здоров’я, розташованими на території автономії, які належать до республіканської (Автономної Республіки Крим) форми власності. За обсягом своїх повноважень Міністерство охорони здоров’я Автономної Республіки Крим нагадує, передусім, управління охорони здоров’я обласної державної адміністрації, але з урахуванням існування у складі України Автономної Республіки Крим, називається Міністерством. Так, вказаний орган забезпечує реалізацію державної політики у сфері охорони здоров’я; прогнозування розвитку мережі закладів охорони здоров’я для нормативного забезпечення населення медико-санітарною допомогою; здійснення заходів, спрямованих на запобігання інфекційним захворюванням, епідеміям і на їх ліквідацію; організовує надання медико-санітарної допомоги населенню, роботу органів медико-соціальної експертизи, закладів судово-медичної та судово-психіатричної експертизи; виконання актів законодавства у сфері охорони здоров’я, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на збереження навколишнього природного середовища і санітарно-епідемічного благополуччя населення, а також додержання нормативів професійної діяльності у сфері охорони здоров’я, вимог Державної фармакопеї, стандартів медичного обслуговування, медичних матеріалів і технологій ¹.

Структура Міністерства побудована відповідно до поставлених завдань і в загальних рисах нагадує структуру Міністерства охорони здоров’я України з урахуванням місцевих особливостей. Міністерство очолює міністр, який має першого заступника і декілька заступників міністра.

У сфері охорони здоров’я України діють центральні органи виконавчої влади, а саме: Державна служба України з лікарських засобів ², Державна санітарно-епідеміологічна службу³, Державна служба України з контролю за наркотиками⁴та Державна служба України з питань протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та інших соціально небезпечних захворювань⁵.

Так, у 2011 році у складі Міністерства охорони здоров’я України утворено Державну службу України з лікарських засобів, яка є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра охорони здоров’я України. Державна служба України з лікарських засобів входить до системи органів виконавчої влади у сфері охорони здоров'я та утворюється для забезпечення реалізації державної політики у сферах контролю якості та безпеки лікарських засобів, у тому числі медичних імунобіологічних препаратів, медичної техніки і виробів медичного призначення, що перебувають в обігу та/або застосовуються у сфері охорони здоров'я, дозволені до реалізації в аптечних закладах і їх структурних підрозділах, а також ліцензування господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами.

Основними завданнями Державної служби України з лікарських засобів є:

• внесення пропозицій щодо формування державної політики у сферах контролю якості та безпеки лікарських засобів, медичних виробів, а також ліцензування господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами;

• реалізація державної політики у сфері державного контролю якості та безпеки лікарських засобів і медичних виробів;

• ліцензування господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами.

Вона здійснює свої повноваження безпосередньо та через територіальні органи – державні служби з лікарських засобів в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Іще одним центральним органом виконавчої влади є Державна санітарно-епідеміологічна служба, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра охорони здоров'я України. Державна санітарно-епідеміологічна служба України входить до системи органів виконавчої влади у галузі охорони здоров'я та утворюється для забезпечення реалізації державної політики у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення.

Основними завданнями Державної санітарно-епідеміологічної служби України є:

• внесення пропозицій щодо формування державної політики у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення;

• реалізація державної політики у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення.

Наступним центральним органом виконавчої влади є Державна служба України з контролю за наркотиками, діяльність якої спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Вона є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у сфері формування та забезпечення реалізації державної політики з питань обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, протидії їх незаконному обігу, а також координації діяльності органів виконавчої влади з цих питань.

Основними завданнями Державної служби України з контролю за наркотиками є:

• формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та протидії їх незаконному обігу в межах наданих повноважень;

• здійснення державного регулювання та контролю за обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та заходів з протидії їх незаконному обігу в межах наданих повноважень;

• координація діяльності органів виконавчої влади у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та протидії їх незаконному обігу в межах наданих повноважень;

• забезпечення відповідно до міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, взаємодії та інформаційного обміну з міжнародними організаціями і компетентними органами іноземних держав у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, прекурсорів та протидії їх незаконному обігу, а також представлення інтересів України у зазначеній сфері в міжнародних організаціях тощо.

Наступним центральним органом виконавчої влади є Державна служба України з питань протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та інших соціально небезпечних захворювань (Держслужба України соцзахворювань), діяльність якої спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра охорони здоров'я України. Держслужба України соцзахворювань входить до системи органів виконавчої влади та утворюється для реалізації державної політики у сфері протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та інших соціально небезпечних захворювань.

Основними завданнями Державної служби України з питань протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та інших соціально небезпечних захворювань є:

• внесення пропозицій щодо формування державної політики у сфері протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та інших соціально небезпечних захворювань;

• реалізація державної політики у сфері протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та інших соціально небезпечних захворювань.

Державною науковою організацією з проблем медицини та охорони здоров'я є Національна академія медичних наук України ¹, яка заснована на державній власності та діє відповідно до законодавства на самоврядній основі [²]. Академія об'єднує у своєму складі дійсних членів (академіків), членів-кореспондентів та іноземних членів, що обираються загальними зборами Академії, та всіх наукових співробітників, що працюють у наукових установах Академії, для спільного проведення досліджень у галузі медичних наук та охорони здоров'я з метою поліпшення здоров'я та продовження життя населення. Національна академія медичних наук України [³] є самоврядною організацією, що діє на основі Статуту, може мати у своєму складі науково-дослідні інститути, науково-практичні центри, навчальні заклади, лабораторії, інші установи для організації та проведення досліджень у галузі медицини.

Основними завданнями Національної академії медичних наук України є:

• визначення пріоритетних напрямів розвитку медичної науки;

• комплексний розвиток медичної науки, проведення фундаментальних та прикладних досліджень у сфері охорони здоров'я і медицини;

• інтеграція академічної, вузівської та галузевої медичної науки з метою вироблення єдиної політики у цій сфері;

• підготовка наукових кадрів вищої кваліфікації;

• участь у розробці пропозицій і рекомендацій з питань розвитку медичної науки і охорони здоров'я, вищої медичної та фармацевтичної освіти;

• підтримка талановитих учених, сприяння науковій творчості молоді в галузі медицини.

Місцеві державні адміністрації здійснюють загальне керівництво закладами охорони здоров'я, які перебувають у сфері їх управління, їх матеріально-фінансовим забезпеченням, організують роботу медичних закладів щодо надання медичної допомоги населенню, здійснюють заходи щодо попередження інфекційних захворювань, епідемій, епізоотій та їх ліквідації тощо. Так, стаття 22 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» від 09 квітня 1999 року визначає повноваження в галузі охорони здоров'я, материнства і дитинства, сім'ї та молоді, а саме: місцева державна адміністрація реалізовує державну політику в галузі охорони здоров'я, материнства і дитинства, сім'ї та молоді; здійснює загальне керівництво закладами охорони здоров'я, що належать до сфери її управління; вживає заходів до збереження мережі закладів охорони здоров'я та розробляє прогнози її розвитку, враховує їх при розробці проектів програм соціально-економічного розвитку; вживає заходів щодо запобігання інфекційним захворюванням, епідеміям, епізоотіям та їх ліквідації; організовує роботу медичних закладів по поданню допомоги населенню, надає у межах повноважень встановлені пільги і допомогу, пов'язані з охороною материнства і дитинства, поліпшенням умов життя багатодітних сімей; бере участь у вирішенні питань про визнання місцевості як курорту, встановлення зон санітарної охорони курортів і визначення їх режиму.

Державні, громадські або інші органи, підприємства, установи, організації, посадові особи та громадяни зобов'язані забезпечити пріоритетність охорони здоров'я у власній діяльності, не завдавати шкоди здоров'ю населення і окремих осіб, у межах своєї компетенції надавати допомогу хворим, інвалідам та потерпілим від нещасних випадків, сприяти працівникам органів і закладів охорони здоров'я в їх діяльності, а також виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством про охорону здоров'я.

Так, стаття 32 Закону України «Про місцеве самоврядування» визначено перелік повноважень у сфері освіти, охорони здоров'я, культури, фізкультури і спорту. До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать: а) власні (самоврядні) повноваження: управління закладами охорони здоров'я, які належать територіальним громадам або передані їм, молодіжними підлітковими закладами за місцем проживання, організація їх матеріально-технічного та фінансового забезпечення; організація медичного обслуговування та харчування у закладах освіти, культури, фізкультури і спорту, оздоровчих закладах, які належать територіальним громадам або передані їм; сприяння роботі творчих спілок, національно-культурних товариств, асоціацій, інших громадських та неприбуткових організацій, які діють у сфері охорони здоров'я; б) делеговані повноваження: забезпечення у межах наданих повноважень доступності і безоплатності медичного обслуговування на відповідній території; забезпечення відповідно до закону розвитку всіх видів медичного обслуговування, розвитку і вдосконалення мережі лікувальних закладів усіх форм власності, організація роботи щодо удосконалення кваліфікації кадрів; забезпечення відповідно до законодавства пільгових категорій населення лікарськими засобами та виробами медичного призначення; реєстрація відповідно до законодавства статутів (положень) розташованих на відповідній території закладів охорони здоров'я, навчально-виховних, культурно-освітніх, фізкультурно-оздоровчих закладів незалежно від форм власності; внесення пропозицій до відповідних органів про ліцензування індивідуальної підприємницької діяльності у сфері охорони здоров'я.

Держава через спеціально уповноважені органи виконавчої влади здійснює контроль і нагляд за дотриманням законодавства про охорону здоров'я, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення здорового навколишнього природного середовища і санітарно-епідеміологічного благополуччя населення, нормативів професійної діяльності у сфері охорони здоров'я, вимог Державної Фармакопеї, стандартів медичного обслуговування, медичних матеріалів і технологій.

У визначенні змісту та шляхів виконання загальнодержавних та місцевих програм охорони здоров'я, здійсненні відповідних конкретних заходів, вирішенні кадрових, наукових та інших проблем організації державної діяльності в цій галузі можуть брати участь фахові громадські організації працівників охорони здоров'я та інші об'єднання громадян, у тому числі міжнародні.

Міністерство охорони здоров’я у межах своїх повноважень організовує виконання актів законодавства і здійснює систематичний контроль за їх реалізацією. Зокрема, Міністерство охорони здоров’я виконує такі функції: розроблення, координація та контроль за виконанням державних програм розвитку охорони здоров'я, зокрема профілактики захворювань, надання медичної допомоги, розвитку медичної та мікробіологічної промисловості; контроль і нагляд за дотриманням санітарного законодавства, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення; контроль за усуненням причин і умов виникнення та поширення інфекційних хвороб, масових неінфекційних захворювань, отруєнь та радіаційних уражень людей.

Різноплановий характер охорони здоров я, значний перелік напрямів медичної діяльності обумовлюють особливості підходу стосовно здійснення державного контролю та нагляду в зазначеній сфері. Життя і здоров я людей є найважливішими соціальними цінностями, тому контрольно-наглядовій діяльності у сфері охорони здоров я повинна приділятися належна увага. Доцільно вирізнити три ключових об'єкти контролю та нагляду у сфері охорони здоров'я:

1. контроль за наркотиками;

2. контроль за лікарськими засобами;

3. санітарно-епідеміологічний нагляд.

Контроль за наркотиками є важливим напрямом діяльності держави у сфері охорони здоров'я. На боротьбу з наркоманією спрямовують свою діяльність правоохоронні органи, громадські організації, медичні установи тощо. Одним із ключових державних органів у цій системі є Державна служба України з контролю за наркотиками, яка:

• формує та забезпечує реалізації державної політики у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та протидії їх незаконному обігу в межах наданих повноважень;

• здійснює державне регулювання та контроль за обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та заходів з протидії їх незаконному обігу в межах наданих повноважень; («Положення про Державну службу України з контролю за наркотиками Затверджене Указом Президента України від 13 квітня 2011 року N 457/2011).

Контроль за лікарськими засобами є важливою ланкою державного регулювання у сфері охорони здоров'я, оскільки значна частина ліків випускаються з порушенням діючих норм, є підробками, або такими, ефективність яких не відповідає заявленим виробниками показникам Керуючись тим, що практична більшість пацієнтів для лікування використовують лікарські засоби, контроль за їх обігом має бути поставлений на належному рівні З цією метою діє Державна служба з лікарських засобів ¹основними завданнями якої щодо контролю є:

• участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері виробництва, контролю за якістю та реалізацією лікарських;

• здійснення державного контролю за дотриманням вимог законодавства щодо: забезпечення якості та безпеки лікарських засобів і медичних виробів, у тому числі тих, які закуповуються за кошти державного і місцевих бюджетів, на всіх етапах обігу, зокрема під час їх виробництва, зберігання, транспортування, реалізації суб'єктами господарської діяльності, утилізації та знищення, в тому числі правил здійснення належних практик (виробничої, дистриб'юторської, зберігання, аптечної);

• здійснення контролю за дотриманням вимог технічних регламентів щодо медичних виробів;

• здійснення державного контролю ввозу на митну територію України лікарських засобів;

• здійснення державного контролю та нагляд за дотриманням вимог стандартів і технічних умов при транспортуванні, зберіганні та використанні лікарських засобів, у тому числі імунобіологічних препаратів та медичних виробів тощо (Указ Президента України від 8 квітня 2011 року № 440/2011 «Про затвердження Положення про Державну службу України з лікарських засобів»).

Державний санітарно-епідеміологічний нагляд - діяльність органів, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби з контролю за дотриманням юридичними та фізичними особами санітарного законодавства з метою попередження, виявлення, зменшення або усунення шкідливого впливу небезпечних факторів на здоров'я людей та із застосування заходів правового характеру щодо порушників.

Основними завданнями цієї діяльності є:

• здійснює державний санітарно-епідеміологічний нагляд та контроль за дотриманням вимог санітарного законодавства органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування, органами влади Автономної Республіки Крим, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, фізичними особами та громадянами, реалізацією ними санітарних та протиепідемічних (профілактичних) заходів;

• здійснює нагляд за дотриманням вимог санітарних норм у стандартах;

• здійснює контроль за дотриманням показників вмісту шкідливих для здоров'я людини речовин і інгредієнтів у тютюнових виробах, які реалізуються на території України, та моніторингу ефективності вжитих заходів з попередження і зменшення вживання тютюнових виробів та їх шкідливого впливу на здоров'я населення;

• здійснює контроль і нагляд за дотриманням вимог стандартів і технічних умов при транспортуванні, зберіганні і використанні (експлуатації) нехарчової продукції;

• здійснює державний санітарно-епідеміологічний нагляд за застосуванням дезінфекційних засобів і проведенням дезінфекційних заходів;

• здійснює епідеміологічний нагляд за побічною дією імунобіологічних препаратів та їх епідеміологічною ефективністю;

метою державного санітарно-епідеміологічного нагляду є запобігання, виявлення та припинення санітарного законодавства.

Державний санітарно-епідеміологічний нагляд здійснюється вибірковими перевірками дотримання санітарного законодавства за планами органів, установ та закладів державної санітарно-епідеміологічної служби, а також позапланово залежно від санітарної, епідемічної ситуації та за заявами громадян. Результати перевірки оформлюються актом, форма і порядок складання якого визначаються головним державним санітарним лікарем України (Закон України від 24 лютого 1994 р. № 4004-Х1І «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (зі змінами від 17.02.2011 р.).

Отже, основною метою публічного адміністрування сфери охорони здоров’я є створення сприятливих умов розвитку цієї галузі, зупинити її руйнування, розпад, створити умови для реального доступу населення до якісних медичних послуг, перевести галузь на якісно новий рівень та впровадити ефективне медичне страхування.

3. Адміністративні послуги, що надаються у сфері охорони здоров’я

В правовому полі використовується терміни послуги і адміністративні послуги в сфері охорони здоров’я, які несуть різне змістовне навантаження.

Адміністративні послуги в сфері охорони здоров’я – це результат здійснення владних повноважень адміністративним органом охорони здоров’я, що відповідно до закону забезпечує юридичне оформлення умов реалізації фізичними та юридичними особами прав, свобод і законних інтересів за їх заявою (видача дозволів (ліцензій), сертифікатів, посвідчень, проведення реєстрації тощо).

Основними напрямками надання послуг у сфері охорони здоров’я є:

- індивідуально-орієнтовані клінічні послуги;

- орієнтовані на населення масові послуги (стандартні послуги, які передбачають контроль за розповсюдженням інфекційних захворювань, вакцинацію тощо);

- послуги, орієнтовані на сім’ю, громаду, які стимулюють самодопомогу.

Слід перерахувати послуги у сфері охорони здоров'я:

• послуги у сфері охорони здоров'я та з надання соціальної допомоги;

• послуги у сфері охорони здоров'я людини;

• послуги лікувальних закладів;

• послуги з лікарської практики;

• стоматологічні послуги;

• послуги з охорони здоров'я людини інші;

• акупунктура;

• апітерапія;

• фітотерапія;

• мануальна терапія;

• ветеринарні послуги;

• послуги з соціальної допомоги [¹].

Відмежування категорії «послуги» та «адміністративні» послуги ґрунтується на тому, що адміністративні послуги надаються публічною адміністрацією за зверненням фізичних або юридичних осіб і направлені на реалізацію їх прав, свобод та публічних інтересів.

В сфері охорони здоров’я визначено широкий перелік послуг. Вони мають свою специфіку визначену особливість самої сфери.

У числі адміністративних послуг, згідно із Постановою КМУ від 17 липня 2009 р. № 737 «Про заходи щодо упорядкування адміністративних послуг» у сфері охорони здоров’я надаються наступні адміністративні послуги:

1. Ліцензування господарської діяльності з медичної практики.

2. Ліцензування господарської діяльності з переробки донорської крові та її компонентів, виготовлення з них препаратів.

3. Ліцензування на проведення дезінфекційних, дезінсекційних, дератизаційних робіт (крім робіт на об'єктах ветеринарного контролю).

4. Державна акредитації закладів охорони здоров'я.

Надання адміністративних послуг в сфері охорони здоров’я є результат здійснення владних повноважень публічною адміністрацією, компетенція якої розповсюджується на сферу охорони здоров’я, що відповідно до закону забезпечує юридичне оформлення умов реалізації фізичними, юридичними або іншими колективними особами прав, свобод і законних інтересів в даній сфері за їх заявою (видача дозволів (ліцензій), сертифікатів, посвідчень, проведення реєстрації тощо).

Відповідно суб’єкти адміністративних послуг в сфері охорони здоров’я – це органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, які перебувають у їх управлінні.

Адміністративні послуги в сфері охорони здоров’я можна поділити на чотири групи, ті які надаються:

1. Міністерством охорони здоров’я України;

2. центральними органами виконавчої влади;

3. місцевими державними адміністраціями;

4. органами місцевого самоврядування.

Отже, в сфері охорони здоров’я надаються такі адміністративні послуги.

Міністерство охорони здоров’я України надає наступні послуги

видає дозволи на:

• застосування методів профілактики, діагностики й лікування;

• заняття народною медициною (цілительством), проводить медико-соціальну експертизу з метою виявлення ступеня обмеження життєдіяльності особи;

• медичну діяльність у галузі народної і нетрадиційної медицини;

• застосування в Україні лікарських засобів, які відпускаються без рецептів з аптек та їх структурних підрозділів, лікарських засобів, що підлягають лабораторному аналізу;

• ввезення на митну територію України незареєстрованих лікарських засобів, стандартних зразків, реагентів, ввезення і вивезення зразків біологічного матеріалу та супутніх матеріалів, призначених для проведення доклінічних, клінічних випробувань і наукових досліджень;

• ввезення незареєстрованих в Україні лікарських засобів у встановленому законодавством порядку;

• видає ліцензії суб'єктам господарювання незалежно від форм власності та відомчого підпорядкування на право провадження господарської діяльності з медичної практики;

видає сертифікати:

• закладам охорони здоров'я, крім фармацевтичних (аптечних) закладів, здійснює атестацію вимірювальних лабораторій у закладах охорони здоров'я, головних та базових організацій метрологічної служби МОЗ України;

• на виробництво лікарських засобів, лікарських засобів для міжнародної торгівлі, проведення сертифікації підприємств, які здійснюють оптову реалізацію (дистрибуцію) лікарських засобів тощо.

видає експертні висновки щодо:

• виявлення ступеня обмеження життєдіяльності особи;

• реєстраційних матеріалів (реєстраційного досьє) і здійснює контроль якості лікарських засобів;

проводить державний реєстр:

• лікарських засобів, допоміжних речовин, лікарської рослинної сировини, лікувальної косметики, імунобіологічних препаратів, біоматеріалів.

В той же час, Державна служба України з лікарських засобів надає наступні послуги:

• ліцензування господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами;

• галузеву атестацію лабораторій з контролю якості лікарських засобів;

• проводить атестацію провізорів і фармацевтів;

• щодо державної реєстрації медичних виробів;

• одноразові дозволи на ввезення на митну територію України незареєстрованих медичних виробів тощо.

Державна санітарно-епідеміологічна служба надає наступні послуги:

• дозволи, висновки, гігієнічні сертифікати, інші документи дозвільного характеру тощо.

Державна служба з питань протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та інших соціально небезпечних захворювань надає наступні послуги:

• реєструє донорів крові та її компонентів;

• видає ліцензії на право провадження діяльності з переробки донорської крові та її компонентів, виготовлення з них препаратів, діяльності банків пуповинної крові, інших тканин і клітин людини;

• реєструє ліцензіатів з переробки донорської крові та її компонентів, виготовлення з них препаратів, діяльності банків пуповинної крові, інших тканин і клітин людини;

Державна служба України з контролю за наркотиками наступні послуги:

• ліцензує та переоформляє ліцензії на провадження діяльності пов'язаної з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів;

• ліцензує та переоформляє ліцензії на провадження діяльності, пов'язаної з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів;

• переоформляє ліцензії на провадження діяльності, пов'язаної з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів;

• ліцензує та переоформляє ліцензії на провадження діяльності, пов'язаної з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів тощо.

4. Адміністративна відповідальність у сфері охорони здоров’я

Адміністративна відповідальність за порушення законодавства, яким регулюється сфера охорони здоров’я, загалом, є реалізацією санкцій, законодавчо передбачених за здійснення адміністративного проступку у сфері охорони здоров’я.

До адміністративних правопорушень у галузі охорони здоров'я населення безпосередньо належать, зокрема:

- порушення санітарно-гігієнічних і санітарно протиепідемічних правил і норм (ст. 42 КУпАП);

- незаконне виробництво, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах (ст. 44 КУпАП);

- порушення встановленого порядку взяття, переробки, зберігання, реалізації і застосування донорської крові та (або) її компонентів і препаратів (ст. 45-1 КУпАП) ¹;

• ухилення від медичного огляду чи медичного обстеження (ст. 44-1 КУпАП);

• ухилення від обстеження і профілактичного лікування осіб, хворих на венеричну хворобу (ст. 45 КУпАП);

• порушення встановленого порядку взяття, переробки, зберігання, реалізації і застосування донорської крові та (або) її компонентів і препаратів (ст. 45-1 КУпАП);

• умисне приховування джерела зараження венеричною хворобою (ст. 46 КУпАП);

• порушення встановлених вимог щодо заняття народною медициною (ст. 46-2 КУпАП) тощо.

Разом з тим, слід відзначити, що крім безпосередніх адміністративних правопорушень сфері охорони здоров’я визначені й опосередковані тобто, які мають велике значення в контексті медичної діяльності, а саме: щодо якості виробництва медичних препаратів, які, в свою чергу, передбачені главою 13 КУпАП “Адміністративні правопорушення в галузі стандартизації, якості продукції, метрології та сертифікації”: випуск і реалізація продукції, яка не відповідає вимогам стандартів (ст. 167 КУпАП); випуск у продаж нестандартної продукції (ст. 168 КУпАП); виконання робіт, надання послуг громадянам-споживачам, що не відповідають вимогам стандартів, норм і правил (ст. 168-1 КУпАП); випуск у продаж продукції з порушенням вимог щодо медичних попереджень споживачів тютюнових виробів (168-2 КУпАП); передача замовнику або у виробництво документації, яка не відповідає вимогам стандартів (ст. 169 КУпАП); недодержання стандартів при транспортуванні, зберіганні і використанні продукції (ст. 170 КУпАП) тощо.

Крім того, КУпАП містить такі адміністративні проступки, як: невиконання законних вимог посадових осіб органів державного контролю якості лікарських засобів (ст. 188-10 КУпАП); невиконання постанов, розпоряджень, приписів, висновків, а так само інших законних вимог посадових осіб органів, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби (ст. 188-11 КУпАП); порушення права на інформацію (ст. 212-3 КУпАП) ¹– щодо останнього, однак, слід пам’ятати, що посадові особи, на яких поширюється дія Закону України "Про засади запобігання і протидії корупції"²притягаються до відповідальності за такі діяння відповідно до зазначеного закону.