5.2. Основні форми господарств у ранньофеодальних і феодально-роздроблених державах Європи.

Форми господарств та їх організація в суспільствах ранньофеодальних держав Західної Європи

У феодальному маєтку (сеньйорія у франків, він носив назву манора в Англії або марки у Німеччині), який можна назвати відповідною господарською формою, комплексом феодальної земельної власності та прав феодала на залежних селян, земля ділилася на дві частини: домен – панська земля, що використовується виключно на задоволення потреб феодала-власника. Інакше кажучи, це було самостійне господарство феодала в якому використовувалася примусова праця залежних селян. До складу такого господарства входили рілля, угіддя, сади, будівлі, живий і мертвий реманент. Ліси та луки також належали феодалові, але селянин міг ними користуватися за особливу платню, як правило у натуральній або відробітковій формі. Друга частина маєтку складалася із селянських надільних земель, які знаходилися у користуванні селян („держання”), за що селяни й несли відповідні повинності. Такий наділ разом із господарством селянина (садиба з господарськими будівлями, город, сад тощо) також мав різні назви – манс у франків, віргата в Англії, гуф у Німеччині.

Отже, селянин ставав утримувачем землі, отримував від феодала земельний наділ (вже згадуваний прекарій), де розміщувалися селянська садиба, рілля та інші господарські угіддя, з яких він і отримував необхідний для утримання власної родини продукт. За це користування (держання) він ніс певні повинності на користь земельного власника. Основною формою таких повинностей була феодальна рента, яка виступала у трьох основних формах: відробіткова (панщина), найбільш архаїчна та найменш ефективна форма, що засновувалася на перерозподілі живої праці й передбачала високу ступінь особистої залежності селянина від власника землі; продуктова, заснована на перерозподілі натурального продукту; грошова (чинш) – найбільш прогресивна форма, що передбачала відносно слабку особисту залежність, заснована на перерозподілі доходу.

Розмір рентних платежів та умов панщини встановлювалися на тривалий термін, іноді довічно як для селянина, так і для землевласника. Проте й після смерті учасників угоди вона не раз просто відновлювалася. Такі умови виплати ренти надавали безпосередньому виробникові певну свободу у веденні власного господарства, що пізніше позитивно впливало на процес комутації, тобто переходу до грошової форми ренти, коли селянин особисто реалізовував продукцію власного господарства. На доповнення до чиншу та різноманітним трудовим повинностям, які приносили феодалові чималий доход, встановлювались також баналітетні (монопольні) права на користування колись громадськими млинами, пресом, хлібними печами, соляними копальнями. Приносили доход феодалам й ярмарки та ринки, що влаштовувалися на їх землі. Додатковими статтями доходів були також певні податки, що стягувалися за користування шляхами, мостами та каналами, подорожня та підводна повинності. Джерелом доходів були й права феодалів на здійснення суду.

В цей період частина селян, окрівм землеробства, займалася також ремеслом, виробляючи з сировини, що була продуктом господарства, найпростіші але необхідні предмети споживання – взуття, одяг, домашнє начиння тощо. Власне, ремесло спочатку зароджується у патріархальних родинах, ремісничі вироби не виходили за межі родини та не вироблялися на продаж. У процесі подальшого поділу праці ці домашні промисли виділяються в окрему галузь – ремісництво, а ремісники поступово починають працювати не лише на внутрішнє споживання патріархальної родини, але й на продаж.

Це виробництво також обкладалося повинностями на користь феодала. Власне, повинності були результатом економічної поземельної залежності селян від земельних власників, користуючись якою останні вилучали у селян частину продукту їх господарств. Засобом вилучення надлишкового продукту була особиста залежність селян, яка різнилася відповідно до категорій селянства. В період з середини VІІІ до середини ІХ ст. у державі франків можна виділити такі категорії залежних селян, які відповідали категоріям земельних наділів (мансів): особисто вільні колони, які отримують землю у користування та несуть за це повинності; літи, які також утримують наділ у спадковому користуванні та знаходяться під протегуванням феодала і є зобов’язаними перед ним; поземельно та особисто залежні серви, інакше кажучи, раби. Особиста залежність безпосередніх виробників оформлювалася законодавчо. В капітуляріях (указах) Карла Великого (768-814 рр.) прямо вказувалося, що кожна вільна людина повинна шукати для себе покровителів і заступників. Надзвичайно важливим документом цієї епохи, пам’яткою економічної думки є „Капітулярій про вілли”, датований кінцем VІІІ ст. Він представляє собою указ або інструкцію для управителів тих маєтків, що знаходилися у віданні королівського двору та служили для задоволення потреб королівського дому і містить докладні вказівки щодо ведення господарства у маєтках. Зміст капітулярію свідчить про натуральний характер господарства королівських маєтків, адже навіть для короля вони були основним джерелом доходу, і він був зацікавлений у взірцевому провадженні господарської діяльності. Крім того, за цим указом більшість прав, особливо пов’язаних із землею, належить власникам маєтків, а безпосередні виробники повинні були нести певні повинності виключно у натуральній формі [25, с. 62-66].

Отже, господарська система цього часу характеризується пануванням замкнених, натуральних господарств, як селянських, так і панських. Такі господарства не виключали певних відносин обміну, але це були лише одиничні, незначні обмінні операції, що не поширювалися за межі дрібних місцевих ринків. Такі ринки збиралися по селах, в них приймали участь самі безпосередні виробники, селяни та сільські ремісники. На них рідко відбувалися дійсно ринкові операції купівлі-продажу, в основному мав місце обмін продукту на продукт або оплата продукту певним місцевим еквівалентом, адже загальний грошовий еквівалент був відсутнім.

Зміни в господарській системі періоду феодальної роздробленості

Другий етап розвитку господарської системи середньовіччя припадає на ХІ – XV ст.ст. і його характеризує значний прогрес у господарському житті Європи. Цей прогрес, перш за все проявляється у розширенні землеробства „ушир”, коли до господарських процесів починають залучати землі, які досі були незайманими, вкритими лісами або болотами. Ці процеси були найтісніше пов’язані з певними демографічними зрушеннями, адже населення Європи протягом вказаного періоду збільшилося майже вдвічі, хоча ці процеси й переривалися численними епідеміями та війнами, що забирали життя багатьох людей. Варто лише згадати епідемію чуми середини XIV ст. яка охопила майже всю Європу, або феодальні усобиці та війни (зокрема Столітню війну (1337-1453) між Англією та Францією), які несли численні людські жертви. Проте загальна тенденція до зростання чисельності населення залишилася визначальною і стимулювала зростання потреби у продуктах харчування та ремесла, зумовлюючи й розширення площ під землеробство. Враховуючи недостатню забезпеченість селянства землею (за деякими даними мінімально необхідною кількістю землі для забезпечення особистих потреб у ХІІІ ст. мали можливість користуватися лише 60 % її утримувачів), стає зрозумілим, що від збільшення ріллі безпосередньо залежав рівень життя більшості європейського селянства. Ці процеси прискорювалися й розвитком міського ремесла, адже більшість своїх потреб у продуктах харчування та сировині ремісники забезпечували через ринок.

Зростання потреби у сільськогосподарській продукції викликало й кардинальні зміни в системі землеробства. Тодішня перелогова система, що прийшла на зміну підсічній не могла забезпечити задоволення цих потреб, адже для неї бракувало вільних земель, та й надто великі площі і на значний термін вилучалися з господарського процесу. За цих умов все більшого поширення набирає трипільна система, яка надовго, в деяких країнах до кінця ХІХ ст. стала основою європейського землеробства. Трипільна система передбачала поділ ріллі на три ділянки, на одній сіяли озимі, на другій – ярові культури, а третю залишали „під паром”. Така система давала можливість збільшити посівні площі („під паром” залишали лише третину ріллі), і валові збори зернових істотно зросли. Змінився й склад зернових, на зміну полбі приходить пшениця, істотне місце займає жито, а поширення кінського тягла сприяло зростанню посівів вівса. Спостерігається й зростання врожайності, що обумовлювалося як сівозмінами, так і поширенням посівів бобових, які збагачували грунти азотом та сприяли підвищенню її родючості. В цей же час розпочинають угноювати паровий клин, вносити у землю не лише гній, але й мергель та торф. Завдяки всьому цьому врожайність зросла у два - два з половиною рази.

Використання у землеробстві органічних добрив підвищило роль тваринництва, а поряд з ріллею все більшого значення набувають луки та пасовища. Отже, відбувається певна модернізація структури сільськогосподарського виробництва, яка виявляється також у порайонній його спеціалізації. Так, у Франції в центральних районах переважно вирощують зернові культури, в північних – технічні (льон, коноплі тощо), а в південних поширюється садівництво та виноградарство. Такі самі зміни відбуваються й в інших країнах. І хоча спеціалізація лише зароджується, вона істотно підвищила ефективність сільського господарства, адже вона дозволяла значно краще використовувати кліматичні умови та якісні показники грунтів.

Якісні зміни відбуваються й у технічному оснащенні сільськогосподарського виробництва. І хоча як і раніше переважає ручна праця та кінне тягло, але набір знарядь праці стає істотно більш різноманітним, пристосованим до місцевих умов, а отже й більш продуктивним. Значного поширення набуває вдосконалене (верхньобійне) водяне колесо, яке застосовується не лише у сільському господарстві, а й у багатьох інших господарських галузях. Але у сільському господарстві його роль набула особливої ваги і збереглася до ХІХ ст. Тут воно стало основним двигуном у процесах переробки сировини (виноробстві, сироварінні, борошномельному виробництві тощо).

Усі ці зміни зачіпали перш за все селянське господарство, збільшували зайнятість селянина на власному наділі та негативно впливали на ефективність його праці у панському господарстві. Та й дедалі більші грошові потреби земельної аристократії, зумовлені цілою низкою причин, зокрема формуванням абсолютистських держав, зростанням у цих умовах „престижного” споживання потребували грошей, а не натуральної та відробіткової ренти. І остання поступово витісняється рентою грошовою, відбувається процес так званої „комутації ренти”. Така грошова рента у Франції стала називатися цензивою, а селянин, який поступово викупав свою особисту свободу - цензитарієм. Вже у ХІІІ ст. особиста залежність у Франції фактично повністю була витіснена поземельною.

Грошова рента (чинш) вимагала від селянського господларства зміни його структури, суто натуральний його характер поступово змінювався, зростала частка виробленої продукції, що йшла на продажд. Це, у свою чергу, стимулювало зростиання з’язків селянина з ринком, вимагала збільшення товарної частки у виробленній продукції, стимулювало розвиток великої ярмаркової торгівлі, яка поступово витісняла дрібні місцеві ринки з їх напівнатуральним обміном. У селі з’являється постать купця-скупника, який збирає продукцію селянських господарств та реалізовує її на ярмарках. Таким чином, у господарській системі середньовіччя починають отримувати місце зародки ринкового господарства.

Всі ці зміни господарської системи призводили також до певних соціальних наслідків. Так, перехід до грошової ренти істотно послабив зв’язки селянства із землею, адже грошовий оброк, на відміну від натурального, міг сплачуватися з будь-якого місця. Це істотно збільшило рухомість населення, його внутрішні міграції. Отримання особистої свободи викликало розшарування селянства. Вже у XIV-XV ст. у Франції з’явилася можливість розпорядження земельним наділом – цензивою (продаж її чи заклад), в результаті зростає число селян, позбавлених землі, власне, таких, що йшли працювати за наймом. З іншого боку, у збагатілих селян з’являється нова форма утримання землі – здольна оренда землі у збіднілих сусідів і навіть у панів.

Отже, на другому етапі існування господарської системи суспільств Західної цивілізації середньовіччя в сільськогосподарському її секторі відбуваються істотні зміни: зникає натуральне господарство панських маєтків, селянські господарства все більшу частку власної продукції виробляють на продаж. Поглиблюється спеціалізація цих господарств та територіальний поділ праці. Створюються, хоч і дуже повільно, передумови генези ринкової системи господарства. Зникають відносини особистої залежності, на заміну їм приходять відносини залежності поземельної. З трьох форм феодальної ренти залишається лише грошова (т.зв. «комутація ренти»).