5.4. Давньоруська ранньофеодальна держава як складова загальноєвропейської цивілізації. Особливості економічного розвитку та пам’ятки економічної думки

Становлення державності у східних слов’ян

Становлення державності у східних слов’ян відбувалося протягом довгого часу і було закономірним підсумком внутрішньої еволюції їх суспільства. Історичні факти переконливо свідчать, що перші протодержавні утворення, князівська влада та інші елементи державотворчого процесу мають головним чином місцеве походження й з’явилися задовго до утворення Давньоруської держави – Київської Русі. Відомості щодо походження її вчені отримали з літописів, перш за все з найвідомішого пам’ятника давньоруської писемності, видатного явища не лише давньоруської, але й світової культури – „Повісті минулих років”, перша редакція якої була створена ченцем Печерського монастиря Нестором близько 1111 р. Найповніше вона збереглася у Лаврентіївському та Іпатіївському літописах, які представляють собою відповідний звід київського та галицько-волинського літописання.

Стародавні літописи, і перш за все відомий пам’ятник суспільної та економічної думки „Повість минулих літ” зазначали, що поляни, деревляни, волиняни та інші слов’янські племена мали певні державні утворення на чолі з князівськими династіями вже у VI-VIII ст. Такі утворення – результат розвитку феодальних елементів у суспільно-економічному ладі, коли органи племінного управління поступово переростають у державні, а союзи племен – у „княжіння” та „землі” державного типу. Поступово влада князів окремих племен поступається владі князя союзу племен, внаслідок чого і виникали слов’янські князівські династії. Такою династією у полян стає, наприклад, „рід Кия”, який, як вважають деякі українські вчені, правив у Києві до появи тут Рюриковичів. У 882 р. новгородський князь (варяг) Олег здійснив у Києві династичний переворот, усунувши від влади династію Києвичів. Саме з цієї події і починають історію Давньоруської держави стародавні літописи.

Власне, походження держави у східних слов’ян тривалий час залишається надзвичайно дискутованою проблемою. Більше 200 років вчені сперечаються, кому належить честь заснування Київської Русі: варягам (норманська теорія) чи хозарам або іншим тюркським народам (пантюркська теорія). Ці концепції мають під собою певну фактичну основу (варязьке походження правлячої князівської верхівки, наприклад), але повністю ігнорують те, що державність – це є результат тривалого соціально-економічного і політичного розвитку і її не можна привнести ззовні.

Київська Русь була типовою ранньофеодальною державою, в якій завершується становлення феодальних відносин, зокрема відносин власності, закладаються основи міцної системи взаємин між державою, феодалами та основним населенням з приводу виробництва продукції, збирання податків, військової служби. Про всі ці процеси дають досить чітке уявлення стародавні літописи і найважливіше зведення норм давньоруського законодавства - „Руська Правда”.

„Руська правда” збереглася до нашого часу приблизно у 100 списках, які можна згрупувати у три основні редакції: Коротка Правда, Пространна Правда та Скорочена Правда. Всі ці документи не були створені одночасно. Найбільш ранньою редакцією є Коротка Правда, у вступі до одного з її списків зазначалося, що князь Ярослав Мудрий дав новгородцям «правду и устав списав, глаголав тако: по сеи грамоте ходите, якоже списах вам, такоже дерьжите». Проте той список, що дійшов до нас не можна віднести до 1016 р., яким він датований, окремі її статті виникли значно раніше, а після смерті Ярослава Мудрого її доповнили так званою Правдою Ярославичів, а з точки зору її дослідників (М.М.Тихомирова та Л.В.Черепніна) «Руська правда» доповнювалася до кінця ХІ ст. Пространна та Скорочена Правди виникли дещо пізніше. Всі ці документи відобразили правовий розвиток та організацію суду у Давньоруській державі, але одночасно є найціннішим джерелом для вивчення соціально-економічного життя.

Відносини власності та форми господарства у Київській Русі

Відносини власності у Давній Русі починають формуватися ще у найдавніші часи, як результат розкладу кровноспорідненої громади. Значна частина статей «Руської Правди» присвячена захистові майнових прав. Так, ст. 13 стверджує, що «Аще поиметь кто чюжь конь, любо оружие, любо порт, а познаеть в своем миру, то взятии ему свое, а 3 гривне за обиду» [21, с. 14], тобто у статті йде мова щодо відшкодування збитків і покарання винного у випадку виявлення речі у межах громади. Отже, давньоруське законодавство, як і західноєвропейське, активно захищає права власності, що говорить про досить високий рівень розвитку цього інституту.

А от велика земельна власність формується починаючи з ІХ ст. Не раз, відправляючи свої дружинників на збір данини, князі закріплювали ті чи інші землі за ними „на прокорм”. Так зробив, наприклад, князь Ігор, який передав своєму воєводі Свінельду частину Деревлянської землі. Це не була ще передача землі у власність, а лише право на збирання данини. Крім того, князь міг нагородити своїх дружинників землею за службу або просто віддати їм частину власних володінь. Все це сприяє зростанню феодального землеволодіння, його зміцненню, і селяни поступово починають виконувати на користь князів та бояр панщину та сплачувати натуральні оброки.

Великими власниками землі виступали князі і бояри. Головною формою господарства була вотчина, яка виступала й як форма феодального землеволодіння, - спадкова феодальна власність на землю, яка часто-густо виникала в результаті жалування князем землі боярам і визначалася як безумовне володіння землею за необмеженого розпорядження нею, про що дає уявлення „Руська Правда” в цілому ряді статей. Так, у статті 91 говориться про передачу у спадок землі боярським дітям: „О заднице боярстеи и о дружьнеи. Аже в боярех любо дружине, то за князя задниця не идеть; но оже не будеть сынов, а дчери возмуть»[8, с. 192]. В наступних статтях „Правди” це положення щодо права розпорядження землею уточнюється, зокрема у статті 92 зазначається, що „аже кто умирая разделить дом свой детем, на том и стояти...”, тобто ця стаття закріплює право на спадок тих осіб, які зазначені у заповіті. Згаданий у цій статті дім і є боярською вотчиною [8, с. 192].

Отже, вотчина могла бути як боярською, так і княжою або церковною. „Руська Правда” дає уявлення про княжу вотчину. Центром її був „княж двір”, тобто князівське житло („хороми”) та житла його слуг, житла безпосередніх виробників, які своєю працею обслуговують вотчину – рядовичів, смердів, холопів, а також різноманітні господарські будівлі.

Як і західноєвропейська сеньйорія, вотчина ділилася на панське господарство і селянське держання, рілля також ділилася на панську та селянську. У дрібне господарство смерда входили наділ землі, хата, худоба, птиця. Селянин платив феодалу оброк, обробляв своїм знаряддям та тяглом панське поле, тобто ніс феодальні повинності.

Включала вотчина й угіддя (луки та випаси, де паслася худоба, як княжа, так і селянська), а також - „ловища”, і „борті”, тобто місця полювання та збирання меду, які належали князеві, „княжі борті”. На чолі княжої вотчини стояв представник князя – боярин-огніщанин, високе становище якого підтверджує 80-ти гривнева віра (штраф), що захищає його життя за „Руською Правдою”: „Аще уб’ють огнищанина в обиду, то плати за нь 80 гривен...” [21, с. 17].

Князь у своїй вотчині виступає як феодал-землевласник, що має певні права відносно залежного населення, яке підлягає його юрисдикції, про що також цілком певно твердить „Руська Правда”: „или смерд умучать, а без княжа слова, за обиду 3 гривны; а в огнищанине и в тивунице и в мечници 12 гривне» [21, с. 22]. Відомий дослідник «Руської Правди» Л.Черепнін вважав, що ця стаття забороняла громадський (общинний) суд у смердів.

Вотчина знаходилася у певних стосунках з громадами сіл, які її оточували (або входили до неї). Відносини ці були складні, а статті «Правди» дають уявлення, що господар вотчини разом із слугами різного рангу, власник землі, угідь, двору, холопів, домашньої худоби, птиці, власник кріпаків намагається знайти захист у системі покарань від населення сусідніх з вотчиною сіл, вороже налаштованого відносно великого землевласника. Про це ж говорить і Данило Заточеник, автор видатної пам’ятки давньоруської літератури – „Слова”, спрямованого до Ярослава Володимировича, даючи цілком певну пораду: „не держи села близ княжа села: тиун бо его яко огнь трепетицею накладен, а рядовичи его яко же искры. Аще от огня усережешися, но от искры не можешь устрещися…» [8, с. 200-201].

Основні групи населення

Залежне населення вотчини складалося з двох основних груп: слуги та безпосередні виробники, робоче населення вотчини. До слуг відносили отроків, конюхів, тіунів, кормильців, а до робочого складу – рядовичів, смердів, холопів та ремісників. Такий склад населення вотчини зберігався довгі роки, навіть вже під владою Польщі та Литви. „Руська Правда” дозволяє визначити соціальне становище цих категорій населення, яке визначалося в статтях 24-26 і надає перелік безпосередніх виробників, залежних від власника вотчини. В цих статтях вбивство смерда, холопа або рядовича оцінювалося лише у 5 гривень. Однакова сума штрафу підкреслювала їх близький соціальний стан [21, с. 18-19]. Визначає «Правда» й права феодала на залежних людей, зокрема холопів. Так, у ст. 11 зазначається, що „Аще челядин съкрыется у варяга, любо у кольбяга, а его за три дни не выведуть а познають й в третий день, то изымати ему свои челядин, а 3 гривне за обиду» [21, с. 13], тобто власник не лише повертає свого холопа, але й отримує штраф від тих, хто його переховував або не видавав.

Отже, селян, які були основною масою населення, на Русі називали смердами. Вони юридично залишалися вільними, але економічно вже були залежними або тільки від держави, якій сплачували данину та відбували різноманітні повинності, або ще й від феодалів. Поступово частка останніх збільшувалася, адже їх дрібне господарство було дуже нестійким. Процес зубожіння смердів відбувався через непомірні державні побори, нескінченні воєнні походи, набіги кочівників, неврожаї у посушливі або дощові роки тощо. Вони змушені були звертатися до феодала за допомогою і на основі певної угоди – „ряду” відпрацьовувати свій борг. Таких людей називали „рядовичі”, їх залежність формально була тимчасовою, але найчастіше ставала постійною через нестачу коштів на викуп. Потрапляли також у залежність селяни, і навіть міщани, які брали у борг від боярина чи когось іншого позичку („купу”) і до її повернення перетворювалися у т.зв. боргових рабів, які повинні були працювати у господарстві кредитора до повного повернення позички. Якщо „купу” брав селянин, то він перетворювався на „ролєйного закупа” і повинен був своїми знаряддями праці відпрацьовувати борг разом з відсотками („резами”). Якщо борг погашався, то закуп отримував свободу.

Слід зазначити, що всі ці тимчасово залежні люди попадали не лише у економічну, але й у юридичну залежність до кредиторів, які могли поступати з ними на свій розсуд. Якщо боржник ухилявся від сплати боргу, тікав, то після того, як його ловили, його перетворювали на раба. Можливостей погасити кредит у боржника було дуже мало, а тому тимчасова залежність перетворювалася на постійну.

На найнижчому щаблі знаходилися раби – „холопи” або „челядь”. Проте вони не були єдиною масою, адже частина з них жила у панському маєтку, працювала із застосуванням панського реманенту і отримувала певне утримання („місячину”), а інші отримували від пана ділянку землі, реманент тощо, заводили власне господарство і з часом зливалися з основною масою залежного селянства. Вони також могли самі викупити себе, і нерідко їх відпускали на волю в подяку за вірну службу своєму панові.

Невдоволення залежного населення виливалося в різних форм від втеч на вільні землі до масових виступів. Так, у 1068 р. вибухнуло повстання у Києві проти князя Ізяслава, а у 1113 р. повстання у Києві, спрямоване проти надзвичайно високих відсотків на позички, забезпечило законодавче обмеження лихварського відсотку до 20 % законом Володимира Мономаха „Про рези”, а також обмежило сваволю кредиторів ще одним законом „Про закупів”. Ці закони стали складовою частиною вже існуючої на той час „Руської Правди”.

Запровадження християнства та його вплив на господарське життя

З прийняттям християнства з’являється ще один значний прошарок суспільства — духовенство, яке замінило собою волхвів та інших служителів язичницьких богів, культів. Церква та монастирі також ставали великими землевласниками, процес закабалення, притаманний феодалам, власникам вотчин, відбувався й у вотчинах церковних. Церква приймала княжі пожалування, вона захоплювала землі вільних смердів, вона отримувала й так званих „задушних холопів” (тобто тих холопів, яких їх власник заповідав „на спомин душі”).

Поступово формується й такий важливий інститут як система податків. Основною формою державних податків спочатку була данина, яку збирали через так зване полюддя. Князі самі або через своїх „посадників” об’їжджали підвладні їм території та збирали данину хутром, медом, воском та ін. У полюддя князь та його дружина вирушали у листопаді, і не раз збирали данину всю зиму та весну, а коли сходила з річок крига – відправляли зібране до Києва. Крім полюддя існував також „повоз”: населення тих земель, куди не дійшли князь або його посадники, повинні були самі довозити данину до Києва. Під час полюддя князь або посадники чинили суд та розправу за тими скаргами, з якими населення зверталося до князя.

Така форма збирання данини була відома ще з VI-VIII ст.ст. і тривалий час нічим не регламентувалася. Але після повстання у Деревлянській землі у 945 р., під час якого було вбито князя Ігоря, княгинею Ольгою законодавчо було встановлено розмір данини з одиниці обкладання — уроки. Місцями збору податків стали „погости”, де також стали збиратися торгові люди. Одиницею обкладання при стягуванні данини з окремої сім’ї був “дим”. Цей термін одночасно означав форму господарства селянина, його індивідуальне господарство, яке включало садибу і ріллю. Іншими одиницями оподаткування були „плуг” або „рало” (норма землі, якою користувалася родина). Згадки про них також мають місце у літописах, зокрема під роком 964 або 981: „Възложиша на ня дань от плуга» [24, с. 162]. Поступово данина стала перетворюватися у податок на користь держави, або на феодальну ренту на користь феодала.

Міське господарство

У Київській Русі 13-15 % населення мешкало у містах і селищах, яких нараховувалося близько 240. Але тільки 74 міста мало населення близько 4-5 тис. чол. Серед міст вирізнявся Київ, де мешкало 35-40 тис. чол. На той час це було одне з найбільших міст Європи. Міста Київської Русі були як центрами ремесла і торгівлі, так і адміністративно-військовими. Як і західноєвропейські міста, вони виникали на торгівельних перехрестях та водних транспортних шляхах. Так, на шляху „із варяг у греки” були розташовані такі стародавні міста, як Київ, Любеч, Чернігів, Смоленськ, Новгород та ін. Пізніше великі київські князі почали зводити міста-фортеці на нових землях з метою захисту від зовнішніх ворогів, для торгівлі з народами, які завоювали. З поширенням християнства міста почали виникати поблизу великих монастирів. Утворювалися вони також на місці старих племінних градів та центрів поганських поклонінь, поблизу великих вотчинних садиб.

Міста ставали адміністративними, торгівельними, ремісничими центрами, саме в них надавали перевагу для будівництва своїх дворів князі та бояри. Західноєвропейські мандрівники відзначали наявність великої кількості міст у Київській Русі, вони навіть називали її країною міст, „гардарікою”. Ці міста поступово підпорядковували собі околиці, що змінювало поділ Русі на так звані волості, які вже майже не мали племінного походження. Так наприклад, у Чернігово-Сіверську волость входили сіверяни, радимичі, в’ятичі та ін. В результаті цього племінний поділ відходить на другий план, поступаючись загальнодержавному устрою країни.

В той же час, на відміну від Західної Європи, в давньоруських містах має місце широке використання залежної праці ремісників (ремісники княжі, монастирські, боярські), але поруч з ними працювали й вільні ремісники, місцем проживання яких стають посади. Вільне посадське ремесло стає важливою складовою господарського життя давньоруських міст, на думку П.Толочка, лише у ХІІ-ХІІІ ст. [24, с. 178]. Ремісничі посади розташовувалися упритул до укріплених дитинців, як наприклад Поділ у Києві. Свого розквіту ремесло досягло у ХІ-ХІІ ст.ст., коли воно нараховувало до 40 спеціальностей: виготовлення зброї, щитів, панцирів, замків, цвяхів, предметів домашнього вжитку, гончарних виробів, ювелірних тощо. Рівень майстерності давньоруських ремісників був надзвичайно високим, не поступався рівню провідних країн того часу. Ремесло концентрувалося в давньоруських містах, перш за все в Києві, а також в Чернігові, Новгороді, Володимирі на Волині, Галичі та інших.

В містах виробляли речі самого різного призначення. Через високий попит на вироби із заліза (сільськогосподарський реманент, металеве спорядження, зброя) перше місце серед ремесел займала виплавка заліза та металообробка. Ковальство на той час поділялося на ряд спеціальностей, від нього вже відокремилися зброярі, щитники, гвіздочники. Власне, відбувався процес відокремлення ковальства від металургії.

Високим рівнем майстерності відзначалися й давньоруські ювеліри. Вони знали всі прийоми, відомі на той час найславетнішим майстрам передових країн тодішнього світу. Вони оволоділи складною технікою зерні, фігурного литва, перегородчастої емалі, створили справжні шедеври художнього ремесла. Їх вироби були широко відомі не лише на Русі, але й далеко за її межами.

Відзначалися високим рівнем та досконалістю виконання й вироби гончарів, які випалювали свої вироби у спеціальних горнах. Набуло поширення також й виробництво цегли–плінфи. Значних успіхів досягли давньоруські зодчі. В період Київської Русі були побудовані такі величні споруди, як Десятинна церква, Софіївський та Успенський собори у Києві, Спаський та Борисоглібськи собори у Чернігові, численні князівські та боярські „кам’яні палати”.

Великого розвитку отримало також й теслярство, адже значну кількість церковних будівель та боярських теремів, а також будівель для простого люди зводили з дерева. Високої якості досягло виробництво тканин, особливо з льону та вовни.

Досить складним питанням щодо давньоруського міста є питання існування в ньому відповідних організаційних форм, подібних до західноєвропейських цехів. Відомий дослідник давньоруського суспільства П.Толочко стверджує, що за відсутності писемних свідчень щодо корпоративної структури давньоруського ремесла, досить важливими стають свідчення опосередковані – історичні назви міських районів, урочищ, вулиць, які свідчили про процеси концентрації ремісників за виробничими ознаками. Такими він вважає Гончарі і Кожух’яки у Києві, Гончарі у Вишгороді, Любечі, а також ряд інших в багатьох містах Київської Русі [24, с. 187]. Відомі також деякі згадки писемних джерел щодо існування т.зв. „дружин” (як, наприклад, вишгородські ремісники-„древоділи”), але вони не перетворилися на справжні ремісничі цехи, тотожні західноєвропейським.

Невідомими залишилися й джерела щодо формування в Київській Русі органів міського самоврядування, подібних до західноєвропейських. Сучасна дослідниця цього періоду Н.Яковенко стверджує, що міського самоврядування у давньоруських містах не існувало, розвиткові його перешкоджало те, що міста були резиденціями князів і бояр, а міське управління зосереджувалося в руках їх управителів, що „не залишало місця для розвитку самоврядування” [28, с. 72].

Диференціація ремесел, посилення обміну сприяють розвиткові внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Основною формою внутрішньої торгівлі були невеликі місцеві ринки, зв’язок між якими був відносно слабким. Проте Київська Русь вже мала певні внутрішні торгівельні зв’язки між досить віддаленими між собою окремими містами, де формувалися місцеві ринки. Окремі міста мали по декілька місць, призначених для торгівлі. У Києві того часу налічувалося 8 „торгів”. Торгівля іменувалася „гостьба”, а купців називали „гості”, місця торгівлі – „погости”. Купці досить шанувалися у Київській Русі, Руська правда визначала штраф за вбивство купця удвічі вищий, ніж за простого смерда.

Значно більший розвиток отримала зовнішня торгівля. Давньоруські купці торгували з Візантією, Центральною Європою, Скандинавією, Середньою Азією, арабськими країнами. Крім відомого „шляху із варяг у греки”, купці використовували Дунай як традиційну артерію для торгівлі з Європою, вони плавали Чорним, Азовським, Каспійським, Балтійським морями. Залозним шляхом купецькі каравани рухалися до Приазов’я та Середньої Азії, Соляним – у Галицьку землю та далі в Західну Європу. Найважливішими центрами міжнародної торгівлі були Київ та Новгород.

Основними товарами, що вивозилися, були хутра, віск, мед, льон, шкіра, ювелірні вироби, панцирі, зброя тощо. Імпортували перш за все предмети розкошу – шовкові тканини, парчу, оксамит, зброю, ювелірні вироби, прянощі тощо.

Гроші у східних слов’ян з’являються задовго до створення держави. Архаїчна назва грошей „скот”, яка зустрічається у Руській правді, напевно, не означає, що худоба у давніх слов’ян виступала засобом обміну. Подібні терміни існують у цілому ряді європейських мов, що дає можливість вважати цей термін залишковим явищем давньої індоєвропейської мови. У Київській Русі грошова одиниця найчастіше називалася куна, а також гривня як вища одиниця грошово-вагової системи. Гривня ділилася на 20 ногат, 25 кун та 50 резан. Ці грошові одиниці, як правило, були не реальними засобами обміну, а лише його ваговими елементами. Кунами ж називали і гроші взагалі (гривня кун – гривня грошей). Засобами ж обігу в той час служили візантійські та арабські монети. Власну монету вперше став карбувати Володимир Великий, потім – його син Ярослав, але ці гроші („златники” та „срібники”) практичної ролі не відігравали, а лише виступали як символ суверенітету та незалежності держави. Як пишуть О. П. та П.П.Толочки, „карбування монети належало до неодмінних атрибутів суверенного володаря. Так чинив візантійський імператор, так мав чинити і його руський родич” [23, с. 119].

Незважаючи на значну роль торгівлі та ремесла, переважна частина населення займалася землеробством й різними промислами. В землеробстві використовувався плуг з залізним ралом й дво-трипільна система сівозміни. Значне місце посідало скотарство: розводили велику рогату худобу, коней, свиней. Худобу з Київської Русі продавали далеко за її межами. Так, Н.Полонська-Василенко згадує „Рафельштетенський митний устав”, який фіксує продажі ще у ІХ ст. руських коней у Баварії [20, с. 225].

Серед промислів найбільшої ваги мало мисливство, навіть данину платили хутрами. Відомо, що місця полювання охоронялися законодавчо: ще з часів княгині Ольги встановлювалися „ловища” та „перевесища”, тобто місця полювання, Руська правда охороняла бобровники, тобто місця полювання на бобрів, хутра яких надзвичайно цінилися у Європі. Не мешу роль відігравало бджільництво (бортництво), яке також згадується у „Руській правді”, і яке давало такі важливі експортні товари, як мед та віск. Мед також широко використовувався для виробництва міцних напоїв.

Кінець XI — середина XIII ст. увійшли в історію Київської Русі як період феодальної роздробленості, при чому характерною рисою цього процесу був його прогресуючий характер, коли держава досить швидко розпадається і на теренах Русі з’являються окремі самостійні князівства та землі. Так, якщо у XII ст. утворилося 12 князівств (земель), то їх кількість на початку ХІІІ ст. досягла 50. Великий князь Київський фактично втрачає значення глави давньоруської держави, хоча боротьба за київський „стіл” між князями не припиняється.

Феодальна роздробленість в українських землях

Процес розпаду Давньоруської держави, що розпочався у ХІ ст., втрата значення Києва як політичного та економічного центру зумовили появу нового центру політичного та економічного життя, спадкоємиці Київської Русі, першої держави, що існувала лише на українських етнічних землях — Галицько-Волинської держави, яка впродовж півтора сторіччя відігравала надзвичайно важливу роль у житті східних слов’ян. На жаль, нескінченні феодальні міжусобиці, свавілля бояр, постійне втручання сусідніх держав не дали можливості зберегтися цій державі, падіння якої призвело до багатовікової втрати української державності. Стосовно особливостей економічного розвитку цієї держави, то він мав ті ж характеристики, що й у Київській Русі.

Протягом ХІІІ-ХІV ст.ст. землі Давньоруської держави переживають дуже важкі часи, пов’язані з татаро-монгольською навалою. Вже перші наслідки навали були катастрофічними для руських князівств. З 74 міст колишньої Київської Русі було зруйновано 49, з яких 14 вже ніколи не піднялися, а 15 перетворилися на села. У перші 50 років монгольського панування не було побудовано жодного міста, а домонгольського рівня кам’яного будівництва було досягнуто лише через 100 років. Зникло ряд ремісничих спеціальностей, були втрачені секрети виробництва деяких ювелірних виробів (емаль, зернь, чернь). Руські землі надовго потрапили у економічну та політичну залежність від Золотої Орди.

Економічна залежність полягала у тому, що все населення підкорених земель обкладалося даниною і повинно було виконувати ряд повинностей: давало поплужне (податок від плуга як одиниці оподаткування), корм (утримання ханських чиновників), сплачувало тамгу (мито), посилало людей для участі у ханських походах, забезпечувало перевезення ханських чиновників (ям). Спочатку данину збирали монгольські збирачі (баскаки), а потім золотоординські хани зобов’язали збирати податі руських князів.

Політична залежність полягала у тому, що князі повинні були з’являтися до Золотої Орди за спеціальними „ярликами”-грамотами, що давали право на княжіння. Отримання такого „ярлика” залежало не від прав на те чи інше князівство, а від подарунків та інших умов, що відкривало шлях до різного роду жорстких та підступних методів досягнення бажаного, а це, у свою чергу, ще більше послаблювало позиції Русі.

Проте втрати від монголо-татарської навали та тягар їх панування не були однаковими для різних земель Русі. Найбільшої шкоди зазнала Північно-Східна Русь, найменшої – розташоване на південному заході Галицько-Волинське князівство. І хоча Данилові Романовичу (Галицькому) прийшлося їхати в Орду за ярликом, тобто визнати над собою владу золотоординських ханів, його землі перебували в меншій залежності порівняно з іншими руськими землями. Досить швидко тут відроджувалися розорені Батиєм старі міста (Галич, Володимир), створювалися та розбудовувалися нові (Холм, Львів та ін.). Торгівельні центри та основні торгові шляхи поступово переміщуються до галицько-волинських міст, набирають значення такі міста, як Львів, Луцьк, Галич, Холм, сюди приїздять купці з Польщі, Німеччини, Угорщини, Греції та інших країн. Зростає й рівень ремісничої майстерності, в містах виникають значні іноземні колонії (німецькі, польські, вірменські та ін.).

А після розгрому татаро-монгольських військ на Синіх Водах (1362 р.) військами трьох сусідніх народів — українського, білоруського та литовського — українські землі були звільнені від їх панування, але підпали під панування інших завойовників.

5. Господарський розвиток українських земель під владою Польщі та Литви. Документальні джерела як пам’ятки економічної думки

Одними з перших на українські землі рушили литовські князі. Вже в другій половині ХІV ст. під владою Литви опинилися вся Білорусь, частина земель нинішньої Росії та значна територія України — майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля, а Галичина стала складовою частиною Польського королівства.

Форми господарства та відносини власності

Руські землі в економічному та культурному відношенні стояли вище Литви, що поставило завойовників під надзвичайно сильний вплив східнослов’янських народів. Тому Литва, приєднуючи землі Русі, “старини не рушила, а новини не вводила”, що обумовило відносно мирне приєднання українських земель. В цілому, українці досить схвально ставилися до цього акту, адже він сприяв обороні краю від набігів татар.

Норми руського права, руські назви посад, станів, система адміністрації та інше було сприйнято Литвою. Державною мовою Великого князівства Литовського стала мова руська, нею велося все діловодство. В цих умовах Волинь, Поділля та Наддніпрянщина в межах Великого князівства Литовського зберігали свою самобутність.

Зберігаються і форми організації господарства та власності. Так, основною формою феодального землеволодіння залишаються вотчини, якими володіли князі та бояри. Крім вотчин, які можна було передавати у спадщину, князівські та боярські вільні слуги отримували за службу або за умови несення відповідної служби землі, які були умовною власністю і називалися „держава” (цій формі земельної власності відповідав на заході бенефіцій, а у Північно-східній Русі – помістя). В ході усобиць, коли князь втрачав свої землі, втрачали їх і „державці”, адже новий власник вотчини передавав і „держави” своїм слугам.

Трансформація феодальної ренти та становища селян

Із зростанням феодального землеволодіння змінюється і становище селян. І хоча вони ще залишаються у громаді, але перетворюються на феодально залежних, тобто повинні були виконувати різні повинності як на користь окремих землевласників, так і на користь держави. Данина збиралася з „дворища”, яке й виступало за одиницю оподаткування. Дворище складалося з кількох „димів”, тобто окремих селянських господарств, які найчастіше належали родичам і носили натуральний характер.

Данина в основному виступала у вигляді продуктової ренти, тобто збиралася різними продуктами селянського господарства, які йшли на утримання власника землі – феодала. Але існувала також і відробіткова рента – панщина, яку відбували не лише селяни, але й так звані селяни-данники, тобто сільські ремісники, які забезпечували феодала необхідною йому ремісничою продукцією. Проте цей вид ренти до ХV ст. був поширений мало, адже ринкові відносини ще не мали значного розвитку, і продукція панського господарства призначалася виключно на безпосереднє споживання панів.

З розвитком міст та зростанням торгівлі, ремесел змінюються й потреби феодалів, які починають шукати способів їх задовольнити. В цих умовах істотно змінюються й способи отримання ренти. Натуральна рента починає замінюватися грошовою, а держава також починає замінювати натуральну данину на грошові податки. Щоправда, можливостей для сплати грошима повинностей у селян було надзвичайно мало, а тому феодали, у пошуку джерел збільшення грошових доходів, починають звертати увагу на власне господарство, що призводить до зростання відробіткової ренти, тобто панщини.

Такі зміни мають місце приблизно з XV ст., коли термін „двір”, яким у багатьох місцевостях України називали власне господарство феодала починає витісняти термін „фільварок”, який означав велике, багатогалузеве господарство, частково орієнтоване на реалізацію продукції, засноване на примусовій праці залежних селян. Щоправда, на початковому етапі панщина ще була незначною (приблизно 14 днів на рік), але зростання її відбувається досить швидкими темпами. Так, у Підляшші лише за півстоліття панщина зросла з 14 днів на рік до одного дня на тиждень.

Юридичне становище залежного сільського населення було не однаковим, його поділяли на три групи: слуги, челядь, тяглі люди. Найменш залежними були слуги, які проживали здебільшого на княжих землях і несли військову службу, а іноді сплачували також грошову данину – чинш. Найбільш поширеною категорія слуг була у прикордонних регіонах – Київщині, Поділлі, а також при замках. Це була, швидше, категорія перехідна – між феодалами та селянами, з часом їх верхівка отримала шляхетські права, але більшість перейшла у категорію тяглих селян.

Холопами, як і за Київської Русі, називали повністю залежних селян, колишніх рабів, закупів, рядовичів тощо. Як і раніше, джерелами холопства були полон, походження від раба, боргове рабство, шлюб з рабом і, нарешті, заміна смертної кари на рабство. Але правове становище їх було також різним, і ті раби, що мали своє господарство і несли повинності, були дуже близькими до тяглих селян, які складали основну масу селянства, об’єднаних у громади. В громадах селяни спільно користувалися орними землями й угіддями, відбували панські повинності; в громадах існувала кругова порука. Проте поступово, внаслідок внутрішніх суперечностей, що виникають всередині громади, а також під тиском феодалів, які докладали багато зусиль, щоб її знищити, громада починає розкладатися.

Литовські Великі князі та польські королі вважали українські землі власністю своїх держав. Вони роздавали грамоти на володіння землями з правом експлуатації селянства, яке тут проживало. Права феодалів закріплювалися в державних актах — Литовських статутах 1529, 1566, 1588 років, а також у численних привілеях, які забезпечували феодалам шляхетські звання, державні посади та звільнення від повинностей і податків. Всі ці документи є важливою пам’яткою економічної думки середньовіччя в Україні.

Так, Литовські статути закріплювали право власності на землю: „Хочемо і постановляємо, щоб усі піддані наші, як духовні, так і світські, князі і бояри і вся шляхта, які маєтки свої батьківські, куплені і яким-небудь звичаєм нажиті за прародителів наших славної пам’яті їх милостей королів і великих князів литовських, а також і за нашого щасливого [володіння] держали і володіли, щоб їм такі маєтки вічно від нинішнього часу і в прийдешні часи держати і володіти, і їм самим, і потомкам, тобто їх родові...”[13, с. 89].

З розвитком великого феодального землеволодіння найтісніше був пов’язаний процес поступового покріпачення селянства. Наділений землею селянин ставав особисто залежним від феодала, був змушений віддавати йому частину виробленого ним продукту. В Польському королівстві ще в 1347 р. було законодавче оформлено покріпачення частини селянства, а через декілька років дія цього статуту була поширена на Галичину. В Литві остаточне покріпачення селян було зафіксоване Литовським статутом 1588 р. За селянами зберігалося лише право на володіння рухомим майном, необхідним для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони користувалися.

Статут фіксував права феодала на особу селянина, зокрема в ньому зазначалося: „Якби якийсь вотчинний підданий або селянин пішов від котрогось боярина і за п’ять чи шість миль жив, не переходячи до іншого [боярина], і той, від кого піде, не шукав би того підданого або селянина десять років, - і надалі йому до нього нема діла. А коли б такий вотчинний підданий або селянин, відійшовши від свого боярина, за десять чи кільканадцять миль жив, - і тому боярину, чий він був, до двадцяти років його шукати вільно; а понад двадцяти років якби не шукав – і надалі до нього нема діла. А якби ж той боярин, від кого піде підданий або селянин, знову прийшов жити поблизу маєтку того свого колишнього боярина, хоча, проживши чи не проживши двадцять років, - і тому боярину, чий він буде, вільно йому через суд його повернути, аби тільки не замешкав часу давності, як він прийде ближче жити. А двірська челядь і полонянки та їх діти з років не виходять” [13, с. 89-90]. Дія Литовських статутів була поширена на всі українські землі, хоч з 1569 р. (Люблінська унія) вони входили вже до Польщі, а не Литви.

Головним господарським заняттям селян України залишалося землеробство і скотарство, вони вирощували овес, жито, ячмінь, пшеницю, горох, гречку, просо, ріпу. Частина виробленого віддавалася феодалам як натуральний оброк, або продавалася в містах. Великого значення набуває скотарство, особливо вирощування великої рогатої худоби. Українські воли були добре відомі у багатьох країнах Європи.

Становлення фільваркової системи

Великі географічні відкриття, „революція цін” в Європі різко розширили зовнішній ринок для сільськогосподарської продукції, особливо на зернові. Хліб поступово стає дуже важливою статтею експорту. Головним портом для вивозу зерна стає Гданськ, куди він поступає з багатьох регіонів України – Холмщини, Перемишля, Луцька, Поділля, Покуття. Вивозять хліб і суходолом – через Люблін та Краків. Головним наслідком зростання експорту хліба стає розширення фільварків за рахунок не лише тих земель, що були в руках селян, але й за рахунок привласнення нових, мало залюднених у південно-східних степах. Особливо великими темпами зростає велике (магнатське) землеволодіння за рахунок так званих королівських роздач. Так виникали величезні магнатські латифундії Потоцьких, Вишневецьких, Острозьких та ін. Розвиток фільваркової системи тягнув за собою посилення панщини як основи їх існування та кріпосної залежності селян.

Безпосередньо з розвитком фільваркового господарства пов’язана земельна реформа, реалізована спочатку у маєтках Великого литовського князя, а потім поширена на більшість українських земель – так звана „Устава на волоки” (1557). За цією реформою вся земля, що знаходилася у руках селян, вимірювалася і поділялася на волоки (ділянки, розміром близько 20 га). Саме за волокою закріплювалися всі повинності, що їх несли селяни. Волоки ділилися між селянами: одна волока – одне господарство з повним тяглом (пара коней чи волів); ½ волоки, якщо у господарстві півтягла; орної землі не надавали зовсім господарствам, які не мали тягла.

„Устава на волоки”, перш за все, зобов’язувала великокнязівську адміністрацію повсюди влаштовувати фільварки: „Фольварки хочем мети, абы везде становлены были… окром где грунты злые и непожиточные были… при каждом фольварку… ховати принаймней до двадцати коров, а если бы так много не было, …купити, …огороды дворные абы были везде розмерены» [12, с. 18].

На основі цієї реформи було створено фільваркові господарства, земельна площа ріллі яких відносилася до площі, переданої селянам, як 1:7. Примусово запроваджувалося трипілля, встановлювалася норма панщини – 2 дні на тиждень; з часом норма днів панщини зростала. Одним з важливих наслідків реформи було руйнування громади, адже тепер не громада протистояла феодалові, а окреме волочне господарство. Сприяла також реформа й диференціації селянських господарств.

У фільварках, особливо на Київщині та Брацлавщині, а також у гірських районах Галичини отримало розвиток тваринництво. Здебільшого вирощували велику рогату худобу (волів), займалися й табунним конярством. У Галичині, на Волині, Поділлі й Київщині набуває поширення молочарське господарство, продукція якого також йшла на продаж. Такі господарства, як правило, розташовувалися поблизу міст, в які постачали масло, сир та інші продукти.

Крім сільськогосподарського виробництва у фільварках широко розвивалися різні промисли, продукція яких також йшла на продаж, як всередині країни, так і за її межі. Серед промислів слід назвати лісовий, який постачав не лише дерево, але й попіл, смолу, дьоготь, поташ. Вирубування лісів, зауважує Н.Полонська-Василенко, „йшло такими темпами, що наприкінці XVI ст. їх уже не було в ближчих до сплаву місцях” [20, с. 467].

З інших галузей господарства фільварків слід назвати бджільництво, меду та воску належало важливе місце в експорті. Поряд з традиційним бортництвом набирає поширення і вуликове бджільництво (пасічництво), особливо у центральній Україні та у її степових регіонах. Зберігає значення солеваріння (поблизу Перемишля, Дрогобича, Долини, Коломиї). Широкого розвитку набуло млинарство; млини використовували не лише для мелення борошна, але й для пиляння дощок, валяння сукна тощо.

Ремесло і торгівля

Як вже зазначалося, поступово відроджувалися міста (Галич, Львів, Кам’янець-Подільський, Вінниця, Київ, Черкаси, Канев, Житомир та ін.), спустошені під час татаро-монгольської навали. Міста ставали осередками ремесел, промислів, торгівлі, культури, політичного життя. Розвиток ремесла та торгівлі підвищував і роль міст як економічних центрів певної місцевості, визначав їх зв’язки з селом, для якого тут вироблялися сільськогосподарський реманент та інші необхідні товари.

Як і на Заході, для захисту своїх економічних інтересів міські ремісники об’єднувалися у ремісничі цехи, очолювані цехмістрами. Тут теж існувала жорстка регламентація, яка давала можливість уникнути конкуренції всередині цеху. Позацехових ремісників називали партачами, вони були позбавлені права працювати в місті та виставляти свою продукцію на продаж в межах міста. Спочатку цехова організація поширилася у Галичині, а наприкінці XV – початку XVI ст. і в інших регіонах України – на Волині та Київщині.

Більшість міст знаходилося на землях феодалів (80%) і належало їм. Населення міст знаходилося у залежності від власників цих земель (окремих феодалів або держави), відбувало на їх користь повинності, іноді навіть панщину, сплачувало різні збори. На міщан накладалися різні збори за право виробляти продукцію та реалізовувати її, вивозити та привозити товари. Досить часто феодали просто грабували заможних ремісників та купців.

Феодальний гніт в Україні доповнювався національним гнобленням. Українське міщанство — ремісники, купці тощо — обмежувалися практично в усіх правах: в праві торгівлі, ремісницької діяльності, участі в цехах, у відправленні релігійних обрядів тощо. Перевага надавалася німцям, полякам, євреям.

Захищаючись від утисків феодалів, міщани боролися за власне самоврядування. Починаючи з ХІV ст. українські міста починають отримувати так зване “магдебурзьке право”, за яким міста звільнялися від управління і суду земельних власників та створювали органи місцевого самоврядування. Першим магдебурзьке право отримав ще від галицько-волинського князя Юрія II Володимир-Волинський (1324 р.), у 1356 — Львів, в 1432 — Луцьк, в 1444 — Житомир, в 1494 — Київ. Магдебурзьке право отримало більшість міст України. У різний час його одержали Вінниця, Глухів, Дубно, Лубни, Козелець, Полтава, Стародуб та ін. Слід зазначити, що в Україні магдебурзьке право не існувало у чистому вигляді, а перепліталося з нормами місцевого звичаєвого права, але як і на Заході сприяло розвиткові міст.

Поглиблення поділу праці, зростання економічних зв’язків між містами та селами, окремими регіонами сприяли розвитку внутрішньої торгівлі. На невеликих місцевих торгах, які збиралися один-два рази на тиждень, торгували збіжжям, хутром, медом, рибою, виробами ремісників тощо. На ринках почали виникати майстерні ремісників, постійні крамниці купців, які продавали різноманітний крам та скуповували великі партії місцевих товарів для наступного продажу їх в інших містах. Важливе місце займала торгівля сіллю. Але в цілому господарська система ще залишалиася натуральною з окремими елементами товарної.

З ХІV ст. отримує розвиток ярмаркова торгівля. Ярмарки відбувалися у великих містах один-два рази на рік на протязі кількох днів і навіть тижнів. Ярмарки збирали купців зі всієї країни, а також з-за кордону, що свідчило про формування внутрішнього ринку та оптової торгівлі.

Торгівля відбувалася в умовах численних обмежень, особливо щодо зовнішньої торгівлі, яка поступово відроджується в цей період. Так, купецькі каравани могли рухатися лише по визначених у королівських та князівських указах шляхах. З 1343 р. є відомою “татарська дорога”, що вела з Німеччини в Орду через Краків, Львів, Кам’янець, Київ. Інший важливий шлях міжнародної торгівлі проходив від Кафи (Феодосії) через Київ до Москви та Новгорода. Торгівлею могли займатися купці, а також ремісники, але останні, - виключно продуктом власного виробництва.

З України вивозили в основному сільськогосподарську продукцію, а ввозили промислові товари. З заходу сюди йшли тонкі сукна, полотна, залізо, сталь, зброя, а також скло, папір, вина. Зі сходу в Україну йшли парчеві та шовкові тканини, оксамит, килими, різні прянощі. З Криму, як і раніше, довозили сіль.

Важливою була також роль України як транзитного центру. Транзитна торгівля зосереджується переважно у таких містах, як Львів, Київ, Кам’янець та Луцьк. Саме через ці міста проходили найважливіші торгівельні шляхи, які сполучали Захід зі Сходом і Півднем, Північ з Півднем тощо.

Проте формування внутрішнього ринку стримувалося великою кількістю митних кордонів, які ділили країну; мито збирали не лише представники верховної влади, але й окремі феодали за проїзд через їхні володіння. Форми сплачування мита були найрізноманітнішими: купці платили ярмаркове, ринкове, шляхове, мостове, привальне, відвальне, перевідне, гребельне, прикордонне тощо. Крім того, надзвичайно негативно на розвиток як внутрішньої, так і зовнішньої тогівлі впливала дискримінаційна політика уряду щодо українських, а також деяких інших купців (московських, вірменських та ін.), яка проявлялася у заборонах вести торгівельну діяльність, встановленні значно більших митних зборів, примушенні до продажу товарів за значно нижчими цінами та ін. Урядом робляться також спроби монополізувати зовнішню торгівлю.

Отже, розвиток економіки та економічної думки суспільств Європейської цивілізації періоду середньовіччя свідчить, що в цей період має місце таке суспільство, що характеризується прагненням до внутрішньої єдності та зовнішнього відособлення, корпоративною замкненістю станів та інших соціальних груп, слабким розвитком індивідуалізму. Але, незважаючи на консервативний характер ціннісно-світоглядних настанов, середньовічне суспільство було внутрішньо динамічним суспільством. В ньому відбувалися складні Етно-генетичні та культуро-творчі процеси. В період середньовіччя відбулося зародження та формування сучасних народів. Середньовіччя створило новий міський образ життя, високі зразки духовної та художньої культури, зокрема інститути наукового пізнання та освіти. Все це, разом узяте, дало потужний поштовх для розвитку світової цивілізації.

Література

1. Бартенев С.А. История экономических учений. – М.: Юристъ, 2002.

2. Бартенев С.А. Экономическая исторя: Учебник. – М.: Экономистъ, 2004.

3. Березин И.С. Краткая история экономического развития: Учебное пособие. – М.: Изд-во РДЛ, 1998.

4. Березин И.С. Краткая история экономической мысли: Учебное пособие. – М.: Изд-во РДЛ. 2000.

5. Бобович И.М., Семенов А.А. История экономики: Учебник. – М.: ООО «ТК Велбин», 2002.

6. Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV – XVIII ст. – Т.2: Ігри обміну. – К.: Основи, 1997.

7. Гийу А. Византийская цивилизация / Пер. с франц. Д.Лоевского; Предисл. Р.Блока. – Екатеринбург: У-Фактория, 2005.

8. Греков Б. Киевская Русь. – М.: АСТ: АСТ МОСКВА, 2006.

9. Гусейнов Р. История мировой экономики: Запад – Восток – Россия: Учебное пособие. – Новосибирск: Сиб. Унив. Изд-во, 2004.

10. История средних веков: Хрестоматия. – В 2-х ч. – Ч. 1 (V-XV вв.) / Сост. В.Е.Степанова, А.Я.Шевеленко. – 3-е изд., дораб. – М.: Просвещение, 1988.

11. Історія економічних учень: Підручник: У 2-х ч. – Ч. 1 / За ред. В.Д.Базилевича. – 2-ге вид., випр. – К.: Знання, 2005.

12. Історія економічної думки України: Навч. посібник / Р.Х.Васильєва, Л.П.Горкіна, Н.А.Петровська та ін. – К.: Либідь, 1993.

13. Історія України: Документи, матеріали: Посібник / Укладання, коментарі д.і.н. В.Короля. – К.: Академія, 2001.

14. Климович Л.И. Книга о Коране, его происхождении и мифологии. – М.: Политиздат. 1986.

15. Корнійчук Л.Я. Історія економічної думки України: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2004.

16. Ле Гофф. Цивилизация средневекового Запада / Пер. с фр. По общ. Ред. В.А.Бабинцева; Послесл. А.Я. Гуревича. – Екатеринбург: У-Фактория, 2005.

17. Левитский В.Ф. История политической экономии в связи с историей хозяйственного быта. – Харьков, 1914.

18. Майбурд Е.М. Введение в историю экономической мысли: От пророков до профессоров. – М.: Дело, Вита-Пресс, 1996.

19. Павленко Ю.В. Істолрія світової цивілізації: Соціокультурний розвиток людства: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1996.

20. Полянська-Василенко Н. Історія України. – В 2-х т. – Т. 1. – К.: Либідь, 1993.

21. Пронштейн А.П., Задера А.Г. Практикум по истории СССР: (Период феодализма). – М.: Высшая школа, 1969.

22. Толмачева Р.П. Экономическая история: генезис рыночной экономики: Учебник. – М.: Данилов и К, 2002.

23. Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь. – К.: Альтернативи, 1998.

24. Толочко П. Київська Русь. – К.: Абрис, 1996.

25. Хрестоматия по истории средних векав / Под ред. Н.Л.Грацианского и С.Д.Сказкина: Изд. 3-е, испр. – Т. 1. – М.: Учпедгиз, 1953.

26. Экономическая история мира: Европа / Под общ. Ред. М.В.Конотопова. – М.: Дашков и К, 2004.

27. Энциклопедия для детей: Религии мира. – Т. 6. – Ч. 2. – М.: Аванта, 2000.

28. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К.: Критика, 2005.

29. Яковец Ю.В. История цивилизаций: Учеб. Пособие. – 2-е изд., перераб. И доп. – М.: ВЛАДОС, 1997.

30. Ясперс К. Смысл и назначение истории: Пер. с нем. – 2-е изд. – М.: Республика, 1994.

50