11.2. Особливості державно-монополістичного розвитку господарств країн європейської цивілізації та сша. Причини та наслідки Першої світової війни
До початку Першої світової війни в ядро світового господарства входили Англія, США, Німеччина і Франція. Світове господарство в цілому мало багато рис єдиної ліберальної економіки. Усі національні гроші практично взаємно конвертувалися одні в інші (через золото і срібло), систему кредиту було інтернаціоналізовано (з дуже високою часткою довгострокових кредитів), питома вага нефінансових ТНК була дуже великою, обмежень на переміщення капіталу і робочої сили не було, нетарифних обмежень імпорту також не існувало, розбіжності в системах економічного законодавства були несуттєвими, частка держвидатків у ВВП — невеликою.
З погляду рівня інтегрованості світове господарство періоду перед 1914 р. може поступатися глобальній економіці лише в тому разі, якщо це буде економіка єдиного глобального ринку. Причому інтеграційний максимум перед Першою світовою війною був досягнутий за умов наявності в глобальному «економічному ядрі» розвинутих країн з гостроконкурентними відносинами, політично одна від одної незалежних, і не схильних координувати економічну політику.
Одночасно велася військово-економічна підготовка до світової війни. Так, з 1890-х рр. до 1913 р. військові бюджети провідних країн виросли більше ніж на 80 %. Розвивалася військово-оборонна промисловість: у Німеччині в ній були зайняті 115 тис. працівників, в Австро-Угорщини — 40 тис., у Франції — 100 тис., в Англії — 100 тис., Росії — 80 тис. людей. До початку війни виробництво військової продукції в Німеччині й Австро-Угорщині лише ненабагато поступалося аналогічним показникам у країнах Антанти.
Провідну роль у блоковому протистоянні відігравали відповідно Німеччина й Англія. Конфлікт між цими державами лежав у підґрунті майбутньої війни. При цьому Німеччина прагнула завоювати гідне місце під сонцем, а Англія захищала сформовану світову ієрархію. Німеччина на початку ХХ століття вийшла на друге місце у світі за рівнем промислового виробництва (після США) і перше місце в Європі (1913 р.). Німеччина виплавила 16,8 млн т чавуну, 15,7 млн т сталі, Англія відповідно 10,4 млн т і 9 млн т (для порівняння Франція — 5,2 млн т і 4,7 млн т; Росія — 4,6 млн т і 4,9 млн т). Досить швидкими темпами розвивались інші сфери національного господарства Німеччини — наука, освіта тощо.
Перша світова війна, що почалась у 1914 р., охопила 38 держав Європи, Азії й Африки. Вона велася на великій території, що становила 4 млн км2, і втягнула понад 1,5 млрд людей. Приводом до війни послужив трагічний постріл у Сараєво, справжні ж її причини полягали у складних суперечностях між країнами-учасницями.
Перша світова війна почалася між двома військовими блоками: Антантою (Англія, Франція, Росія й ін.) і Троїстим союзом (Німеччина, Туреччина, Австро-Угорщина, Болгарія й ін.).
|
Економічни причини та наслідки Першої світової війни. |
Далі варто окреслити формаційні причини війни. Світова історія знає близько 14 тис. воєн, однак глобального, світового, характеру вони набувають тільки в індустріальну епоху. Перехід від традиційного феодального суспільства до індустріального обумовив корінні зміни, особливо в соціально-демографічній і військово-економічній сферах. Великі держави виявились здатними вже в мирний час підготувати й утримувати величезні багатомільйонні армії і забезпечити їх сучасним, технічно досконалим озброєнням. В основному мілітаризація охопила європейські держави, що гальмувало їхній соціально-економічний розвиток.
Наступна група причин має конкретно-історичний характер. Важливе місце тут посідають традиційні міждержавні і міжрегіональні конфлікти. Насамперед це багатовікове суперництво між Францією і Німеччиною через прирейнські лівобережні провінції; між Австро-Угорщиною і Росією на Балканах за турецьку спадщину; між Німеччиною і Росією — у польському питанні; між Німеччиною й Англією — за гегемонію на морях і в колоніях.
Основною причиною війни стала боротьба за переділ уже поділеного світу, обумовлена пошуком ринків збуту і джерел сировини для молодих капіталістичних країн, передусім Німеччини і США, які не мали колоній. Перша світова війна створила потужний дезінтеграційний імпульс в економіці. Вона поглинула 1/3 матеріальних цінностей людства. Військові витрати держав, що воювали, збільшилися більш ніж у 20 разів, перевищивши у 12 разів наявні запаси золота. Однак із країн—учасниць воєнних дій тільки США і Японія змогли збільшити своє національне багатство — відповідно на 40 і 25 %. Війна не розв’язала найгостріших суперечностей, принесла колосальні людські втрати, що становили загалом близько 36 млн. людей. Криза новоєвропейської свідомості в роки Першої світової війни та у наступне за нею десятиліття, однаковою мірою характеризувалася кризою віри в людину (кризою ідейних засад ренесансно-новоєвропейського гуманізму), так і кризою ідеї прогресу (історичного гуманізму). Як писав М. О. Бердяєв: «Світова війна була виявленням зла, що нагромадилось у людському існуванні... Вона виявила облудність нашої цивілізації... Усе для війни... Вона страшно знецінила людське життя, привчила ставити ні в що людську особистість і її життя, розглядати її як засіб і знаряддя фатуму історії...»2.(
Структура економіки країн виявилася деформованою в результаті роздутого військового сектору, поширення ж воєнних дій вимагало нових витрат. Система золотого стандарту в результаті девальвації національних валют зазнала краху. Відмова від розміну паперових грошей на золото і срібло після початку Першої світової війни була викликана зростанням попиту на ці дорогоцінні метали. Першочергова мета припинення державами розміну банкнот полягала в збереженні централізованого золотого запасу. Однак припинення розміну банкнот на золото створило і можливість емісійного фінансування військових витрат. Емісійне накачування грошової сфери у країнах, що воювали, породило широкий попит у розмірах, який перевищував можливості його товарного покриття, що автоматично створювала інфляцію попиту.
Країни, що воювали, реагували на інфляцію запровадженням елементів контролю за цінами, а потім — практично встановленням системи твердих і регульованих цін. Величезних розмірів набуло позикове фінансування бюджету за рахунок внутрішніх і зовнішніх позик. Війна була практично профінансована за рахунок внутрішніх позик і емісії. В Англії, Франції й Німеччині разом узятих військові витрати в період Першої світової війни становили близько 40 % національного доходу. Тобто держава перетворилася на основного покупця товарів і послуг.
У ситуації значних обмежень на обсяг імпорту країни, що воювали, дуже швидко опинилися перед необхідністю держрегулювання імпорту й експорту. У зв’язку з цим автоматично виникла потреба в регулюванні споживання стратегічно важливих видів сировини і матеріалів, причому в цьому списку дуже швидко опинилось і продовольство.
Державі були потрібні термінові капіталовкладення у воєнну промисловість і галузі. Але приватні інвестори через високі воєнні ризики вкладати капітали не хотіли. Вихід був один: інвестиції повинна була брати на себе держава — або за рахунок прямого фінансування капіталовкладень приватних інвесторів, або способом будівництва державних підприємств. І держави, що воювали, використовували як першу, так і другу можливості.
Перша світова війна прискорила розвиток тенденцій до посилення ролі держави в господарському житті країни, поглибивши процес формування системи регульованого капіталізму та поступового формування державно-монополістичного капіталізму. Зміни в господарській діяльній економічних суб’єктів під впливом державного монополістичного способу регулювання економічних процесів приводять до державно-монополістичного способу координації дій влади в ринковій системі капіталістичних країн. Запровадження жорсткої державної регламентації господарських відносин для мобілізації економічних ресурсів на виконання військово-політичних завдань в екстремальних умовах постійного скорочення господарського потенціалу внаслідок збільшення непоправних утрат було єдино можливою умовою продовження війни. Тому в 1920-х рр. практично в усіх країнах склалась етатистська система господарських відносин. [5,с.499]
В умовах Першої світової війни вирішального значення для економік країн, які брали в ній участь, набули потреби фронту. Держава не обмежувалася функціями замовника і покупця військової продукції. Масштабність воєнних дій і загострення економічних проблем змусили уряди країн, що воювали, узяти на себе організаційні функції та забезпечення взаємодії між приватними підприємствами, що обслуговували потреби фронту. Управління економікою з боку держави набуло форм контролю і розподілу стратегічних ресурсів, продовольства, засобів транспорту і робочої сили. Саме з цієї причини Франція, Німеччина, Англія трансформували ліберальні ринкові економіки в регульовані ринкові економіки ще в 1915 р., Росія — у 1916 р., США — у 1917 р.
Так, у США в 1917—1918 рр. створюється низка комітетів, відповідальних за розміщення державних замовлень, а також за розподіл робочої сили, палива і сировини, транспортних засобів. Діяльність цих нових державних інститутів координувалася військово-промисловою радою. Аналогічна централізація була характерна і для Німеччини («військово-сировинні союзи»), Англії (міністерство військового постачання). Такі комітети мали право секвесту будь-якої частки підприємства, яке було не в змозі виконати військове замовлення, передачі устаткування і машин іншим підприємствам. Запровадження комітетів розширило військово-виробничі потужності Великобританії завдяки будівництву 200 заводів за рахунок скарбниці.
Унаслідок війни у всіх країнах, що воювали, збереглись і відтворювалися потужні системи інститутів держконтролю і регулювання (центри обліку, комісії, управління і т.п.). Формувалася особлива, так звана мобілізаційна економіка.
США вступили в Першу світову війну у квітні 1917 р. Використавши переваги нейтралітету, вони дістали сприятливі можливості для швидкого розвитку, задовольняючи попит на озброєння, обмундирування, продовольство. Формування військового господарства неминуче приводило до збільшення виробничих потужностей і зайнятості. Промисловість і сільське господарство одержали місткий ринок збуту в особі держави, що закуповувала за щедрими цінами продукцію. Величезні доходи від експорту були використані на нові інвестиції в американську економіку. Це обумовило промислове піднесення США у світовому промисловому виробництві (до початку 1920-х рр. США давали 50 % світового видобутку вугілля, близько 3/5 чавуну і сталі, 2/3 добутої в усьому світі нафти і т.д.). Надаючи позики європейським країнам на військові потреби, США перетворилися на основного кредитора європейських держав. Економічна експансія призвела до захоплення США основних світових ринків і джерел сировини, установлення ними економічного панування в західній півкулі (військова окупація Гаїті — 1915 р., Домініканської республіки — 1916 р., установлення військового контролю в Нікарагуа, інтервенція на Кубу й у Мексику). Перелічені фактори сприяли швидкому економічному розвитку США у воєнні роки, перетворенню їх до початку 1920-х рр. на високорозвинену індустріальну країну.
Перша світова війна мала для економіки Англії важкі наслідки. У роки війни виникла необхідність великих поставок озброєння, постачання армії. Якщо в 1914 р. виробництво озброєння становило 19 % національного доходу, то в 1916 р. — 56 %. Посилено розвивалися військова промисловість, виплавка заліза і сталі, суднобудівна, хімічна промисловість. Інші галузі перебували в занепаді. Промислове виробництво в цілому скоротилося на 1/5. З’явилися труднощі у сфері зовнішньої торгівлі, поставок сировини і продовольства. Знецінився фунт стерлінгів, розмін на золото припинився. Оподатковування збільшилося в сім разів. Відбувалося спекулятивне зростання капіталу в акціонерних компаніях.
Наслідки Першої світової війни були суперечливі. З одного боку, у результаті перемоги над головним конкурентом — Німеччиною деякі колонії перейшли до Англії, що дозволило поліпшити постачання метрополії сировиною і продовольством. З другого — скорочення міжнародних економічних зв’язків і ослаблення світових позицій Англії негативно позначилися на її відносинах із країнами, що входили у сферу британських інтересів. На ринках колоніальних і залежних країн дедалі більше відчувалася присутність американських товарів і капіталів.
За підсумками Першої світової війни Франція опинилася серед країн-переможниць. Однак французька економіка не відчувала явних переваг від цієї перемоги, оскільки зазнала великих матеріальних втрат. Незважаючи на виконання військових замовлень, загальний обсяг промислового виробництва за роки війни скоротився на 40 %. Обсяг сільського господарства знизився на 1/3 через масову мобілізацію селян, конфіскацію коней на потреби фронту. Обсяг експорту скоротився на 50 %. Ціни на продовольство і товари народного споживання виросли в 5—7 разів, податки — у 4 рази, а номінальна заробітна плата — удвічі. Приблизно половина закордонних інвестицій Франції (4 млрд із 9 млрд дол) була загублена під час анулювання колишніх боргів, а також у результаті націоналізації іноземної власності в Росії. З найбільшого (після Англії) світового експортера капіталів Франція перетворилася на боржника. Загальний борг різним країнам, нагромаджений за роки війни, становив близько 7 млрд. дол.
Перша світова війна викликала колосальні зміни в економічних механізмах Франції, Англії, Німеччини, Росії і США. Ці країни в результаті війни перейшли з формату високолібералізованої економіки у формат регульованого ринкового господарства і навіть соціалізму. Після закінчення війни закономірно виникло прагнення реверсувати зроблені війною зміни.
|
Вплив цивілізаційних факторів на систему повоєнних економічних відносин. |
Політичні фактори. Режим відносин у Західному світі після Першої світової війни варто почати з установлення нової системи міжнародних відносин, яка за місцем укладення головного мирного договору підписаного 28 червня 1919р, дістала назву Версальської (рис. 11.2).
Рис. 11.2. Зміст Версальського мирного договору
Відповідно до Версальського договору Німеччина зобов’язувалася провести демілітаризацію країни. Була потоплена велика частина ВМФ, котрий обмежили шістьма броненосцями і дрібними суднами. Німеччині заборонялося мати військову авіацію, важку артилерію, підвідні човни. Чисельність збройних сил була скорочена до 100 тис. осіб, а офіцерів — до 4 тис. Скасовувалася загальна військова повинність, замість якої встановлювалося добровільне наймання військовослужбовців. Розпускався німецький генеральний штаб, суворо регламентувалося виробництво зброї.
Одним з перших усвідомив небезпечний характер призначеного Німеччині репараційного боргу для світової економіки Дж. М. Кейнс, який брав участь у Паризькій мирній конференції 1919 р. У праці «Економічні наслідки Версальського договору» (1919 р.), він писав, що прийняті рішення не залишають надії на відновлення мирного господарства, тому що окреслені репарації з Німеччини непомірно великі. Він виступив за надання американських позик Німеччині, вважаючи, що тільки в цьому разі Німеччина могла б почати виплату помірних репарацій. До книжки «Перегляд версальського договору», опублікованої незабаром після «призначення» у 1921 р. Німеччині репараційного боргу в 132 млрд. золотих марок і визначення терміну його виплати в 66 років, він запропонував переглянути всю програму репараційних платежів через практичну неможливість для Німеччини забезпечити платежі.
Версальська система містила в собі безліч важко розв’язуваних суперечностей. Насамперед — це суперечності між проголошеним правом націй на самовизначення і реальним національно-територіальним устроєм повоєнної Європи. Це — проблема німецького населення чеських Судет, угорського населення румунської Трансильванії, італійського населення Фіуме, включеного до складу королівства Сербів, Хорватів і Словенців, і т.д. Нові держави, що з’явились у результаті розпаду імперій (Австро-Угорської, Османської, Російської), побоювалися потрапити під вплив якої-небудь з великих держав. Тому вони прагнули обстоювати свій суверенітет в економічній сфері, прагнучи домогтись економічного самозабезпечення.
Право націй на самовизначення, як уже зазначалося, суперечило імперській колоніальній політиці великих держав. Після війни, у ході якої метрополії змушені були стимулювати індустріальний розвиток колоній, відбувається активізація національного руху. Мандатна система, (яка передбачала від імені Ліги націй право на опіку колишніх німецьких та турецьких колоній ), за задумом її творців додати колоніалізму цивілізованого лиску і співвіднести його з національним принципом, по суті справи майже нічого не змінювала в системі володіння колоніями, обмежуючись обіцянками надати їм незалежність у невизначеному майбутньому.
Пацифізм і принципи міжнародного співробітництва в Лізі націй також існували, скоріше, як декларація, ніж як реальна політика. Дуже характерно в цьому плані протистояння Франції — з одного боку й Англії і США — з другого з німецького питання. Франція, яка прагнула до європейської гегемонії, домагалася максимального ослаблення Німеччини шляхом нав’язування непосильних для німецької економіки репарацій, тимчасом як Англія і США бачили в Німеччині противагу французькому гегемонізму, з одного боку, і більшовизму — з другого. Це, ясна річ, не сприяло політичної стабільності в Європі.
В економічній сфері економічне піднесення воєнних і перших післявоєнних років змінилось економічною кризою для провідних капіталістичних країн світу. Економічний націоналізм не обмежився новими державами, що з’явилися після розпаду імперій. Держава стала єдиним продавцем і покупцем у міжнародній торгівлі. Вона купувала і продавала тільки те, що її політичне керівництво вважало стратегічно необхідним чи доцільним.
Хоча США пережили разом з Європою гостру депресію в 1920—1921 р., спад виявився коротким, і протягом майже десятиліття зростаюча економіка Америки зазнала незначних коливань (рис. 11.3).
Рис. 11.3. Криза 1920 р.: (сутність, основні характеристики, соціально-політичні наслідки)
США, в яких тарифи й до війни були високими, підняли їх до небаченого раніше рівня. Закон про надзвичайний тариф 1921 р. наклав заборону на імпорт німецьких барвників. Запроваджений у 1922 р. тариф Фордні-МакКамбера встановив найвищі тарифні ставки за всю історію американської митної політики.
Європейські ж країни, що раніше були залежні від міжнародної торгівлі, удалися до широкого кола обмежень, включаючи не тільки протекціоністські мита, а й такі жорсткі заходи, як імпортні квоти і заборони. Водночас вони шукали способів стимулюванні свого власного експорту за допомогою надання експортних субсидій і реалізації інших заходів.
Згубні наслідки політики неомеркантилізму, як вона стала називатися, не обмежилися періодом безпосередньо після ухвалення відповідних законів. Кожна новий обмежувальний захід провокувала відповідні заходи інших держав, чиї інтереси вона зачіпала. Непомірний економічний націоналізм призвів до результату, зворотному тому, якого намагалися досягти: рівень виробництва і доходів знизився, а не зріс.
Хаос у грошово-кредитній і фінансовій сферах спричинився до фактично повного розпаду світового господарства. Проблема репарацій була головною причиною цього хаосу, однак «репараційна плутанина» була насправді комплексом проблем, що зачіпали взаємні воєнні борги союзників і весь механізм міжнародних фінансів.
За загальної слабкості господарських систем європейських країн Англія, Франція й інші союзники могли погасити воєнні борги перед США тільки в тому разі, якби вони одержали еквівалентну суму у вигляді репарацій. Однак економічні обмеження, накладені на Німеччину союзниками, зробили для неї неможливим забезпечити активне сальдо торговельного балансу, необхідне для здійснення щорічних платежів.
Стан німецької економіки в 1920-ті роки можна схарактеризувати одним словом — розруха. Пік господарської розрухи припав на 1923 рік. Це було пов’язано з франко-бельгійською окупацією Рурської області, що провадилася під приводом стягування репараційних платежів. Окупація призвела до фактичного краху господарської системи Руру — основного індустріального центру Німеччини.
Для того щоб поліпшити економічну кон’юнктуру, уряд удався до необмеженої грошової емісії. Це викликало гіперінфляцію, яка посилила спад виробництва. Фактичне знецінювання паперових грошей до осені 1923 р. обумовило кризу у сфері кредиту (15 листопада 1923 р. обмінний курс становив 4,2 трильйона марок за 1 долар).
У цілому негативна господарська ситуація призвела до зростання соціальної напруженості і політичної нестабільності. Загроза виникнення нової війни і почастішання революційних виступів німецьких робітників змусили країни-переможниці піти на деякі поступки Німеччині. Улітку 1924 р. на Лондонській конференції був схвалений план Ч. Дауеса (розроблений міжнародним комітетом експертів під керівництвом директора одного з чиказьких банків генерала Ч. Дауеса). Цей план передбачав різке зменшення щорічних репараційних платежів: 1 млрд марок у 1924—1925 рр.; 1,2 млрд — у 1925—1926 рр.; з наступним збільшенням до 2,5 млрд марок з 1928—1929 рр. При цьому Німеччині гарантувалася стійкість валюти аж до припинення переказування репараційних платежів за кордон у разі коливання валютного курсу (рис. 11.4).
Рис. 11.4. Характеристика плану Ч.Дауеса
Локарнські договори, які було укладено після цього (1925 р.), також пом’якшували положення Версальського договору, позаяк забезпечували скасування військового контролю над німецькою військовою економікою, виведення французьких військ із Саару, зняття обмежень для цивільної авіації і т.д. До кінця 1920-х рр. Німеччина змогла досягти довоєнного рівня промислового розвитку.
У 1929 р. в умовах світової економічної кризи план Ч.Дауеса був замінений планом О.Юнга, за яким репараційні платежі знижувалися на 20 %. Німеччина дістала можливість відстрочення виплат. Крім того, було розраховано, що країна робитиме внески до 1988 р. за зменшення загальної суми до 113,9 млрд. марок. Джерелами репарацій залишалися тільки держбюджет і прибуток залізниць.
Погіршення становища через кризову ситуацію призвело до згортання виконання плану О.Юнга. На початку 1930-х р. з’явилася серія рішень, пов’язаних з регламентацією репараційних платежів. Так, у 1931 р. президент США Гувер виступив із пропозицією відстрочення платежів на рік (мораторій Гувера). У 1932 р. Лозанська конференція надала Німеччині право викупу за 3 млрд. марок своїх репараційних облігацій на умовах погашення викупних облігацій протягом 15 років.
Серйозні зміни відбулись у культурі західних країн світу. Завершилося формування широкомасштабної й індустріалізованої масової культури. Це — культура, по-перше, тиражована, тобто, поширювана технічними засобами і тому доступна фактично кожному, по-друге, культура, яка ґрунтувалася заснована на дуже простих ідеалах. Це — культура, що заперечує всяку елітарність і орієнтована на пересічну людину. Ідеться про поставлене на конвеєр кіновиробництво Голівуда, про естраду, тиражовану радіостанціями і грамофонними пластинками, численні шоу, тощо. При цьому через форми масової культури могло виявлятись і високе мистецтво, нові художні ідеї (фільми Чапліна, джазова музика). Утім культура не вичерпувалася мистецтвом, і процеси створення масової культури захопили й науку, породивши феномен науково-популярних фільмів, книжок, лекцій, журналів тощо.
Економіка, що змінилася, стрімке зростання рівня життя створили феномен, що визначив багато в чому соціальне обличчя епохи, феномен middle class — середнього класу. Це — верства людей, яка, на відміну від марксовых «класів», визначалася не ставленням до засобів виробництва, а набагато простіше — за доходами. Ці люди найчастіше мали заощадження, вкладені в акції або банки, які приносили їм дохід у вигляді відсотків чи дивідендів.
Це були на справді роки зростання. Середньостатистичний робітник збільшив свою зарплату на 25 %. Рівень безробіття не перевищував 5 %. Розвивався споживчий кредит. У 1920-ті роки — у період піднесення, рівень цін був абсолютно стабільним. Темпи економічного розвитку США були найвищі у світі.
|
Основні фактори стабілізації 1924-1929рр «проспериті» |
За темпами науково-технічного прогресу і продуктивності праці промисловість США далеко перевершила всі інші країни. Автомобільна промисловість, що виробляла щороку мільйони машин, створила в країні величезний ринок металу, нафти, гуми, скла й інших матеріалів, а також найпотужнішу інфраструктуру у вигляді бензозаправних станцій, підприємств автосервісу, стимулювала небувале шосейне будівництво. Внутрішній платоспроможний попит не встигав за зростанням продуктивності, і результатом цього цілком закономірно стало надвиробництво. Що вище було піднесення, то нижче був спад. У 1932 р. проти 1929 р. промислове виробництво впало майже наполовину і виявилося відкинутим на 20 років назад. Кількість безробітних становило 17 млн людей — майже 14 % населення.
|
Розвиток економічної думки |
Це був час панування консервативних ідей і ліберально-індивідуалістичних цінностей. Консерватори традиційно віддавали пріоритет економічній свободі серед усіх інших свобод людини і з повагою ставилися до необмеженого нагромадження приватної власності, котру відносили до фундаментальних прав людини. Набули поширення також ідеї соціал-дарвінізму, де головним було обґрунтування природного походження всіх соціальних явищ і суперечностей капіталізму (поділ на класи, конкуренція, економічні контрасти, багатство одних і бідність інших). Великі монополісти, такі як Е. Карнегі, Дж. Рокфеллер, зображались як найбільш пристосовані індивідууми, а створені ними фінансові і промислові імперії — як найвище досягнення «природного відбору».
|
Виникнення інституціоналізму |
Витоки інституціоналізму ведуть до США, де на межі XIX — XX ст. в найбагатшій країні світу досить гостро проявилися соціально-економічні суперечності, пов'язані з процесом трансформації ринкового механізму: переходом від економіки вільної конкуренції до моделі недосконалої монополістичної конкуренції. Ці процеси супроводжувалися соціальними зрушеннями, розвитком масових організацій робітників, профспілкового руху, страйками робітничого класу тощо. Тобто ідеї класичної школи щодо загальної рівноваги та гармонії інтересів вже не відповідати дійсності. Виникла необхідність в новій теоретичній доктрині, яка б пояснила зазначені суттєві зміни в економічному розвиткові країн. Нею став інституціональний напрям економічної думки.
Таким чином, виникнення інституціоналізму було обумовлено наступними чинниками:
монополізацією та корпоративізацією економіки;
посиленням циклічних коливань ринкової економіки;
поглибленням соціальних суперечностей;
зростанням впливу робітничого, профспілкового та інших рухів на розвиток суспільства;
необхідністю суспільного контролю над ринковим механізмом;
кризою неокласичної доктрини щодо автоматичного регулювання економічних процесів;
Інституціоналізм виник у трьох напрямах: соціально-психологічний,соціально-правовийтаконюнктурно-статистичний абоемпірічний інституціоналізм.
Засновником соціально-психологічного інституціоналізму, який справив визначальний вплив на всі його течії, був Торстейн Веблен (1857—1929). Його праця “Теорія бездіяльного класу” (1899) поклала початок інституціональному аналізу, в основі якого лежав висунутий Т. Вебленом еволюційний підхід до вивчення суспільних явищ. Вчений підкреслював величезне значення теорії Дарвіна для обґрунтування еволюційних змін в житті суспільства. Економічні явища Т. Веблен виводив із суспільної психології, інстинктів та навичок людей, а розвиток суспільства вбачав у здійсненні реформ на основі науково-технічних перетворень та зростаючої ролі інженерно-технічної інтелігенції.
Соціально-правовий інституціоналізм повязаний з іменем Дж.Р.Коммонса (1862-1945). Серед основних праць вченого, що увійшли до скарбниці інституціональної теорії, слід зазначити “Розпоріл багатства” (1893,), “Правові основи капіталізму”(1924) та ін. Розглядаючи позаекономічні фактори суспільного розвитку, Дж.Р.Коммонс на перший план виводив аналіз правових інститутів. Ідея правового регулювання соціальних відносин та можливості за будь-яких умов досягти компромісних рішень пронизує його теорію угод, дослідження етапів розвитку капіталізму, стосунків між працею і капіталом, великим і малим бізнесом.
Конюнктурно-статистичнийнапрям інституціоналізму очолював учень Т.Веблена У.К.Мітчел (1874-1948). На основі широкого статистичного матеріалу він вивчав проблеми циклічності та їх соціальні наслідки (праця “Ділові цикли” (1913)), роль грошового обігу та кредитно-фінансових інститутів у тогочасній економіці, розробляв теорію державного регулювання.
Таким чином, інституціоналізм не був цілісною економічною теорією. Проте всі три напрями були єдиними у критиці основних положень неокласичної школи, їх поєднує так званий міждисциплінарний підхід – намагання інтегрувати економічну науку з іншими соціальними науками: соціологією, правом, історією і т.д. Через усі концепції інституціоналізму проводиться ідея необхідності соціального контролю над економікою.
В 20-ті рр. ХХст. Америка, як зазначалося вище, процвітала, проте ринкова економіка розвивалася циклічно. Піднесення змінювалися спадами, кризами. Однак очевидна циклічність економічного розвитку, фази піднесення, спаду, кризи і пожвавлення, що повторювалися кожні 8—10 років, вважалися до того часу нормальним явищем зі здатністю до самовиправлення. Таке «благодушне» ставлення до циклічної динаміки спричинилося до катастрофи в 1929 р., яка вдарила по всій світовій економіці. Світова економічна криза була визначена наперед не тільки наслідками війни (економічними втратами, розривом традиційних економічних зв’язків, борговими зобов’язаннями і т.д.), а й тим, що війна обумовила безпрецедентне зростання американської економіки і перетворила США на світового кредитора. Уся світова економіка стала залежати від розвитку американської економіки. У 1920-ті рр. американська промисловість, що зростала як на дріжджах, перейшла на технології масового виробництва, які ґрунтувались на використанні потокових методів, конвеєра. Утім споживання аж ніяк не стало масовим. Розподіл національного багатства був украй нерівномірним, що не сприяло масовому попиту на вироблену продукцію. Украй нестійкою виявилась і фінансова система США. На Нью-йоркській фондовій біржі — найбільшій у світі — виник у 20-ті рр. небачений ажіотаж: підвищення курсу акцій протягом кількох років залучило на ринок цінних паперів величезні капітали. Коли ж спекулятивний бум досяг своєї межі, почалось обвальне падіння курсів. З цього моменту похитнулася вся фінансова система США, а разом з нею — і фінанси решти країн світу.
Отже, після Першої світової війни відбулися колосальні зміни в економічних механізмах Франції, Англії, Німеччини, Росії і навіть США. Відмовившись від ліберальних традицій, в країнах почали запроваджуватися принципи регульованого ринкового господарства. Водночас війна блокувала передвоєнні процеси інтеграції світової економіки і тим самим виступила як потужний дезінтеграційний фактор.
Перша світова війна кардинально змінила систему світового господарства. Найбільший виграш від війни одержали США, які збільшили своє національне багатство на 40 %, що зробило їх потенційно панівною силою у світі. Для обмеження економічних можливостей конкурентів США ставили питання про воєнні борги європейських союзників, котрі одержали кредитів на 10,6 млрд дол.. Тим самим проблема воєнних боргів стала економічним важелем приборкання конкурентів. США почали цілеспрямовану фінансову інтервенцію на європейські країни й успішно використовували проблему німецьких репарацій. Прийняття планів Ч.Дауеса (1924 р.) і О.Юнга (1930 р.) та широкі інвестиції в німецьку економіку дозволили США посісти міцне місце в центрі Європи, а заодно створити економічну і політичну противага впливу Франції й Англії.
Французька економіка характеризувалася низьким рівнем промислового виробництва, невисокими продуктивністю праці і ступенем концентрації виробництва. Вона значно відставала від економіки США, Англії й Німеччини.
1920-ті рр. були для англійської економіки періодом затяжної стагнації, що пояснювалось її застарілою структурою. Лише в 1929 р. був досягнутий довоєнний рівень промислового виробництва. Після Першої світової війни Англія втратила роль світового економічного і фінансового центру, із кредитора перетворилася на боржника США. Стабілізуючи фінансову систему, Англія була змушена погодитися на жорсткі умови виплати воєнного боргу США. До 1925 р. Англії вдалося відновити «золотий стандарт», що дозволило збалансувати бюджет, але призвело до скорочення соціальних програм і знизило конкурентоспроможність англійського експорту, оскільки її товари витіснялися більш дешевими американськими.
Зазнавши поразки в Першій світовій війні, Німеччина опинилась у стані економічного краху. Територіальні втрати, передача матеріальних ресурсів у рахунок репарацій, політична нестабільність призводили до постійного спаду промислового виробництва. Урегулювання проблеми репарацій у плані Ч. Дауеса (1924 р.) дало змогу Німеччині одержати необхідні інвестиції і на їхній основі модернізувати промисловість.