11.3. Світова економічна криза 1929—1933 рр. Та економічні дослідження в період державно-монополістичного розвитку суспільств європейської цивілізації. Виникнення кейнсіанства.

Світова економічна криза 1929—1933 р., відома в історії економіки як Велика депресія, охопила всі капіталістичні країни і відкинула їхню економіку на кілька десятиліть назад, до рівня кінця XIX—початку ХХ ст.

Виникнення у 20-ті роки в США диспропорції між темпами зростання прибутків підприємств і темпами зростання виробництва (прибутки збільшувались удвічі швидше) свідчило, що приріст виробництва не супроводжувався відповідним зниженням цін на товари і зростанням заробітної плати. Це створювало відставання купівельного попиту від зростання обсягів виробленої продукції, що наприкінці 1920-х рр. підвело економіку США впритул до надвиробництва.

Зміни обсягу доходу в бік його спаду пов'язані зі зменшенням зайнятості і можуть призвести, як стверджував Дж.М.Кейнс, до перевищення споживання над доходом не тільки в певних осіб чи організацій за рахунок резервів, нагромаджених раніше, а й уряду. Так виникає бюджетний дефіцит або, навпаки, зростає внутрішній і зовнішній борг за рахунок позик.

Це було характерно для ситуації, яка склалась у Великобританії в 1920—1930 рр., а також для США за часів Нового курсу Ф. Рузвельта.

Причини світової

економічної кризи

1929-1933рр.

Дж.М.Кейнс спираючись на свою концепцію сукупного доходу, розкриває причини Великої депресії 1929 р. У попередні п'ять років до 1929 р., на його думку, мали місце нагромадження фондів погашення та амортизаційних відрахувань, призначених для заводів, які не малі потреби в поновленні устаткування. Розміри нагромаджень були надто великі, і тому потрібен був «величезний обсяг нових інвестицій, для того щоб поглинути ці доходи. Досягти ж ще більшого розміру нових інвестицій, необхідних для того, щоб поглинути нові заощадження, які заможне суспільство в умовах повної зайнятості в змозі відкладати, виявилося майже неможливим. Одного цього чинника цілком достатньо, щоб викликати кризу» [8,с.301-302].

Другою причиною Великої депресії можна назвати нерозв’язані проблеми розвитку фермерських господарств. Укрупнення господарств (від освоєння прерій Середнього Заходу) продовжувалося в умовах інтенсифікації виробництва, тоді як обсяги внутрішнього ринку не зростали, що спричинило надвиробництво сільськогосподарської продукції.

Монополії також зробили свій внесок у скорочення виробництва. Вони й далі поглинали більш дрібних конкурентів. Пристосовуючись до ринку, монополістичні об'єднання скорочували виробництво, прагнучи при цьому підвищити ціни на власну продукцію. Криза, швидко поширюючись, перетворилася на світову. США потрібно було вживати кардинальних заходів для нейтралізації наслідків кризи. І такою кардинальною мірою виявився «Новий курс» Ф. Рузвельта, в якому було критично проаналізовано політику «ізоляціонізму», та зроблено певні кроки щодо посилення регулюючої ролі держави в економічних процесах.

Кейнсіанство

Починаючи з 1929 р. у світі набувають популярності економічні теорії Джона Мейнарда Кейнса (1883 - 1946). Вчення Кейнса з наголосом на необхідність розв’язання проблем попиту і безробіття, що виступали на передній план саме в періоди економічних депресій практично стало теоретичною основою «Нового курсу» Ф. Рузвельта. Дж.М.Кейнс, залишаличись на позиціях ринкової економіки, вихід з економічної кризи бачив у посиленні ролі держави в регулюванні економічних процесів.

Перші праці Дж.М.Кейнса, зокрема “Трактат про грошову реформу (1923), “Кінець lasser faire” (1926), присвячені проблемам економічної політики і не містять скільки-небудь закінченої теоретичної системи. Але вже у середині 20-х рр. Дж.М.Кейнс переконується, що часи автоматичного саморегулювання капіталізму відійшли в минуле і державний вплив є неодмінним супутником здорової ринкової економіки.

Криза 1929—1933 рр. остаточно переконала Дж. Кейнса у неможливості спонтанного саморегулювання капіталізму. У ряді статей він виступив із закликом розірвати «зачароване коло» між депресією і скороченням інвестицій за рахунок державних субсидій підприємцям.

У 1936 р. Дж. Кейнс опублікував книгу «Загальна теорія зайнятості, процента та грошей», яка принесла йому світову популярність. Критика автора спрямована проти неокласичної ортодоксії, відповідно до якої головним завданням і метою економічної теорії є вибір найкращого з варіантів використання рідкісних ресурсів.

Дж. Кейнс зазначав, що така постановка задачі називає рідкісність вихідним пунктом економічного аналізу. Тим часом у реальному житті спостерігалася швидше не обмеженість, а надлишок ресурсів — масове безробіття; недовантажені виробничі потужності; капітал; нерозпродані товари тощо. Тому, перш ніж шукати оптимальні варіанти використання виняткових благ, економіст зобов’язаний відповісти на запитання: як від неповної зайнятості перейти до зайнятості повної? Дж. Кейнс вважав, що в праці «Загальна теорія» він виклав загальну економічну теорію, тому що йому вдалося значно розширити розуміння предмета економічної науки, включивши до нього поняття «депресивної економіки» [8, с. 37-39].

Крок уперед полягав і в новому формулюванні умов економічної рівноваги. Дж. Кейнс стверджував, що рівність попиту та пропозиції здатна встановлюватися не тільки в умовах повного завантаження ресурсів, але й у разі неповного завантаження. Усе це дозволило Дж.Кейнсу переконатися, що капіталізм утратив механізм спонтанної саморегуляції і тому не в змозі розвиватися без цілеспрямованого державного втручання.

До основної економічної проблеми, котру необхідно було вирішити, Дж. Кейнс відніс створення сприятливих умов для повної зайнятості населення і відповідно ліквідації безробіття. Він також запропонував переорієнтуватися у внутрішній економічній політиці на дослідження та організацію ефективного попиту та пропозиції, до чого закликали свого часу і неокласики (А. Маршалл і Дж. Кларк). Крім того, предметом свого аналізу Дж.Кейнс зробив народне господарство в цілому.

В кейнсіанській моделі макроекономічної рівноваги значна роль відводилася концепції “мультиплікатора”, згідно з якою зростання інвестицій автоматично веде до пропорційного зростання національного доходу та зайнятості, а коефіцієнтом пропорційності виступає величина “мультиплікатора”.

Особливо складного й затяжного характеру криза набула в країнах економічно і політично залежних від світових економічних лідерів. Кризою були охоплені всі сфери господарства: торгівля всередині капіталістичного світу впала до третини передкризового рівня; сильно постраждав аграрний сектор, що не оправився від кризи аж до початку Другої світової війни; відбулася девальвація валюти 56 країн і т.д. Величезного розмаху набуло безробіття, відбувалося масове розорення фермерів.

Спочатку антикризова політика керувалась уже відомими методами, що ґрунтувалися на філософії індивідуалізму. Однак незабаром стало очевидним, що доктрина «невтручання» держави в економічне життя, що спиралася на концепцію ринкового саморегулювання, не приносить бажаних результатів.З початку 1930-х рр. головним напрямом економічної політики стає посилення державного втручання в економічне життя в сполученні з посиленням регулювання соціальних відносин і розвитком на цій основі тенденції зміцнення позиції ДМК — державно-монополістичного капіталізму.

Практично повсюдно відбулося швидке розширення сфери державного регулювання. Однак у різних країнах воно визначалося особливостями історичного розвитку, рівнем і специфікою соціально-економічних і політичних відносин.

Становлення різних

систем макроекономічного

регулювання в 30-ті роки.

Проте можна умовно виділити два головних напрямки, два варіанти цього феномену: 1) антикризова політика Нового курсу Ф. Рузвельта в США (рис. 11.5); 2) система заходів щодо оздоровлення економіки у фашистській Німеччині.

Рис. 11.5. Характеристика Нового курсу Ф. Рузвельта

Основні заходи нового курсу:

1. Комплекс заходів для оздоровлення фінансово-банківської системи. Проведення банківської і фінансової реформ. Відкидаючи націоналізацію банків, Рузвельт оголосив надзвичайний стан і закрив усі банки країни. Спеціально ухвалений Надзвичайний закон про банки передбачав поетапне відкриття банків залежно від їхніх функціональних можливостей. Ті банки, що не здатні були функціонувати навіть за умови надання їм допомоги за рахунок засобів ФРС, підлягали ліквідації. Життєздатним банкам ФРС повинна була видавати позички під заставу цінних паперів і державних облігацій. Крім того, банкам було дозволено випускати привілейовані акції з метою їх скуплення реконструктивною фінансовою корпорацією, що забезпечувало банкам готівку, необхідну для подолання кризи довіри.

Для запобігання відпливу золота за кордон і його нагромадження в приватних руках з метою спекуляції був ухвалений закон, що заборонив експорт золота, і був припинений обмін банкнот на золото. Слідом за вилученням золота з обігу на внутрішньому фінансовому ринку було накладено ембарго на золото, що циркулювало між США і закордоном. Це означало ліквідацію механізму золотого стандарту в країні і початок стрімкого знецінення долара стосовно золота. Потім було проведено штучну девальвацію долара (великомасштабні закупівлі золота за цінами, що перевищували курс долара стосовно золота), за якої його золотий зміст знизився на 41 %. Почався випуск срібних грошей, тобто в країні встановився біметалізм[14,с.393].

Через девальвацію долара розподіл доходів змінився на користь промислового, а не позичкового капіталу. Тим самим були унеможливлені масові банкрутства в кредитній сфері, зменшилася заборгованість монополій уряду, посилились експортні можливості США.

Для стимулювання дрібних акціонерів і вкладників (приватних коштів) була створена корпорація зі страхування банківських внесків, а також ужиті заходи захисту внесків від ризику через біржову спекуляцію. Запровадження державного страхування депозитів (внесків) сприяло запобіганню банкрутствам, підвищувало довіру вкладників.

Отже, девальвація долара, вилучення монетного золота з приватних рук, полегшення доступу до кредиту сприяли підвищенню цін і створювали механізм інфляційного розвитку американської економіки, одночасно даючи тим самим у руки держави кошти для проведення реформ в інших галузях народного господарства.

2. Комплекс заходів для відновлення промисловості. Ухвалення закону про відновлення національної промисловості (НІРА) Відповідно до нього підприємці кожної галузі повинні були добровільно об'єднатись і виробити «кодекси чесної конкуренції». Вони повинні були встановлювати розміри виробництва, визначати рівень заробітної плати і тривалість робочого дня, розподіляти ринки збуту між окремими конкурентами. На час чинності закону припинялося застосування антитрестівського законодавства Ті промисловці, що погоджувалися брати участь у «чесній конкуренції», одержували від уряду фінансову допомогу і різні пільги.

Тож НІРА вводив систему державного регулювання цього підрозділу економіки, розширюючи тим самим сферу діяльності держави в економіці. Цим самим законом визначалися форми оподатковування і фонд громадських робіт із зазначенням порядку використання коштів цього фонду (програми фінансової допомоги безробітним).

Цікаво зазначити, що Дж.М.Кейнс виступив із критикою деяких положень закону про національне промислове відновлення. Кейнс не схвалював такий захід, як примусове фіксування цін, що, на його думку, не могло кардинально змінити ситуацію без відповідного збільшення купівельної спроможності населення. Дж. Кейнс наполягав на серйозному підвищенні урядових витрат за рахунок збільшення державного боргу. Уже в перші місяці дії Нового курсу Дж. Кейнс пропонував спиратися на практику дефіцитного фінансування, що не було в той період сприйнято Ф. Рузвельтом, який уважав, що існують визначені межі збільшення державних витрат. Однак реальна ситуація не сприяла реалізації цієї мети і штовхала на шлях дефіцитного фінансування. Незважаючи на протести ділової громади з вимогами скоротити державні витрати, Ф. Рузвельт продовжував Новий курс і в 1935 р. відкрито оголосив, що «бюджет буде залишатися незбалансованим доти, доки існує армія нужденних».

3. Заходи щодо відновлення сільського господарства. Ухвалення закону про регулювання сільського господарства, суть якого полягала в забезпеченні підвищення цін на с/г продукцію до рівня 1909—1914 р. З цією метою передбачалися такі заходи 1) скорочення посівних площ і поголів'я худоби — передбачалися компенсація і премії (до моменту запровадження такого заходу ціни на зерно, що існували, робили більш вигідним його використання як паливо, і в деяких штатах зерно і кукурудзу спалювали замість дров і вугілля); 2) фінансування фермерської заборгованості; 3) кредитування фермерів.

Фермерам рефінансували борги, зменшили відсоток за іпотечною заборгованістю, їм були видані кредити на 2,2 млрд дол., і за допомогою держави їхні борги були скорочені на 37 %. Закон про збереження ґрунтів (березень 1936 р.) змінив багато положень ухваленого раніше закону. Премії фермерам тепер видавалися не просто за скорочення посівних площ, а також при цьому враховувалася родючість вилученого з ужитку ґрунту. Неврожай уважався в ті роки вдачею. І справді, вийшло так, що сама природа «полегшила» здійснення таких заходів: навесні 1934 р. США зазнали найжорстокішої посухи з піщаними бурями. Це істотно скоротило врожай і в сукупності разом із заходами закону про регулювання сільського господарства підтримало ціни і поліпшило становище в цій сфері. У підсумку всієї роботи паритет цін у 1936—1937 рр. виріс до 92  % проти рівня 1914 р.

4. Заходи щодо врегулювання трудових відносин. Ухвалення закону Вагнера, суть якого полягала у визнанні необхідності захисту робітниками своїх інтересів через професійні союзи і за допомогою укладання з підприємцями колективних договорів. За робітниками визнавалося право на страйки. Адміністрація не могла застосовувати репресії за належність до профспілки і втручатись у внутрішні справи робочих організацій. Судам ставилося в обов'язок розглядати скарги профспілок за порушення законів

5. Заходи щодо соціальної підтримки. Закон про соціальне забезпечення, що передбачав пенсії зі старості і допомогу з безробіття. Закон про справедливі умови праці — заборона на використання дитячої праці, установлення на підприємствах федерального значення єдиних норм заробітної плати, її мінімальний і максимальний рівні, установлення максимальних меж тривалості робочого тижня (44 години).

За час діяльності Адміністрації з надання надзвичайної допомоги безробітним було витрачено 4 млрд дол.; також функціонувала широка система громадських робіт. Спеціальні табори створювалися для безробітної молоді, яку залучали до робіт на будівництво доріг і зведень гребель.

У листі до Рузвельта (1938 р.) Дж. Кейнс писав, що Новий курс, проведений на початку 30-х рр., викликав багато очікувань і невиправданого оптимізму. З погляду Дж. Кейнса, без різкого розширення громадських робіт та інших державних витрат не можна буде досягти процвітання. Кейнс наполегливо радив удатися до використання додаткових стимулів — залучення нових масованих інвестицій у такі галузі, як житлове будівництво, комунальні спорудження і транспорт, проведене за особистої участі держави. Можливості були вкрай широкі, і, на думку Кейнса, вони майже не використовувалися. Це англійський економіст ставив у провину адміністрації Рузвельта. Головне, чого варто домогтися, — це пожвавлення попиту Закінчував своє послання Кейнс словами про відповідальність Рузвельта за успіх розпочатих реформ. У разі невдачі це негайно позначилося б, не могло б не позначитися, на долі схожих реформ в інших демократичних країнах.

Обраний президентом на другий термін Рузвельт став використовувати практику «підкачування насоса» — стимулювання попиту за допомогою державних витрат, що додають мультиплікаційний імпульс економічному зростанню. Цей метод відповідав ідеям фундаментальної праці Дж. М. Кейнса «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей». Вчений обґрунтував активну фінансову політику держави зі стимулювання попиту для виходу зі стану масового безробіття і хронічного недовантаження виробничих потужностей. До 1939 р. практика дефіцитного фінансування виявила сприятливий вплив на відбудовні процеси в господарстві США. В світовій економічній думці доктрина Дж.М.Кейнса була визнана «макроекономічною революцією» і теоретичним підґрунтям змішаної економіки — активного втручання держави в ринкові процеси.

Велика депресія, почавшись у США, у 1930 р. охопила і країни Західної Європи. Раніше від інших на шлях виходу з кризи за допомогою переходу до змішаної економіки вступила Швеція Це було пов'язано з діяльністю економістів-теоретиків Стокгольмської школи (Е. Ліндаль, Г. Мюрдаль, Б. Улін, Е. Лундберг) і приходом до влади в 1932 р. уряду соціал-демократів, міністр фінансів якого Ернст Вігфорсс дійшов висновку, що державні інвестиції й організовувані громадські роботи можуть підвищити купівельну спроможність і зменшити масштаби економічної кризи. Економісти Стокгольмської школи запропонували розгорнуті обґрунтування антициклічної політики, Центральне об'єднання профспілок і Об'єднання підприємців Швеції уклали в 1938 р. угоду про мирний спосіб досягнення колективних договорів. У такий спосіб були закладені підвалини «народного будинку» — шведської соціал-демократичної моделі держави загального добробуту.

Особливості кризи

1929-1933рр

в Англії та Франції

Своєрідним був розвиток економіки Великобританії у період «Великої депресії». До світової кризи Великобританія була втягнена майже на рік пізніше за США. Для поліпшення економічного становища країни була створена королівська Комісія з національної економії. Вже в середині 1931 р. Комісія опублікувала доповідь з рекомендаціями з виправлення становища.

Не рекомендувала	Рекомендувала
1. Посилення ролі держави в економічному житті	1. Зменшити державні витрати на 96 млн ф. ст.
2. Проведення соціально орієнтованої економічної політики	2. Збільшити на 24 млн ф. ст. надходження від прямих і непрямих податків; зменшити суми виплат безробітним; знизити оклади державним службовцям
3. Експериментування із затвердженням «дефіцитного бюджету»	3. Для нейтралізації дефіциту бюджету взяти позику в інших країнах [15, с. 221]

На відміну від «Нового курсу» Рузвельта, Великобританія в боротьбі з наслідками «Великої депресії» не пішла шляхом порятунку промисловості, фермерських господарств і проведення реформ у соціальній сфері.

Головним у діяльності уряду лейбористів було:

1) виправлення дисбалансу бюджету;

2) поліпшення становища у внутрішній і зовнішній торгівлі.

Англійці залишалися консерваторами в питанні про перехід до дефіцитного бюджету, хоча така політика США з часом і виправдала себе. Великобританія використовувала в боротьбі з наслідками світової кризи власний величезний історичний досвід головного «банкіра світу». Тому в 1931—1934 рр. уряд Великобританії головним економічним завданням вважав забезпечення сприятливих фінансових умов для розвитку промисловості, сільського господарства, торгівлі.

Аналіз економічних концепцій лейбористських теоретиків 30— 40-х років Дж. Коула, Х. Ласки, Э. Дурбина та ін. показує їхній зв’язок з поглядами тих економістів, які вважали, що у ході проведення реформ в умовах активного втручання держави в економічні процеси можливо нормальне функціонування капіталістичного виробництва. Але якщо західні економісти, обґрунтовуючи необхідність втручання держави в економіку, вважали, що це веде до вдосконалення механізму функціонування капіталізму, то лейбористи оцінювали економічну діяльність держави як захід, який веде до соціалізму.

У традиції фабіанських ідей (поступовий перехід від капіталізму до соціалізму) лейбористи вважали, що перехід від індивідуальної форми власності до акціонерної, а потім державної — це докорінна трансформація капіталістичної власності взагалі і перетворення її на колективну, суспільну. У цей же період лейбористи розробляли модель організації і управління державним сектором економіки у формі публічної корпорації, яка вважалась соціалістичною формою організації націоналізованих галузей народного господарства. Разом з тим лейбористська модель соціалізму зводила планування і ринок до такого сполучення, в умовах якого вирішальна роль залишалася за ринковим механізмом. Ця модель передбачала вільне встановлення цін та функціонування ринку.

На думку лейбориста Х. Дальтона, в публічній корпорації бракувало зайвої централізації керівництва, «дрібної опіки» з боку держави над належними їй підприємствами. Контроль над націоналізованими галузями передбачалося здійснювати не через міністерства, а через парламент за допомогою періодичних обговорень загальної політики підприємств і досягнутих результатів. Визнаючи необхідність дотримання принципу самофінансування націоналізованих підприємств, лейбористи вважали, що зможуть одержувати від держави субсидії і позики [19, с. 124-126].

Незважаючи на важкі соціально-економічні наслідки економічна криза 1930-х років дозволила значною мірою покращити загальний стан народного господарства Франції.

Реформування економіки проводилося під сильним впливом теорії кейнсіанства. Фінансову підтримку з боку держави одержували підприємства «захищеного сектору», насамперед Військово-промисловий комплекс, які безпосередньо залежали від державних замовлень і підтримувалися податковими і митними пільгами. Значний вплив держава робила і на сільське господарство. Для того щоб утримувати стабільний рівень цін на сільськогосподарську продукцію, селянам виплачувалися державні премії за скорочення посівних площ і знищення частини зібраного врожаю.

У цей період уряд Франції проводив соціальну програму, спрямовану на зниження рівня безробіття, організацію суспільних робіт. Така політика стосувалася в першу чергу державного сектору, і певним чином забезпечувала вихід економіки з кризи з найменшими втратами.

Розглядаючи економічні концепції французьких дослідників П. Ренодаля, М. Деа та ін., які стверджували, що боротьба за раціоналізацію (по-американські) приведе не тільки до усунення промислових криз, але й до ліквідації конкурентної боротьби в Західній Європі. Знаряддям ліквідації конкуренції, на думку М. Деа, є картелі і синдикати. Він зазначав, що К. Маркс відкрив лише американські трести з їхнім прагненням до панування та знищення своїх конкурентів. Інша справа — європейський картель. Це союз, мирний договір, перемир’я, який пропонує укласти серію державних угод із колишнім конкурентом.

«Велика депресія» 1929—1933 рр. далася взнаки і на господарському житті Німеччини через «прив’язку» економіки до іноземних кредитів з США, Великобританії і Франції. Припинення допомоги з боку провідних країн, які теж перебували у стані важкої кризи, погіршило становище Німеччини (збанкрутувало 68 тис. підприємств, відбулася криза банківської сфери, кількість безробітних сягнула 8 млн осіб).

Нездатність уряду Веймарскої республіки ефективно протидіяти економічній кризі, прагнення монополій до відновлення втрачених позицій на світових ринках, різке падіння життєвого рівня та ін. стали головними чинниками встановлення фашистського режиму в Німеччині у 1933 р. і приходу до влади НСДАП.

Економічна політика фашизму мала яскраво виражений етатистський характер. Атикризові заходи набули рис надзвичайних, тому що переслідували не лише тактичні цілі виведення господарства у режим зростання, а головні — це стратегічні військово-політичні цілі: повернення втрачених територій і ринків збуту, подальше розширення кордонів Німеччини, нарешті — світове панування.

Така стратегія визначила і форми, і методи виведення країни з кризи, суттю яких стає тотальна мілітаризація народного господарства. Прихід до влади уряду на чолі з Гітлером спонукав швидке і рішуче проведення політики, спрямованої на встановлення «нового порядку», за умов якого економічний, військовий потенціал Німеччини буде максимізований, і країна у такий спосіб відродить колишню міць і вплив.

«Новий порядок» ґрунтувався на низці принципів і заходів, які стали основою і суттю економічної політики фашизму. До них варто віднести:

1) примусове картелювання промисловості;

2) ліквідація свободи торгівлі і вільних ринків;

3) контроль над цінами і заробітною платою;

4) централізований адміністративний розподіл трудових і матеріальних ресурсів;

5) жорстке обмеження управлінських функцій і управлінської свободи підприємців;

6) прагнення до максимальної самозабезпеченості всіма ресурсами (продовольством і сировиною);

7) протекціоністська зовнішньоторговельна політика.

У законі про підготовку органічної побудови німецького господарства (27 лютого 1934 р.), що став завершальним етапом формування системи, яка підкорила окремі підприємства інтересам держави, а саме, інтересам фашистської військової держави. Тепер вершиною німецької економіки була Національна економічна палата, яка координувала і управляла діяльністю національних груп індустрії. Наступними були картелі. Картелі фашистського періоду здійснювали контроль за розподілом сировини і зовнішньою торгівлею, ринком капіталів, процесом інвестування, встановлювали рівень заробітної плати і відсотків. Проведення політики примусового картелювання означало практично повністю ліквідацію системи вільної конкуренції і ринкового господарства.

Пряме регулювання і контроль над сільським господарством відіграли в аграрній політиці фашизму ще більшу роль, ніж переселенська політика і зміцнення середнього класу. Уже за законом «Про тимчасову структуру імперського стану харчування і заходах регулювання ринку і цін на сільськогосподарську продукцію» (1933 р.) почав втілюватися у життя той самий принцип примусового картелірування, що й у промисловості. Міністр сільського господарства мав повноваження встановлювати мінімальні ціни на продукцію. Селянину ставилося в обов’язок здавати в організовані центри не менш 30 % врожаю за встановленими «справедливими» цінами.

Створене у вересні 1933 р. національне міністерство продовольства було уповноважено регулювати виробництво, ціни, прибуток, умови торгівлі. Міністерство диктувало селянину як використовувати землю, яку частину врожаю віддавати державі, коли забивати свиней і коли їх продавати, кому передавати своє господарство у спадщину. Міністерство повідомляло селянина, чи дарована йому привілея «спадкоємного двору» і відстрочка у сплаті боргу.

Трансформація трудових відносин у 30-і роки в Німеччині була підпорядкована основній меті — досягненню максимального економічного і військового потенціалу. Праця розглядався винятково як ресурс, використовувати який належало з найбільшою віддачею за умов найменших витратах для його утримування, що і було закріплено у законі про регулювання національної праці. За законом 1934 р. в країні встановлювалися різні форми трудової повинності, колишня добровільна повинність була, по суті, перетворена в обов’язкову трудову повинність для молоді від 18 до 25 років терміном на два роки.

Слід зазначити, що успіхи Німеччини в подоланні кризи були дуже примарними, тому що зовсім не усували народногосподарські диспропорції. Економічна політика фашистської Німеччини була відкрито спрямована на підготовку до війни. Починається в широких масштабах будівництво підприємств військової індустрії. Обсяг капітальних вкладень у переозброєння в 1933—1934 рр. склав 4,6 млрд марок. Мілітаризація економіки обумовила вихід із кризи і значне зростання обсягу продукції. Збільшені в 25 разів асигнування на військове будівництво набагато випередили темпи зростання державних інвестицій (60 %) у транспорт, суспільне управління, житлове будівництво.

Виникнення

неолібералізму

Якщо в країнах Західної Європи утвердився демократичний варіант державного регулювання, то в Німеччині ситуація складалася інакше. Фашистський режим, який склався на початку 1930-х рр., прагнув до максимальної мілітаризації економіки, у деяких моментах підірвав ринковий механізм, що створювало реальну загрозу нормальному функціонуванню капіталу. Тому ідеологам німецьких підприємців доводилося розв’язувати два завдання: з одного боку, розробляти стратегію і тактику державного впливу, а з іншого — активно захищати засади ринкової економіки від силового, руйнівного втручання в неї. Цим завданням відповідала нова теоретична доктрина — неолібералізм, який поєднав у собі прихильність принципам економічної свободи і конкуренції, вільного ціноутворення та провідної ролі приватної власності в економіці з політикою державного регулювання економічних процесів по забезпеченню практичної реалізації згаданих принципів.

В концепціях представників німецького неолібералізму, що сформувався практично одночасно з кейнсіанством (30-ті рр. ХХ ст.), роль держави як регулятора економічних процесів суттєво відрізнялася від її бачення Дж.М.Кейнсом. Не були сприйняті ідеї активного державного втручання в економіку: стимулювання ефективного попиту, збільшення обсягів урядових замовлень, інвестування різних галузей господарства, посилення податкового пресу тощо. В неоліберальній моделі акцентувалася увага на розвитку індивідуалізму, вільної конкуренції, забезпеченні функціонування ринкових механізмів. На державу ж покладалася функція формування конкурентного середовища на основі низки принципів: створення механізму конкурентних цін, стабільності валюти, відкритості ринків та захисту приватної власності, свободи укладання угод, відповідальності підприємців та стабільності економічної політики.

Таким чином, головною метою прихильників неоліберальної теорії було формування заснованого на свободі і водночас соціально орієнтованого економічного і соціального порядку, який забезпечується сильною державною владою.

Засновником і лідером неолібералізму в Німеччині став Вальтер Ойкен (1891—1950). У визначальній праці «Основи національної економічної теорії» (1940 р.) В.Ойкен висунув положення про існуванні двох типів господарства — «вільного ринкового і центрально керованого».

На думку вченого, «ідеальний тип» вільного ринкового господарства припускає повну децентралізацію й економічну свободу індивіда. Навпаки, ідеальне «центрально кероване господарство» означає встановлення повного диктату центральних органів керування. Отже, на відміну від неокласиків, В. Ойкен наголошував, що в теорії необхідно виокремити не один «ринковий», а два «ідеальних типи». За Ойкеном, ані перший, ані другий тип господарства не можуть існувати в «чистому вигляді». Зазначені терміни швидше характеризують процес наукового пізнання реальної економіки, яка завжди виступає у різних формах поєднання адміністративного і мінового господарства.

Позиція В.Ойкена (він недвозначно висловлювався за децентралізовані ринкові форми господарювання) містила в собі прихований протест проти гітлерівських деформацій підприємницької економіки. Разом з тим німецький економіст добре усвідомлював, що дані деформації могли бути переборені не стихійно, а за допомогою цілеспрямованого впливу демократичного державного регулювання. Для цього необхідна реалізація деяких державних регулюючих принципів, зокрема проведення політики контролю за діяльністю монополій, справедливе оподаткування та боротьба з негативними наслідками підприємницької діяльності (забруднення навколишнього природного середовища, неналежні умови праці, застосування дитячої праці тощо). Концепції німецького неолібералізму знайшли практичне втілення у повоєнній економіці ФРН.

Ідеї неолібералізму набули широкого поширення і в інших країнах: США, сформувавши Чиказьку (або монетарну) школу, представлену Л.Мізесом, А.Шварц, М.Фрідменом та ін.; Англії, де була створена Лондонська школа на чолі з Ф.Хайєком, Л.Роббінс та ін.; Франції, провідними представниками неолібералізму в якій стали Ж.Рюефф і М.Алле. Неоліберальні концепції в кожній з названих країн мали свої специфічні риси, обумовлені економічними реаліями та домінуючими традиціями наукових досліджень в зазначених країнах. Докладний аналіз економічних концепцій шкіл неолібералізму повоєнного періоду міститься в наступному розділі навчального посібника.

Використовуючи фінансову підтримку американських монополій, Німеччина відродила й обновила важку індустрію і значно збільшила військовий потенціал, створивши могутню військово-економічну базу агресії. Німецькі монополії прагнули одержати державні замовлення з метою збільшення своїх доходів.

У вересні 1936 р. був прийнятий чотирирічний план мобілізації економічних ресурсів, створення величезних запасів дефіцитних матеріалів і військового спорядження (нікелю, олова, вольфраму, хрому і т. д.). Імпорт великої кількості залізної руди дозволив Німеччині в 1938 р. виплавити 23,3 млн т стали і вийти за цим показником на перше місце у світі.

До початку воєнних дій провадились у життя ідеї автаркії — повного самозабезпечення країни всім необхідним як способу заощадження валютних фондів. Згідно з загальною мілітаризацією економіки провадилася ціла система заходів для регламентації зовнішньоторговельних відносин. Насамперед Німеччина перейшла від багатосторонньої системи зовнішньої торгівлі і взаємних розрахунків до двосторонньої, побудованої на принципах клірингу. Політика мілітаризації економіки не вирішувала задач відновлення оптимальних господарських пропорцій, розширення внутрішнього і зовнішнього ринків, оздоровлення фінансової системи та ін.

Тільки розв’язування політики зовнішньої агресії могло тимчасово відвернути неминучу господарську катастрофу. Тому вже з 1935 р. Німеччина дедалі більше втягується до воєнних конфліктів і врешті-решт розв’язує Другу світову війну.

Таким чином, 1930-і роки позначилися активним розвитком системи державного регулювання економіки, яка охопила фінансові ринки, трудові відносини, виробництво, ціни, заробітну плату. Із зростанням економічної ролі держави, розширенням її функцій та перетворенням держави у потужного субєкта економічних відносин закладалися основи для трансформації монополістичного капіталізму у державно-монополістичний.

Разом з тим посилення державного втручання в економічні процеси в США і в Німеччині мало принципово різне походження. Для США державне регулювання економіки було реакцією на зміну економічних процесів.“Велика депресія” і економічний розвиток європейських країн та США протягом першої третини ХХ-го ст. показали неспроможність ринкового саморегулювання. Завдяки науковим розробкам Дж.М.Кейнса було започатковано систему макроекономічного регулювання, зокрема бюджетної і грошової політики, спрямованої на збільшення видатків, посилення інвестиційної діяльності, зростання національного доходу.

У Німеччині державне регулювання господарських процесів було спрямоване на досягнення мілітаристських цілей. Традиційний авторитет держави разом з імперськими амбіціями німецької еліти наклалися на нехтування положень Версальської угоди та створення підґрунтя для підготовки країни до війни.